Скорбота вигнанця

І

Я – нащадок Чжуаня¹ мудрого,

А Боюн – мій отець покійний.

Я у сьомий день року родився –

Я у світ цей прийшов навесні.

Добрим знаком мій батько цей день уважав

І тому дарував мені красне ім’я.

Звати Чжен мене, “істина” це означа,

Ще “Лін Цзюнь” називають – “краса” і “рівнина”².

Маю внутрішній шарм, маю вроди я доста,

Мої здібності – також окраса моя.

Я прикрасив себе орхідеями з осені,

Плащ вдягнув з гладіолусів, з дудника³ я…

День і ніч, як вода, швидко плинуть привільно –

Як тепер наздогнать? Не чекають мене!

Вранці в горах збираю магнолії білі,

Вечорами – сумах⁴ на малих острівцях.

Сонце й місяць неспинно біжать уперед,

Осінь завше на місце весни прибува.

Трави всохнуть, і голими стануть дерева.

О красуне, ти юність свою бережи!

Це ж чому, поки молодість, бруд не відкинуть?

Це ж чому не змінити закони, накази?

Ви скачіть, коли є вірний коник баский, –

Покажу-но дорогу охоче я вам!..¹

ІІ

У минулому мудрі володарі² світять,

Трав духмяних багацько нарвали вони.

Не лише запахущого дудника квіти,

Але й перець з корицею пахнуть отут.

Танський Яо і Шунь – справжні праведники, просвітителі,

Справедливим шляхом вони йдуть, і нема в них вагань.

Та Ся Цзє і Шан Чжоу³ жорстокі, розпутні та хитрі,

Шлях неправди обрали й по ньому щоденно брели.

Ті людці для наживи супроти сумління ідуть,

Вони нашу державу штовхають на шлях небезпечний.

Та боюся хіба, що собі принесу я біду?

Ні, лиш страшно, як з ваном приключиться лихо якесь!

Перед ваном догідливо гнуся в ярмі,

Із минулого мудрих правителів прагну здогнати.

Та володар моїх щирих помислів не зрозумів –

Він повірив облудним словам і на мене гнівиться.

Прямота моя біди прикличе – я знаю,

Та натурі моїй помінятися важко.

Наш небесний володар посвідчити має:

Моє серце лиш Вам залишається вірне.

Ване мій, прислухались до мене раніш,

А пізніше Ви повністю думку змінили.

Розлучатися з Вами не важко мені,

Жаль лише, що в думках Ви такі непостійні.

ІІІ

Орхідей посадив навесні я удосталь ошатних,

На сто му¹ я посіяв духмяну лаванду².

Біля хати земельку прикрасило квітів багато;

Поміж ними утиснув духен³ і пахкий гладіолус.

Сподіваюсь, густі у них будуть листки й пагінці,

І нарвемо на осінь багато розкішних ми квітів.

Все ж зів’яне та зелень – не сумно при думці такій,

Лиш зітхаю всякчас, що всьому запустіння судилось.

Ці людці за багатством і чином летять без упину,

Душу жадібну чи вдовольниш коли-небудь?

Вибачають собі, а підозрюють інших,

Мають думи лихі й люто заздрять талантам.

Вони б’ються за владу жорстоко й невтомно;

Не цікавлять мене, я не прагну до них!

Вже старечі літа повертають додому,

І коли ж то ім’я моє успіх здобуде?

Я роси із магнолій ранкових бажаю,

Пелюстків найніжніших поїсти увечір.

Коли душу я незаплямовану маю,

То на те не зважаю, що жовте лице!

Стебла виті байчжи⁴ прив’язав на коріння магнолій,

І білí⁵ квіточки найсвіжіші разом ізв’язав.

Вирвав касію⁶, разом лаванди доклав я зокола,

А з травиці хушен⁷ мотузок ізсукав – і зв’язав.

Мудреці давнини – то взірець є для мене.

Нині одіж, прикраси в людей не такі!

Хоча нашому часові це не пасує,

Та Пен Сяня¹ взірець я наслідую ревно.

IV

Важко й довго зітхаю, і сльози щоразу,

В цім житті моя доля така непроста.

Та хоча закувався в кайдани моралі,

Все ж нелегко спинити всесильний приплив!

Коли носиш лаванду – тебе вороги оточили,

Гладіолуси зірвеш – і наклепів не оминуть.

Коли істину кажеш – відстоюй її ти щосили.

Якщо навіть життя покладеш – не здавайся брехні!

Ой безпутний наш ван! І печально, й образливо…

Він усе ж не схотів зрозуміть моє серце.

Доброчесності мóїй чиновництво заздрить,

Ходять-бродять плітки, що розбещений я.

Обивателі темні майстерні нас хитрістю брати.

Поміняли закони природи на людські вони!

Вони йдуть напролом, їм однаково: правда, неправда,

Всі вони підлабузники, знають лиш лестити всмак.

О нудьга і печаль! Я блукаю, згубивши надію,

Мене міцно зв’язала облудлива дійсність жорстока.

Щоб душа розчинилась моя, краще вмерти спокійно,

Ніж у ницім житті забруднити душі чистоту.

Там, де птиці прості, не літає орел –

Так було в давнину, споконвіку, завжди.

Як же коло з квадратом докупи збереш?

Чи ж красиве й гидке не завадять собі?

Тимчасову образу витримую мужньо я завше,

Як таврують і сварять мене – уступаю я їм.

Та коли чистоту збережу і помру через правду –

То отримаю древніх святих мудреців похвалу.

V

Я дорогу обрав неправдиву – шкодую за тим;

Зупинився – назад повертаюся нині, додому.

Знову треба в цю путь мені коней як слід запрягти,

Не зробив ще помилку – заїхав-бо я недалеко!

Хай би кінь на горбах, де цвітуть орхідеї, гуляв;

І спинився мій віз на горі, вкритій перцем духмяним.

Не судилось чиновником буть, та обмов я зазнав;

А тим часом вернуся одежу стару залатати:

Для накидки горіхові квіти збираю,

На підкладку згодиться і лотоса цвіт.

Як не хочуть мене розуміти – нехай!

Та мій дух навсправжки благородний, високий!..

Моя шапка здіймається високо, ступлена,

І прикраси прив’язані довгі на ній.

Намішалися пахощі й сморід докупи,

Та краса моя внутрішня ще не зачеплена.

Щоб удаль позирнути, оглянувся раптом:

Я конем хочу світ наш великий об’їхать!

Мої пишні прикраси ясніють яскраво,

А густий аромат моє тіло вгорнув.

Має радощі кожен – життя промайне.

Я женусь за прикрасами – звик так завжди.

Якщо навіть колись четвертують мене –

Як же можна притиснути волю мою?!

VІ

Моя подруга дуже про мене турбується,

Научає, і лає мене (бо ж не слухаюсь):

“Ой було колись, Гунь через чесність свою

Під горою Юйшань занехаяв життя!..¹

Ти чому полюбляєш прикраси – і чесний, прямий,

Зберігаєш один лиш свою поведінку гордливу?

Колючками² всі люблять тіла прикрашать і уми,

Але ти протидієш мирському і їх не вдягаєш.

Кажуть, нíяк дивитись за двором, як люду багато,

Хто ж по-справжньому вмітиме наші збагнуть почуття?

Ті, які поодинці, бажають будь-що об’єднатись,

Тож чому не дослýхатись ради моєї тобі?

Розрізнити, де правда й олжа, мудреців попрошу я.

На серденько моє нині тисне печаль неокрая.

Через ріки Сянцзян, Юаньцзян¹ я на південь мандрую.

І володарю Шуню свої почуття виливаю.

Сяський Ці² “Дев’ять дум”, “Дев’ять наспівів” вкрав³ –

Він розпутний, розбещений був дні і ночі.

Розважався, про наслідки зовсім не дбав,

Та повстанням піднявся синок Угуань.

А Хоу І⁴ на лисиць лиш виходив – і лук за плечима,

Увесь день полював на широких і вільних просторах.

Не займався нічим – тож нічого собі й не отримав;

Його жінку Хань Чжо відібрав, умертвивши Хоу І.

На синочка Го Ао покластися – сила велика,

Та не стримується, нерозумно поводить себе.

Він, забувши про все, день і нічку гуля, веселиться,

З необачності долу скотилась його голова.

Дії сяського Цзє⁵ суперечать укладу ще більше,

По заслугах отримав покару володар – загинув.

Порубав на шматки вірних слуг своїх шанський Чжоу-ван⁶,

І тому доби Інь панування таке швидкоплинне.

Шанський Тан, сяський Юй клопотались ретельно про справи,

На початку ще Чжоу вани правили мудро й відкрито.

Лиш умільців, людей благородних вони обирали,

Лад підтримували, і ніколи – корисливі цілі.

Справедливий до нас і ласкавий небесний владар,

Він завжди помага благородним і талановитим.

Треба лиш, щоб високі й прозорі були у них наміри –

Неодмінно в державі настануть і злагода, й мир.

Прозирнули ми древність; тепер у сучасність погляньмо.

Подивіться уважно на приклади ті, які маєм.

Хто живе не по правді, а віримо щиро йому?!

Хто нездібний, а ми на посаду його призначаєм?

І тепер, коли я в небезпеці (що, скоро кінець?!),

Не шкодую про рішення те, що зробив на початку.

Як же можна, не знаючи отвору, вбити клинець?

Мудреці благородні у древності стріли нещастя.

На душі безвідрадно, і плачу-ридаю,

Чом на світі в годину ясну не живу?!

Взяв духмяну лаванду, обличчя втираю,

Та стікають сльозини, і мокра одежа.

VІІ

Уклякаю, землі виливаю печалі стражденно;

Я натхнення отримав – душа моя чиста і чесна.

Нехай коником – з яшми дракон, колісницею – фенікс,

Я на бистрому вітрі піщанім у небо мандрую!

Від вершини Цан’у¹ вирушаю на тихім світанні,

А як сутінки впали – уже досягнув я Куньлуня.

Я хотів зупинитися перед святими вратами,

Та не можу: сідає світило і близиться ніч.

Батога геть жорсткого відкласти Сіхе² я попрошу;

Бачу гору Яньцзи³ – не так швидко до нас наближайся!

Така довга-предовга, але пожадана дорога –

На землі і на небі від прагнення не відступлю.

У Сяньчи⁴ дам водиці нефритовому я дракону,

Прив’яжу до Фусану⁵ вуздечку мого коня.

Я зламаю гілля – щоб на захід не падало сонце,

Хай воно все хитається і не рушає вперед.

Хай Ван Шу, цей страж Місяця, лине попереду,

А бог вітру позаду за нами по п’ятах летить;

Ще призначу луаня² – розвідати про небезпеку,

Але мовить бог грому: не все до мандрівки готове!

Нехай фенікс ширяє, розкрилившися,

Ми і вдень, і вночі цю дорогу долаймо!

Всі докупи зібрались могутні вітри,

Вони перед веселкою мчать і мене зустрічають.

Вгору-вниз летимо, а навколо громадяться хмари,

Розцвітають барвисто п’ятьма кольорами вони.

“До держави небесної впустиш мене, воротарю?”

На ворота зіперся і глянув неприязно він.

Опускається ніч, люди силу втрачають, завзяття.

Наполегливо жду під ворітьми, в руках – орхідеї.

В світі темінь, де правда й неправда – як знати?

Стільки наклепів, що поховали таланти вони!

VІІІ

Небо світле; Байшуй³ мушу конче я перебрести,

Підійнятись на гору Ланфен у Куньлуні, спочити.

Обернувся, поглянув – і сліз не утримать потік,

Жаль мені: в піднебессі немає для мене богині!

Перед входом в хороми Цінді⁴ я раптово спинивсь,

Гілку дерева яшмового⁵ відламав – для окраси.

Поки квіти яскраві, ще не облетіли вони, –

То дарунок мій буде, коли віднайду я кохану.

Нехай хмару всідла її дух, і невтомно на ній

Хай шукає оселю прекрасної феї Фуфей¹.

Через сваху торбинку пахку передам в чужині²,

Щоб любов мою й приязнь вона розказала Фуфей.

То ласкава, то знову далека від мене Фуфей,

Врешті-решт відштовхнула зненацька мене гордовито.

До Цюнши³ безтурботно вертає вона кожен вечір,

А уранці – до річки Вейпань⁴, щоби голову змити.

Увесь день вона всюди, на захід і схід, все блукає,

Покладається тільки на вроду свою піднебесну.

Хоч красива, але етикету простого не знає,

І шукати я мушу кохану омріяну знову.

Я по небу мандрую, повсюди всякчас роззираюсь,

Моя подорож марна – до світу людей повернувся.

Враз побачив, як яшмова вежа у хмари здіймається,

Там Цзянь Ді⁵ спочиває – нарешті знайшов я її!

Птаху чжень⁶ попрошу я за сваху служити мені,

Та не може вона посередником бути в коханні.

Чжень-самець бути свахою хоче, сприяти мені,

Але він легковажний – за це недолюблюю птаха!

Неспокійне серденько у мене, і знову вагаюся,

Хочу в дім увійти, але якось незручно мені.

Фенікс мій полетів до Цзянь Ді, буде доброю свахою,

Та боюсь, що володар Діку перехопить її⁷.

Хочу йти, та чи матиму спокій собі у відчáї?

Можу лиш мандрувати усюди і сам розважатись.

Поки не одруживсь Шао Кан, ще нестримно бажаю

Влаштувати весілля з дівчатами племені Юй⁸.

Моя сваха на слово невдатна – чи зможе посватать?

Чи зуміє мене заручити, як я того хочу?

Прості люди – такі, як вона – лише заздрити вміють талантам,

Затіняють всіляко чесноти, а вади підносять.

Ой, далеко в палаці красуня та ніжная!

А розумний володар не втямить поривів моїх!..

Сумом я переповнений – вилити думоньку нікому,

Як мені існувати й терпіти життя отаке?!

ІХ

Для обряду шматочки бамбуку знайшов, імперату¹,

Кличу знану ворожку Лінфень погадати мені:

“Коли двоє спілкуються ніжно, то мають побратись,

Проте нині – чи є такі люди, і віддані, й чисті?

Піднебесна уся неозора, ошатна,

Чи ж вона лиш одна може зватись красунею?

Ти далеко піди, і не треба вагатись,

Хто шукає талант, чи ж тебе не помітити може?!

Де ж під Небом трави запашної² немає?

Тож чому до країни своєї прив’язуєшся?

Бач, навколо хаос непробудний і темінь безкрая,

А чи думає хто про народ: чесний він а чи підлий?

Люд у світі – однаково! – добрий чи злий,

Тільки групка людців особлива (і підлі, й жорстокі):

Почепили на пояс гіркий дикорослий полин³,

Орхідеями ж, кажуть, себе прикрашати не слід.

Як дізнатись, чи трави оті запахущі погані?

Як же визначать якість вони тої яшми прекрасної?⁴

Вони гноєм наповнили милий мішечок духмяний

І говорять, що перчик пахучий тепера не пахне!”

Вірю я у пророцтво ворожки Лінфень,

Та в душі ще вагаюся, не заспокоюсь.

Чув, що зватиме духа Усянь⁵ – та під вечір лишень;

Перець, рис приберіг – щоби духа мені частувати.

Небо й землю сто духів покрили у світлі,

Над горою Цзюі¹ вищі духи стрічають.

Променіються духи – яскраво, барвисто,

І щасливі слова промовляють до мене:

“Слід уперто й ретельно шукати повсюди, повсюди,

І омріяна пара тобі неодмінно знайдеться.

Шанський Тан, сяський Юй все шукали чиновників мудрих –

І нарешті І Іня собі й Гао Яо знайшли.

Коли маєш високі чесноти й достоїнства різні,

То для чого шукати, про тебе щоб хтось розказав?!

Кажуть, що Бо Юе був рабом упослідженим,

Та Удін, не вагаючись, сяном призначив його².

Колись різником славився в іньській столиці³ Люй Ван.

Чжоу Вень-ван перестрів його, дав йому вищу посаду.

Гарна пісня в Нінці⁴ – все коровами він торгував,

Як почув її ціський Хен-гун – дав чиновника титул.

Поки молодість – прагни зробити чимало,

Поки шанси не зникли і не перейшли;

Як зозулька протяжно прокука печально –

Всі духмянії трави зів’янути можуть!”

Такі гарні й коштовні ношу я із яшми прикраси,

Та є люди, що хочуть затьмарити сяєво їхнє.

Ті людці завше підлі, з неправдою змішують правду,

Тож боюсь, щоб не знищили раптом прикраси із яшми.

Що за хаос у світі, постійно трапляються зміни.

Залишатися тут чи ж потрібно надалі? Для чого?!

Орхідея і дудник вже втратили пахощі тлінні,

А лаванда й аїр уже стали травицею мао⁵.

Ви скажіть, чом віддавна духмянії трави

Степовим стали нині гірким полином?

Очевидно, тому є причина одна –

Тих нема, які дбають про серця красу¹.

Я раніше вважав: орхідея надійна достатньо,

Та не думав, що в неї іззовні лиш форма красива;

Її якості зникли – звичайною квіткою стала,

Хоч ім’я має славне – не виправдала його!

Усю владу присвоїв собі запашний гордий перець,

А кизил кокетує – проникнути хоче в мішечок;

Хоч життя покладуть, щоби видертись вгору нарешті,

Але як збережуть вони честь, незаплямлену гідність?!

Обивателі – кожен у світі за хвилями плине,

Хто ж ізбоку не знатиме впливу і дýмки не змінить?

Й орхідея, і перчик вже стали такими, як інші,

А цзєче та свистуля² також споганіли з природи.

Найдорожчі, безцінні з нефриту прикраси мої,

Вони гідність, красу зберігають, донині плекають.

Густі пахощі важко здолати – не знищити їх,

Не применшилось нині хорошої якості каменю.

Задоволення я віднаходжу в розмірених кроках,

Всі усюди сходив я – достойну красуню шукаю.

Яшми маю багато, й прекрасна вона, тому поки

Все милуюся, весело і безтурботно полями блукаю.

Х

І ворожка Лінфень все ж пораду дала мені вдалу,

Гарну днину обрала, коли треба в мандри рушати.

Я з гілок древа Цюн зготував собі страву,

А камінчики яшмові я для їди подрібнив.

Відшукав я коня – в колісницю свою запрягти;

Зі слонової кістки, із яшми прикраси – на стінках.

Цілі маю не ті, що у інших – як честь берегти?!

Я подамся далеко – тим часом нудьгу я розвію.

На священний Куньлунь повертає мій шлях,

Як далеко ще маю проїхати я!

Сонце стяги з малюнками хмар затуляють,

І дзвіночки у формі луанів дзвенять.

На світанку із гирла Небесної річки рушаю,

А під вечір сягаю на Заході неба границі.

Фенікс високо плине, мій прапор він охороняє –

Рівно й злагоджено, вгору-вниз, в гармонійному ритмі.

Їду-їду – пустеля на Заході здибилась раптом,

Уздовж річки Чишуй¹ уперед просуваюсь повільно.

Водянії дракони моста побудують хай разом,

А цар Заходу² хай на той бік мене перевезе.

Ось така вона, довга й важка, чужодальня дорога,

Колісниці усі стерегти наказав я уважно.

Огинаю ізліва підхмарну Бучжоу³ я гору,

Як побачив я Західне море⁴ – вперед-но, хутчій!

Понад тисячу має стрімких колісниць мій кортеж,

І на всіх них колеса швидкії із яшми прекрасної.

Браві коні біжать уперед – так, неначе не терплять,

Прапори на моїх колісницях виблискують, міняться.

Опустив батога – колісницю я призупиняю.

Як раніше, мій дух лине високо, мчить безперервно.

“Дев’ять наспівів” пію, під музику Шао кружляю⁵,

Хоч тепер, у прекрасний цей час, я позбавлюсь печалі!

Знов піднявся на небо, сіяння довкола розливши,

Нахилився – на справи у любій Вітчизні дивлюся.

Там печальна картина; і коник також зажурився,

Все назад озирається, їхати далі не хоче.

Епілог:

Та нехай, убиватись не варто!

Ні, ніхто у країні журбу не затямить мою!

То навіщо журитися за Батьківщиною?

Як не можу я впорядкувати країну свою,

То наслідувать буду взірець величавий Пен Сяня!