4. Громадянське суспільство і національна правова держава

Перетворення громадянського суспільства в опозицію до держави не є загальним явищем і досконалим історичним фактом. Радше мова йде про можливості активного співробітництва між двома боками однієї соціальної дійсності. Остання може постійно перебувати під загрозою конфлікту і боротьби, оскільки не існує ідеальної демократичної соціальності. Конфлікт може переростати у відкриту соціально-політичну боротьбу за умов, що держава генерує і підтримує деспотичні чи авторитарні форми врядування. Але суспільства також бувають різними – спроможними чи неспроможними генерувати деспотичні інтенції. Вони пов’язані зі змістом усталених колективних дій чи ціннісно-нормативними формами стосунків і взаємин у соціальних групах, що склалися під дією неавтентичних чинників їх організації та мінімалізацією міри індивідуальної свободи. Відносини між такими соціальними групами утворюють мережу переважних вертикальних взаємодій, що їх майже цілком регулює держава, яка і собі виражає ціннісні настанови стосунків у "колективах". Загалом вони складають дискурсивно-етичну інтенцію “патерналізму – клієнталізму”, в контексті якої сенс свободи набуває винятково “обставинного” характеру “свободи-від”, наприклад “свободи” від нужди, голоду, “чужинців” тощо. Типові форми етики клієнталізму розгортаються в умовах колоніальних та постколоніальних суспільств. Останні не лише підлягають загальному контролю органів влади – суспільні відносини великою мірою самі підтримують і реанімують таку владу. Створюється відповідний дискурс, знакова система якого самовідтворюється представництвом соціальних груп, лідери яких піклуються про безпеку членів, втілюючи вертикальні відносини між державою і самими собою як представниками держави на рівні місцевої влади. Натомість відносини між самими суспільними групами є слабкими і ригідними. Засоби масової інформації за таких умов, як правило, ігнорують життя суспільних організацій, малих і великих груп населення, надаючи виняткову увагу інформуванню про так звані державні події, що ідентифікуються з активністю “людей при офіційній владі”. Природно, що за таких умов ринкові економічні інтереси не можуть бути активними, а довіра між індивідами з незначним ступенем свободи не буває високою. Суспільство з переважним дискурсом клієнталізму не може бути консолідоване на основі взаємопідтримки вільних ініціатив. Джерелом консолідації стає винятково держава, продукуючи владу заради влади й ієрархію заради ієрархії. Якщо владно-державні відносини є “цементом” єдності суспільства взаємопідлеглості, то “рідиною” для розчину є відповідний дискурс. Зміст цієї “рідини” цілком ідеологічний і продукується офіційними державними інституціями та підконтрольними ЗМІ. Сенси опозиційного значення виникають на рівні приватних взаємин між людьми і майже цілком на тому рівні залишаються. Опозиційні настрої щодо влади і держави перебувають у межах кухонно-клубних дискусій. Опозиційність, яка сягає організаційних групових і політичних форм, що підлягають дискурсу влади, як правило, висловлює незадоволення щодо слабкості державної влади, що виявляється в недостатньому, з їхнього погляду, контролю вільнодумства в суспільстві.

За умов панування ідеологічного дискурсу держава домагатиметься, щоб суспільство, зокрема його інституції, проводило комунікативні взаємодії на основі спільного світогляду, який покликаний організовувати в населення інтеґральне бачення вартостей і перспектив.

Незважаючи на панування інтеґрального типу світогляду, наприклад шовіністичного, суспільство може бути асоціальним і не мати структурної цілості поза державними органами впливу. Ідеологічно окреслений світогляд, що є дискурсивною основою єдності, фактично підмінює загальнокультурні чинники національного суверенітету на державно-бюрократичні і підтримує систему влади, а не суспільства. Послаблення державної влади викликає посилення опозиції до неї з боку суспільства, проте зворотної залежності немає: опозиція автоматично не посилюється в міру розвитку авторитаризму влади, і суспільна опозиційна ініціатива не обов’язково послаблюває владу, коли остання діє в режимі дискурсу клієнталізму. Тут просто не спрацьовує морально-етична взаємозалежність. Дієвою є система залежностей, детермінованих турботою про виживання, тобто про “хліб насущний”. Характерною рисою асоціального суспільства є маніпулятивний тип людини-конформіста, яка за певних обставин тиску поступається будь-якими вартостями заради виживання (життя). Інша назва асоціального суспільства – суспільство з марґіналізованою системою взаємин і комунікацій, зведених до формальних потреб повсякденного існу- вання. Квазідержава є природним довершенням асоціального суспільства.

Стати поза інтеґральний світогляд означає, по суті, стати в опозицію до держави і суспільства. Жодна сторона не прихильна до опозиціонера. Неприйняття інтеґрального погляду передбачає щонайменше створення інакшого дискурсивного поля стосунків. Кроки до нового дискурсу є першими і головними в напрямку демократичних ініціатив та змін у суспільстві. Вони передусім відбуватимуться у сфері нарощення горизонтального типу стосунків і відносин, що створюються навколо примноження міри індивідуальної свободи людини. Тенденція до нарощення взаємин, стосунків і відносин довіри здійснюється як громадянський поступ і фіксується у відповідній дискурсивно-етичній практиці.

Таким чином, суспільство і держава мають різні форми взаємодії і взаємодоповнення. 1. Держава може існувати і політично передувати суспільним нуртам і, навпаки, стримувати їх та видозмінювати, наповнюючи соціальні взаємодії вертикальними відносинами (Росія, Польща, Іспанія). 2. Держава суперечить суспільним нормам життя, звичаєвості та цінностям іманентного громадянського поступу. У даному разі вона є або чужою, колоніальною, або, навпаки, місцевою квазідержавою з твердо вкоріненими вертикальними звичаями і структурами (Візантія, СРСР, сучасні африканські країни). 3. Нарешті держава складається внаслідок розвитку суспільства в сенсі його громадянського поступу і власного вивершення у формах громадянської і національної свідомості (США, Фінляндія, Канада).

Через системну дію чинників розмаїтої суспільної комунікації формуються дискурсивно визначені соціальні практики з тісно взаємопов’язаними етичностями та наявними інституціями влади. У суспільстві складаються дискурсивно означені механізми типізування ідентичностей між собою і колективними формами взаємодії, що постають як системи взаємин, стосунків, відносин. Типізування ідентичностей відбувається принаймні в активній і пасивній формах присвоєння сукупності значень з відповідним семіотичним відтворенням дискурсивно розрізнених соціальних практик та супроводних інтенцій.

За тривалу українську історію склалися дві конфліктні етичні інтенції: а) свободи й автентичності та б) патерналізму – клієнталізму (або узалежнення й підлеглості)⁷³⁹. У межах обох інтенцій існують добровільні ініціативи, які можуть вивершуватися створенням тих чи інших організацій, але характер взаємодії членів організацій та їх очевидні і приховані наміри різні. У другому випадку радше йтиметься про дію чинників примусу, аніж свободи. Самоорганізована соціальна група в умовах домінування клієнтально-патерналістських відносин у суспільстві неминуче виявляє свою активність (прагнучи уникати державного контролю) у криміналізованих формах. Покора і пасивність більшості населення, яке спутане усталеними клієнтальними відносинами і структурами, є підґрунтям для криміналізації відносин та росту організованої злочинності навколо посилення окремих осіб за рахунок насильства та олігархізації капіталів. Проте мафіозні групи залежні не так від слабкості суспільства, як від слабкості держави. Внаслідок слабкості державно-правового регулювання суспільних відносин утворюються девіантні компенсаційні владні угруповання мафіозного типу. Не менш важливою передумовою поширення організованої злочинності є недовіра між суспільством та офіційною владою, що знижує і підриває леґітимну основу існування самої влади.

Криміналізовані відносини і стосунки генерують відповідний дискурс та культуру, які і собі регенерують соціально девіантні та асоціальні форми комунікації. Основною формою такого дискурсу є мовлення, що цілком поглинає універсальні властивості мови. Замість природної мови приходить мовлення, яке створює “новомову” (новояз). Остання стає ідентифікативною матрицею для взаєморозуміння і комунікації в криміналізованому середовищі. Прийняття такої “новомови” є передумовою для конформізму з “тіньовим” суспільством та подальших особистих практичних дій. “Новомова”, як і будь-який інший дискурс, має широкий спектр засобів самовираження, сприйняття та інтерпретації довкілля. Найважливішим серед інших є музично-пісенні тексти та предметно-речова символіка.

З іншого боку, тоталітарна держава, що запроваджує репресивні форми впливу, поширює сітку каральних органів та установ і сама перетворюється в криміналізовану структуру стосовно більшості населення.

І в першому, і в другому разі суть політичної влади (держави) вказує на її неавтентичність щодо суті громадянського поступу суспільства (поступ здійснюється в контексті ідентифікації дискурсу свободи й автентичності) або ж відсутності такого взагалі.

В Україні соціальна інтенція дискурсу свободи й автентичності, що ідентифікується й розгортається крізь цінності громадянського поступу й демократії, здійснювалася зокрема в контексті виборювання українського (україномовного) соціокультурного життєвого світу. Соціальна інтенція дискурсу патерналізму – клієнталізму, протилежного до свободи і демократії та історично ідентифікованого з неукраїнськи- ми державно-політичними інституціями, майже без винятку була і є ворожою (принаймні байдужою) до власне україномовного життєвого світу.

Обидві соціальні інтенції склалися в контексті власне української соціальної історії і функціонують як властиві для неї дві дискурсивно набуті, а не привнесені етичності. Проте дискурсивна інтенція патерналізму – клієнталізму перебувала під впливом зовнішніх до українського громадянського поступу державно-політичних сил: Польщі, Росії та інших. Красномовні міркування з цього приводу висловив свого часу гетьман Мазепа у своїй “думі”. Він картає українську старшину за схильність підлягати іншим, а не творити власну державу: один служить туркам і татарам; другий полякам “за гріш служить”; „третій вірно услугує Москві”. Михайло Брайчевський, нагадуючи про колоніальний наступ царизму з часу Переяславської ради, підкреслює, що “козацька старшина, починаючи з Б. Хмельницького, відновила на Україні крупне землеволодіння, “послушенство” селян”⁷⁴⁰. Протистояння соціальних інтенцій найвиразніших форм набуло в дискурсивному протиставленні чину Мазепи і полковника Кочубея. Останній, “феодал і гнобитель, був піднятий на щит і піднесений трохи не до рівня народного героя лише завдяки відомому доносу цареві Петру на свого спільника Мазепу. Його проголошено видатним патріотом і мучеником…”⁷⁴¹. Школярів ведуть до його могили в Києво-Печерській Лаврі і так виховують почуття патріотизму, сотнями тисяч способів поширюючи думку про те, що гетьман Мазепа і самовідданий незалежності України гетьман-інтелектуал Пилип Орлик – “зрадники”, “запроданці” та “вороги” українського народу. Така дискурсивна інвазія в українські душі триває донині, вже в умовах т. зв. державної самостійності України. Якщо дискурс свободи й автентичності органічно поєднаний з громадянським поступом в Україні та відповідними соціально-культурними формами самоорганізації суспільства, то дискурс “патерналізму – клієнталізму” набував соціокультурного характеру “малоросійства”. За визначенням Є. Маланюка, ним найбільше вражена інтелігенція, яка потерпає від відсутності інтелектуальної і моральної мужності “жити власним розумом”⁷⁴².