6. Християнський контекст добровільності і розуміння толерантності

Взаємопов’язаність між толерантністю і свободою людини простежується Локом на практиці християнської церкви, коли політичні інтереси англійського суспільства набули конфронтаційного характеру саме з приводу свободи індивіда і породили конфлікти міжконфесійного ґатунку. Залишалися глибокі рани від запеклих політичних і релігійних протистоянь та громадянських воєн, що переплелися в затяжній конституційній боротьбі між королем і парламентом Англії. Домагання короля Чарльза І правити без парламенту, врешті, обійшлося йому ціною власної голови. Водночас заяви О. Кромвеля на кшталт того, що “необхідність не знає закону” підривали справу парламентаризму і також не сприяли примиренню. Уряд Реставрації поновив станові привілеї і повернув права католицькій церкві, була зруйнована релігійна свобода і постраждали громадянські права.

Відозва Лока “Лист про толерантність” захищала свободу віросповідання як незаперечне право людини вільно висловлювати свої переконання і погляди. У передмові до англійського видання 1689 року (написана праця того ж року латинською) перекладач у короткій передмові наголошує: “Абсолютна свобода, справедлива і правдива свобода, рівна і непристрасна свобода є тією річчю, якої ми потребуємо”¹⁵³.

Дж. Лок називає толерантність “головною характерною рисою істинної церкви”. Розглядаючи природу церкви, він вважає її “добровільною спільнотою людей, які поєдналися за спільною згодою для того, щоб публічно визнавати Бога в спосіб, який, на їхній розсуд, є прийнятний для Нього й ефективний для спасіння їхніх душ. Я говорю, що це свобідна і добровільна спільнота”¹⁵⁴.

Таким чином, від початку добровільного створення релігійної спільноти людей на основі принципу свободи поширення християнства супроводжується водночас поширенням дискурсу розуміння свободи волі особи, відповідних міжлюдських взаємин і належної толеранції щодо людини в межах спільноти.

Такі ж самі принципи, на думку Лока, повинні б лежати в основі соціального “спільнотворення”, що є “суспільством людей, встановленим лише для забезпечення, збереження і просування їхніх громадянських інтересів. Громадянськими інтересами я називаю життя, свободу, здоров’я, знеболення тіла, а також володіння зовнішніми речами – такими, як гроші, землі, споруди, вмеблювання тощо”¹⁵⁵. Для Лока важливо узгодити суть добровільного громадянського “спільнотворення” з тією практикою, що вже була притаманна для об’єднання людей під егідою християнської релігії. Він зауважує, що ніде в Євангелії не знайдемо спонуки і вимоги переслідувати, піддавати репресії, примушувати силою або вогнем чи мечем приймати Христове вчення. Так, у християнському дискурсі свободи волі, добровільності і любові до ближнього Лок знаходить вагомі арґументи і на підтримку запровадження “закону природи” (тобто створення громадянського суспільства), і на противагу пануючій соціальній практиці застосовувати державну силу, фактично засновану на самокористі, задля навернення підданих до покори неконтрольованій владі. Останнє також стосується намагання панувати над релігійними меншинами і, що особливо цікаво, намагання католицької церкви досягати переваги за рахунок її власної централізованої папської влади і, тим паче, за допомогою державної підтримки.

Прикметно, що прийнявши сторону англіканської церкви, Лок фактично висловився на користь англійської національної єдності, яка потерпала від надмірного впливу римського церковного універсалізму. Був за те, щоб позбавити королівську владу власне католицької політичної підтримки, і за те, щоб англіканські віросповідники мали щонайменше рівні умови. Зло, небезпечне для “спільнотворення” (національної держави), Лок завбачає вже в можливостях розуміти суть справи таким чином, щоб та релігійна громада, яку підтримує монарх, здобувала певні переваги щодо громадянських прав людей. Терпимість, однак, має певні межі щодо поглядів і вчинків, які стосуються “спільнотворення” і громадських справ.

“Проте не може церква мати права бути толерованою владою, коли вона конституйована таким чином, що всі, хто вступають до неї ipso fakto, приводять себе під захист і на службу іншому королю. Бо таким способом влада встановлювала б іноземну юрисдикцію у своїй власній країні і прирікала б свій народ на страждання через те, що з нього формувалися б воїни проти власного врядування”¹⁵⁶.

Оскільки саме практика християнського дискурсу забезпечувала норми поширення толерантності між людськими спільнотами, то Лок займає категоричну позицію щодо тих, хто зрікається Бога взагалі. Він вважає, що усі, хто заперечує буття Бога, не можуть сподіватися на толерантність. „Атеїст не може мати твердості ні в обітницях, ні в угодах, ні в присягах, з яких утворюються основи людського суспільства”¹⁵⁷.

Для Лока, як і для його сучасників, лише віра в Бога, який карає переступників і винагороджує доброчесних після смерті, спонукує егоїстичних індивідів діяти морально і в межах закону. Він визнавав, що і християнин, і атеїст можуть мати належні причини чинити морально і законно, проте якщо громадянського покарання переступникові вдається уникнути, тоді лише сила Всемогутнього Бога стає головною спонукою всеохоплюючого страху перед людиною, бо Він урівнює її майбутнє з її аморальними і незаконними вчинками. Відтак маємо важливий висновок: атеїст відгороджує себе від природної щодо розуміння себе і світу мотивації діяти соціалізовано чи соціально злагоджено. Тому він і не може толеруватися в контексті історично посталого дискурсу взаєморозуміння людей навколо виголошеної свободи волі. Звідси також випливає те, що католики, на думку Лока, які мешкають в англійському “спільнотворенні”, хоча й володіють, як віруючі, правдивою мотивацією, проте в громадянських справах вона в них ув’язнена підлеглістю і покорою не перед спільним соціальним порядком, а перед Папою, який керує церквою з чужої країни. У такий спосіб зобов’язання католиків підкорятися Папі перевищує їх обов’язок перед громадянською владою, і водночас вони пов’язані посиленим непослухом, якщо це стає вигідно папській владі в Англії. Звісно, католики не можуть бути надійними громадянами, вони не можуть мати достатнього кредиту довіри в “спільнотворенні”. Лок залишав місце для толерантності щодо католиків у разі їхньої відмови від покірності Риму. В “Есе щодо толерантності” (1667) Лок наводив ще й такий арґумент: „папісти не повинні користуватися благом толерантності тому, що там, де вони володіють владою, вони вважають своїм обов’язком відмовляти в ній для інших”¹⁵⁸.

Переконуємося, що дискурс толерантності ідентифікується Локом не зі сліпою покорою і підлеглістю, а з відстоюванням свободи волі особи і добровільністю об’єднуватися в спільноти. Толерантність є справою не просто дебатів і суддівства, що підлягає впливові обставин, вона зумовлюється необхідністю об’єднати людей у громадянську спільноту, в якій вони утворюють “єдиний політичний організм”. “Жодна людина будь-де не повинна позбавлятися своїх земних благ через свою релігію. Навіть американці, покорені християнським володарем, не мають бути покарані тілесно чи майном за те, що не вхопилися за нашу віру і молитву”¹⁵⁹. Навпаки, дотримання громадянських свобод (або прав людини), важливим елементом яких є свобода вільно висловлювати погляди і переконання, що здійснюється в потребі толерантності, є головним принципом єдності людей і забезпечення соціальності, добровільно створюваної. Лок підтримує право суспільства, яке створено під примусом, або в якому громадянські свободи під загрозою, на опір і повстання. Якщо людина закабалена чи її погляди переслідуються і нав’язується лише воля володаря або олігархічної влади, то вона має і причини, і виправдання для опору. Опір може здійснюватися навіть силою зброї. Звідси захист громадянських свобод перетворюється в право, що втілено в традиції, які пережили усіх своїх ворогів.