ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА В ЕПОХУ ПРОСВІТНИЦТВА

1. Просвітницька парадигма про природу людини.

2. Формування асоціативної психології у XVIII ст. (Д.Берклі,

Д.Юм, Д.Гартлі).

3. Розвиток емпіричного напрямку в психології XVIII ст. (Ж.Ламетрі,

Е.Кондільяк, К.Гельвецій) .

4. Культурно-історичний напрямок у психології XVIII століття (Д.Віко, Й.Гердер).

5. Психологічні ідеї в німецькій класичній філософії (І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шелінг) .

Підручники, посібники, хрестоматії:

1. Роменець В. Історія психології: ХVІІІ століття. Епоха Просвітництва: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2006. – 1000 с.

2. Ждан А. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

1. Вольтер Ф. О душе // Филос соч. - Москва, 1989. – 750 с.

2. Кант И. Ответ на вопрос: что такое просвещение // Сочинения в шксти томах. – Москва: Мысль, 1986. - Т.6. – С. 27-35.

3. Кондильяк Э. Трактат об ощущениях: У двох частях. Москва, 1982.

4. Ламетри Ж. Естественная природа души або Трактат о душе. – Москва: Мысль, 1983. – С. 58 - 143.

5. Юм Д. Трактат о человеческой природе. - У двух томах. – Москва, 1995. – 279 с.

Формування просвітницької парадигми про природу

людини і асоціативної психології у XVIII ст.

У XVIII столітті в Західній Європі йде процес подальшого розвитку капіталістичних відносин:

• Відбулася індустріальна революція, що перетворила Англію в могутню державу.

• Глибокі політико-економічні зміни привели до революції у Франції.

• Розхитувалися феодальні підвалини в Німеччині.

• Соціальні зрушення зміцнювали, у противагу клерикалізму, всесиллю церкви, нові ідеологічні підходи.

• Розширювався і міцнів просвітницький рух.

Просвітництво як тип світогляду зародився в XVII ст. в Англії

(Дж.Локк, Д.Юм та ін.). Ідеї англійців проникають у Францію через фізику і механіку Ньютона, Монтеск’є знайомить французів з англійськими правовими правовими принципами.

Новий час і Просвітництво породжують соціоцентризм як світоглядну настанову. Стрижнем світогляду, центром усіх помислів стало суспільство: починаючи з XVII ст. воно для європейця є такою ж вирішальною силою, як космос для античної людини і Бог для середньовічної.

Людина за своєю природою добра. Джерелом зла є неуцтво, забобони і марновірство, незнання добра, - така висхідна позиція мислителів епохи Просвітництва.

Нехай помиляюся, але радію, що подібна помилка могла зародитися у глибині мого серця, - зауважував щодо значимості ідеї освіти Д.Дідро, один із авторів Енциклопедії, що стала найвизначнішою подією в інтелектуальному житті Європи.

Терміни «Просвітництво» вперше у Франції вжив Вольтер, а в Німеччині – Й.Гердер. І.Кант написав статтю «Відповідь на питання, що таке просвітництво?». Він запропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху в розвитку людства.

Суть епохи Просвітництва, на думку І.Канта, в широкому використанні людського розуму для здійснення соціального прогресу. І.Кант переконаний в тому, що головна умова – подолання всіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення людства.

Головна умова успішного розвитку людства, на думку І.Канта, подолання усіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення людства. Оскільки вдосконалення людини очікується від розширення меж її знань, то першим і невід’ємним правом людства стає право на вільне використання досягнень культури.

Просвітництво - це прагнення просвітити все існуюче. Мислителі, що представляли цей напрямок, вважали головною причиною всіх людських лих неуцтво, релігійний фанатизм.

Передові представники того часу вимагали:

• повернутися до природної людини,

• покінчити з марновірствами,

• зі сліпою релігійною вірою,

• утвердити в умах людей наукове знання, що перевірене досвідом і розумом.

Передбачалося, що йдучи цим шляхом, вдасться позбутися

соціальних нещасть і пороків для того, щоб запанували добро і справедливість.

Найбільш глибоке визначення Просвітництва, його ядро, то таким, крім культу розуму, віри в прогрес і людину, є його антитрадиціоналізм. «Май мужність жити власним розумом», - цей вислів І.Канта найвдаліше виражає головну позицію епохи.

Чинити і жити так, як це «визначено» досвідом і традиціями, що йдуть від поколінь, а лише в згоді з вимогами розуму, перед яким все звичне і перевірене віками повинне довести свою доцільність.

Відродження, полемізувало із Середньовіччям встановлюючи свій спадковий зв'язок з античністю. Епоха Просвітництва не визнавала себе нічиєю наступницею, вона починала відлік від себе.

Люди ХVІІІ ст. відчували себе обранцями світобудови: вони не шукали «золотий вік» ні в минулому, ні в майбутньому, вони жили в ньому.

Ідеї Просвітництва набували в різних країнах свою особливість відповідно до своєрідності їхнього суспільно-історичного розвитку.

У ХVІІІ ст. відбувається подальший розвиток емпіризму і формується асоціатизм у філософський і психологічних працях видатних представників епохи. В руслі позначених тенденцій розвивався асоціативна психологія.

Термін "асоціація" (від лат. з'єднання) означає зв'язок між психічними явищами, при якій актуалізація одного з них спричиняє появу іншого. Він був уведений Дж. Локком у 1698 р. і означав "нестандартні сполучення ідей".

Асоціативна психологія як один з основних напрямків психологічної думки, що пояснює динаміку психічних процесів принципом асоціацій, має багатовікові традиції.

Перші правила асоціацій і можливі сфери їхньої дії були сформульовані -

• ще індійськими, єгипетськими і месопотамськими

мислителями стародавності;

• Аристотель розумів під асоціацією виникнення у свідомості

образу без звичайного подразника, що його викликає;

• Т.Гоббс висунув положення про те, що зв'язки ідей

здійснюються за тим же законам механіки, що і взаємодія живого організму з фізичним світом.

• Б.Спіноза сформулював закон асоціацій: "Якщо людське тіло

піддалося один раз впливу одночасно з боку двох чи декількох тіл, то душа, уявляючи згодом одне з них, тут же буде згадувати і про інші".

У XVIII столітті, що ознаменоване завершенням побудови динаміко-механічної картини світу, виникають напрямки асоціативної психології:

• природничо-науковий (Д.Гартлі і Д.Прістлі пов'язували виникнення асоціацій із взаємодії організму і зовнішнього середовища);

• ідеалістичний (Дж.Берклі і Д.Юм розглядали асоціації як зв'язок феноменів усередині свідомості суб'єкта).

Завдяки науковій діяльності представників цих напрямків до кінця XVIII століття утвердився погляд, відповідно до якого:

а) психіка побудована з елементів - відчуттів, що первинні;

б) складні психічні утворення (уявлення, почуття, думки) вторинні і виникають за допомогою асоціацій;

в) умовою утворення асоціацій є суміжність двох психічних процесів;

г) закріплення асоціацій обумовлене жвавістю асоційованих елементів і частотою повторення в досвіді.

В утвердженні такого розуміння асоціативної психології основну роль зіграли видатні мислителі XVIII століття (Д.Берклі, Д.Юм, Д.Гартлі та ін.).

Джордж Берклі (1685-1753) - англійський філософ-ідеаліст математик, психолог, який вплинув на розвиток багатьох шкіл ідеалізму: емпіріокритицизму, прагматизму, неопозитивізму та ін. Усі його наукові побудови були спрямовані на спростування матеріалізму (обґрунтування "імматеріалізму") і апологетику релігії.

До основних творів Д.Берклі відносяться "Досвід нової теорії зору" (1709), "Трактат про начала людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом і Філанусом" (1713), "Алсифон, чи маленький філософ" (1732), "Сейрис, чи мета філософських міркувань і досліджень" (1744).

В основі теоретичної концепції Д.Берклі - заперечення "великого механічного начала". Д.Берклі і Д. Юм (на відміну від Гартлі) приймали за первинне не фізичну реальність, не життєдіяльність організму, а феномени свідомості: "Чуттєві речі не можуть існувати інакше як тільки в розумі, чи в дусі".

Головним аргументом Д.Берклі і Д. Юма був емпіризм - вчення про те, що джерелом знання служить чуттєвий досвід, утворений асоціаціями.

Поняття про досвід у різних наукових контекстах змінювало свій вигляд.

За Д.Берклі, досвід - це безпосередньо випробовувані суб'єктом відчуття: зорові, м'язові, дотикові й ін. Речі є комбінація чи відчуттів ідей: "Насправді об'єкт і відчуття те саме".

Згідно Д.Берклі, простір - продукт взаємодії відчуттів. Одні відчуття (наприклад, зорові) пов'язані з іншими (наприклад, дотиковими), і весь цей комплекс відчуттів люди вважають річчю, даної їм незалежно від свідомості, тоді як "бути - значить бути в сприйнятті".

Д.Берклі робить висновки:

а) людина сприймає тільки свої, одиничні ідеї (відчуття): "Усе, що існує, одиничне";

б) існування речей складається з сприймання. Звідси, існувати - значить бути сприйнятим;

в) ідеї засвоюються безтілесною субстанцією (людською душею): у людини існує лише здатність " уявляти чи уявити собі ідеї одиничних, сприйнятих речей і різноманітно сполучити і поділяти їх";

г) душа володіє: розумом - здатністю сприймати ідеї і волею - здатністю у визначених межах викликати чи впливати на них.

Ці висновки неминуче схиляли до соліпсизму (від лат. "solus" - єдиний і "ipse" - сам) - до заперечення будь-якого буття крім власної свідомості. Щоб вибратися з цієї пастки і пояснити, чому в різних суб'єктів виникають сприйняття тих самих зовнішніх об'єктів, Д.Берклі апелював до особливої божественної свідомості, якою наділені всі люди.

"Богословське новаторство" Д.Берклі полягало в тім, що він йшов від чуттєвих речей і індивідуальної свідомості до Бога, а не навпаки: "Чуттєві речі реально існують. А якщо вони існують реально, то вони сприймаються конечним духом. Тому нескінченний дух чи Бог існує".

Звідси випливає, що ідеї потенційно існують вічно у божественному розумі, а актуально - у людському розумі. Тому чуттєве пізнання недостатнє, щоб "побачити інший світ, що стоїть вище чуттєвого", "тільки інтелект і розум - єдино справжні провідники на шляху до істини".

У своїй теорії зорового сприйняття простору Д.Берклі висловив кілька цінних ідей, сформулював її основні положення:

а) віддаленість (далекість), положення і величина предметів сприймаються спочатку тільки дотиком (власне око нічого, у тому числі тривимірний простір, не сприймає);

б) у досвіді відбувається з'єднання зору і дотику, в результаті власне відчутні якості (відстань, величина, фігура) поєднуються із зором (також і слух);

в) цей зв'язок у досвіді забезпечує правильне поводження людини - просторові характеристики речей даються нам за допомогою м'язових відчуттів, що виникають від повороту очей, від напруги його м'язів. Зорові відчуття - комбінація зорових і відчутних відчуттів. Сприйняття простору - знання раніше придбаних через дотик ідей;

г) зорові образи пов'язані з мовою: зір став для дотику мовою, став виражати зміст зорового досвіду. У порівнянні зорових ідей з мовою підкреслюється умовність зорових відчуттів, їхня знакова природа.

Д.Берклі розділяв ідеї Дж.Локка про роль відчуттів як джерелі досвіду, але при цьому заперечував об’єктивність відображення світу у відчуттях. Для психології складають інтерес його дослідження зорового сприйняття, результати яких були викладені в трактаті «Досвід нової теорії зору».

Основні психологічно значимі ідеї д.Берклі:

• Джерелом знання служить чуттєвий досвід, утворений

асоціаціями, а досвід - це безпосередньо випробовувані суб'єктом відчуття: зорові, м'язові, дотикові й ін.

• Людина сприймає тільки свої, одиничні ідеї (відчуття): б)

існування речей складається з сприймання (існувати - значить бути сприйнятим); в) ідеї засвоюються безтілесною субстанцією (людською душею); г) душа володіє: розумом - здатністю сприймати ідеї і волею - здатністю у визначених межах викликати чи впливати на них.

• Сприйняття простору формується на основі асоціації, тобто

взаємозв’язку предмета що сприймається і образа предмету з рівнем м’язового напруження очей, кутом повороту очей і яскравістю об’єкта. До цього додаються асоціації між образом предмета і відчуттям на дотик, які дозволяють сформуватися сприйняттю простору.

Девід Юм (1711-1776) - англійський психолог, філософ-ідеаліст, історик, економіст і публіцист, який у своїх працях продовжував розробку проблем асоціативної психології.

Сформулював принципи новоєвропейського агностицизму. Попередник позитивізму ХІХ-ХХ століть. Вчення Д.Юма завершує розвиток емпіричної традиції в британській науковій думці XVIII століття.

Д.Юм став творцем оригінальної скептичної науки, фундаментом якої є радикальний феноменалізм - суб'єктивно-ідеалістичне вчення, відповідно до якого пізнання має справу не з об'єктами матеріального світу, що існують незалежно від свідомості, а лише із сукупністю елементарних чуттєвих компонентів, агностицизм і як їхня найважливіша основа - психологізм теорії пізнання.

Основні твори Д. Юма: "Трактат про людську природу"(1739), "Дослідження про людське пізнання"(1748), "Природна історія релігії"(1755), "Історія Англії"(1762) та ін.

У своїй теоретичній концепції Д.Юм проголошує, що питання про реальність фізичного світу теоретично нерозв'язний, хоча на практиці в цьому сумніватися не приходиться. Люди думають, що ці об'єкти є причиною виникаючих у них вражень і ідей.

Згідно психологічного - інтроспективного способу дослідження, субстанція є зручна фікція уяви. Звідси суб'єкт і його душа - лише змінюють один одного зв’язки чи пучки вражень. "Духовної субстанції" не існує, тому що її неможливо виявити за допомогою вражень.

Завдання знання, вважав Д.Юм, - керівництво для практичного життя. Єдиний предмет знання - об'єкти математики. Інші факти не можуть бути доведені логічно, а виводяться з досвіду: дійсність - лише потік вражень, що невідомі і незбагненні.

Пізнавальний досвід складається зі сприйнять і побудований:

1) з "вражень" (відчуття, емоції-пристрасті);

2) з "ідей" - копій вражень (наслідування "психологічному атомізму").

"Ідея відчуття" має подвійну природу і відноситься до зовнішнього об'єкта і як зміст свідомості.

Д.Юм виділяє класи феноменів усередині свідомості за суб'єктивними ознаками (без відповідності образа зовнішньому предмету):

а) враження (розмежовуються за жвавістю, силою й іншими якостям, які дає тільки інтроспекція);

б) ідеї (залежать від інших фактів свідомості за правилами).

Віра в необхідність є результатом звички, що вчить нас, що за одним феноменом з'являється інший.

Принцип асоціацій і види асоціативних зв'язків описуються психологічним механізмом. Виділяються типи асоціацій:

• за подібністю;

• за суміжністю в просторів і часі, причинності,

• за контрастом.

Принципи асоціацій Д.Юм зводить у ранг пояснювального

принципу (за аналогією з законом гравітації Ньютона), але причини "притягання" у людському світі, як і тілесному, непізнавані.

Вчення про афекти Д.Юма включає ряд положень:

• волею людини керують лише афекти;

• афект може бути подоланий не розумом, а лише іншим афектом;

• розум є "рабом афекту".

Під афектом Д.Юм розумів "сильну і відчутну емоцію нашого

духу, що виникає, коли перед нами з'являється благо, чи зло, чи якийсь об'єкт, що у силу будови наших здібностей у змозі викликати в нас прагнення до себе".

Існують наступні види афектів:

• спокійні (почуття прекрасного чи потворного);

• бурхливі (любов, ненависть, сум, радість);

• особливий вид - афект "симпатії" (людські істоти по природі подібні).

Д.Юм висловив ідею соціальної обумовленості афектів: "Ми

не можемо відчувати жодного бажання, що не має відношення до суспільства. Усяке задоволення слабшає, якщо насолоджуватися ним на самоті, а всяке страждання стає нестерпним".

Пізнання, вважав Д.Юм, - це асоціація різних ідей. Знання відносин причинності в навколишньому світі встановлюється в досвіді людини.

У психологічній картині Д.Юма зникли й об'єкти реального світу й активна людська особистість, діями якої тільки і можливе відтворення зв'язків речей навколишнього нас світу - залишилася динаміка психічних атомів (сама по собі чи в собі ).

Проте скептицизм Д.Юма розбудив багатьох мислителів від "догматичного сну", змусив їх задуматися про свої переконання, що стосуються душі, причинності й ін. Адже ці переконання приймалися ними на віру, без критичного аналізу.

Думка Д.Юма про те, що поняття про суб'єкта може бути зведене до пучка асоціацій, була спрямована проти уявлення про душу як особливої, дарованої Всеєдиним сутності, що породжує і зв'язує між собою окремі психічні феномени.