5. Громадянське суспільство як проблема метафізики геґеля

   1. Теоретичні засади

Філософська творчість Геґеля належить до найвпливовіших у соціально-політичному процесі Європи. Наш інтерес до неї має подвійну мету: висвітлюючи геґелівську концепцію громадянського суспільства, виявити особливості власне інтелектуального впливу на перебіг суспільних орієнтацій його ідей та сучасників, байдуже, чи ставали вони прибічниками, чи непримиренними критиками геґелівської філософії.

Ґ.В.Ф.Геґель, залучаючи науку, історію, релігію, політику та культуру, намагався в єдиній теорії осягнути нескінченність світу і поєднати його з досвідом і знаннями людини. Він зробив це за допомогою концепції Абсолютного духу, або розуму, пов’язуючи його з теорією діалектики, покликаної вичерпно пояснити суть конфліктності, руйнації і суперечностей у суспільстві. Така тотальна філософська система, яку Геґель назвав абсолютним ідеалізмом, належить до метафізики, незважаючи на інтелектуально-методологічний опір самого автора. Щодо антиметафізичного опору, то Геґель мав попередників у особах Дж. Лока, Д. Г’юма і частково навіть І. Канта. Уже простежувалася інтерпретативна тенденція розглядати розум як такий, що недостатньо оснащений для вичерпного розуміння світу. Поширеною була іронія про балакучих майстрів всезагальних метафізично-схолас­тичних споруд. Г’юм прямо стверджував, що метафізика неможлива через нездатність розуму вийти за межі чуттєвого досвіду. Однак Геґель, тісно прив’язавшись до соціально-політичних проблем німецької філософії, спромігся синтезувати кілька інтелектуальних напрямків свого часу. Він вбачав завдання філософії в тому, щоб створити загальну теорію реальності, ідентифікувавши усі її виміри зі специфікою духу і розуму, пам’ятаючи, що реальність є розумною і єдиною. Геґель перебував у епіцентрі значних інтелектуальних і соціально-політичних зрушень. На його світорозумінні позначилися впливи І. Канта, Просвітництва і Романтизму, Гете і Новаліса, Французької революції і колосальних політичних змін у Європі на початку ХІХ ст. Не залишався поза еволюцією в поглядах і сам філософ. У праці 1796р. “Перша програма системи німецького ідеалізму” він прагне показати, що “не існує ідеї держави, що держава є дещо механічне, так само як не може бути ідеї машини. Ідею виявляє лише те, що має своїм предметом свободу. Отже, ми повинні вийти за межі держави! Адже будь-яка держава не може не розглядати людей як механічні коліщата… значить, вона повинна зникнути”²⁹⁷. Однак у пізній праці “Основи філософії права” читаємо, що мета книги “осягнути й відобразити державу як дещо розумне в собі”²⁹⁸.

У названій праці Геґель уперше дав теоретичне обґрунтування громадянського суспільства як такого. Однак, щоб уповні зрозуміти його теорію, ми повинні взяти до уваги ті базові принципи, якими пронизана філософська система Геґеля. Вони (принципи) є базовими ідеями – знаками інтерпретативної основи соціальності і свободи.

Звернемо увагу на задум Геґеля, який він засвідчує в уже названій “Першій програмі…” і який, безперечно, виник і під впливом “Критики здатності судження” І. Канта. “Ідея, яка все об’єднає, – пише Геґель, – ідея краси в найвищому платонівському сенсі слова. Я переконаний, що вища дія розуму, яка охоплює всі ідеї, є дія естетична і що істина і благо споріднені лише в красі... Філософія духа – це естетична філософія”²⁹⁹. Геґель висловлює програмну думку, яка, як видається, не знайшла належної оцінки ні серед прибічників Геґеля, ні серед його критиків. Він пише: “Спочатку я розвину ідею, яка, наскільки мені відомо, нікому не приходила до голови: ми повинні створити нову міфологію (підкреслення моє – А. К.), але така міфологія повинна стояти на службі ідей, бути міфологією розуму. Доти, доки ми не надамо ідеям естетичного, тобто міфологічного характеру, народ не виявить до них зацікавлення, з іншого боку, доки міфологія не стане розумною, філософ буде її цуратися”³⁰⁰.

Гадаю, що висловлена думка могла б по-новому висвітлити Геґелеву теорію і дещо підказати про задум “діалектичної логіки” (в якій суперечності, як і в міфологічному мисленні, є нормою розуміння) та її “народно-большевицьке” сприйняття.

Крім названих естетичності й міфології, до базових інтерпретативних знаків Геґеля належать інші ідеї: реальність є розумною; соціально-історичний процес здійснюється як розгортання раціональної структури Абсолютного духу; в людській історії латентно присутній дух або розум; сутність духу – це свобода, що розгортається в поняттях самосвідомості і здійснюється в етичній сфері суспільства; Абсолютний дух і свобода розкривають себе не просто в індивідуальності людини, а в духові всього народу.

У “Феноменології Духа” Геґель висловлюється так: “Духовна сутність свідомості уже була позначена як етична субстанція, але дух є етичною дійсністю,… як безпосередня істина він є етичним життям народу”³⁰¹.

Ідею про те, що дух є етичною дійсністю і життям народу, Геґель проводив послідовно: вона є центральною щодо розуміння значення громадянського суспільства в “Філософії права” 1826 р. і, що цікаво, дуже виразно сформульована в “Першій програмі…” 1796 р.: “Оскільки в майбутньому вся метафізика буде належати до моралі – дану ідею Кант на прикладі двох практичних постулатів лише проілюстрував, але не вичерпав, то етика стане не чим іншим, а завершеною системою всіх ідей, або, що одне й те ж, всіх практичних постулатів”³⁰².

Концепт “дух народу” (volksgeist) є одним з центральних за значенням у теорії Геґеля, в тому числі і в теорії громадянського суспільства. За змістом він близький до того, що Кант мав на увазі під культурою в її естетичному вимірі, і до того, що культурою називаємо нині. Більше того, саме Геґель спровадив мислення в тому напрямку, що дух народу існує в історичній і життєвій єдності його культури і вияснюється в мові, релігії, мистецтві, музиці, поезії, архітектурі, моральності, звичаях, філософії, науках і праві. Саме “дух народу” складає для Геґеля онтологічного ґатунку основу соціальної єдності і є умовою здійснення індивідуальної свободи.

Загалом геґелівська інтерпретація опиралася на дві інтелектуальні тенденції, що окреслювали дискусію про громадянське суспільство – універсалізм Канта і Фіхте та консерватизм у домаганні національно-культурної єдності. Важливими джерелами теорії Геґеля були також думки шотландців про об’єктивацію економічного суспільства і цивілізовані взаємини.

Геґель здійснив спробу пов’язати синтетичну теорію можливостей індивідуальної свободи і розкріпачення людини з тенденцією народів до єдності, або, як він висловлювався, “соціальної інтеґрації”.

Центральною проблемою, частково успадкованою від теорії “доброзичливого” (громадянського) суспільства Канта від концепції національної єдності Фіхте, була проблема практичного (і теоретичного) узгодження традиції, культури або ethos(у) з тим, що виникало як модерна свобода індивіда. З іншого боку, Геґель був під враженням праць Ф. Шеллінга, в яких історичний процес трактувався як розгортання суперечностей між свободою і необхідністю та свободою і законом. Шеллінг зокрема проблему „формування громадянського устрою намагається пов’язати ... з поняттям прогресу та його критеріїв”³⁰³,- зазначається в статті В. Лисого.

Стан німецьких земель того часу характеризувався політичним і соціальним партикуляризмом, якому відповідав стан людини, що дедалі глибше занурювалася в економічну приватність та індивідуалізм. Німеччина перебувала під подвійним тиском обставин: традиційно феодальних, аристократичних зв’язків і бурхливим поширенням міського середовища, викликаним початком індустріального поступу. Розпад традиційної сільської громади (на другому полюсі соціальної дійсності) супроводжувався інтенсивним ростом атомістичного індивідуалізму в містах. Геґель зовсім вчасно поставив діагноз тенденції нестримного соціального партикуляризму і загрозливої атомізації суспільства. Окрім того, європейські суспільства, як і сама Німеччина, перебували в постійних конфліктах, супроводжуваних перманентними війнами і знедоленням людей. За таких умов потреба єднання, солідарності була природною і надто актуальною. Романтичний дух намагався знайти вихід у пошуках культурної ідентичності людини і суспільства. Політичні вимоги доповнювалися пошуками соціальної ідентифікації народу, розшарованого на різноманітні групи і верстви. На порядку денному визрівала потреба національної ідентичності, що мала підґрунтям розширення свободи людини та прагнення унезалежнити приватне життя. Людина хотіла чутися вільною, обирати своє становище, змінюючи обставини навколо себе, – вільною, в тому числі й від обмежень, накладених традиційними усталеними цінностями. Однак прагнення людини самій створювати своє становище часто супроводжувалося крайнім суб’єктивізмом, який розгорнувся в автономно-недотор­каній приватній сфері і часто свідомо ставав викликом суспільним нормам і звичаям.

Спостерігаючи за подіями і наслідками Великої Французької революції із середовища інертної Німеччини, Геґель переконався, що принцип суб’єктивності й індивідуалізму став найдієвішим чинником у політичній сфері. У праві на суб’єктивну окремішність та праві на індивідуальне визнання вбачає ключові знаки модерного часу. Навіть у період пізнішого свого консерватизму Геґель високо шанував “безсмертної слави” Лютера та “прапор вільного духу”, піднесений Реформацією. Тривалий час Геґель виголошував тост з нагоди відзначення штурму Бастилії і підкреслював, що будь-який законний політичний порядок повинен розпочинатися з універсального принципу свободи. Революційні зміни, на думку Геґеля, звільнили індивіда від підкорення усталеному соціальному стану. Революційні зміни відбувалися в усьому: від активності людини супроти консерватизму громади (комуни) до прагнення науково звільнитися від руйнівних стихій природи. Якщо не брати до уваги вкрай прихильне ставлення Геґеля до політичних та інтелектуальних змін у сенсі свободи та унезалежнення людини, не матимемо повної картини ідейних переконань, що є дуже бажаним навіть у разі його радикального звинувачення в підвалинах тоталітаризму. Геґель не був простим апологетом довколишньої новизни. Свобода для нього також мала різні боки. Про це зокрема дізнаємося з шостого розділу “Феноменології духу”, де т. зв. “абсолютна” свобода перетворюється в безмежний жах і терор. Передумови перетворення знаходимо у відчуженні, через яке дух існує в сфері “чистої свідомості” та дійсності світу. Дійсність світу, за Геґелем, є об’єктивованим духом, або ж “етичним життям народу”³⁰⁴.