6. Спільне благо і публічне благо

Громадянське суспільство покликане зберігати незайманими права всіх індивідів, а також тих двох суспільств, які передують йому хронологічно і логічно. Звідси випливає, що метою громадянського суспільства є забезпечення усіх прав задля спільного добра. Росміні, відрізняючи спільне благо від публічного, вважає, що вони змішуються, завдаючи шкоди людськості та науці про публічне право.

Спільне благо – це благо всіх індивідів, які утворюють соціальність як таку, або соціальне тіло, і є суб’єктами права. Тоді як “публічне благо – це благо соціального тіла (органу), взятого за цілість або взятого як його організація”⁴⁵⁵.

Росміні вважає, що коли принцип публічного блага заступає принцип блага спільного, то йдеться про язичеське суспільство. Іншими словами, певна соціально привілейована група може набувати публічного домінування в поширенні і відстоюванні власних інтересів та через належне відтворення громадської думки контролювати не так забезпечення загальних рівних прав, як збереження і моделювання вигоди власної групи. Тому там, де панує принцип публічного блага чи добра, на думку Росміні, вигода і корисливість заступлять справедливість і правду. Не погоджуючись з таким станом речей, він подає перелік публічно поширених фальшивих принципів, які заступають правдиву природу громадянського суспільства. До таких фальшивих ідей, що стали принципами громадської (публічної) думки, поширюються в засобах інформації і регулюють суспільні стосунки, належать твердження:

1. Право – це не що інше, як користь.

2. Salus Republicas summa lex – збереження держави є найвищим законом.

3. Очікується…, що людина повинна померти заради народу, і тоді ціла нація не повинна загинути. Тут є початок виправдання смертного вироку індивіда, здійсненого законами суспільства.

4. Вищі цілі держави виправдовують будь-яке насильство.

5. Будь-що мусить вирішуватися голосом більшості. Тут джерело тиранії більшості над меншістю.

Росміні робить висновок, що жодне окреме право індивіда у громадянському суспільстві не може бути принесене в жертву заради публічного добра. Водночас публічне добро є цілком достойною справою, коли воно узгоджується зі спільним благом. Громадянське суспільство також покликане забезпечувати приватне благо, але останнє в значенні майнової власності має також узгоджуватися зі спільним благом. У цьому зв’язку Росміні висловлює досить непевну думку щодо свободи дій індивіда. Він вважає, що “громадянське суспільство може також обмежувати неагресивну свободу [inoffensive freedom] громадян, тобто їхні права на дії та речі за умови, що це не спричиняє громадянам жодної тривоги і не викликає в них будь-якого юридичного спротиву”⁴⁵⁶.

7. Етичність у громадянському суспільстві

Правові відносини в громадянському суспільстві доповнюються етичними зобов’язаннями. За певних обставин цивільна асоціація набуває етичних норм. Проте помилково сплутувати права і обов’язки та юридичні зобов’язання з етичними зобов’язаннями. Росміні підкреслює, що етичний бік стосунків у громадянському суспільстві є необхідною умовою його існування саме як прагнення людей до спільного блага. Віддавна кожна нова генерація чи окремий індивід приходять у суспільство на той його соціальний та економічний рівень, що вже визначений працею і здобутками посередніх генерацій, – тут існує найпростіша етична залежність, яка полягає в тому, щоб “обробляти землю”, не применшуючи рівня вже досягнутого блага суспільства. Однак моральні права людини залишаються з нею, і вона діє тут на власний розсуд. Не так з правами юридичними – ніхто не може розпоряджатися юридичним правом на свій розсуд. Об’єктом права може стати лише те, що має відношення до особи в сенсі захисту справедливості або ґарантування її особистих прав. Тому громадянське суспільство не є правом самим по собі; воно стає об’єктом права, коли здійснюються певні умови. Натомість етичні зобов’язання, за Росміні, випливають з соціальної необхідності жити в певних умовах та інституціях, поза якими життя стає неможливим.

Таким чином, громадянське суспільство може бути визначене тепер як “суспільство, яке прагне до регулювання модальності усіх прав своїх членів у найкращий можливий спосіб. Дане загальне визначення є достатнім для окреслення обов’язку громадянського суспільства у всіх його вимірах та впровадження принципу, який встановить обмеження для врядування”⁴⁵⁷.

Загальне благо для суспільства визначається передусім змогою “соціального уряду належно врегулювати модальність усіх прав. Усі права є тоді ґарантовані, коли захист прав є першою метою їх регулювання”⁴⁵⁸.

В основу регулювання чи модальності прав Росміні покладає “відносну свободу” [relative freedom], розташовуючи її між “агресивною свободою” та “неагресивною свободою”. “Якщо уряд регулює лише модальність прав, не демонструючи їх цінностей, усі громадяни втішаються поєднанням усіх соціальних та екстрасоціальних благ тому, що їхнє право відносної свободи підтримується і ґарантується у всіх його вимірах”⁴⁵⁹. Що стосується значення відносної свободи, то воно, за Росміні, полягає в тому, що за кожною особою повинно визнаватися її повноцінне право, що дозволяє будь-кому цілком вільно поєднуватися один з другим для будь-якого виду роботи.

Модальність, у свою чергу, це такий стан речей, коли права людини регулює людина сама; модальність – це властиво те, що може бути здійснене правом кожного індивіда, виходячи з його розуміння блага. Окрім того, на думку Росміні, модальність також вносить “відповідальність з погляду сумління і часто стає тягарем, що перевершує сили особи, яка його несе”⁴⁶⁰. Відтак модальність має в собі також морально-етичне відношення, яке проявляється в громадянському суспільстві. Тому громадянське суспільство, як вважає Росміні, не має ні суто корисливо-ринкової сили, ні сеньйоральної, – його сила (power) є чисто добродійна, проявляється вона у множині, багатстві можливостей здійснювати відносну свободу для кожного індивіда.

Звідси також випливає, що громадянське суспільство потребує відповідного до своєї суті врядування. Врядування і громадянське суспільство виростають разом, пліч-о-пліч. Йдеться про принцип автентичності суспільства та його уряду чи держави.

Врядування окреслює політичну сферу суспільства і полягає в тому, щоб вести громадянське суспільство, тобто регулювати модальності прав шляхом вдосконалення засобів, якими громадянське суспільство досягає чеснот і щастя – найвищого блага для асоційованих індивідів. Чеснота простягається значно далі за просте оволодіння людиною “того, що стає її власністю”, вона пов’язана з сенсом справедливості. Це досягається завдяки “моральному закону, щодо якого юридичний закон є частиною”⁴⁶¹.

Соціальні права в Росміні інтерпретуються в контексті філософського осмислення того, що є справедливість. Розуміння ж останньої складається за участю морально-етичного сприйняття суспільства. Тому, на думку Росміні, знання права [right] передбачає знання ширшого контексту, в якому довідуємося про “справедливість” [upright]. Іншими словами, тут йдеться про “моральне добро в усіх його вимірах”⁴⁶². У цьому сенсі політика відрізняється від соціального права так, як те, що успішне і корисне відрізняється від того, що справедливе.