Психологічні ідеї в німецькій класичні філософії

Особливе місце у філософії XVIII сторіччя, що зробило вплив на наступний розвиток наукової психології, належить німецькому професору з Кенігсберга Іммануїлу Канту (1724 - 1804).

Видатний філософ, учений-енциклопедист вважається родоначальником німецької класичної філософії.

Вчення І.Канта, послужило каталізатором у становленні і розвитку багатьох шкіл, напрямків і теорій.

Основні періоди творчості І.Канта:

Докритичний період. Була написана «Загальна природня історія і теорія неба» (1755), де дана концепція розвитку Всесвіту з туманності (відкидалася ідея створення світу) і висунута ідея безсмертя душі ( душі переселяються на Всесвіт з центром на Сіріусі).

Критичний період. Написані праці "Критика чистого розуму" (1781) - містична теорія пізнання, "Критика практичного розуму" (1788) – критична етика, "Критика здатності судження" (1790) – критична естетика і вчення про доцільність природи, «Антропологія» та ін.

У перший період творчості І.Кант, сприйнявши ідею розвитку, висунув гіпотезу про утворення сонячної системи з первісної туманності. Потім від космогонії (вчення про походження космічних об'єктів) він перейшов до "Критики чистого розуму" (1781). Так називалося один з його головних здобутків.

У цій праці він розробив новаторське вчення про джерела і принципи наукового знання. Це знання, відповідно до І.Канта, починається з впливу зовнішніх об'єктів на нашу здатність сприйняття. Але самі об'єкти - це "речі в собі". Вони непізнавані. Він назвав їхніми ноуменами – пізнаванні розумом сутностями, на відміну від феноменів як явищ, що чуттєво споглядаються.

Ці явища усвідомлюються суб'єктом завдяки тому, що він володіє від народження особливими знаряддями - апріорними (попередньому всякому досвіду і незалежними від нього) формами мислення, способами організації знання, категоріями.

Подумати про щось - значить узагальнити, синтезувати почуттєві уявлення за допомогою категорій (таких, як причинність, час, простір). Вони фільтрують і структурують дані нашого досвіду, що без цих категорій був би безглуздим хаосом.

Проблематика наукової діяльності І.Канта дуже велика і включає обґрунтування загальності і необхідності наукового знання і пізнання, розвиток вчення про простір і час як апріорних формах чуттєвості, дослідження питань розуму, явища і "речі в собі", природи і волі. Усі ці проблеми вплетені в психологічну концепцію великого вченого.

Відповідаючи на питання, при яких умовах можлива психологія як наука, І.Кант пише, що "емпіричне вчення про душу повинне завжди залишатися далеким від науки про природу у власному смислі, насамперед тому, що математика не застосовується до явищ внутрішнього відчуття і до їхніх законів."

І.Кант стверджує, що в психології неможливий експеримент, "оскільки різноманіття внутрішнього спостереження може бути тут розчленовано лише думкою і ніколи не здатне зберігатися у вигляді відособлених елементів, з'єднуються знову по розсуду; ще менш піддається нашим заздалегідь наміченим досвідам інший мислячий суб'єкт, не говорячи вже про те, що спостереження саме по собі змінює і спотворює стан предмета, що спостерігається.

Вчення про душу не може тому стати чимось більшим, ніж історичне вчення і - як таке і в міру можливості - систематичне вчення про природу внутрішнього почуття, тобто опис природи душі, але не наукою про душу." Розум визначається пізнавальною здатністю людини, що керує діяльністю розуму, ставлячи перед ним певні цілі.

І.Кант став засновником вчення про трихометрію душі. В вступі до "Критики здатності судження" він відрізнив:

• пізнавальну здатність душі;

• здатність душі відчувати задоволення і страждання;

• бажальну силу душі.

Більш детально ця класифікація, що перейшла в XIX століття і стало домінуючою, викладається в "Антропології" (1798).

Вчення про пізнання І.Канта характеризується як апріорізм. Він проголошує: "Пізнання - діяльність, що протікає за власними законами". Вперше не характер і структура пізнаваної субстанції, а специфіка суб'єкта, що пізнає, розглядається як головний фактор, що визначає спосіб пізнання і предмет знання, що конструює.

Пізнання, за І.Кантом, починається з впливу предметів на нас і носить емпіричний характер. З впливу речей одержуємо зміст пізнання. Умовою, за якою ґрунтується наше досвідне знання, є форми, що йдуть із самої здатності пізнання.

У дослідженні апріорних форм розуму розвивається вчення про апперцепцію - активній силі, що здійснює синтез спочатку хаотичних уявлень.

Апперцепція має дві форми:

1) первісна синтетична єдність чи трансцендентальна єдність самосвідомості (для пізнання необхідна єдність самосвідомості);

2) трансцендентальна єдність апперцепції чи об'єктивна апперцепція, тобто спрямована на об'єкт, вона синтезує окремі враження від об'єкта в цілісне знання, вносить єдність у хаотичне різноманіття чуттєвості і створює об'єкт.

Психологічно важливі положення містяться у вченні про трансцендентальні схеми, у якому дозволяється питання про застосування категорій до емпіричної дійсності, даної людині в сприйнятті.

Схеми - новий елемент свідомості, що з'єднує в собі різнорідні пізнавальні здатності. В силу цього схеми - чуттєві поняття, продукт діяльності уяви.

Уявлення І.Канта про схеми підтверджуються емпіричними дослідженнями в сучасній психології: що зустрічається в практиці вербального навчання, нездатність побачити за яким-небудь словесним формулюванням правила, закони, що будує за ними реальність, долається звертанням до схематичних зображень.

Вчення І.Канта, доводячи апріорну цілісність, інтегральність психічного образа об'єкта, відкидало асоціатизм, що вважав первинним психічні атоми, що поєднуються завдяки асоціаціям.

Кантова ідея про те, що свідомість споконвічно організована, споконвічно має структуру і способами побудови свого матеріалу, увійшла в психологічних концепцій XX сторіччя.

Найважливіше питання, на яке повинна відповісти філософія, на думку І.Канта, - це питання: «Що таке людина?», воно поділяється на три питання: 1. «Що я можу знати?». 2. «Що я повинен робити?». 3. «На що я можу сподіватися?»

Відповісти на питання: «Що таке людина?», на думку І.Канта, можна лише подивившись, що вона робить. Основними формами діяльності, за І Кантом, є: а) пізнання; б) практика; в) пізнання + практика = творчість.

Аналіз цих трьох форм і структурує філософію І.Канта. В результаті відповіддю на питання про людину буде: «Людина – це творець».

Теоретична і практична діяльність обмежені й односторонні, ними не вичерпується суть людини, тому що в них не збігається ціль і сама діяльність. Тому, необхідно знайти таку діяльність, мета якої – у ній самій. За І.Кантом – це творчість.

Основні психологічно значимі ідеї І.Канта:

Про душу:

• Наука про душу не може існувати, так як за допомогою

математики неможна вивчати душевні (психічні) явища.

• З душевними явищами неможливо проводити досліди

(експерименти), оскільки проведення досліду спотворює спостереження душевних явищ.

• Наука про душу може стати вченням, котре буде описувати

історію розвитку душевних явищ і систематизувати їх.

• Виділив у структурі душі три частини: пізнавальну, чуттєву і

жадану.

• Воля підпорядковується розуму, а бажання йде від

задоволення і страждання.

Про пізнання:

• Джерелом досвіду є зовнішні впливи, але пізнає суб’єкт з

допомогою властивих людині (апріорних) форм пізнання.

• Апріорні форми пізнання є передумова будь-якого пізнання і

незалежні від нашого досвіду, тобто трансцендентні (ті, що виходять за межі).