5. Дискурсивні практики суспільства

У контексті дискурсивних практик можливий (новий) світ, якого прагне людина, існує у віртуальній формі ще до того, як перетвориться в дійсність. Проблема віртуального дискурсивного світу як можливої реальності великою мірою залежить від етичності (етики дій), прийнятої суспільством, а також суспільними групами і культурами загалом. Нерідко складається так, що політично домінантна соціальна група зі своєю власною дискурсивною практикою далеко не завжди піклується про Іншого, а лише організовано відтворює власний статус-кво, фактично підтримуючи етику винятковості і відчуження інших. Пропонований можливий новий світ є таким лише для даної групи, спільноти, будучи водночас неможливим для іншої соціально-культурної групи. Тут йдеться не про життя усіх у його універсальній вартості, а лише про самозбереження конкретного привілейованого становища групи.

Подібна етика неминуче утримує в своєму віртуальному контексті план “непрямої апологетики смерті” і повинна розглядатися як виклик не лише людині з іншого середовища, а як виклик життю з погляду етичної винятковості деякої соціальної практики. Зрозуміло, що стосунки між людьми в межах етики винятковості зумовлюватимуться інтенціями на зверхність і покору, панування і підлеглість, протекціонізм і залежність тощо. Оскільки етика складається не просто як норма і принцип, а існує через відповідну дискурсивну практику, важливу роль у її поширенні відіграє мова і мовлення. Як сукупна мережа загальноприйнятих знаків і значень, мовлення не може бути ізольованим від свого здійснювання в спілкуванні і комунікації. Існування принаймні двох різноспрямованих етик виказує щонайменше два типи дискурсивних орієнтацій у світі. Відмінності між ними складаються на рівні зустрічей – подій, пріоритетних за значенням: в одному випадку, ідентифікаційна мовленнєва дія виокремлюватиме пріоритет знаків життя і свободи, а в іншому – тяжітиме до збереження “спокою”, “ухиляння” перед насиллям влади або ж, навпаки, – стверджуватиме її статус, здійснюючи симуляцію активності.

6. Акратичне та енкратичне мовлення

Погоджуюся з Р. Бартом у тому, що “найпростіше розрізнення мов у сучасних суспільствах обумовлене їх відношенням до влади”. Одна мова (радше, мовлення) розвивається і набуває своїх характерних знаків і значень під “покровом влади” через її численні державні, соціальні й ідеологічні механізми – це енкратична мова або “енкратичний вид дискурсу”. Інші ж мови утворюються, оснащуються, набуваючи пріоритетних знаків і значень “поза владою і / або проти неї” – це акратичні мови, або акратичні види дискурсу”⁶⁴⁷.

Важливою рисою акратичного мовлення і дискурсу є його критично-рефлексивний потенціал; він складається не автоматично від народження дитини, а формується через систематично організоване мислення. Елементом останнього є логічне, раціональне висловлювання, що утворюється в пункті зустрічі з іншим через діалогічну потребу чути іншого.

Акратичний дискурс потребує і породжує інтелектуального ґатунку мовленнєву практику, що інтенціонує значення свободи на противагу значенням влади в сенсі насильства або винятковості. Іншими словами, інтелектуал – це особа, яка в силу обставин і особистого вибору покликана здійснювати функцію інтерпретації світу через обов’язкове залучення знаків свободи.

Висловлені думки добре ілюструються й доповнюються фактами залежностей між демократією, диктатурою й мовно-мовленнєвими практиками, наведеними в написаній у 2001 р. програмній статті Річарда Андерсона (США) з показовою назвою “Дискурсивне походження диктатури і демократії”. Детальніше звернуся до неї пізніше.

Людина схильна жадати свободи й остерігатися її, “втікати” від неї як від відповідальності за вчинок, – це переконливо показав Е.Фромм. Тому сама по собі риторика свободи, поза контекстом конкретно-історичної (і культурної) етики, може позначати взаємовиключні тенденції. “Практична мудрість” та ідентична етика складалися під впливом опозиції до примусу, висловлюваної відповідним мовленням і дискурсом за прямої участі інтелектуального чинника. Предметом осмислення стало життя під знаком свободи. Поза тим знаком життя хіба сприймається як чуттєвість або ж синкретична, недиференційована ще від значення смерті уява, вартість життя не мала тут значення поза самою уявою про нього. Життя набуває ознак вартості через розум, що наділяє його свободою і гідністю в контексті дискурсивної практики.

Протистояння між дискурсами перетворюється в боротьбу під впливом суспільства, політична організація якого, з одного боку, виростає, а з другого – підтримує перетворення мовленнєво-дискур­сивних практик у конфлікт. Таке перетворення можливе на тлі “видимої комунікації” , тобто на тлі “загальнонаціонального масштабу” (Р. Барт). Отже, в кожному національному суспільстві маємо підстави розрізняти щонайменше дві етики в зв’язку з дискурсивними практиками: етику свободи і гідності та етику примусу і підлеглості. Якщо перша відображає інтенцію на потребу і визнання іншого, то друга спрямована на людське самоусвідомлення, на зосередження людини на самій собі.

Слід взяти до уваги, що дискурс підлеглості стосується влади в широкому сенсі, – не лише політична влада, але й влада традиції, етичності і навіть “моральних устоїв” може слугувати непроникним дзеркальним відображенням самого себе. Підлеглість (за означенням) запроваджує таку форму самоусвідомлення, в якій значення самозумовлюваного життя усувається в тінь минулого, підлягаючи соціально-політичній інтерпретації. Людина в дискурсі підлеглості розглядається переважно як істота винятково соціальна, подібна до багатьох інших (чи словами А. Росміні – істота сеньйоральна).