Життєпис вельможного Мен Чана

Вельможний⁵ Мен Чан на ім’я Вень походив із роду Тянь. Батьком Веня був вельможний Цзін Го на ім’я Тянь Ін. Тянь Ін був пізнім сином ціського⁶ Вей-вана⁷ і молодшим братом Сюань-вана⁸. Тянь Ін отримав чиновницьку посаду на державній службі ще за Вей-вана. Свого часу він разом із намісником [області] Чен⁹ [на ім’я] Цзоу Цзі¹⁰ й полководцем Тянь Цзі брав участь у військовому поході проти князівства Вей¹¹, рятуючи князівство Хань¹. У боротьбі за прихильність [вана] ченський намісник звів наклеп на Тянь Цзі. Той, злякавшись, учинив напад на прикордонні містечка князівства Ці, але дістав відкоша і, зазнавши поразки, відступив. Саме тоді помер Вей-ван, на престол зійшов Сюань-ван, який, знаючи про обмову Тянь Цзі ченським намісником, знову призначив Тянь Цзі головнокомандувачем. На другий рік правління Сюань-вана Тянь Цзі спільно з Сунь Бінем² та Тянь Іном розпочали похід проти князівства Вей. Розгромивши [вейську] армію поблизу [повіту] Малін³, вони полонили вейського наступника престолу принца Шеня і стратили вейського полководця Пань Цзюаня⁴. На сьомий рік правління Сюань-вана Тянь Ін вирушив із посольською місією у Хань і Вей, які зрештою підкорилися князівству Ці. [Тянь] Ін разом із ханьським Чжао-ваном та вейським Хуей-ваном⁵ зустрілися з ціським Сюань-ваном південніше повіту Дун’е⁶, де уклали угоду про союз. Наступного року відбулася повторна зустріч з лянським⁷ Хуей-ваном, який того ж року помер. У дев’ятий рік правління Сюань-вана Тянь Ін став міністром князівства Ці. [Тоді ж] ціський Сюань-ван і вейський Сян-ван⁸ зустрілись у Сюйчжоу, визнавши один одного рівноправними [намісниками]. Коли про це дізнався чуський Вей-ван⁹, то страшенно розлютився на Тянь Іна. Наступного року війська князівства Чу розгромили ціську армію під Сюйчжоу. [Чуський ван] вислав людей, аби змістити Тянь Іна, але той спорядив на переговори Чжана Потвору, і чуський ван змінив своє рішення. Коли минув одинадцятий рік перебування Тянь Іна на посаді міністра, помер Сюань-ван і його місце успадкував Мінь-ван¹⁰, який вже на третьому році правління подарував Тянь Іну землі в [області] Сюе¹¹.

У Тянь Іна було вже понад сорок синів, коли в однієї з другорядних наложниць знайшовся син на ім’я Вень. Народився він п’ятого дня п’ятого місяця. [Тянь Ін наказав] його матері не лишати дитину [живою]. Та ж нишком виховала сина. Якось Вень, граючись із братами, потрапив на очі Тянь Іну, де його і знайшла мати. Тянь Ін розлючено мовив: “Я наказував позбутись цієї дитини, як ти насмілилась виявити непослух?!” Тоді Вень [шанобливо] схилив голову й питає: “Чому пан не бажає мати сина, [народженого] п’ятого місяця?” Ін одказав: “Син, [народжений] п’ятого місяця, сягнувши зростом висоти дверей, перестає поважати батька й матір.” Вень знову запитує: “Людина живе веліннями Неба? Чи веліннями дверей?” Ін змовчав. А Вень веде далі: “Якщо веліннями Неба, то чого пану журитись? А якщо веліннями дверей, то чом би не звести їх трохи вище, щоб ніхто не зміг дістати?” Ін тоді сказав: “Іди собі, сину”.

Минув час. Якось, вибравши вільну годину, Вень запитав батька Іна: “Як зветься син сина?” Той одказав: “Онук”. – “А онук онука?” – “Праправнук”. – “А онук праправнука?” – “Хто його й зна!” Вень і каже: “Пане, ви були міністром князівства Ці за трьох ванів, [проте за цей час] земель у Ці не додалось, і хоч вашим скарбам давно втрачено лік, при дворі у вас не побачиш бодай одного достойного мужа. Вень чув, що при дворі полководця мусить бути полководець, а при міністерському дворі – міністр. Зараз підлога вашого гарему вистелена шовковим серпанком, а вчені [достойні] мужі не мають навіть грубих лахів; ваша прислуга й наложниці пересичені надлишком зерна і м’яса, а вчені [достойні] мужі не цураються й полови. Ви тепер дбаєте лише про накопичення добра у спадок невідомо кому, забувши, що громадські справи йдуть дедалі гірше. Вень має сміливість висунути вам ці звинувачення”. Відтак Ін, зваживши на слова Веня, почав приймати при дворі гостей. Гості з’являлися щодня, і слава про те скоро розлетілась по всіх усюдах. Усі удільні правителі [князівства Ці] послали гінців до володаря області Сюе Тянь Іна з проханням призначити Веня своїм наступником. Той погодився. По смерті [Тянь] Іна його нарекли “вельможним Цзін Го”. А Вень, [який пізніше стане] “вельможним Мен Чаном”, відтоді почав господарювати у Сюе.

Під час володарювання вельможного Мен Чана у Сюе знаходили притулок як вельможні намісники й родовиті гості, так і втікачі та злочинці. Кожного разу, аби виказати шану новоприбулому, вельможний Мен Чан полишав усі свої справи. Цим він здобув прихильність кращих мужів Піднебесної. До кожного з кількох тисяч своїх гостей Вень ставився як до рівного собі. Під час бесід вельможного Мен Чана з прибулими за ширмою не­одмінно сидів історик-літописець, занотовуючи зміст розмови, надто ж коли йшлося про місце проживання сімейства гостя. Перед тим як той мав вирушати додому, гінці вельможного Мен Чана знаходили за записами його сім’ю і щедро обдаровували. Якось під час званої вечері вельможного Мен Чана з гостями хтось погасив у залі світло. Один із присутніх, га­рячкуючи, звинуватив вельможного Мен Чана в поганій якості страв для запрошених, кинув їсти і намірився вийти. Вельможний Мен Чан підвівся й підніс йому свою тацю для порівняння. Присоромлений гість негайно перетнув [мечем] собі горлянку. Після цього у вельможного Мен Чана почало збиратися ще більше кращих мужів. Його доброзичлива гостинність стосувалася геть усіх поспіль. Кожен із них відчував турботливе ставлення господаря.

Зачувши про чесноти вельможного Мен Чана, ціньський Чжао-ван¹ зажадав зустрітися з ним. Для цього він спершу послав до Ці заручником [свого брата], вельможного Цзін Яна. Вельможний Мен Чан почав збиратись у подорож. Гості, не бажаючи його від’їзду, вдавались до всіляких умовлянь, але марно. Аж ось один на ім’я Су Дай сказав йому: “Нині Дай прибув здалеку, дорогою трапилось йому підслухати розмову дерев’яного чоловічка з глиняним. Дерев’яний мовив: “Ось лишень піде дощ, тут тобі й кінець!” А глиняний на це: “Я з глини народжений, помру – повернусь у глину ж. А піде дощ – як підхопить тебе водяний потік, як понесе, – хтозна-де й зупинишся”. Нинішнє князівство Цінь² – лігво тигрів і вовків, а пан ще й хоче їхати туди. Раптом станеться, що звідти не буде вороття, то чи ж не насміється над паном той глиняний чоловічок?” Це спинило вельможного Мен Чана.

На двадцять п’ятий рік правління Мінь-вана вельможний Мен Чан дістав наказ рушати з посольством до князівства Цінь, де Чжао-ван одразу призначив його ціньським міністром. Але люди з оточення вана почали нашіптувати йому, що, мовляв, вельможний Мен Чан – муж благородний, до того ж ціської крові; ставши міністром у Цінь, він неодмінно ставитиме інтереси князівства Ці над ціньськими, що несе пряму небезпеку для Цінь. Тоді Чжао-ван скасував свій наказ і кинув вельможного Мен Чана [з його людьми] до в’язниці, маючи намір стратити вельможу. Тоді вельможний Мен Чан послав людей до улюбленої наложниці Чжао-вана, благаючи про визволення й обіцяючи винагороду. Вона у відповідь: “Мрію я про панів білий лисячий кожушок”. Був у вельможного Мен Чана один кожушок із хутра білого лиса, вартий тисячі золотом, подібного до нього годі й шукати у [всій] Піднебесній. Але, прибувши у Цінь, вельможний Мен Чан підніс кожушок у дарунок Чжао-вану, а іншого не мав. У відчаї він перепитав усіх своїх супутників, та ніхто не міг вирішити це питання. Однак серед нахлібників виявився [колишній] злодій, що вмів маскуватись під собаку. Він і пообіцяв дістати кожушка з білого лиса. Тої ж ночі він, [перевдягнувшись] собакою, прокрав­ся в палац до ціньської скарбниці й виніс звідти дарованого кожушка, яко­го і піднесли улюбленій наложниці ціньського вана. Чжао-ван не встояв проти її умовлянь і звільнив вельможного Мен Чана. Діставши свободу, вельможний Мен Чан [із почтом] у цілковитій таємниці осідлали коней і помчали геть, змінивши прізвища й імена, аби пройти крізь ціньські кордони. Серед ночі вони дісталися до гірської застави Ханьгу. [Тим часом] Чжао-ван пожалкував, що відпустив вельможного Мен Чана, а дізнавшись про його втечу, мерщій послав за ним навздогін. На заставі, що спинила втікачів, було правило: розчиняти ворота для проходу лише після перших півнів, тож вельможний Мен Чан з жахом думав про можливу погоню. Але серед тих-таки нахлібників знайшовся [ще] один, який [на всю горлянку] проспівав півнем, слідом за ним закукурікали всі півні околиці, і шлях було відкрито. Стрімголов промчали крізь ворота [втікачі]. Аж ось застави дістались і переслідувачі, та, спіймавши облизня, повернули назад. А вельможний Мен Чан негайно ввів тих двох добродіїв до гурту почесних гостей. Іншим [гостям] це видалося надто образливим, та вельможний Мен Чан [дав зрозуміти], що лише завдяки цим двом їм усім вдалося вирватись із лабетів Цінь. Усі гості, погодившись із цим, заспокоїлись.

Коли вельможний Мен Чан [по дорозі з Цінь] проїздив князівство Чжао, його запросив до себе правитель [області] Пін Юань¹. У Чжао давно й багато чули про чесноти вельможного Мен Чана, тому місцеві жителі заполонили вулиці, [чекаючи на його приїзд]. Побачивши ж його, заходилися кепкувати: “Подейкували, що вельможний Мен Чан – справжній богатир, а він – гляньте лиш, – який худорлявий чоловічок!” Зачувши таке, розлючений вельможний Мен Чан разом із своїм почтом вчинили розправу, порубавши на місці кількасот чоловік, а потім спалили повіт і подалися геть.

Тим часом ціський Мінь-ван картав себе за випровадження вельможного Мен Чана. Коли ж той повернувся, то був одразу призначений міністром Ці для ведення державних справ.

Вельможний Мен Чан палав ненавистю до князівства Цінь. Оскільки Ці [давно] воювало з Чу, щоб [допомогти] князівствам Хань і Вей, [він планував] тепер у союзі з Хань і Вей розгромити Цінь, звернувшись до Західної Чжоу² по допомогу військами і харчами. Су Дай із Західної Чжоу сказав: “Уже дев’ять років, як пан здійснює напади ціськими [військами] на Чу, щоб [допомогти] Хань і Вей. [Пан] заволодів [чуськими] землями на північ від [повітів] Юань і Ше, аби посилити [кордони] князівств Хань і Вей. Теперішня війна з Цінь буде [їм] знову дуже на руку. Хань і Вей не бояться нападу Чу з півдня, із заходу їм не загрожуватиме Цінь, але тоді Ці опиниться в небезпеці. Остерігаючись Цінь, князівства Хань і Вей навряд чи будуть рахуватися [з інтересами] Ці. Тоді панові може бути непереливки. Чи не ліпше буде для пана сприяти встановленню тісних дружніх стосунків із моєю державою і князівством Цінь, а самому не починати війни й не позичати війська з продовольством? Приведіть свої загони до застави Ханьгу, але не нападайте, а доручіть [посланцю] від моєї країни передати ціньському Чжао-вану такі слова: “Правитель Сюе нізащо не завдасть шкоди Цінь задля зміцнення Хань і Вей. Він іде війною на Цінь, бо хоче, щоб ван наказав чуському Хуай-вану³ передати східні землі князівству Ці й на знак миру відпустив його з Цінь додому”. У такий спосіб пан виявить своє доброзичливе ставлення до князівства Цінь, яке, уникнувши розгрому ціною лише [передачі] східних земель, з радістю на все погодиться. Чуський ван, діставши свободу, ставитиметься до Ці як до свого благодійника. Князівство Ці, отримавши східні землі, значно зміцниться, а область Сюе довіку не знатиме нещастя й турбот. Цінь – сильна держава і лежить якраз на захід від трьох Цзінь¹, тож три Цзінь неодмінно будуть цінувати [сусідство із] Ці. Вельможний Мен Чан відповів: “Чудово!” Відтак він закликав князівства Хань і Вей виявити пошану до Цінь, [відтак] три держави домовилися про взаємний ненапад, і потреба військової й продовольчої допомоги від Західної Чжоу відпала сама собою. У цей час чуський Хуай-ван перебував у полоні в князівстві Цінь, і [вельможний Мен Чан] зажадав його звільнення. Але Цінь, всупереч сподіванням, не відпустило Хуай-вана.

Коли вельможний Мен Чан був ціським міністром, збиранням земельного податку з населення відав придворний чиновник Вейцзи. Тричі він вирушав на збір податі і тричі повертався з порожніми руками. На запитання вельможного Мен Чана він одказав: “Є там благочесний і відданий муж; я, пославшись [на вас], обдарував його, тому від зібраного нічого не зосталось”. Вельможний Мен Чан розгнівався і звільнив Вейцзи. Через кілька років, аби обмовити вельможного Мен Чана, Мінь-вану нашептали, що вельможний Мен Чан готує заколот. Якраз тоді Тянь Цзя² пограбував Мінь-вана, і той почав підозрювати вельможного Мен Чана, який був змушений рятуватися втечею. Почувши про це, той благочесний муж, якому Вейцзи подарував [зібране як податок] зерно, негайно написав послання Мінь-вану, ставлячи власне життя запорукою щирості вельможного Мен Чана. Одразу по тому він, вийшовши перед ворота палацу, на доказ перетнув собі горлянку мечем. Приголомшений Мінь-ван провів ретельну перевірку по гарячих слідах і, пересвідчившись у відсутності у вельможного Мен Чана лихих намірів, знову закликав його до служби. Вельможний Мен Чан, пославшись на хворобу й похилий вік, виявив бажання повернутись у Сюе. Мінь-ван дозволив.

Після того міністром у Ці став опальний ціньський полководець Люй Лі, який одразу надумав завдати лиха Су Даю. Тоді той звернувся до вельможного Мен Чана: “Чжоуський Цзуй служив князівству Ці вірою і правдою, а тепер ціський ван вигнав його геть і, призначивши Люй Лі за порадою Цінь Фу ціським міністром, прагне зблизитись із князівством Цінь. Якщо Ці й Цінь об’єднаються, Цінь Фу і Люй Лі будуть у пошані й милості. Коли так станеться, Ці й Цінь уже не будуть рахуватися з паном. Чи не думає пан чимскоріш виступити з військами на північ, спонукати князівство Чжао до союзу з Цінь і Вей, повернути чжоуського Цзуя, який відданою поведінкою має повернути довіру ціського вана, у такий спосіб запобігши [новій] руїні в Піднебесній? Якщо Ці не [вступить у союз із] Цінь, то Ці об’єднає Піднебесну, Цінь Фу неминуче забереться геть, і тоді з ким, [як не з Вами], ціський ван правитиме країною?” Вельможний Мен Чан одразу зробив так, як радив [Су Дай], і Люй Лі замислив помсту. Наляканий, вельможний Мен Чан надіслав ціньському міністру, правителю [області] Жан [на ім’я] Вей Жань, листа, у якому говорилось: “Чув я, що князівство Цінь прагне через Люй Лі прибрати до рук князівство Ці. А Ці ж – могутнє князівство у Піднебесній, і ви, безперечно, втратите свій вплив. Якщо Ці з Цінь об’єднаються, аби приборкати три Цзінь, то Люй Лі неодмінно обійме посаду міністра в обох [країнах]. Ви якось передавали князівству Ці свої побоювання щодо Люй Лі. А тепер, якщо Ці вдасться уникнути війни, він, безумовно, стане вашим запеклим ворогом. Чи не ліпше для вас буде умовити ціньського вана оголосити Ці війну? Якщо Ці¹ зазнáє поразки, я буду прохати виділити вам частину захоплених [земель]. Після падіння Ці Цінь, остерігаючись сильних трьох Цзінь, безперечно спиратиметься на вас, аби увійти до Цзінь у довіру. Князівства Цзінь зазнали свого часу поразки від Ці, а [тепер] стерегтимуться Цінь, тому вони, безумовно, покладатимуть на вас великі сподівання [щодо] завоювання довіри Цінь. Таким чином, у поваленні Ці буде ваша велика заслуга; вас цінуватимуть і за отримання Цзінь. Після перемоги над Ці ви закріпите свої володіння, і Цінь із Цзінь будуть вимушені з вами рахуватись. Якщо ж Ці лишиться непереможною і знову запросить Люй Лі, то нічого доброго це для вас не віщуватиме”. Вельможний Жань відтак доклав зусиль, аби умовити ціньського вана йти війною на Ці, а Люй Лі ганебно втік.

Згодом ціський Мінь-ван знищив князівство Сун², що додало йому пихи й сваволі. Він надумав позбутися вельможного Мен Чана. Наляканий, той відбув до князівства Вей, де отримав від вейського Чжао-вана³ посаду міністра. Невдовзі вельможний Мен Чан на чолі об’єднаного війська західного князівства Цінь, Чжао і Ян розгромив Ці. Ціський Мінь-ван утік до повіту Цзюй, де й помер. У Ці став правити Сян-ван⁴, а вельможний Мен Чан зостався правителем [своєї області], не визнаючи сюзеренів. Новоспечений ціський Сян-ван, побоюючись вельможного Мен Чана, уклав з ним мир і відновив родинні стосунки з володарем [області] Сюе. По смерті його нарекли “вельможним Мен Чаном”. Його спадкоємці розпочали запеклу боротьбу за наступництво, тим часом князівства Ці та Вей, об’єднавшись, знищили Сюе. Так обірвався рід вельможного Мен Чана.

Задовго до цього [один чоловік на ім’я] Фен Хуань, який чув про гостинність вельможного Мен Чана, прийшов здалеку в солом’яних пантофлях, аби побачитися з ним. Вельможний Мен Чан запитав: “Шановний подолав далеку путь, зробивши мені честь своїм візитом. Чи можете чогось навчити Веня?” Фен Хуань у відповідь: “Чув я про гостинність пана, тож по бідності своїй прийшов шукати панової милості”. Вельможний Мен Чан наказав розмістити його на заїжджому дворі. Днів через десять він спитав управителя: “Як почувається [новий] гість?” Той відповів: “Шановний Фен бідний, має лише меча й очеретяний пасок¹. Щодня, вправляючись із мечем, він наспівував: «Вертайся, довгий мій меч! Риби у стравах бракує!» Вельможний Мен Чан дав наказ перевести його в “Покої Милості”, де подавали й рибні страви. Через п’ять днів він знову запитав управителя, а той у відповідь: “[Новий] гість знову, вправляючись із мечем, наспівував: «Вертайся, довгий мій меч! На виїзд бракує колісниць!» Вельможний Мен Чан звелів перевести [гостя] до “Високих покоїв”, де кожному надавалася колісниця на виїзд. На п’ятий день він знову запитав управителя про те саме. А той: “Шановний [гість] знай собі вимахує мечем, наспівуючи: «Вертайся, довгий мій меч! Тут усе ж не так, як удома!» Вельможний Мен Чан лишився дуже незадоволений.

Кілька років про Фен Хуаня ніхто не згадував. У цей час вельможний Мен Чан, бувши міністром Ці, розширив землі Сюе на десятки тисяч дворів. При ньому постійно гостювало тисячі зо три людей, на утримання яких уже не вистачало данини з населення повіту, тож вельможний Мен Чан послав людей зібрати борги [з жителів] Сюе. Але рік саме видався неврожайний, і багато позичальників виявились неспроможними сплатити проценти, а гості відтак мали залишитися без [коштів на їх] утримання. Схвильований вельможний Мен Чан запитав у свого почту: “Кому можу доручити збір повинності з населення Сюе?” Відповів управитель заїжджого двору: “Шановний Фен, гість «Високих покоїв» – неперевершений майстер красномовства, має неабиякий хист переконувати й дискутувати, хоч ніяких інших здібностей у нього не помічали. [Йому], напевно, можна доручити зібрати повинність”. Вельможний Мен Чан, відразу завітавши до Фен Хуаня, звернувся з проханням: “Дорогі гості не відають про недбальство Веня, тому вже понад три тисячі чоловік зробили Веню честь своєю присутністю. [Оскільки] на їхнє утримання самих тільки податків з повіту мало не вистачити, я видав населенню Сюе грошову позику під відсотки. Але цього року в Сюе трапився неврожай, і народ вкрай неохоче сплачує відсотки. Я ж побоююсь, що гостей не буде чим годувати. Хотілося б, аби шановний узявся за [цю справу]”. Фен Хуань дав згоду, розпрощався і рушив у дорогу. Діставшись до Сюе, він викликав усіх, хто позичав гроші у вельможного Мен Чана, на збори, діставши в такий спосіб сто тисяч монет позикових відсотків. [На ці кошти] він закупив чимало вгодованих волів і вина, запросивши всіх боржників – платоспроможних і неплатоспроможних теж – зібратися докупи і принести з собою боргові розписки.

Коли всі зійшлися, [він наказав] різати худобу й розносити вино. У розпалі бенкету він заходився звіряти боргові розписки з первісними рахунками. Усім платоспроможним було визначено новий термін сплати відсотків, а розписки неплатоспроможної бідноти було просто спалено. Потім [Фен Хуань] сказав: “Вельможний Мен Чан давав гроші в борг, аби вбогі серед народу могли підняти власне господарство, а відсотки вимагає через те, що не вистачає коштів на утримання гостей. Сьогодні для заможних господарів було встановлено час виплати, а вбогим дарувалася недоплата шляхом спалення боргових розписок. І кожен дістав нагоду добре пригоститись. Чи ж сміємо ми не шанувати такого добродійного пана, як наш?!” Усі присутні підвелись і кілька разів [низько] вклонилися.

Почувши, що Фен Хуань спалив боргові розписки, розлючений вельможний Мен Чан негайно послав за ним. Коли той з’явився, вельможний Мен Чан запитав: “У Веня три тисячі душ гостей, через це [жителям] Сюе давалися гроші в позику. Зборів із повіту надто мало, а народ [області Сюе] досі вчасно не сплачує відсотків. Побоюючись нестачі харчів для гостей, я попрохав шановного взятися за збирання [відсотків]. Чув, однак, що на зібрані кошти шановний наготував [для народу] чимало вина й м’яса, до того ж спалив боргові розписки. Чи правда це?” Фен Хуань відповів: “Саме так. Не приготувавши вдосталь питва і м’яса, годі сподіватися зібрати усіх докупи, а тому не дізнаєшся, у кого достаток, а в кого – злидні. Людям заможним встановлено термін [виплати заборгованості]. Якби ж не скасували ми цю повинність для вбогих, то років за десять наросли б такі величезні проценти, що люд зі страху [покарання] просто повтікав би геть, аби звільнитися від боргу. Погарячкувавши, [ви], зрештою, не отримали б ніякого зиску. Проте у вищому світі думали б, що пан у гонитві за наживою не дбає про народ, а серед низів ви дістали б ім’я Відступника й Лихваря, чим неодмінно зажили б слави народного гнобителя. Спаливши ж нікчемні боргові розписки й подарувавши неоплатні борги, пан здобув любов і повагу жителів Сюе, які тепер усюди поширюватимуть про пана добру славу. Чи має пан щодо цього якісь сумніви?” Вельможний Мен Чан аж заплескав у долоні й щиро подякував [Фен Хуаню].

Тим часом до вух ціського вана дійшли чутки, [поширювані] князівствами Цінь і Чу, буцімто слава вельможного Мен Чана затьмарила ім’я самого [правителя] і що влада у Ці зосередилася в його руках. [Ціський ван] негайно усунув вельможного Мен Чана [з посади міністра]. Побачивши відставку вельможного Мен Чана, всі гості порозходилися геть. Тоді Фен Хуань сказав: “Якщо дозволите мені з’їздити панською колісницею до князівства Цінь, я запевняю, що пан знову повернеться до державних справ, отримавши до того ж у дар нові просторі землі. Чи згодні?” Вельможний Мен Чан звелів приготувати колісницю з грошима і провів [Фен Хуаня в дорогу]. Прибувши на захід і поставши перед ціньським ваном, Фен Хуань мовив: “Мандрівні філософи Піднебесної, що вирушають зі своїми кортежами на захід, до князівства Цінь, прагнуть звеличення Цінь і занепаду Ці. Ті ж, які повертають віжки на схід, до князівства Ці, бажають звеличення Ці й занепаду Цінь. Із цих двох найбільших держав-суперників першість буде лише за однією, і саме їй дістанеться Піднебесна”. Ціньський ван став його благати: “Скажи, як зробити, щоб князівство Цінь не залишилося позаду?” Фен Хуань на те: “Чи відомо вану, що вельможного Мен Чана усунуто від державних справ Ці?” “Чув, – каже ван. – Князівство Ці здобуло вагу і вплив у Піднебесній завдяки вельможному Мен Чану. Тепер же ціський ван, [піддавшись] чуткам, звільнив його [з посади]. Серце вельможного Мен Чана сповнене образи, тож він охоче відвернеться від Ці. [Якщо він] прибуде до Цінь, покинувши Ці, то Цінь здобуде саму душу князівства Ці разом із щирими особистими відносинами. Ціські землі перейдуть до вас, тож чи до снаги буде Ці претендувати на першість?! [Нехай] ван якнайшвидше споряджає послів із дарами і таємно запросить вельможного Мен Чана [до Цінь]. Гаяти часу не можна, – раптом у Ці опам’ятаються і знов закличуть вельможного Мен Чана на службу. Тоді невідомо, як може вирішитись суперечка про першість [у Піднебесній]”. Невимовно зрадівши, ціньський ван одразу спорядив десять колісниць, завантажених сотнею і¹ золота для [гідної] зустрічі вельможного Мен Чана. Фен Хуань тим часом хутко попрощався і помчав [назад], а прибувши до Ці, звернувся до ціського вана з такими словами: “Мандрівні філософи Піднебесної, що вирушають зі своїми кортежами на схід, до князівства Ці, прагнуть возвеличення Ці й занепаду Цінь. Ті ж, які повертають віжки на захід, до князівства Цінь, усі бажають возвеличення Цінь і занепаду Ці. Позаяк князівства Ці й Цінь є головними суперниками, зміцнення Цінь призведе до послаблення Ці, й питання першості вирішиться недвозначно. [Ваш] слуга [Фен Хуань] саме підслухав, що ціньський ван спорядив десяток колісниць із сотнею і золота для запрошення вельможного Мен Чана [на службу до Цінь]. Добре, якщо вельможний Мен Чан не [погодиться виїхати] на захід, але якщо погодиться, то Піднебесна повернеться до нього. Відтак Цінь здобуде першість, а Ці зостанеться позаду, і тоді [міста] Ліньцзи² і Цзімо опиняться в небезпеці. Доки не наїхали посли від Цінь, чи не ліпше буде вану поновити вельможного Мен Чана [на посаді], подарувавши йому у знак вибачення нові землі? Вельможний Мен Чан буде щасливий прийняти [дарунок]. Цінь хоч і сильна, та все ж не наважиться запрошувати чужого міністра. Зламайте ж намір князівства Цінь, покладіть край їхнім загарбницьким планам!” Погодившись, ціський ван послав гінця на кордон підстерігати ціньських послів. Коли ціньські колісниці наблизились до кордону Ці, гінець примчав назад із донесенням. Ван негайно викликав вельможного Мен Чана і поновив його на посаді міністра, додавши в дарунок до його вітчини ще тисячу дворів. Дізнавшись, що вельможний Мен Чан – знову ціський міністр, ціньські посли повернули коней.

З того часу як ціський ван усунув вельможного Мен Чана, всі гості полишили його. Після відновлення [на посаді] Фен Хуань супроводив вельможного Мен Чана [додому]. Дорогою той тяжко зітхнув і мовив: “Вень завше був гостинним [господарем], ніколи не втрачаючи ґречності у поводженні з гостями. Шановному [Фену] добре відомо, що в мене їли й пили понад три тисячі людей. Але, ставши одного дня свідками відставки Веня, всі нахлібники зрадили його й подалися геть, – Вень став їм байдужий. Тепер же, коли завдяки шановному [Фену] мене поновлено на посаді, як зможуть вони дивитися Веню в очі? Тому, хто наважиться з’явитись до Веня знову, він плюне в обличчя й завдасть чимало сорому!” Тут Фен Хуань склав повіддя й упав ниць. Вельможний Мен Чан зійшов із колісниці, допоміг йому підвестись і спитав: “Шановний просить за гостей пробачення?” Фен Хуань на те йому: “Вибачення прошу не за гостей, а за панові незугарні слова. Чи відомо пану, що є речі, які неминуче трапляються, і є безумовні обставини?” Той йому: “Не знаю, про що говориш ти!” – “Нікому з живих не уникнути смерті – це є неминуча річ. У заможних і родовитих – численне оточення, у бідних і безрідних – друзів обмаль. Це безумовні обставини. Хіба пан не бачив, як збирається на базарних майданах народ? Удень люди юрмляться і штовхаються, аби лише пропхатись у ворота. Та коли смеркається, всякий перехожий лиш махне на ринок рукою, не заходячи. Це [стається] не через те, що людям до вподоби ранок і не до вподоби сутінки, а тому, що [в сутінках] не знайдеш того, на що сподіваєшся [вдень]. Коли пан втратив посаду й усі гості розійшлися, в тому немає провини цих мужів – просто зникли передумови [їх утримання]. Сподіваюсь, пан і надалі буде приймати гостей так само, як раніше”. Вельможний Мен Чан низько вклонився й відповів: “[Мені] буде за честь виконати [ваш] наказ. Слухаючи Вчителя, чи ж смію я зневажати його повчання?”

Слово придворного історика-тайши¹: “Свого часу і я проїздив [землями] Сюе. У тамтешніх селищах народ [видався мені] переважно брутальним і дратівливим, ніби нащадки Лютого Цзє². Цим [Сюе] разюче відрізняється від князівств Цзоу і Лу³. На питання “чому?” мені відповіли: “Вельможний Мен Чан закликав до себе благородних і звитяжних лицарів [з усієї] Піднебесної, саме тоді й оселилось у Сюе понад шістдесят тисяч родин нікчемного й негідного люду”. Воістину невмируща гучна слава йде по світу про щиру гостинність вельможного Мен Чана!