Тема. Живопис і графіка. Основні центри художніх промислів.

Модернізм – це надзвичайно складна культура, що сформувала і свої, специфічні принципи відображення дійсності. Утрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого у своїй ворожості щодо людини, і зрештою призводить до нівеляції інтересу до предметного світу взагалі. Одним із принципів модернізму є асоціативність.

На початку ХХ ст. у галузі живопису й графіки активно працювали майстри, більшість із яких здобули європейську освіту: О.Мурашко, О.Новаківський, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук та інші. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки відзначався боротьбою художніх напрямів і течій. Поряд із тими, хто перебував на позиціях традиційного реалізму, працювали прихильники футуризму, формалізму тощо. Визначилися групи, які розвивали традиції українських та російських передвижників. На західноєвропейські зразки орієнтувалися представники Об’єднання сучасних художників України. Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут. У 1920 – ті роки, крім Української Академії мистецтва, у Харкові та Одесі було організовано мережу державних художніх музеїв. Авангард в Україні виник як загальноєвропейське явище, обумовлене історичними та культурними процесами. На відміну від імпресіонізму та модерну, він набув самостійності. Ідеї, що з’явилися на Заході, на теренах України - в Києві, Одесі, Харкові – збагачувалися попереднім художнім досвідом, національними здобутками народного мистецтва, що живило їх традиціями у формотворенні й передачі кольору. У такий спосіб з’явилися нові стильові напрями, що є адекватними до

бурхливої епохи.

Видатним художником, творчість якого розвинулася на початку ХХ ст., був Федір Кричевський.

Видатний живописець і педагог, один із засновників вітчизняної реалістичної школи живопису Федір Григорович Кричевський відігравав помітну роль у мистецькому житті України від початку XX століття до Другої світової війни. На першому плані зліва - Федір. Григорович Кричеський. Фотографія з фондів І рпінського історико-краєзнавчаго музею У малюнках зрілого Ф. Кричевського підкреслена пластичність форми завжди поєднується з ритмічною організацією рисунка, що свідчить про класичну школу.Кричевський уже сформований майстер, з добрим почуттям композиції та кольору. Це засвідчують ефектний «Портрет П.Г. Кричевської, матері художника» (1903—1904), впевнено виконаний «Портрет Л. Я. Старицької у зеленій сукні» (1906—1907), камерний невеличкий етюд голови дівчини у червоній хустці з золотим шиттям «Портрет Галі Старицької» (1906—1907). Саме в останній роботі визначені характерні для творів Ф. Кричевського прикмети — колористична гама, незвичайне життєве тепло. Незважаючи на видимі досягнення, Ф. Кричевський вважав свою освіту незакінченою і 1907 року відновлює навчання в Академії у майстерні баталіста Ф. Рубо. Водночас з живописом опановує графічні техніки у майстерні В. Мате. 1910 року створює конкурсну картину «Наречена».Успіх «Нареченої» дав Ф. Кричевському право на закордонне відрядження за рахунок Академії до Німеччини, Франції, Італії, Австрії. Полотно Федіра Григоровича Кричевського «Наречена» Український побут, мальовничість народних обрядів і костюмів завжди глибоко хвилювала художника. Але серед збережених і донині академічних ескізів є композиції на міфологічну тематику, образи Дедала й Ікара, зображення амазонок, начерки постаті фантастичного проповідника Савонароли. Перша програмна картина Ф. Кричевського присвячена євангельському сюжету «Оплакування Христа». Проте народна тематика завжди перемагала. ". Федір Кричевський. "Оплакування Христа У 30-х роках Ф. Кричевський створив картини «Довбуш», «Переможці Врангеля», «Веселі доярки», цикл творів за мотивами поезій Т. Шевченка (1937-1940). Переможці.Врангеля,1934-1935рр. Помер Ф. Кричевський 30 липня 1947 року в Ірпені поблизу Києва. Федір Кричевський жив і творив у дві епохи, зазнав впливу різних течій і напрямів, але зумів витворити власний стиль у мистецтві, для якого характерне монументально-епічне трактування образів. Змалку живучи серед народу і народної творчості, Ф. Кричевський протягом усього життя був її популяризатором. Вихованець реалістичної школи, якій властиві міцне знання рисунка, кольору, класичність побудови композиції, він, проте, ніколи не був гострим противником новітніх течій і напрямів, що заполонили мистецтво у 20-х роках. Під час полеміки про шляхи нового мистецтва, що розгорілася між численними художніми об'єднаннями України, Ф. Кричевський залишався вірним реалістичній манері, вбачаючи головну вартість митця не у частій зміні мистецьких орієнтацій, а в постійній вимогливості до удосконалення живописної майстерності, основу якої він вбачав у незмінних вартостях. Т.М. Старосельська, Ф. Г. Кричевський, Т. Н. Яблонська в майстерні станкового живопису КДХІ. Фото. 1939. Київ «Він привчав нас до ясної логіки форми, не припускаючи при цьому ніяких компромісів у взаємовідношенні всіх компонентів картини. Як у художній творчості, так і в педагогічній роботі він був справді національний художник. Я завжди з вдячністю згадую Федора Григоровича, який вчив нас працювати творчо, енергійно, настирливо, з цілковитою віддачею всіх сил улюбленій справі». Т. Яблонська (Абдурахманова) Вихованцями школи, що створив Ф.Кричевський, була українська художниця Т.Яблонська. Тетя́на Ни́лівна Ябло́нська (11 (24) лютого 1917, Смоленськ — 17 червня 2005,Київ) — українська малярка-жанрист, народний художник УРСР (з 1960 року). 1941 року закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), майстерню Федора Кричевського.

Картина «Перед Стартом» 1947 год. Картина «Весна» 1950 р.

Поштова марка 1967 року: картина «Хліб», 1949 р.

До художників – авангардистів належав Казимир Малевич. У живописі в цей час художник розробляв теми й сюжети «незрозумілого реалізму», що використовував алогізм, ірраціональність образів як інструмент руйнування скостенілого традиційного мистецтва; алогічний живопис, що виражав незрозумілу, трансраціональну реальність і був побудований на монтажі різнорідних пластичних та образних елементів, що шокували й складалися в композицію, наповнену сенсом, який осоромлює буденний розум своєю незбагненністю («Панні на зупинці трамвая», «Авіатор», «Композиція з

Моною Лізою», «Англієць у Москві»).

(Бердар Д.)

((№3))Представником футуризму та кубофутуризму є Борис Косарєв – художник, зокрема театральний, фотограф. Найкращою роботою вважається вистава «Ярослав Мудрий» (1946) у Харківському театрі української драми ім. Т.Г.Шевченка, за яку він отримав Сталінську премії у 1947 році. ((№4))

Особливе місце серед художників кубістичного спрямування посідає Василь Єрмілов – автор багатьох проектів: збірних кіосків, агітаційних та книжкових фургонів, трибун – реклам. Працюва у промисловій графіці: ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, заводських і фабричних марок. Створив новий шрифт, що згодом назвали «Єрмілівським шрифтом» - сухувате, чітке, із вивіреними пропорціями накреслення. При цьому Єрмілов скрізь залишався художником.

Василь Єрмолов

Біографія:

Народився художник 1894 р. в місті Харкові й у 1905 р. вступив до художньо-ремісничої учбової майстерні декоративного живопису, а потім, у 1910 р., – до Міської школи малювання й живопису. Тоді ж розпочалися його заняття у студії Е. Штейнберга та О. Грота. Варто згадати, що з дитинства В. Єрмілов товаришував із родинною Синякових, у будинку яких збиралася інтелігентна молодь, бували В. Маяковський, Д. Бурлюк, В. Шкловський, В. Хлєбніков та багато інших талановитих авторів. Перші відвідини Москви у 1911 р. справили на В. Єрмілова таке сильне враження, що наступного року він вирушає до «Московського училища живопису, скульптури та зодчества» й стає учнем старшого класу. Не провчившись і року, молодий митець переходить до студії художника-офортиста Гамана, де робить великі успіхи в опануванні цієї складної техніки. Повернувшись у Харків, Єрмілов продовжує вдосконалювати свої художні прийоми – експериментує з матеріалами, переймається новаторським духом – кубофутуризмом, але на три роки (з 1915 до 1918) йому доводиться перервати мистецькі спроби – Єрмілова мобілізують.Повернувшись у Харків, що став радянським, митець активно включається в суспільне та художнє життя міста – організовує виставки, входить до складу Комітету мистецтв…

Творчі здібності: В. Єрмілов віртуозно володів майстерністю вибору й співвідношення матеріалів та форм, створюючи картини, речі, композиції зі скла, дерева, металу й фарб.Із 1920 року В. Єрмілов працював у річищі нової формації у тодішній радянській культурі «виробничого мистецтва». Ідея була така – створення принципово нової, доцільної краси, яка буде висловлена у побуті, праці та суспільному житті трудящих. 

Приклад оформлення пачки цигарок в. Єрміловим

У 1929 році сучасник В. Єрмілова митець В. Сідляр писав: «Єрмілов – маляр виробничий. Його мають використовувати заводи, що виробляють речі. Він може… зробити меблі, обробити стіни, надати приміщенню приємного та гігієнічно здорового вигляду, що є настільки необхідним і якого так бракує нашим робочим клубам, будинкам селян та житловим будинкам»

Вперше як офіційний "авангардист" Василь Єрмілов заявив себе, працюючи над оформленням першотравневого фестивалю ще далекого 1919-го року. Він прикрасив центральний майдан Харкова і суміжні з ним вулиці щитами, арками, велетенськими трафаретними портретами з гаслами.

Цікаві факти: Запізно дізнавшись про конкурс пам'ятника Пікасо, все одно надіслав креслення до Франції - і переміг. Поки нагорода шукала героя, той встиг померти. Химерна конструкція з картону, нагороджена Гран-прі, ще довго валялась на задвірках його харківської майстерні.

Висновок:

Жоден з його геніальних проектів пізнього часу не був реалізований. У рідному Харкові цього класика українського авангарду взагалі вважали міським божевільним. Воюючи з партійним начальством, він вхолосту оформлював соціалістичний побут, складаючи проекти на горищі.

(Глодан А.)

До джерел народної творчості та традиційного народного мистецтва звертався засновник окремої художньої школи в Україні Михайло Бойчук. Група митців, які поділяли погляди М.Бойчука, заснувала течію «бойчукізм». ((№ 6))

Основоположниками закарпатської художньої школи стали Й.Бокшай, А.Ерделі, Е.Грабовський, Ю.Віраг. ((№7))

Особливий напрям в українському мистецтві ХХ ст. – народний живопис, живопис примітиву (стиль фольклорного письма з яскравими барвами, невигадливими сюжетами, «дитячим» площинним баченням світу. До видатних майстрів народного живопису належать, насмперед, Марія Приймаченко і Катерина Білокур Катерина Василівна БілокурТочна дата народження художниці невідома. Сама вона називала і 23-є, і 24листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження зрештою визнали 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було найлогічніше, адже 25 листопада— день Святої Великомучениці Катерини.Батько художниці, Василь Йосипович, мав 2,5десятин орної землі, дід був, очевидно, ще заможнішим. Сім'я тримала худобу, мала будинок, критий бляхою. Крім Катерини, в сім'ї були ще два сини — Григорій і Павло. Приблизно у 6—7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані власними успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено — у школу Катрю не віддавати, бо читати вона і так вміє, а економія одягу та взуття — величезна. Коли саме майбутня художниця почала малювати — сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Їй суворо заборонили малювати, доводилося робити це потайки.Збереглася, проте, така легенда. Сусід і родич Білокурів, Микита Тонконіг, власник водяного млина, був пристрасним театралом. Разом із однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п'єси мали в селі чималий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур «уміє малювати», мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, а пізніше і грала на сцені цього унікального «театру на воді».У ставленні односельців до захоплення К.Білокур переважала точка зору її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша чортів малює…

Гай» 1955р

Творчість

1944 — Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Запропонував виставку і закупити картини. Саме його заходами Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

«Колгоспне поле» (1948—1949) «Хата в Богданівці» (1955)

Квіти малювала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні.

«Автопортрет» (1950)

Крім квітів, є автором пейзажів і портретів. Довго і дуже сильно хотіла намалювати «картину-казку» — лелеки принесли дитинку. Декілька разів зверталася до цього сюжету, але подив і нерозуміння оточення, що чекало від неї лише «квіткових композицій», були такі сильні, що художниця віднесла «картину-казку» до своєї кімнати-майстерні, куди нікого не пускала, і ніколи її більше звідти не виносила.1949 — художницю прийняли до Спілки художників України.1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.1956 — одержала звання Народного художника України.

Твори К.Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах.

Опальний мистецтвознавець Стефан Таранушенко побачив її роботи в Курську — і саме після цього, вражений «Царем-Колосом», почав із художницею багатолітнє листування.

«Натюрморт» (1960)

Весь світ облетіли його слова:

Катерину Білокур він порівняв із іншою великою представницею «наївного мистецтва» —Серафін Луїз із Санлі. Це звучало тим дивовижніше, що про сучасне йому мистецтво Пікассо зазвичай відзивався вкрай негативно.

Тепер Катря Білокур, коли дозволяє здоров'я, вирушає до Полтави та Києва. У неї з'явилися численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходила розуміння та повагу. Крім зустрічей, вона вела з ними тривале листування з Богданівки. Численні листи К.Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому.

Не раз у художниці з'являлася думка переїхати до Києва, але так і залишилася мрією. За винятком наїздів у Київ і Полтаву у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському, К.Білокур не покидала Богданівки.

Пам'ятник Катерині Білокур в Яготині

(Оніщенко І.)

Т ворчість Олени Кульчицької займає в українському мистецтві важливе місце. Вона є не лише першою жінкою-маляркою в Галичині, а й першим графіком на західноукраїнських землях: започаткувала мистецьку ілюстрацію й культурне оформлення книжки, а її офорти, акватинти, дереворити та лінорити були першими мистецькими творами в Галичині у цій техніці.

Олена Кульчицька народилася 15 вересня 1877 р. в м. Бережани у родині судді Лева Кульчицького. Мистецьку освіту здобувала спочатку в приватних малярів у Львові, згодом у Мистецько-Промисловій Школі (1903-1908) у Відні. Після закінчення школи О. Кульчицька подорожувала, вивчала мистецтво у Західній Європі (Мюнхен, Париж, Лондон). Повернувшись у Галичину, спочатку жила в Косові на Гуцульщині, де перебували її батьки, але скоро переїхала до Львова.

У цей час створила в оптимістичних кольорах картини “На леваді”, “Ярмарок у Косові”, “Соняшник”, “Верби”, портрети батька і матері. В графіці вона виявила чималу активність, працюючи у лінотипі (чорний і кольоровий), деревориті, офорті, пастелі, акварелі.

Дитяче фото Олени

П ерша участь у виставці (Львів, 1909), принесла молодій малярці великий успіх. Після короткотривалого вчителювання у Львові О. Кульчицька переїхала до Перемишля, де майже 30 років (1910-1938) викладала малювання у гімназії. У 1911 і 1913 роках О. Кульчицька брала участь у виставках українського мистецтва в Києві. Тут особливий успіх мали її графічні твори. Під час Першої світової війни, коли воєнні події прокотилися по українській землі, несучи пожари, знищення і смерть, О. Кульчицька стала літописцем народної трагедії. Ніхто з наших митців так не задокументував у своїх творах жахливі воєнні події в Україні, як вона.

Олена та Ольга

(фото зробив батько сестер Лев Кульчицький)

Після війни, коли в Галичині почало відроджуватися культурне життя, О. Кульчицька багато працювала в книжковій графіці, ілюструвала дитячі видання. Деякі казки з її ілюстраціями перевидавали по кілька разів. Працюючи для молоді, О. Кульчицька створила серію картин на історичні теми. Ці твори мають велике виховне та естетичне значення. Багато часу художниця присвячувала декоративному мистецтву. Коли в Галичині організували виробництво килимів, О. Кульчицька була однією з перших, хто дав згоду на співпрацю, і запропонувала біля 80 проектів сучасних взірців килимів. Вона - автор проекту залізного хреста на могилі українських вояків у Прикуличах біля Перемишля (хрест знищили поляки після 1945 р.). Від 1945 до 1954 р. викладала графіку в Українському поліграфічному інституті у Львові, професором якого стала у 1948 р. Останні роки життя О.Кульчицької були важкими: вона не могла ходити. Якби друзі не піклувалися про неї, то вона закінчила б життя в злигоднях. У переддень смерті художниці повідомили, що їй присуджено Шевченківську премію. Померла О. Кульчицька 8 березня 1967 р. Понад 400 творів заповнили не одну прогалину в українському мистецтві. Серед них живописні твори: “Жнива”, “Діти зі свічками”, “Великдень”. “При лямпі”, “Біля криниці”, “Жиди”, “Зима”, “Довбуш”, цикли “Історія княжих часів”, “Українські письменники”. Твори Олени Кульчицької з незмінним успіхом експонували у Києві, Львові, Берліні, Варшаві, Відні, Москві, Празі, Римі, Торонто, Хельсінкі, Чикаго. У багатьох музеях її роботи займають почесне місце. З 1971 р. у Львові діє Художньо-меморіальний музей О. Кульчицької. Мистецьким талантом, небуденною працьовитістю, громадською діяльністю і глибоким патріотизмом Олена Кульчицька ще за життя здобула собі великий авторитет і пошану серед громадянства. Тепер її ім’я вписане золотими літерами в історію українського мистецтва.