Іі. Поезія “книги пісень”
“Книга пісень” (“Шицзін”, «诗经») – це зібрання зразків китайської народної пісенно-поетичної творчості приблизно з XI по VI ст. до н.е. (доба Чжоу). Матеріал добре зберігся завдяки тому, що вже на початку I тис. до н.е. у древніх школах Китаю юнаків, окрім стріляння з лука та управління колісницею, навчали виконанню пісень. У піснях був закріплений історичний, моральний, естетичний, релігійний та художній досвід народу, надбаний за тисячоліття попереднього розвитку. Конфуцій (VI-V ст. до н.е.) дав цим перлинам народної творчості таку характеристику: “Пісні розвивають уяву, вчать спостережливості, єднають людей, виховують [справедливий] гнів, наставляють у служінні як батькові, так і володареві, повідомляють багато чого про птахів і звірів, дерева й трави” (“Судження та бесіди”, «论语», XVII, 9). Пісні допомагали Конфуцію та його послідовникам у популяризації їхнього вчення. З цією метою дане зібрання було відповідним чином оброблене, кожен твір отримав коментар, що тлумачив її зміст згідно з конфуціанським ученням, а вся “Книга пісень” перетворилася в ілюстрацію конфуціанських положень. Остаточний запис одного зі списків був зроблений у II ст. до н.е., коли конфуціанство оголосили “офіційною ідеологією”. Поряд з іншими подібними зібраннями “Книга пісень” ввійшла в “П’ятикнижжя” («五经»)1 – основу конфуціанського вчення, й у складі цього канону дійшла до нашого часу.
“Книга пісень” у загальних рисах – це найпростіші трудові пісні, весь зміст яких міститься в назві повторюваної дії, пісні-заклинання тотемів, стародавня календарно-обрядова поезія, пісні, пов’язані з весільною та поховальною обрядовістю, епічні пісні, серед яких визначають міфічні, героїчні та історичні, культові гімни, нарешті, лірика з розробленою системою художніх засобів і політична дидактика, що є витвором анонімних, але вже відчутно присутніх авторів.
Твори цієї збірки, власне, є типовим виявом синкретичного мистецтва. Усі вони виконувалися під музичний акомпанемент, а спів супроводжувався танцями, тому переклад ієрогліфа ши (诗) словом “пісня” досить умовний. У першому китайському трактаті з поетики, що отримав назву “Велика передмова до «Книги пісень»” («诗大序», II ст. до н.е.), мовиться: “Ши народжуються хвилюванням у серці. Щире хвилювання в серці, вбране в слова, – це ши. Почуття виникають усередині, а оформлюються в словах. Коли слів не вистачає, тоді зітхають, якщо не вистачає зітхань – протяжно співають, якщо й протяжного співу не вистачає – тоді руки мимоволі починають робити танцювальні рухи, а ноги – притупцьовувати в такт”. Недарма історик доби Хань Бань Гу (I ст. н.е.), описуючи сильне щиросердечне хвилювання Лі Ліна, що проводжає на батьківщину ханьського чиновника Су У, говорить: “Лін почав робити танцювальні рухи, а в пісні його співалося...”. Іншими словами, ши – це не вірші, а твори, у яких злиті воєдино слово, музика (наспіви) і танцювальні жести, і такими ці твори залишалися принаймні до перших століть нашої ери.
Протягом усієї подальшої історії Китаю “Книга пісень” завдяки своїй приналежності до конфуціанського канону входила в освітній мінімум китайців і служила невичерпним джерелом натхнення для поетів.
Традиційно створення антології “Шицзін” приписується Конфуцію, про що повідомляється, зокрема, в його офіційному життєписі1. Там говориться, що з трьох тисяч древніх поетичних текстів (ши) Конфуцій відібрав 305 творів, які відповідали основним конфуціанським настановам (принципам благопристойності і обряду 礼 лі). Однак оригінальний чжоуський текст “Шицзіну” не зберігся. У 213 до н.е. ця антологія разом з іншими конфуціанськими книгами була спалена за наказом імператора Цінь Шихуана. У II-I ст. до н.е. було оприлюднено відразу чотири версії “Книги пісень”, що відтворювали, очевидно, різні її списки, які вдалося зберегти в регіональних конфуціанських школах, або ж усні варіанти пам’ятки. В другій половині I ст. н.е. (при ханьському імператорі Мін-ді, 58-75) ці видання піддали ретельному текстологічному аналізу. Найдостовірнішою була визнана версія, представлена й обнародувана двома ранньоханьськими вченими-конфуціанцями на прізвище Мао: Мао Хеном і Мао Чаном. Тоді ж “Шицзін” ввели до складу конфуціанських канонічних книг – “П’ятикнижжя” («五经»), і древня назва пам’ятки “Вірші” («诗») була доповнена ієрогліфом цзін (经), пряме значення якого було “основа тканини” (тобто повздовжні нитки), переносне ж – основа вчення, тобто канон. “Книга пісень” також відома під назвою “Вірші [у передачі вченого] Мао” («毛诗»).
Канонічний текст “Книги пісень”2 складається з 305-ти творів, розподілених на чотири розділи: “Звичаї царств” («国风», 160 пісень)3, “Малі оди” («小雅», 74 пісні), “Великі оди” («大雅», 31 пісня) та “Гімни” («颂», 40 пісень), що відповідають основним жанровим різновидам давньокитайської поезії (пісні-фен, оди-я і гімни-сун). У віршах “Книги пісень” застосовуються перші у китайській літературі художні засоби: розповідь фу (赋), порівняння бі (比) та алегоричний зачин сін (兴).
Розділ “Звичаї царств” складається з 15-ти підрозділів, які називаються відповідно до місця створення пісень. Більшість віршів цього розділу вважаються зразками народнопісенної творчості, що виникли у період VIII-VI ст. до н.е. Можливо, не обійшлося й без літературної обробки. Але серед них є і древніші тексти, а також авторські твори. Пісні-фен – це здебільшого відносно невеликі за обсягом вірші (у середньому 14-18 рядків), написані переважно чотирислівним (по чотири ієрогліфа в рядку, 四言句) поетичним розміром. Одночасно вони надзвичайно широко варіюються за тематикою та змістом: пісні на побутові й історичні теми, твори, в яких присутні елементи соціальної критики, пісні, пов’язані з календарною обрядовістю тощо. Проте найбільш повно і розмаїто представлена тема любові: від величання нареченої до сповіді покинутої дружини.
“Малі оди” й “Великі оди”, як вважається, були створені придворними виконавцями; вони датуються відповідно IX-VIII і X-IX ст. до н.е. “Малі оди” за тематикою та змістом частково повторюють пісні-фен, але відрізняються від них більшою абстрактністю оповіді (30 і більше рядків) та художньо-композиційною ускладненістю. “Великі оди” можуть бути ще більшими за обсягом (50 і більше рядків); це здебільшого історичні оповіді та славослів’я правителів і їхнього оточення, нерідко пов’язані з банкетними церемоніями.
Розділ “Гімни” складається з трьох підрозділів: “Гімни Чжоу” («周颂», 31 вірш), “Гімни Лу” («鲁颂”, 4 вірші) та “Гімни Шан” («商颂», 5 віршів). У першому підрозділі представлені твори, що виконувалися під час офіційних обрядових церемоній чжоуського двору. Це написані змішаним розміром невеликі за обсягом тексти (10-14 рядків), які датуються XI-X ст. до н.е. “Гімни Лу” – пісні царства Лу (1027-256 до н.е.), батьківщини Конфуція. Ці пісні за формальними особливостями збігаються з “Великими одами” й датуються VII ст. до н.е. “Гімни Шан”, як видається, створені в епоху Шан-Інь (商殷, ХVII-ХІІ ст. до н.е.), проте, на думку більшості дослідників, насправді були написані не раніше VII ст. до н.е. і за формою схожі на чжоуські гімни.
Хоча в науковій літературі дотепер не вщухають суперечки стосовно історії створення “Книги пісень”, датування й інтерпретації окремих творів, що входять до складу пам’ятки, а також дискусії про ступінь відповідності цієї антології всій чжоуській поетичній словесності, – без сумніву, дана пам’ятка справді є основоположною для китайської поезії, оскільки визначила базовий набір її тем і мотивів, а також корінний пласт її образотворчих засобів.
