• Людина пізнає світ з допомогою трьох основних

пізнавальних здатностей: чуттєвості, суджень і розуму, де чуттєвість – це здатність до відчуття, судження – здатність до розуміння, а розум – здатність до умовиводів, що доходять до «ідей» (ідеї – це поняття розуму про єдність і взаємна обумовленість усіх явищ).

• Знання про предмет, що отримує людина, але обмежена своєю

істинністю, оскільки людина пізнає лише зовнішні прояви речей, тоді як внутрішня сутність речей не пізнається («річ у собі»).

• Предмети пізнаються завдяки апперцепції – активній силі,

котра здійснює синтез хаотичних уявлень.

• Наукове пізнання обмежене, а все що не пізнається – від Бога.

• Розум за своєю природою розширюється через протиріччя чи

антиноміями (наприклад, світ і конечний і безконечний; поведінка людини залежить від різних причин і в той же час вільна; час є і його немає); вихід із цього стану роздвоєння – обмежити знання вірою.

Про етику:

• Людина – самоціль і не може бути засобом досягнення будь-

чого.

• Основний закон етики – категоричний імператив (вимога, що має

безумовну форму); згідно цього закону людина має відноситися до людини і людства як до мети, а не як до засобу; відноситися до інших так, як хотів би, що б відносились до нього.

• Виникаючі в житті людини протиріччя між тим, що хочеться, і

тим, що вимагає моральний обов’язок, віддавати перевагу другому.

• Людина знає про моральний закон апріорі.

• Закон морального імперативу – людина має поступати так, щоб

принципи, котрими вона керується, могли стати всезагальними.

• Проголошує рівність усіх людей у здатності до незалежної

поведінки.

• Задум (мотивація) надає нашій поведінці моральну цінність.

Про естетику:

• Естетика – це незаінтересоване задоволення.

• Вище мистецтво – поезія, котра здатна створити ідеал, у тому

числі – ідеал людини.

Йоган Фіхте (1762-1814) - німецький філософ, другий після І.Канта представник німецького класичного ідеалізму. Активний суспільний діяч. Прихильник строго наукового дослідження явищ. Послідовник суб'єктивно-ідеалістичного підходу і принципу в теорії пізнання.

Історія людства, на думку І.Фіхте, - процес розвитку від стану первісної безвинності, через загальне падіння і зіпсованість, до свідомого царства розуму.

Основні твори: "Досвід критики всякого одкровення" (1792), "Основи майбутнього науконаучіння" (1794), «Поняття освіченої людини» (1797), "Призначення людини" (1800).

Принципом науки І.Фіхте проголошує волю, волюнтаризм, критицизм і очевидність.

В основу його психологічної концепції покладене вчення про суб'єкта діяльності - "Я". Розкриваючи його зміст, він звертає увагу на те, що "Я" - це є абсолютний суб'єкт, що наділений нескінченною активністю і творить світ.

"Я" - не індивідуальне, але і не субстанція. "Я" - це і моральна діяльність свідомості, і обмежений людський суб'єкт (емпіричне "Я"). Тому суб'єкт має емпіричну природу.

Людське "Я" представляється І.Фіхте протиставленням у своїх рамках ("я" - "не-я"), як результат обмеження і протиставлення. На підставі своєї концепції він робить висновки, що сутністю "Я" є діяльність, а не пізнання (як у І.Канта).

Органом розумного пізнання особистості виступає споглядання істини розумом - "інтелектуальна інтуїція". Її творча здатність розкривається в розумній волі, що виявляє себе в емпіричному "Я".

Знання людини не є метою, а проголошується засобом панування над природою. Таким чином, за І.Фіхте, людина, особистість - це діючий суб'єкт. А душевне життя людини розкривається з цілеспрямованої діяльності "Я".