9. Висновки

Теорія громадянського суспільства Дж. Лока стала істотно новим підходом до аналізу соціальних процесів. Саме з неї розпочинається модерне класичне тлумачення громадянського суспільства, хоча воно все ще поєднується з політичною сферою і не відокремлюється від держави, як пізніше в І. Канта. Загалом теорія громадянського суспільства Лока опиралася на раціоналізовану теологію, в якій воля Бога і справедливий розум діяли спільно. Лок не відмовився цілковито від певних “трансцендентних” передумов природи громадського суспільства. Погодимося з А. Селіґманом у тому, що “Лок не покладав в основу рівності і свободи історичну реальність і не вважав її базовою для громадянського суспільства; він визнавав теологічну аксіому, чий онтологічний статус не дається для емпіричного свідчення чи сумнівів. В його основу він покладає етичну й внутрішню християнську ідею...”¹⁷⁷, завдяки присутності якої метаісторична реальність одержує юридичну чи правову природу. У такий спосіб природне право на життя, свободу і власність закорінено в Божественному з’явленні (чи Одкровенні), осягнути яке можна завдяки розуму.

Громадянське суспільство в теорії Лока ототожнюється з політичним суспільством і набуває значення „спільнотворення” народної (соціальної) єдності. Поняття „спільнотворення” (commonwealth) не є синонімом будь-якої держави, а лише такої, що утворюється знизу, добровільно, в формі спільностворених законів, перед якими рівні всі громадяни. Тобто, „commonwealth” відповідає громадянському суспільству, члени якого згуртувалися разом задля забезпечення своїх природних прав на життя, свободу і майно, які Лок об’єднує під спільним поняттям “власність”. Складовими громадянського суспільства є передусім “народ” або “нація” із системою приватної власності й землею, що набула приватної вартості, та законодавча і виконавча влада. Поняття держави в Лока включає також участь короля чи правителя і систему примусових структур, тому Лок намагається диференціювати “урядову владу” і “суспільство”. Він чітко розрізняє владу, підлеглу народові, чи громадянському суспільству, і владу, що вивищується над громадянським суспільством. Політичне, чи громадянське суспільство, за його задумом, має діяти як “єдине тіло”, як “органічна єдність”, що виникає як продукт “соціального контракту”, або згоди між членами громадянського суспільства.

Соціальна основа (чи єдність) громадянського суспільства досягається дією багатьох взаємопов’язаних чинників. Передусім “спільнотворення” як законне врядування виникає завдяки дотриманню принципів природного права – права кожного на життя, свободу, власність, рівність і справедливість¹⁷⁸.

Головною метою соціального єднання людей, або виникнення громадянського суспільства, є забезпечення миру і збереження власності, створеної працею людини.

Передумова досягнення громадянської соціальності – це добровільні дії людей та їх добровільна згода (контракт) на те, щоб відмовитися від природної свободи бути свавільним суддею іншій людині, надавши свої повноваження більшості суспільства та його владі.

Громадянське суспільство підлягає волі більшості, що набуває права вирішувати за решту людей. Лок пов’язує проголошення законів із загальною згодою. Громадянська згуртованість, що є виявом нового сенсу солідарності, не ґрунтується на державній владі сама собою. Вона стає явищем фіктивної ідентичності приватних осіб, згуртованих у публіку, які є передовсім власниками, а вже потім просто людьми. Звідси залишався хіба один крок, аби проголосити державу витвором соціальних інститутів.

Добровільність і свобода, на відміну від покори і підлеглості, лежать в основі звичаєвості, що відповідає історичному просуванню до громадянського суспільства.

Покірність і підлеглість у відносинах між людьми можуть утворювати стійку звичаєвість, проте вона не призводить до органічної соціальної єдності. Покора не є природним станом людини.

Контекстом здійснення свободи і закону природи є знаково-символічні (семіотичні) координати розуміння, що складаються за участі розумової активності на основі поширення стандартів поведінки, складовою частиною яких є текстуально набутий досвід ставлення людини до Бога.

Розуміння і розум сукупно з досвідом утворюють дискурсивні підстави сприйняття і поширення значення і ролі свободи у певному суспільстві.

Толерантність є природним чинником поширення простору свободи в думках, поглядах і діях, слугує за умову дотримання природного права в громадянських і політичних стосунках, проте принцип толерантності має певні межі і не є абсолютним.

Основи соціалізації особи та утворення громадянського суспільства пов’язані з функціонуванням мови, слова, обітниці, присяги і домовленості, якими пройняті людські взаємини.

Віра людини в Бога інтерпретується як компонент спільнотворення та чинник розуміння, в тому числі й здійснення свободи та добровільності.

Сукупним важливим кроком теорії Лока стало розмежування ним звичаїв і традицій народів і соціальних груп за принципом відповідності соціального життя і свободи до законів природи і вимог розуму. Таким чином стало очевидно, що принаймні не всі типи звичаєвості складаються навколо здійснення закону природи та свободи людини. Існує звичаєвість, що суперечить і свободі, і збереженню життя, хоча вона також має природне право на свободу та досягнення певних угод (згоди). Тому твердження про те, що „голос народу – голос Божий”, Лок вважає неправдивим і оманливим – таким, що виказує радше зговір, а не згоду, розумно досягнуту. Проте коли народ, згуртований „спільнотворенням” громадянського чи політичного суспільства, досягає соціально (спільно) корельованої свободи і рівності усіх перед законом, тоді єдино народ як законодавець самому собі промовляє голосом правди.

Щодо розуміння свободи, розгортання якої в теорії Лока має важливе значення для процесу „спільнотворення”, то свобода не мислиться як цілковита і повна незалежність людини від світу. Свобода радше пояснюється як умова відокремлення особи від зовнішньої, дикої природи; однак вона передбачає, по-перше, пов’язаність людини з Богом, по-друге, визнання меж, суспільно узгоджених, по-третє, участь у громадських і політичних справах, по-четверте, служіння „спільнотвореному” благові. Загалом, вона є підставою усамостійнення індивіда. Свобода стає умовою його самовизначення.

Лок також переконливо показав, що суспільство – це дещо значно більше, аніж зібрання людей під однією владою. Громадянське суспільство – це спільнота, в якій люди, здійснюючи свободу, додають до свого природного стану щось таке, що виникає поза природою і пов’язане з культурним розвитком особи і соціальності.

Перебуваючи під впливом емпіризму, Лок застосовував переважно каузальні критерії пояснення свободи і соціальності, проте він, очевидно, вперше намагався вийти на семіотичну парадигму тлумачення свободи і соціальних дій у громадянському світі і був близький до того, щоб відношення причини і наслідку вивести в площину відношення між знаками, що повідомляються, зокрема “ідеями та словами”, в контексті відносин між індивідами.

Теорії Лока судилася добра доля. Окрім витоків індивідуалізму, її головні постулати здобули соціальне втілення. На його вченні засновувалася конституційна практика північноамериканських штатів. Лок був перший філософ, хто брав участь у написанні конституції для Північної Кароліни, яка в 1669 р. була схвалена зборами народних представників.

________________