Цикл “19 древніх віршів”

“Древніми віршами” (古诗гуши) прийнято називати поетичні твори доби Хань, які виникли поза музично-пісенною стихією. Вони вважаються суто авторськими, хоч і анонімними. Вперше ці твори, не маючи самостійних назв, були опубліковані в літературній антології першої третини VI ст. у вигляді загального циклу з 19-ти текстів («古诗十九首»). Гуши помітно відрізняються від пісень-юефу (乐府) за формою та змістом. Усі вони – невеликі за обсягом, написані виключно п’ятислівним розміром; містять парну кількість рядків. У цих віршах, на відміну від юефу, соціально-політична проблематика (зокрема тема війни) менш розкрита, а мотиви недовговічності людського буття, життєвих невдач, розлуки з домівкою і близькими – навпаки, акцентовані. Древні вірші проникнуті інтимно-сповідальними інтонаціями.

Вірш шостий

Убрід переходжу ріку, білі лотоси рву.

В болоті цвітуть орхідеї, трава запашна зеленіє.

Збираю квітки – дарувати їх маю кому?

Мій милий в далекій дорозі – про нього всі мрії.

Назад обернуся, на бáтьківщину подивлюсь –

Лиш довга дорога до дому мого широчіє.

Я серцем із милим – окремо ж давно живемо.

Печальна і зранена – у самоті й постарію.

Вірш дев’ятий

У дворі дивне дерево вільно росте,

Має листя зелене, густе і багате.

Я на гілку залізу, зламаю квітки,

Щоб тому, хто в думках моїх, подарувати.

Аромати заповнили пазуху і рукавú,

А дорога далека – як квіти оці передати?!

Що в них є дорогого, що цінного є?

Та любов у розлуці ми будемо все ж відчувати.

Вірш десятий

Коло річки трава зеленіє,

У садку – буйні липи густії.

У будинку струнка і красива жона

Край вікна похилилась – її світла постать видніє.

Її личко рум’яна оздоблюють нині,

Вона виставила білі руки дитинні.

Молодою – співачкою жінка була,

А тепера – мандрівця дружина.

Чоловік її з мандрів усе не верта,

Ложе важко жоні стерегти в самотині!

Вірш чотирнадцятий

Незнайомі, віддалені дні, що пішли.

А рождаються дні – нам би з ними ріднитись!

За ворота міські я піду, в далечінь подивлюсь:

Лише бачу горби і могили горбаті за ними.

Під поля розорали могили старі,

Порубали ущент, кипариси і сосни понищили.

Скільки вітру печального є в тополинім гіллі!

Гомонить воно шумно – і люди страшенно сумні.

Повернутися хочу у рідний старезний палац,

Та не матиму я у дорозі далекій підтримки.

Вірш вісімнадцятий

Ви, мій друже, з далекого краю прийшли,

Дарували тканину шовкову квітчасту.

Нас роз’єднували грізні тисячі лі,

Але любите палко в душі Ви мене.

На тім шовку орнамент – качки-мандаринки,

З нього ковдру скрою для подружжя.

Нею вкриємось, щоб про любов пам’ятати,

Я її оторóчу, щоб не розлучатись.

Якщо клей сполучити із лаком –

Хто ж їх зможе тепер роз’єднати?!

Вірш дев’ятнадцятий

Яскраво світить місяченько,

Запону біля ліжка осяває.

Не можу спать – печаль вгортає,

Вдягаюся і з дому виходжаю.

Хоч весело у тебе на чужині,

Та все-таки скоріше повертався б!

Із двору вийшла, хóджу я самотньо,

Кому повідати сумні думки безкраї?!

У даль дивлюсь, вертаю вже додому –

А сльози крапають, і одіж намокає.