3. Жан Бодуен

У процесі подальшого теоретичного розвитку на шляху до теорії Т. Гоббса варто згадати концепції Ж. Бодуена й Г. Гроція, які прямо не стосуються інтерпретації природи громадянського суспільства, але пов’язані з проблемами громадянства і соціальної інтеґрації.

Ж. Бодуен закріпив за поняттям громадянства істотно нове значення, узагальнивши його винятково з політичною дійсністю абсолютистської держави. Громадянство перетворюється буквально в підданство суверенові. Відтак суто соціальна складова громадянства, що раніше визначалася приналежністю до самоврядної громади, фактично вивітрювалася. Усі соціальні відносини, в які “вплутана” людина на рівні родини, господарства, власності, громади, корпорації, гільдії чи церкви, Бодуен підпорядковує послухові й підлеглості суверенові. Навіть національний рівень відносин, тобто відносини в межах певної культурної спільноти, він субординує перед єдиним сувереном. Бодуен запроваджує термін cite, що близький до модерного поняття “нація”, окреслюючи ним спільноту, яка склалася на основі взаємопроникнення звичаїв, релігії, мови і законів. Така соціальна спільнота, на його думку, ще не є політичним об’єднанням. Останнє складається там, де з’являється абсолютний суверен, влада якого не може бути обмежена законами, оскільки сам суверен стає джерелом законів для підданих громадян. У такий спосіб політична сфера ідентифікувалася з потенцією необмеженої верховної влади над підданими.

4. Г. Гроцій

Значення Гроцієвого тлумачення громадянства криється найперше в його ідеях про міжнародні відносини між суверенними державами, що мали б підлягати міжнародному праву, а не зводитися до сваволі суверенів. Гроцій намагається визначити сутність природного права, повертаючись думкою до Ціцерона й, зокрема, його дискусії з Карнеадом щодо природного чуття справедливості. Оголений утилітаризм Карнеада він заперечує твердженням, що людина – це істота соціальна, а найбільша користь її – в підтримці суспільного стану всіх. Гроцій вважає, що людина покликана не просто жити, а жити в суспільстві організованому і мирному. Отже, за своєю природою людина покликана до “соціабельних” дій, інакше кажучи, люди зацікавлені в підтримці належного соціального ладу. Головними чинниками соціальності він називає природне право і розум (у цьому він близький до Аристотеля й Т. Аквінського). Природне право є основою злагоди між людьми лише завдяки “голосу здорового глузду”, або розуму. Саме розум, що закладає раціональні підвалини міжлюдським відносинам, є джерелом визначення “громадянського права” на відміну від природного.

_________________

2. Раціоналістичний виклик нового часу

   1. Т. Гоббс про свободу, громадянське

суспільство і державу

1. Методологія матеріалістичного редукціонізму

Гоббс пішов на сміливий розрив з платонівською й аристотелівською традиціями і створив метафізичну систему, де “не було місця для трансцендентних вартостей”. Його висновки запозичили послідовники Бентама (утилітаристи), які взагалі заперечували природне право. Гоббс намагався узгодити визнання природного права з матеріалізмом, надаючи істотно іншу пояснювальну основу. Апелюючи до успіхів природничої науки, Гоббс розглядає взаємодію між людьми за зразками взаємодії в природі загалом. Суть взаємодії набула механістичного вигляду й пояснювалася за принципом детермінізму й причиновості. У такому аспекті особливого значення набуває Гоббсове розуміння свободи.

Характерним вже є те, що третю частину праці “Основи філософії” він називає “Про громадянина” і розпочинає розділом “Свобода”, в якому застосовується поняття “„громадянське суспільство”. У першому розділіі, що має назву “Про становище людини поза громадянським суспільством”, Т. Гоббс визначає засоби, необхідні для створення суспільства, або ж “миру між людьми”.

Основа взаємодії між людьми – це потреба користі, яку Гоббс інтерпретує через природний егоїзм як рушія поведінки людей. „Потрібно визнати, – пише він, – що всі великі і міцні людські суспільства мають своїм джерелом не взаємну доброзичливість, а взаємний страх людей”⁷⁹. Саме у “взаємному страхові”, що визначає природну рівність людей та їхнє бажання наносити один одному збитки, Гоббс завбачає початок „громадянського суспільства”. Якщо ж усунути страх, то люди радше волітимуть панування, а не суспільності. Пд страхом Т.Гоббс фактично розуміє потребу людей у безпеці, що викликає прагнення уникати стану небезпеки, недовір’я, підозрілості. Це такий страх, що допомагає людям запобігати нападу і кровопролиття, утворюючи надійний соціальний захист. Умовою захисту людини є суспільство, організоване в державу. „Поза державою – панування пристрастей, війна, страх, бідність, мерзенність, самотність, варварство, невігластво, дикість; у державі – панування розуму, мир, безпека, багатство, благо, взаємодопомога, витон-ченість, науки, доброзичливість”⁸⁰.

Головним мотивом людської поведінки є корисливість, що регулюється жаданнями і розумом. Відповідно, соціальність набуває позитивного значення як засіб для задоволення „жадоби нової і нової влади”. Державне суспільство, однак, має складатися на раціональних засадах самозбереження людини. Саме “життя в державі”, де влада є максимально абсолютною, Гоббс вважає природним людським життям. Тут, як бачимо, погляди Гоббса дуже близькі до концепції Ж.Бодуена, проте він йде значно далі, послуговуючись методологією радикального матеріалізму і вважаючи істотним лише те, що відповідає так званій частковості, актуальності, тому й пояснює стосунки між людьми як наскрізь штучні, “інструментальні”. Людина поза соціальністю стає непевною, непостійною, руйнівною, небезпечною для себе й для інших, перебуваючи під впливом пристрастей. Звідси суверен виникає як знак компенсації природних вад людини й, закономірно, доконечно набуває суверенного права над людьми. Основна мета суверена в державі, як і батька в родині, досягти покори атомізованих членів спільного політичного простору. Суверенна влада здобувається силою, вона також походить з необхідності забезпечити мир між людьми. Якщо ж політичний простір людського життя визначає характер соціальних зв’язків, то джерелом цієї соціальності є необхідність, що зумовлюється страхом індивіда перед знищенням. Соціальність виникає як наслідок повного підпорядкування необхідності, вона сама стає так само формою необхідності, поза якою існує війна “всіх проти всіх”, руйнування та смерть. Тоді що таке свобода? Яким чином вона може пов’язуватися із соціальним ладом?

Гоббс подає свободу не інакше, як у співвідношенні з необхідністю і присвячує їхньому аналізу окрему працю, де пише: “Я визнаю таку свободу, у відповідності до якої можу чинити будь-що, коли бажаю”⁸¹. У такому сенсі постає потреба відрізняти “свободу від гріха, рабства чи насилля” і свободу від необхідності, примусу, неуникненості та “визначення щодо будь-чого”. Відокремлення Гоббс проводить зокрема і для того, щоб проаналізувати сенс добровільності людських вчинків, що підлягають критерію вільної волі, якому приділялася першочергова увага в тривалій релігійній інтерпретації особи. Гоббс схильний ототожнити свободу волі з бажанням, вважаючи їх спорідненими у всіх живих істот. Відмінності між бажаннями людини і тварини полягають у тому, що перша обумовлює їх роздумами, виявляючи таким чином свою волю. Обдумані бажання і є тим, що “ми називаємо волею”. Лише участь розуму в здійсненні бажань надає діям значення добровільності, а “добровільна дія і дія, що відбувається в результаті вибору, суть одне й те ж”⁸². Бути вільним від насильства означає діяти так, щоб страх не був причиною хотіння (бажання). Проте це не означає, на думку Гоббс, бути вільним тотально: “бути вільним від примусу ... не може жодна людина...”⁸³. Повної, тотальної свободи не існує. Все в світі взаємопов’язане, а отже, детерміноване, бо ніщо не має початку в самому собі, хоча воля є “необхідна причина добровільних дій”, проте через її пов’язаність з іншими речами “всі добровільні дії обумовлені необхідними причинами і є вимушеними”⁸⁴. Відтак свобода – це зовсім не відсутність необхідності, а відсутність насильницьких дій на особу. Насильство є головною перешкодою для здійснення вільної волі людини, тому що „...свобода – це відсутність будь-яких перешкод для дії, оскільки вони перебувають у природі і внутрішніх якостях діючого суб’єкта”⁸⁵. Коли дії перешкоджені, тоді особа набуває свободи (уникає насильства), утримуючись від діяння, усуваючись у тінь державного життя.