3. Дискурсивні особливості поширення сенсу свободи

Наступний істотний крок щодо зміни значення громадської і приватної сфер вчинить Лютер. У праці “Про свободу християнина” він закликатиме людину повернутися до свого внутрішнього світу і триматися чимдалі від влади та соціальних форм життя. Однак цей поворот ніс цілком нові можливості для усвідомлення суті соціальної дійсності. Християнин визначатиметься як особа, вільна цілковито від будь-якої підлеглості, в тому числі й церковної. Людина – вільна, але водночас відповідальна перед усіма і покликана служити людям своїм праведним життям, істина якого перебуває у “внутрішній людині”: “Ніде немає ніякої Німеччини, окрім як у серцях і головах та ще у могутній мові”.

Справді, християнство – це практика, цілком нова щодо античності. І не тільки практика. Це також цілком нова й мова. Відкрита в своїх словах і значеннях до простої людини, її тривог і неспокою, вона орієнтувала на відкриття чинників життя внутрішніх, духовних і крізь них проникала до соціального світу новими символами, знаками і значеннями. Спочатку зовсім новий мовно-мовленнєвий і текстуальний дискурс (значна роль у ньому надавалася жінкам, дітям і рабам) поширювався грецькою та латинською мовами. Кардинальне значення, проте, мало те, що, згідно з Євангелієм, на апостолів зійшло благо промовляти до різних народів їхніми етнічними мовами. Тобто християнство в своїх джерелах санкціонувало легітимність переходу на національні мови, що сталося в Європі з остаточним приходом громадянських спільнот.

Отже, йдеться про те, що в поширенні ідеї свободи людини та набуття нею справжнього громадянського статусу незамінну функцію виконують адекватні дискурсивні практики, які розвиваються рівночасно з поширенням громадянської соціальності. Мова, якою промовляє свобода, не може тиснути на людей, заперечуючи все те, що вони можуть виговорити рідною мовою, оскільки це означало б зверхньо і нерозумно відкидати досвід перебування людини в її первинній громаді. Адже будь-яке поселення пов’язує людей взаємодією крізь чесноти. У контексті ролі дискурсу можемо також інтерпретувати Томіське поняття індивідуалізації, що здійснюється через materia signata – позначування матерії. Контекст нового позначування задавався тепер текстом Біблії, а не, скажімо, Аристотелевою “метафізикою” чи повсякденністю марнотності відчуттів. Знаково-символічна система Біблії стала основою інтерпретації не лише буття, але насамперед соціального життя людей і орієнтувала його крізь призму визначального значення вільної волі особи.

Поширюючись поступово серед язичників, християнський дискурс вносив істотні зміни в суспільну мораль і практику. Прийняття християнства ставало потрясінням для мільйонів людей, оскільки воно пропонувало Бога, який жертвував себе заради них замість того, щоб люди жертвували собою заради богів (Роберт Роял). Християнство виявилося здатним внести в суспільство безліч інституцій, які засновувалися з низів добровільно, поза політичною владою і часто всупереч її волі. Такі інституції збалансовували, урівноважували різноманітні інтереси доволі різних людей, поділених і розсварених етнічно, політично, земельно, класово, культурно. Створення міжнародної мережі церковної організації людей і релігійних громад Європу духовно об’єднало. Тому “на період Високого Середньовіччя люди почали сприймати себе не з географічного підходу, а радше в поняттях культури Християнського Дому”⁶⁰.

Я далекий від ідеалізації історичного розвитку Церкви – в її минулому були події і роки невиправданої жорстокості, релігійні війни й інквізиція. Проте не знайдемо достатніх підстав вважати, що поза Християнським одкровенням люди середньовіччя були б лагіднішими і милосерднішими. Справи творять не лише святі, а здебільшого реальні, земні люди в міру власного сприйняття і розуміння. Християнське світосприйняття зорієнтувало людину на вартість добровільної і самостійної поведінки, що її потребувала нова релігійна громада і монастирське самоврядування. То була передусім людина з дієвою духовною самодисципліною⁶¹. Усвідомлення джерел виникнення нових форм соціальності привело свого часу Едмунда Берка (ХVІІІст.) до висновку про те, що “релігія є основою громадянського суспільства”, – про нього буде йти мова пізніше. Ще один надто важливий крок був здійснений протягом Середніх віків у ділянці теоретичного внеску в історичний процес. Як зазначає Ф. Коплстон, “період великих абсолютних монархій був попереду, але поступове формування національної самосвідомості стало історичним фактом [курсив мій – А. К.], який на рівні теорії відповідав певному розвитку аристотелівського елементу в середньовічній політичній філософії”⁶².

Таким чином, розвиток поглядів на роль свободи в християнському дискурсі призвів до істотного зміщення в інтерпретації соціальності, придатної для людей. Значення свободи не лише пов’язувалося із вродженою природою людини, а й інтенціювало цілком новий можливий світ, у якому людина покликана бути духовно і громадськи активною. Що стосується соціальної сфери життя, то вона сприймається в значеннях християнської солідарності і взаємодоповнюваності людей, соціальних груп та етносів. Свобода виявилася не лише здатністю обирати чи вибирати, - вона ставала джерелом творення, народження нового: благочестя і належних йому громадських та соціальних форм. Підтвердженням цьому була багата на експерименти соціально-релігійна практика середньовіччя, що стосувалася і церковних реформ, і соціально-політичних рухів, пов’язаних з ними. Достатньо пригадати принаймні проекти Вікліфа (1320-1384) в Англії та Яна Гуса (1373-1415) в Богемії, де пропонувалося папську владу передати на суд народного обговорення. Так визрівала ідея церкви як самодостатньої громади, рівних між собою членів, у якій духівництво, включаючи папу, – “це лише органи, через які діє суспільство”. Поняття самодостатньої громади викликало теорію церковного собору, навколо якої точилася тривала столітня дискусія щодо спроб перетворити владу папи в представницьку від церковної громади. Відомі дослідники історії політичної думки Дж. Себайн і Т. Торсон вважають, що в соборній теорії прослідковується “непряме посилання на аристотелівську теорію самодостатньої громади, яка може робити все, що потрібне для її життя”. Але ще важливішим було те, що віра в силу громади вже переросла в глибоку традицію вважати, “що людям чи громаді притаманне право творити свій власний закон і наставляти своїх власних правителів”, не приймаючи тиранії⁶³. Хоча соборна теорія не дала буквальних практичних наслідків, її дискурсивна спрямованість мала величезне значення в сенсі подальшого впровадження ідей верховенства громади на засадах рівності її членів, легітимності суспільно схваленої влади та суспільного самоврядування або ж в античному виразі – res-publica. Загалом, це була традиція, в рамках якої розвинулися пізніші конституційні та ліберальні теорії соціального устрою та свободи людини. Її базові дискурсивні знаки і значення, очевидно до Кантівського соціального дуалізму, функціонували в контексті республіканізму, який мав цілком практичні наслідки, зокрема в італійській дійсності ХІІІ-ХVІ століть. ”У сенсі розвитку ідеї громадянського суспільства, яке стало здійсненням неунітарної соціальності на основі розмежування сфер добровільної та державно-політичної взаємодії, позитивним виявився релігійний підхід щодо ролі і значення духовних і тілесних сил. Завдяки вірі людина здобула можливість піднестися над політичною, економічною і мирською дійсністю до вищого й універсального рівня реальності, що існує поза повсякденною чуттєвістю”⁶⁴.