2. Дж. Лок: спільнотворення громадянського суспільства

Міркування Дж. Лока про природу людини та умови соціальної єдності розгортаються на інакшій теоретичній основі в порівнянні з Гоббсом. Зважаючи на історичні особливості соціального життя в Англії, яка перебувала під впливом народностанових звичаїв і традицій та нарощення абсолютистської монархічної влади, ставала очевидною потреба такої соціальної інтеґрації, що носила б органічний характер для всього народу і могла б запевнити мирні умови життя. Абсолютистська королівська влада виявилася нездатною ні примирити англійське суспільство, що роздиралося громадянськими війнами, ні легітимізувати себе в очах представників дедалі зростаючої середньої верстви та міських власників. Зазіхання монарха на абсолютну владу певним чином суперечило соціальній практиці англійського минулого і не знаходило підтримки з боку поширеної освітньої традиції пояснювати владу на основі універсальних принципів природного права.

1. Семіотична контекстуальність розуміння і розуму

Споглядаючи соціальні суперечності довкола життя людей і беручи безпосередню участь у політичних дебатах, Дж. Лок усвідомив, що питання згоди і незгоди в суспільстві пов’язане значною мірою з природою людського розуміння та функцією продукування знань. Вияснити умови солідарної згоди і забезпечення соціальної єдності людей, таким чином, означало вияснити особливості процесів розуміння¹⁰⁶ і прояснити природу розуму. Мета такого прояснення полягає в тому, щоб людина змогла навчитися покладатися на власний розум, вияснивши основи розуміння. Лок вважає, що людське становище та інтереси відповідають людським здібностям розуміння. Останнє не ідентичне винятково з раціональними формами розуму, на які, у зв’язку з ростом фізико-математичних досліджень, дедалі більше покладалося надій. Недоречно, на думку Лока, надмірно вимагати доказів і достовірності там, де може бути досягнута згода в людських справах поза строгим доведенням. “Якщо ми не будемо вірити на тій підставі, що не можемо знати достовірно всього, то вчинимо майже так само розумно, як той, хто не використовував би власні ноги, а залишався знерухомленим і загинув лише через те, що в нього немає крил для лету”¹⁰⁷. Основою проявлення розумової активності людей є досвід, а не вроджені принципи чи ідеї. Однак Лок наголошує, що хибною є гадка, ніби розуміння відкриває істини як такі, що вже десь до цього існують. Розуміння лише насичується ідеями і словами, матеріалом для судження. “Зі збільшенням матеріалу, що постачає розум роботою, застосування його з кожним днем стає дедалі значнішим”¹⁰⁸. Так само не існує жодних вроджених практичних правил чи моральних принципів.

Подібна лінія арґументації пов’язана з необхідністю врахувати роль чуттєвості особи в поширенні її на розуміння світу та його досвідного походження. По-перше, це пояснювало відмінності і розбіжності в розумінні природи речей, оскільки досвід кожної людини чи спільноти є різним. По-друге, потреба досягнення згоди між людьми узалежнюється з самим життям і повнотою його функцій на рівні людського виду, що є спільними для всіх за природою. Лок, йдучи за Аристотелем, вважав людину за “істоту суспільну”, необхідністю якої є спілкування. Завдяки спілкуванню люди взаємопов’язуються “дарунком мови”, яка стає “великим знаряддям і загальним зв’язком суспільства”.

Джон Лок, подібно як і Т. Гоббс, пов’язує потребу соціальної єдності з розумінням, яке складається і розвивається завдяки мові і мовленню. Дарунок мови надає здатності “перетворювати звуки в знаки ідей”, суть цього в тому, щоб звуки, слова ставали спільними знаками загальних ідей. Джерелом непорозуміння часто є те, що люди “спрямовують свої думки більше на слова, аніж на речі”¹⁰⁹. Звідси висновок, який матиме важливе значення для пояснення суті соціальної єдності. Лок вважає, що “загальне і всезагальне – це продукт розуму [розуміння]... Загальне і всезагальне не відноситься до дійсного існування речей, а винайдені і створені розумом для його власного вжитку і стосуються лише знаків – слів чи ідей”¹¹⁰.

Звернімо увагу, з книжки “Есе про людське розуміння” Дж. Лок усю спеціальну третю частину присвячує аналізові природи мови. Мова, як властиво людське утворення, стає умовою інтерпретації функцій розуму і, відповідно, явищ соціальності. Останні набувають у Лока певного семіотичного відтінку, пов’язуючись водночас з можливостями прирощення і значень, і розуміння через суто людські відношення, а також відношення між знаками, які мережаться в процесах комунікації. “Коли ми відкидаємо одиничне, то загальне, яке залишається, є лише тим, що ми самі утворили, бо його загальна природа є нічим іншим, як дана йому розумінням здатність позначати чи репрезентувати багато предметів; значення його є лише додане до нього людським розумом відношення”¹¹¹ [курсив мій – А.К.].

З мовними особливостями розуміння пов’язані ідеї. Залежно від міри загального відношення та особливостей комунікації, ідеї та їх мовна визначеність позначається на функціонуванні і сприйнятті людьми сутностей, які Лок розрізняє як номінальні і реальні. “Я схильний думати, - пише він, - що якби недосконалості мови як знаряддя пізнання були зважені ґрунтовніше, то більша частина суперечок, що створюють так багато галасу, припинилася б сама собою, а шлях до знання, а можливо, й до миру, став би значно вільнішим, аніж за теперішніх умов”¹¹².

Річ у тім, що Лок критично сприйняв поширені на ту пору ідеї Декарта про те, що раціонально виведені знання є незалежними від чуттєвого досвіду. Проте, з іншого боку, під певним впливом картезіанства й неприйняттям радикального детермінізму Гоббса Лок розглядає досвід під призмою чуттєвої мінливості сприйняття і надає йому змісту в сенсі “прядива його структури”. Тобто, структура досвіду пов’язується зі структурою сприйняття і маніфестується в розумінні. Головна роль, однак , відводиться розуму, якому підкоряється, на думку Лока, навіть воля. Сила ж розуму полягає в його здатності бути вільним, без чого “розум перестає бути самим собою”¹¹³. Якщо ж розум – це здатність, то контекстом виявлення знання є розуміння (understanding).

У заключному 21 розділі – “Есе про людське розуміння” – Лок визначає три розряди “природного розмежування предметів нашого знання”, називаючи їх “трьома великими областями інтелектуального світу”. Перша з них стосується пізнання речей, або фізики, друга називається практикою, найвагомішими в якій є проблеми етики. Нарешті третя область розуміння, чи інтелектуального світу, визначається Локом несподівано для емпіричного підходу – „вченням про знаки”. Оскільки “найпоширеніші знаки – це слова, то семіотику, – стверджує Лок, – досить вдало називають також логікою”¹¹⁴. Проте цього недостатньо. Семіотика має справу також з ідеями, які є знаками, репрезентантами речей та дій. “Ідеї та слова є великими інструментами знання”, отже, якби вони належно вивчалися, то ми, можливо, “одержали логіку і критику цілком інакшу, аніж та, з якою ми знайомі донині”¹¹⁵. Як бачимо, Лок на завершення фундаментальної праці про природу розуміння висунув програму семіотичного вияснення взаємозалежності, зокрема практичного життя людей від тих відношень, що складаються між знаками й існують винятково узалежненими від самого розуміння їх особливостей. Таким чином, каузальна парадигма відносин мала б доповнюватися семіотичною інтерпретацією того, що відбувається в соціальному житті. Як зауважує сучасний філософ Дж. Ділі, “іронія ситуації полягала в тому, що принципові заперечення, які висловив Лок проти Декарта, зовсім не набули розвитку в теоретичному курсі... Натомість він продовжив картезіанську революцію всупереч самому собі, спровокував блискучі сумніви Берклі і сприяв цинічному скептицизмові Г’юма”¹¹⁶.

Додам від себе, що, незважаючи на невдачу Лока самостійно здійснити семіотичний підхід, слід його задуму повсякчас виходить на поверхню там, де він має справу з виясненням сенсу свободи, підриваючи чисто емпіричну парадигму її пояснення.

Важливість третьої книжки “Есе про людське розуміння” стає особливо вражаючою, коли взяти до уваги, що Лок з цілком нових позицій підійшов до природи самого розуму як найважливішого авторитета й законодавця в соціальних справах. Він фактично протиставився логіцистам та картезіанцям, зокрема їхнім крайнє раціоналістичним обґрунтуванням природи достовірних знань, які набуваються не на основі чуттів і досвіду, а завдяки лише мисленню¹¹⁷. Лок зумів пов’язати внутрішні засоби пізнання, такі як образи та ідеї, із зовнішнім їх позначенням через слова, жести і мову та підвести природу під семіотичну перспективу “людського розуміння”.