Цюй юань

Цюй Юань (屈原, 339-278 до н.е.) – перший китайський поет, з іменем якого пов’язаний початок епохи авторської поезії. Він народився й жив у царстві Чу наприкінці періоду Ворогуючих царств; за переказом, був близьким родичем чуського вана. Цюй Юань відомий як видатний державний діяч, який плекав мрії про мирний союз царств, що воювали. Але правитель Чу Хуай-ван не зумів оцінити його таланти й чесноти; більш того, повіривши наклепам, він вигнав великого поета з царства Чу. Втративши надію домогтися справедливості й допомогти своїй країні, передчуваючи майбутню загибель царства Чу, Цюй Юань вирішує покінчити із собою, кинувшись у води річки Міло.

Мрія Цюй Юаня про мирний союз ворогуючих царств була лише утопією. Вже третє тисячоліття 5-го числа 5-го місяця поета поминають у день його смерті, який одночасно є святом бога дощу – Дракона. Щороку цього дня жителі країн Далекого Сходу випливають на човнах на річку, озеро, будь-яку водойму і кидають у воду загорнений у листки лотоса чи бамбука варений клейкий рис (粽子), – вони годують рибок, аби ті не їли тіло поета.

Знаменита поема Цюй Юаня “Скорбота вигнанця” (“Лісао”, «离骚») створена, за переказами, в період заслання; у ній відобразився конфлікт поета з владою. Цей твір типовий для раннього етапу розвитку авторської поезії. Поет багато говорить про себе; його біографію ми знаємо переважно від нього самого. Він скаржиться на самотність і нерозуміння співвітчизників, а також на суспільний безлад. Цюй Юань страждає від того, що не в силах нічого змінити, але при цьому не може жити, як усі.

“Лісао” – сповідь людини прогресивних політичних поглядів, що вступила в конфлікт із панівним класом. “Скорбота вигнанця” – це непряме звернення до вана, який вигнав поета. Разом з тим, Цюй Юань – справжній поет, тому що свої настанови морального і політичного характеру він вкладає у високомистецьку, багату образами форму.

Поема складається з 376-ти рядків (або 188-ти дворядкових строф) та епілогу (5 рядків). За змістом вона чітко розбивається на дві великі частини. У першій, дидактичній, частині своєї сповіді Цюй Юань не висловив практично нічого нового ні в концептуальному, ні в літературному плані. Новим же для китайської поезії було введення у твір сцен, де дія переноситься у вигадані, міфологічні краї (друга частина). У першій частині (строфи 1-90) розповідається про життя ліричного героя: його народження, дитинство, життєві колізії. Автор детально викладає свої думки щодо державного устрою, переживає через нездатність влади достойно керувати країною, переймається долею Батьківщини, а також не може забути заподіяних йому кривд. У другій частині поеми відтворюється картина фантастичної подорожі ліричного героя, коли він відвідує різні місця божественного світу і спілкується з духами. Вважається, що друга частина “Лісао” є літературною версією основного сюжету в чуських міфологічних уявленнях – містичних мандрів (游), – який був органічним елементом усього комплексу місцевих вірувань. Вони включали в себе уявлення про захід як сакральну частину світу, де були розташовані гори Куньлунь, про культ жіночого божества – володарки, яка може подарувати безсмертя, а також ідею можливості через ці містичні мандри знайти вічне блаженство в потойбічному світі. Ліричний же герой Цюй Юаня, вирушивши в ці містичні мандри, прагне знайти не вічне існування у потойбічному світі, а місце, де він міг би реалізувати свої таланти і бути необхідним людям.

Даний сюжет, хоча й у сильно трансформованому вигляді, був сприйнятий даоською філософією (мандри як спосіб життя даоського адепта), а також вченням про пошуки безсмертя. І вже в такому вигляді став основою для багатьох літературних творів на даосько-філософські та даосько-релігійні теми, а потім і основою пейзажної лірики.

Крім того, створені в “Лісао” образи-міфологеми є джерелом зображальних засобів, які використовуються у поезії на даосько-філософські теми та в пейзажній ліриці. Важливо те, що Цюй Юань постійно використовує образи рослин як алегорії певних суспільних типів. У “Лісао” ми бачимо дві групи рослинних образів, протиставлені між собою. Цікаво, що поет використовує ті властивості, які об’єктивно притаманні квітам: позитивними символами в нього виступають гарні, запашні квіти (орхідеї, магнолії або пахучі шпажник, духен, перець тощо), а негативними – полин і бур’яни.

Важливу роль у “Скорботі вигнанця” виконують імена історичних та напівлегендарних постатей. Порівнюючи сучасних володарів із великомудрими правителями древності, поет вказує на розбещеність і недоліки перших. Пряма вказівка на вчинки героїв минулого і порівняння їх із діяльністю сучасних правителів та власним життєвим шляхом роблять твір Цюй Юаня близьким скоріше до філософської та історичної прози, ніж до поезії наступних століть. Цюй Юань, власне кажучи, першим серед китайських поетів почав осмислювати історичне минуле і критично оцінювати сучасність, що свідчить про тісний зв’язок його творчості з філософською прозою тих років.

Подібним до “Скорботи вигнанця” за ідейним спрямуванням та художньою манерою є цикл “Дев’ять елегій” («九章»). Він складається з одинадцяти невеликих творів, які за тематикою близькі до “Скорботи вигнанця”. В усіх віршах “Дев’яти елегій” автор зображає самого себе – ліричний герой циклу завжди перебуває в дорозі, у пошуках. Як і в “Лісао”, Цюй Юань змальовує фантастичні картин: його колісниця запряжена чорними драконами, він відвідує чудесні краї. Однак найчастіше поет пише про мандри рідною країною.

Важливу роль серед художніх засобів поета починає відігравати пейзаж. Цюй Юань зображає природу, яка діє разом із темними силами і чинить перешкоди розвиткові суспільства. Інколи він використовує пейзаж для увиразнення внутрішніх почуттів героя, передусім самотності та знедоленості. Після Цюй Юаня використання пейзажних елементів стало у китайській ліриці важливим поетичним прийомом.

Подібно до “Лісао”, у “Дев’яти наспівах” багато образів узяті зі світу природи. Розповідаючи про засилля при дворі пихатих чиновників, які позбавились усіх чесних і талановитих людей, Цюй Юань алегорично пише про бур’яни, що заглушують пахучі трави, про ластівок (благородні мужі) та ворон (чиновники), які заселили палац. Прославленню мужніх людей, які зберігають вірність своїм переконанням, присвячений “Гімн мандариновому дереву” («桔颂»), у якому це дерево виступає символом стійкості та духовної краси. Подібні алегоричні образи пізніше стали широко використовуватися в китайській літературі.

Ще один твір, який приписують Цюй Юаню, – “Питання до неба” («天问»), у якому міфологічна традиція постає перед судом скептичного розуму. З-поміж інших творів поета “Питання до неба” вирізняються своєю незвичайною композиційною побудовою. Тут поет ставить 172 запитання, і на жодне не дає відповіді. Автор замислюється над таємницями світобудови, роздумує над минулим країни, над вчинками знаменитих героїв. Він оперує значною кількістю легенд та переказів, що робить цей твір цінним джерелом для вивчення міфології древнього Китаю. У “Питаннях до неба” переважає чотирислівний рядок. Твір поділяється на 4-рядкові строфи, у кожній з яких є одне чи кілька запитань. Трапляється навіть, що кожен рядок чотиривірша – це питання. Використання рядків різної довжини, а саме три-, п’яти-, шести- і семислівних, давало авторові можливість уникнути монотонності.

Науковці схиляються до думки, що “Лісао”, “Дев’ять елегій” та “Питання до неба” написані самим Цюй Юанем і висвітлюють його життєву позицію, тоді як цикл “Дев’ять пісень” («九歌») – це архаїчні чуські наспіви, записані поетом із використанням невеликої літературної обробки. Про це сказано в укладача “Чуських строф” Ван І (89-158), його думку підтримував і Чжу Сі (1130-1200).

У “Дев’яти піснях” відображені місцеві вірування в духів, які на той час уявлялися антропоморфними. Змалюванню деталей довкілля, як і відтворенню емоційного стану духів, приділяється велика увага. Цікаво, що в багатьох піснях духи, подібно до простих смертних, перебувають під владою любовних почуттів. Цілком імовірно, що життєствердний характер ритуальних свят, під час яких виконувалися “Дев’ять пісень”, пояснює наявність у цих піснях любовних мотивів.

Виконання “Дев’яти пісень” супроводжувалося танцями. Мелодійності й ритмічності інтонаційної структури віршів сприяло постійне використання частки сі (兮). У творах Цюй Юаня і його послідовників частка сі втратила функцію повнозначного слова і використовувалась лише для збереження ритму вірша. На відміну від “Лісао”, де частка сі зустрічається тільки наприкінці рядків, у “Дев’яти піснях” вона вживається всередині рядка.

“Дев’ять пісень” написані головним чином п’яти і шестислівним розміром. Дві пісні – “Гірському духу” («山鬼») та “Офіра батьківщині” («国殇») – складаються з семислівних рядків. Семислівний розмір зустрічається й у піснях “Хебо” («河伯») та “Східний володар хаосу” («东君»). Як виняток, є в “Дев’яти піснях” і кілька восьми- і дев’ятислівних рядків. Частка сі в п’ятислівних рядках завжди стоїть після другого слова, а в шестислівних і семислівних – після третього. Таким чином, часткою сі рядок розмежовувався на два піввірша, які, як правило, складалися з двох чи трьох слів. Надалі, з появою в середньовіччі у п’ятислівних і семислівних віршах цезури, перший піввірш мав два чи чотири слова, а другий був завжди трислівним. Тож запроваджена Цюй Юанем практика поділу рядка на піввірші продовжила своє існування у тривалому процесі формування норм поетичної мови середньовіччя.

Годі шукати поета, творчий внесок якого так вплинув на подальший розвиток китайської поезії. Варто лише сказати, що не було в Китаї поета, який би не звертався у своїх творах – прямо чи опосередковано – до творчості Цюй Юаня.