Бань гу

Бань Гу (班固, 32-92) був придворним історіографом за династії Хань. Його “Історія [ранньої] Хань” («汉书», “Ханьшу”) поклала початок новому жанру історичних праць – історії окремих династій. Вона охоплює історію Китаю періоду Західної (ранньої) Хань (206 до н.е. – 8 н.е.), і лише в деяких розділах виклад починається з давніших подій. За змістом праця Бань Гу є справжньою енциклопедією давнього Китаю. У ній висвітлені питання релігії, політики, економіки, військової справи, етнографії, дана характеристика древніх філософських шкіл, вміщені життєписи багатьох історичних осіб. Весь матеріал, зібраний Бань Гу, висвітлений ним із позицій конфуціанства. Мова трактату “Ханьшу” барвиста, образи яскраві, тому його можна назвати високохудожнім літературним твором.

Найсильніше погляди Бань Гу проявилися в оцінці ним учень своїх попередників. Самого себе Бань Гу вважав істинним конфуціанцем, та це не означало його повної згоди з офіційною придворною ідеологією. Сучасних йому конфуціанців він вважав “недостойними”, заявляючи, що вони втратили “істинний смисл” учення Конфуція. До оцінки ж решти вчень Бань Гу підходив із позицій їх відповідності конфуціанству.

Важливе місце в історії китайської суспільно-політичної думки займають погляди Бань Гу на розвиток економіки. Він був прибічником активного втручання держави в економічне життя та підтримував ідеї державного регулювання ринку, які вже виголошувалися на той час. Ці ідеї виражалися зокрема в тому, що держава з метою запобігання різким коливанням цін скуповувала продовольство за хороших врожаїв і продавала його в неврожайні роки.

Наводимо уривок із твору Бань Гу “Історія Західної Хань” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Эпоха Хань / Сост. Ян Хин-шун. – М., 1990. – С. 322-324).

Розділ 30. Літературні твори

(філософські школи)

[…] Конфуціанська школа бере початок від чиновників ситу¹, [вона] допомагає володарям іти за силами інь та ян, пояснює, як досягти змін через виховання. Вона шукає освіти в шести канонах², спиняє увагу на [питаннях] людинолюбства й почуття обов’язку, витоки її походять від Яо та Шуня, в принципах своїх вона наслідує Вень-вана й У-вана, своїм першовчителем вона вважає Чжунні¹ і всім цим возвеличує своє вчення, у питанні Шляху (дао) вона посідає найвище місце. Конфуцій говорив: “Якщо я когось посилено вихваляю, то це вже перевірено”². Процвітання при Тані й Юю³, багатство при Інь та Чжоу, славні справи Чжунні були успішними, і це перевірено. Дурнí вже загубили в ньому найтонше і найсокровенніше, ниці люди услід за віяннями часу підносили і принижували його, відступивши від основ Шляху, дурили юрбу, щоб завоювати прихильність. Ті, що за ними, діяли так само, тому п’ять канонів тлумачилися по-різному, конфуціанське вчення занепало, і в цьому – шкода, заподіяна недостойними конфуціанцями.

[…] Даоська школа бере початок від чиновників-історіографів. Вона записує з покоління в покоління шлях успіхів і поразок, існування й загибелі, горя й щастя, древності й нинішніх часів, щоб нащадкам було відомо, як тримати в руках основне і схоплювати сутність, оберігати себе чистотою і небуттям, підтримувати себе приниженням і слабкістю, це мистецтво для володаря, що сидить обличчям на південь. [Даоська школа] суголосна з поступливістю Яо⁴, “смиренням” “Іцзіну”⁵, за одне смирення можна отримати чотири вигоди – в цьому достоїнство [цієї школи]. Але якщо розбещена людина йтиме за цим ученням, то вона намагатиметься покласти край ритуалу і вченості, відкинути людинолюбство і почуття обов’язку, вважаючи, що лише спираючись на чистоту і помірність, можна здійснити управління.

[…] Школа “інь-ян” бере початок від чиновників Сі та Хе⁶. Вона дотримується [законів] Неба, спирається на знамення, що їх дають Сонце, Місяць та сузір’я, вона навчає народ установлювати терміни [для сільськогосподарських робіт], у цьому достоїнство [цієї школи]. Якщо твердолоба людина йтиме за цим ученням, вона буде зв’язана великою кількістю заборон, загрузне в дрібницях, відкине людські справи і служитиме чортам і духам.

[…] Школа легістів бере свій початок від чиновників-адміністраторів. Вона покладається на нагороди і невідворотно накладає покарання, тим самим допомагаючи управлінню на основі ритуалу¹. В “Іцзіні” говориться: “Колишні правителі згідно з цим робили ясними свої покарання і покращували свої закони”². У цьому достоїнство [цієї школи]. Але якщо жорстока людина йтиме за цим ученням, то вона не буде досягати змін шляхом виховання, відкине людинолюбство і любов, а буде покладатися лиш на покарання і закони, бажаючи цим досягти ладу, [вона] дійде до того, що збитки будуть завдані навіть рідним, постраждає милосердя і збідніє щедрість.

[…] Школа номіналістів веде свій початок від чиновників відомства ритуалу. У давнину назви по суті своїй не відповідали одна одній, ритуал також відхилявся від норми. Конфуцій говорив: “Необхідно виправити імена. Якщо імена неправильні, то слова не мають під собою підстав. Якщо слова не мають під собою підстав, то справи не можуть здійснюватися”³. У цьому достоїнство [цієї школи]. Та якщо прискіплива людина йтиме за цим ученням, то вона у всьому шукатиме вади, поки воно не буде зовсім змінене.

[…] Школа моїстів бере початок від храмових вартових. Дахи криють соломою і на крокви беруть прості колоди, тому цінують помірність у витратах; піклуються про старців, тому дотримуються принципу всезагальної любові; беруть на службу за результатами стрільби з лука, тому цінують умілих; шанують духів предків, тому вірять в чортів; слідують у своїх ділах чотирьом порам року, тому заперечують долю; дивляться на Небо з синівською пошаною, тому підносять одноманітність. У цьому достоїнство [цієї школи]. Та якщо людина, яка не тямить у цьому, йтиме за цим ученням, то, побачивши вигоду від помірності, на цій основі вона відкине ритуал; вона наполягатиме на думці про всезагальну любов, але забуде про відмінності між близькими і далекими родичами.

[…] Школа дипломатів бере початок від чиновників-посланців. Конфуцій говорив: “Якщо того, хто знає напам’ять усі триста пісень, відправити посланцем в інші країни, а він не зможе бути винахідливим у відповідях, хоч знає багато [віршів], то яка ж від цього користь?”⁴. Ще він говорив: “О посланець, о посланець!”. Отже, вони мають вести справи, спираючись на факти, підкорюватися наказам і не слухати хвалебних слів, у цьому достоїнство [цієї школи]. Якщо лукава людина йтиме за цим ученням, вона високо цінуватиме хитрість і брехню, і довіра до неї зникне.

[…] Школа еклектиків веде свій початок від чиновників-радників, об’єднує конфуціанство і моїзм, узгоджує номіналізм та легізм і вважає, що вони потрібні для стабільності державного устрою. В цьому достоїнство [цієї школи]. Якщо розхлябана людина йтиме за цим ученням, вона буде нестримана в своїх симпатіях і в неї не буде жодної опори.

[…] Школа аграрників бере початок від чиновників відомства рільництва. [Вона піклується] про поширення “ста хлібів”, посилено печеться про догляд за шовковичними деревами, щоб було достатньо одягу й продовольства. Тому “із восьми завдань правління перше – це продовольство, друге – це товари”¹, та й Конфуцій говорив, що “головне – це прогодувати народ”². У цьому достоїнство [цієї школи]. Та якщо людина із глибинки йтиме за цим ученням, вона вирішить, що не потрібно служити великомудрим ванам, захоче, щоб володар і піддані спільно обробляли землю, а це суперечить порядку відносин між вищими й нижчими.

[…] Школа розповідачів бере початок від дрібних чиновників і створена тими, хто збирав вуличні бесіди, розповіді подорожніх³ та всілякі чутки. Конфуцій говорив: “Хоч це й дрібне вчення, але тут є й [дещо, що] заслуговує на увагу; однак через острах, що це завадить важливому, благородні мужі не займаються цим”⁴. Але їх і не зупиняють. Те, про що дізнаються малообізнані люди із глибинки, збирається ними й не забувається; якщо можна зібрати хоча б слово, то й воно являє думку простого люду.

[…] Усіх філософів налічується сто вісімдесят дев’ять, їхні твори налічують тисячу чотириста тридцять чотири розділи. Усього існує десять філософських шкіл, але тільки дев’ять із них заслуговують на увагу, і всі вони виникли, коли Шлях володаря вже змалів, а удільні вани у своєму правлінні спиралися на силу; оскільки в той час правителі розуміли добро і зло по-різному, то й методи дев’яти шкіл вилізли одночасно, як бджоли; кожна налягала на щось одне, вихваляла те, що вважала гарним, поширювала всюди своє вчення, прагнула до того, щоби вани були з ним згодні. Хоча кожна з них вчила по-своєму і вони, схоже, знищували одна одну, як вода і вогонь, але в той же час вони й породжували одна одну; людинолюбство й обов’язок, пошана і гармонія суперечили одне одному, але в той же час і підтримували одне одного. В “Іцзіні” мовиться: “У Піднебесній до однієї мети ведуть різні шляхи, і до однієї ідеї можна прийти ста способами умовиводів”¹. Зараз усі школи висувають на перший план те, що є у них головне, до кінця використовують свої знання і досліджують свої предмети, щоб роз’яснити свої прагнення, і хоча в них є слабкості й недоліки, та вони єдині в основних цілях, і всі вони є відгалуженнями і струмками від шести канонів. Якщо їхні люди зустрічають просвітленого володаря чи великомудрого правителя, то вони приходять до згоди і всі можуть бути його правою рукою. І Конфуцій говорив: “Коли ритуал утрачений, його шукають у глибинці”². Адже нинішні часи дуже далекі від епохи великомудрих людей, мистецтво Шляху зруйноване і закинуте, і це мистецтво вже не зв’язати. Хіба ці дев’ять шкіл не кращі від глибинки? І якщо виявиться можливим виправити методи шести мистецтв³ і розглянути вчення дев’яти шкіл, відкинувши їхні недоліки і запозичивши достоїнства, то можна буде розібратися і в силі-силенній питань…