Книга 11. Розділ 1. Про небо

У [древніх] учених книгах¹ говориться: “Гунгун² боровся з Чжуаньсюєм³, бажаючи стати володарем Усесвіту. Коли ж він перемоги не досяг⁴, то так розсердився, що вдарив [головою] гору Бучжоу⁵. І це призвело до того, що стовп Небес⁶ зламався й обірвав земні кріплення⁷. [Тоді] Нюйва⁸ сплавила докупи усе каміння п’яти кольорів, залатала лазурове небо, відсікла черепасі-чудовиську Ао всі лапи і підперла [лазурну твердь] у чотирьох кінцях світу. Та на північному заході небу все ж не вистачило [шматка], ось чому [тільки] туди прямують сонце з місяцем; і на південному сході землі не вистачило [кута], тому й стікають води сотень рік в океан”.

Цьому дуже старовинному переказу вірять [прості] люди. Освічені ж люди вважають його дивним, однак, [як правило], їм нíчого заперечити, а якщо вони й заперечують, то роблять це нерішуче, боячись, аби це не виявилося правдою, і не зважуються розмірковувати всерйоз.

Проте, якщо говорити про це, узгоджуючись із законами природи (тянь дао) чи діяннями людей, то, правду кажучи, уся розповідь виявиться лиш порожньою балаканиною.

Той із людей, хто, програвши битву за титул Сина Неба, міг у гніві так ударити гору Бучжоу, що впав стовп Небес і порвалися земні кріплення, повинен був мати таку велику силу, що в Піднебесній не було б рівного суперника йому. З подібною силою [навіть] у боротьбі з трьома військами йому всі воїни здавалися б мурашками, а їхня зброя – билинками. Як міг він розлютитися від поразки і вдарити гору Бучжоу?

Крім того, немає нічого важчого й твердішого, ніж гора. Спільними зусиллями великої кількості людей не зсунути з місця навіть маленьку гору. Що ж стосується гори Бучжоу, вона має бути величезною! Так, якби вона [була така велика, що] підпирала небо, зруйнувати її було б надзвичайно важко. А якби вона стовпом небесним не була, тим паче неможливо повірити, що від удару по горі Бучжоу впав небесний стовп.

Хай навіть Чжуаньсюй на битву зі своїм ворогом підняв би воїнів землі і вкупі всіх людей у світі, він однаково не зміг би подолати [Гунгуна]. То як же міг [Гунгун] його не перемогти?

А разом з тим – що ж таке небо? Ефір чи Тіло? Коли воно ефір – від хмар, туману не відрізнити його. До чого ж тут небесний стовп із його зруйнуванням? Однак же Нюйва латала його камінням – значить, воно суть тіло; якби це було так – небо було б спорідненим простому чи дорогоцінному камінню. Та основна якість каміння – важкість, і одному-єдиному стовпу не втримати тисячоверстної [тверді неба].

Навіть вершини¹ п’яти гір не в змозі дістати неба, щоб бути йому опорою, [то] чи могла сягнути небес надщерблена гора Бучжоу?

[Припустімо, що] Гунгун зламав гору Бучжоу, – чи впало б небо в цю саму мить? Припустімо, що воно справді впало б, але як би його потім підняли?

[Всі, хто говорить, що] відрубали, мовляв, у черепахи Ао лапи, підперли ними [небо] з чотирьох кінців, пояснюють [це] так: “Ао – древнє чудовисько величезного розміру з чотирма лапами гігантської довжини, тому й відрубали йому лапи і поставили в чотирьох кутках [землі]”.

Проте Бучжоу – це ж гора, а черепаха Ао – тварюка. Припустимо, що початково гора була підпорою неба, припустимо, що Гунгун її зруйнував, і що ногами живої істоти була вона замінена. Але ж кістки розкладаються, гниють; як можуть вони вистояти так довго? До того ж, якщо лапи черепахи Ао могли опорою неба послужити, то її тіло мало би бути величезним, і його між небом та землею не помістити.

Хоча Нюйва була великомудрою, як би змогла вона таку черепаху подолати? А якби зуміла умертвити, то чим убила б? Адже якщо припустити, що лапи черепахи Ао могли служити підпорою для неба, тоді шкура, що їх покриває, споріднена була б камінню й залізу; ніж, меч, сокира, алебарда – усі були б безсилі перед нею, і навіть стрілам із тугого самостріла її не здолати ніколи.

Очевидно, [що] небо наших днів далеко від землі й дуже високо, а небо древності від нашого не відрізнялося. І навіть у той момент, коли Гунгун заподіяв шкоду небу, то й тоді воно не впало на землю. Нюйва усе ж таки була лиш людиною, а людина, якою б вона високою не була, не зможе дотягнутися до небес. Коли [Нюйва] сама латала небо, то по яких вона видерлася сходах, аби мати можливість привести його до ладу? Невже небо давніх тих часів подібне було до даху будинку і висіло від людей зовсім недалеко, настільки, що Гунгун мав змогу його зруйнувати, Нюйва ж могла його полатати? І якщо справді все було так, тоді постає питання: у глибоку давнину, задовго до Нюйви, коли правителями були Правителі-володарі людей (жень хуан)¹, чи й при них небо схоже було на дах над землею?

Тлумачі “І[цзіну]” заявляють: “До розділення Первісного (юань ці) був сам лише Первісний хаос (хуньдунь)”¹.

У вчених книгах також мовиться: “[Спершу був] безформний водяний хаос, із життєвої енергії (ці) ще не вичленувався світ сущого. Коли [вона] розчленувалася, то чисті частки утворили небо, а каламутні частки утворили землю”.

Згідно з тлумаченнями “І[цзіну]” і відомостями вчених книг, у той момент, коли небо й земля лиш почали відокремлюватися й роз’єднуватися, вони були ще дуже малі й перебували близько одне від одного, так близько, що [небо ніби] могло лежати на горі Бучжоу, Гунгун [ніби] тоді цілком міг зашкодити йому, Нюйва ж могла його залатати.

Істоти, що несуть у собі життєву енергію, не можуть не рости. Що стосується неба й землі, які містять життєву енергію, то вони також розвиваються природно. З моменту їх виникнення минуло надзвичайно багато літ. Але оскільки неможливо зараз визначити, наскільки був великий [тоді] простір між небом та землею вшир і ввись, то положення вчених книг когось, може, й переконають. Однак їхня розповідь про те, що [одним ударом] нібито була пошкоджена гора Бучжоу, так що був зламаний стовп небес і розірвалися земні кріплення, що сплавленим разом п’ятиколірним камінням латали небесну лазур, що лапами гігантської черепахи Ао підперте було небо в чотирьох кінцях землі, усе це – повна нісенітниця. То чому ж? А тому, що навіть якби гора могла зрушити з місця [при землетрусі], то все ж у Гунгуна сил не вистачило б її зламати. І невже ж у ті часи, коли ледве-ледве лиш небо відійшло від землі, всі гори крихітними були, а люди, навпаки, великими? І хіба ж можливо було так ударити гору, щоб зламати її?

Але якщо про залатування неба різнокольоровим камінням ще можна якось розмірковувати, розглядаючи це п’ятиколірне каміння як своєрідний цілющий засіб, то ось про відсікання лап у черепахи Ао і встановлення їх як опори [неба] на чотирьох кінцях [землі] неможливо навіть говорити. З часів Нюйви минуло вже немало часу, але чотири сторони світу [і дотепер] на своїх місцях, проте де ж лапи черепахи Ао?

ВАН ФУ

Ван Фу, або Ван Цзесінь (王符, 76-157) – китайський філософ-конфуціанець, відомий політик. Народився в Ліньцзіні (суч. повіт Чженьюань провінції Ганьсу). Будучи сином наложниці і не маючи можливості зробити кар’єру, вів приватний спосіб життя і займався літературною творчістю, в якій виражав позицію інтелектуала-анахорета. Звідси назва основного його твору, написаного в середині або наприкінці життєвого шляху: “Судження відлюдника” («潜夫论», найдавніше видання – 1305). Трактат складається з 36-ти розділів, і останній підсумовує попередні. Був у дружніх стосунках із видатними мислителями і вченими свого часу Чжан Хеном (78-139) і Ма Жуном (79-166).

Наслідуючи матеріалістичні і раціоналістичні погляди Ван Чуна (І ст.), Ван Фу вважав джерелом усього сущого “первісну пневму” (元气), що спершу перебувала у стані “Великої первозданності” (太初), а потім розділилася й утворила світ із людиною в центрі. “Дао – корінь пневми (气), пневма – місія (使) дао”. Дао людини перебуває в “діянні” (为), за допомогою якого пов’язується із силами інь (阴) та ян (阳) і впливає на Небо (天) та Землю (地), регулюючи і реалізуючи імпульси, що йдуть від них. Людині не властиві вроджені знання і здібності, вона набуває їх у процесі навчання, що робить її носієм “благодаті / чесноти” (德) і “належної справедливості” (义). Саме ці якості, а не закони (法) і правові норми, за Ван Фу, насамперед необхідні для досягнення суспільством ідеального стану “Великої рівноваги” (太平). Він гостро критикував вади суспільства, відповідальність за які покладав на корисливих підлабузників, що втерлися в довіру до володаря. Головним завданням володаря, на думку філософа, мало бути піднесення “достойних” (贤) – керівників народу, що складає основу держави.

Наводимо уривок із твору Ван Фу “Судження відлюдника” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Эпоха Хань / Сост. Ян Хин-шун. – М., 1990. – С. 348-349).