4. Висновки

Визнання “вільної волі” як засадничого принципу буття людини і світу істотно видозмінило пояснення суспільного життя. Його парадигма подається в “Євангеліях”, тексти яких засновані на притчах, а не на формальній раціональності греків. Логіка як така не відкидається. Навпаки, вона належить до Божого творіння. Бог не може її недопильновувати, бо це означало б зробити так, “щоб те, що було, стало тим, чого не було”. Господь може дарувати прощення і повернути предметові чи людині його попередній стан. Коли таке трапляється, то відбувається диво, чудо воскресіння чи навернення. Воно надходить у вигляді дарунку благодаті чи прощення. В тому є своя Господня логіка – адже саме народження людини, неповторність і незбагненність її життя – це також дарунок Неба. Проте логічні засади мислення не можуть бути порушені, бо вони даровані разом із життям: те, що сталося в минулому, не може мислитися таким, що не сталося. Інша річ зі словами, зібраними людьми в текстах і книгах. Оскільки ніби однакові слова в різних текстах концептуально суперечать між собою і промовляють дещо інше, аніж здається з першого погляду, то світ, про який вони повідомляють, також є інший. Він прихований від формальної, детерміністичної логіки. Книга життя сповнена таїни, правда світу лежить на споді, а не на поверхні слів. Слова – це лише знаки або символи, за якими духовні очі впізнають знамення істини. Остання не пізнає- ться засобами обмеженої людської свідомості, а осягається чи впізнається в неперервному мерехтінні вічності, де криються можливості свободи. Вони дорівнюють можливостям людини серед зовнішньої детермінованості речей претендувати на частку світової судьби, тобто на особисту в ній долю або на спробу спасіння від поглинання повсякденною марнотою.

Така парадигма розуміння світу зсувала його формально-логічне пояснення, що ґрунтувалося на ототожненні знання з причинами. Пояснити в контексті християнського світосприйняття означало виявити радше суть чи значення того, про що мовиться усно чи текстуально. Не ізольовано від мовлення і тексту існує правда світу, а, навпаки, текст, Святе Письмо, людське мовлення і слово стають невід’ємною основою її вияву, перебування між людьми в формі знаків, символів, значень і кодів.

Християнська парадигма розуміння світу є інтерпретативною формою визнання участі чи долі людини в тому, до чого вона прагне. Це є участь солідаристського ґатунку в су-спільному житті. Об’єктивістська парадигма чекатиме попереду, хоча її ідейні засади були закладені ще Платоновою спробою досягти “нейтрального” знання і доповнені формально-логічним розумінням причиновості як знання про причини в природі.

З практичного боку, на думку Джона Голла, корені громадянського суспільства сягають тих історичних глибин, коли християнська церква рішуче відмовилася ідеологічно забезпечувати визнання влади римської імперії. Це призвело до ідеологічного і політичного роз’єд­нання влади. Тут роль християнської церкви була „ разюче відмінною від місця релігії в Китаї і Візантії, не кажучи вже про іслам.<…> Довіра і співробітництво від початку стали можливими завдяки сенсу єдності, що забезпечувався християнськими нормами”. Голл підкреслює, що, на його переконання, „громадянське суспільство поширювалося внаслідок усвідомлення досвіду боротьби проти тенденцій політично-релігійної уніфікації”⁶⁵.

Загалом, ідея громадянського суспільства поєднується з практикою, що сягає своїми коренями в еллінський поліс, або, як зазначає С. Ф. Рашидов, „у той генотип європейської цивілізації, який послідовно актуалізується в різні епохи”⁶⁶. Джеффрі Александер, сучасний американський вчений, визнає еволюційне значення сформованих у середньовіччі традицій децентралізації і солідаризму для формування майбутніх громадянських суспільств⁶⁷.