Свята фея

Чуський ван Сян із поетом Сун Юєм гуляв берегом Юньмену і звелів Юю оспівати у віршах те, що сталося там, у високих горах Тан. Тієї ж ночі Юй ліг спати і вві сні мав зустріч із тією дівою святою. Була вона вельми красива, і Юй подивувався немало. На ранок він про це ванові доповів, і ван запитав: “Що ж це був за сон?” А Юй відповідав: “Увечері, по обіді й вечéрі, моя душа стала бентежитися, неясно якось хвилюватися, так начебто мені належало пережити якусь радість... Я був сам не свій, увесь у тривозі, у знемозі якійсь, і не розумів, що діється зі мною. В очах моїх замиготіли якісь тьмяні обриси, які малювали щось, і раптом ніби давали мені щось ізгадати. Я начебто бачив жінку, із зовнішністю дивовижною, зовсім незвичайною. Заснув і вві сні я побачив її. Прокинувшись же, згадати, що було, не міг. Пропало, так, пропало все, і було прикро мені, так сумно-сумно... Почувався я загубленим якимсь, без душі. Тоді я серцем оволодів, заспокоїв свій дух – і знову я побачив те, що було зі мною вві сні”.

Ван запитав: “Скажи, якою ж вона перед тобою постала?”

Юй сказав: “О розкішна! О прекрасна! У ній все прегарне, бездоганне! О пречудова! О красуня! Мені важко до кінця вам усе про неї сказати! Не говорю вже про те, що в сиву давнину таких ніхто не знав, проте й серед нас, живих, таких не бачив жоден. То – краса найрідкіснішого смарагду, то – сяйво якогось діаманту дорогого. Не мені, не мені оспівати її...

З її появою яса така з’явилася, начебто біле сонце сходило, світячи на крокви будинків. Тепер, коли вона потроху до мене підходила, раптом засяяло лагідне світло, ніби повний місяць своє на мене спрямував проміння. Одна мить – і обличчя її краса наповнила, аж ніби виливаючись назовні. І стала така мила, така мила, мов квітка! Від неї ішло тепло, так, так, тепло – як від світлого, рідкісного каменя. Усі барви, що існують, примчали і в ній утілилися... Не можна, неможливо її описати мені!

Коли я вгледівся б у неї, то відняла б вона собою світло очей моїх... І на ній були щонайкращі шати: розкішні тканини, єдваби, шовки, вишиті прекрасними узорами. Немає кращого одягу, барви, що полонить, – сяють вони на весь світ наш. Оправила чарівні свої шати, закуталася в накидку, пелерину. Розкіш була в усьому, але такий тонкий був смак, що вона не впадала в очі. Її кроки були плавні й милі-милі. Сяяла собою на все приміщення палацу. Мить, так, мить лиш – і вона змінилася! Стала граційною, мов спритний дракон, який ширяє високо, осідлавши хмару.

Зняла пелерину свою, зняла й накидку із газу... Омита настоєм із орхідей, овіяна запахом дивовижних парфумів, вона була привітна, мила й добра в прислужуванні, покірна у скромнім становищі своїм, і душу зворушувала мені”.

Ван сказав: “Так ось вона, скажи, яка пишна! Спробуй мені її зобразити в поемі”.

Юй відповідав: “Так, так, гаразд.

Ах, яка прекрасна й мила, мила свята фея! У ній – вся краса, якої повен світ із його стихіями інь-ян. На ній вишукані шати, так, шати, якими можна лиш милуватися. Нагадує пташину колібрі, коли розправить вона крило. Зовнішність її собі рівних не знає, її краса не має меж. Мао Цян затулялась своїм рукавом, проте не може вона їй служити взірцем; Сі Ши¹ закривала обличчя, та в порівнянні з нею – краси позбавилася б власної. Вона зачаровує зблизька, а здалеку вражає вона. Статури вона примітної, зовсім володарю до пари. Дивитись на неї – увесь зір твій наповнить. І хто б міг до неї ще додати краси! Я в серці своєму самотньо любив її і нею захоплювався без міри. Проте дружби не було в нас, до теплих почуттів далеко було, і не мав я можливості все їй пояснити. Інші – ніхто на неї не глянув, а Юй милувався, дивився на неї. А зовнішність її, як високі гори, була все ж недоступною. Ну як я можу говорити до кінця? Обличчя її вродою сповнене, а яшмова зовнішність її соковитою була. Зіниці її очей випромінювали якесь духовне велике світло, і погляд блищав красою – лиш милуватися ним! Брови красиво зрослися і здіймалися метеликом молі, а червоні вуста були такі яскраві, мов циноброю помащені. Така вона прекрасна від природи; воля ж її прагне спокою, а тіло – безтурботності. Вона така мила і гарна, коли перебуває в тиші на самоті, але так само проста й вільна, коли знову на людях. Їй потрібно жити у високому палаці, де її думки могли б розвернутися. Пурхаючи, вона вільно ступає, не знаючи перешкод, із відкритою душею. Рухи її, мов туманець, легкі, а кроки – неспішні, і торкаючись ґанку, дорогими прикрасами подзвонює. Прямуючи до алькова, де я, вона довго уважно дивиться, і мені здається – хвилі рухливі ось-ось валами здіймуться. Змахнула довгим рукавом, поправила сукню. Стояла, погойдуючись, а потім ходила туди-сюди, збентежена. Мила, у чистому спокої вся, і в зосередженості всього єства не знала вона набридливої пози. Час від часу рухалася лише ледь-ледь; і що вона думала, навряд чи міг я здогадатися. Здавалося, хотіла наблизитися, так, але враз відходила подалі; начеб зовсім підходила – і знову назад поверталася. Я підняв свою запону, її запрошував, запрошував до обіймів, бажаючи всю душу свою віддати любовній пристрасті. Проте в ній цнота була і чиста, і строга, і врешті-решт до мене звернений був заборонний жест. Ряд милих слів у відповідь; і розлили тоді пахощі вуста її, наче цвіт орхідеї. І дух мій злився з нею, в такій розмові розкрилося серце до радості й любові. Лиш бог, що у мене в душі, проникнув у неї, проте ґрунту не знайшов у ній: в душі живій ледь-ледь життя жевріло, і ніякої не було нитки. Вуста готові згодитися, щоб не ділити на “ти” і “я”, разом із зітханням голосно прозвучали в ній радість і скорбота. На лиці був легкий гнів, помічалось напруження; ні, не могла себе провиною заплямувати...

І ось тепер вона, ворухнувши дорогим убором, зазвучала своїм феніксом із яшми. Сукню оправила і враз посуворішало її обличчя. Звернулася до дуеньї своєї, віддала наказ чиновнику. Я любові її не пізнав, і вона, попрощавшись, уже йшла. І все відступала, відходячи поволі й не дозволяючи зблизитися з собою. Здавалося, піде, та все ж не пішла; йдучи ж, ніби до мене обернулася. Очима ковзнула, та яскраво горів її погляд, який вона мені дарувала. І те, що в душі її було, і те, що хотіла сказати, все разом назовні прорвалося – і я не можу це описати. Я думав: уже розлучаюсь – і не міг відірватись, однак; у душі моїй бог перелякано метався. Прощального поклону не спромігся я зробити, і слів наприкінці не сказав я ніяких. Хотів би на мить лиш одну затримати її, та фея свята сказала мені тільки: “Поспішаю”. Зранений був дух мій, усе перевернулося в мені – розгубився, не знав, що зі мною. Потьмарилася свідомість, і тьмяний розум мій не знав уже, де я. В душі моїй, лише в душі, була моя, моя любов. Хто той, скажіть мені, кому можу це розказати?

У горі, у зневірі страшній ллю сльози і до самого ранку шукаю її, мою фею”.