Частина 11. Розділ 42. Смисл п’яти елементів

Небо володіє п’ятьма елементами.

Перший називається дерево, другий – вогонь, третій – земля, четвертий – метал, п’ятий – вода¹. Дерево – початок п’яти елементів, вода – кінець п’яти елементів. Земля – центр п’яти елементів. Такий їх порядок, визначений Небом. Дерево породжує вогонь, вогонь породжує землю, земля породжує метал, метал породжує воду, вода породжує дерево. Це [їхні відношення, подібні до стосунків] батька й сина. Дерево розташоване зліва, метал – справа, вогонь – попереду, вода – позаду, земля – в центрі. Так поширюється їхня послідовність відношень “батько – син”. Тому дерево отримує воду, вогонь отримує дерево, земля отримує вогонь, метал отримує землю, а вода отримує метал. [Ті елементи, які] віддають, – це батьки, а які приймають, – сини. [Ті елементи, що стоять у позиції батьків], силою свого становища підпорядковують собі [елементи, що стоять у позиції синів]. Це – Шлях Неба. Тому коли дерево росте, то вогонь живить його. Коли метал умирає, то вода береже його. Вогонь приносить радість дереву, живлячи його за допомогою світлого начала ян, вода перемагає метал і “носить” по ньому траур за допомогою темного начала інь. Земля ж, [так само як син чи підданий], служить Небу, являючи всю свою вірність. Таким чином, п’ять елементів – це п’ять положень шанобливих синів і вірних підданих. [Але те, що] називається п’ятьма елементами (усін), чи не є [в той самий час і] п’ятьма вчинками (усін)²? Тому вони й отримали таку назву.

Досконалий мудрець осягнув [характер взаємодії п’яти елементів]. Тому він більше [уваги приділяє] любові і менше – суворості, тому він щедрий при вирощуванні живого і обережний при проводах того, що померло. [Тим самим він] виконує приписи Неба. [Якщо дехто], будучи сином, належним чином піклується [про своїх батьків] і годує [їх], то він стає подібним до вогню, який приносить радість дереву. [Якщо дехто належним чином] носить траур по батькові, то він стає подібним до води, що перемогла метал. [Якщо дехто належним чином] служить володарю, то він стає подібним до землі, яка шанує Небо. Таких людей можна назвати [узгодженими з] рухом [п’яти елементів].

Кожен із п’яти елементів рухається строго у встановленому порядку, розкриваючи свої здібності.

Тому дерево, яке розташоване на сході, породжує дихання весни, вогонь, який розташований на півдні, породжує дихання літа, метал, який розташований на заході, породжує дихання осені, а вода, яка розташована на півночі, породжує дихання зими. Тому дерево головує над народженням, а метал – над смертю. Вогонь головний над теплом, в вода – над холодом. Нехай же й люди незмінно йдуть за своїм порядком, а зайняті на службі незмінно розкривають свої здібності. [Це відповідало б] розрахункам Неба.

Земля займає центральне місце. Її можна назвати [всепороджувальною] “сирістю” Неба. Земля – помічник Неба, його руки й ноги. [Блага і породжувальна] сила її – повна й багата. Землю не можна співвіднести з діяльністю якого-небудь одного сезону, але вона об’єднує в собі всі п’ять елементів і всі чотири пори року. Метал, дерево, вода і вогонь хоча й мають свої функції, але не можуть їх виконати незалежно від землі, подібно до того, як кисле, солоне, гостре й гірке не можуть незалежно від солодкого утворити [справжній] смак. [Іншими словами, подібно до того, як] солодке є основою серед п’яти смаків, земля є головною серед п’яти елементів. Дихання землі – головного серед п’яти елементів – подібне до солодкого [жирного] серед п’яти смаків, воно цілком необхідне для утворення [дихання решти елементів]. З цієї причини серед вчинків великомудрого немає нічого ціннішого від вірності. [Адже тут проявляється] блага сила (де) землі.

[Виходячи з вищесказаного, можна прийти до такого висновку]. Найвищий із людських обов’язків не можна назвати [просто] службою. Така доля першого міністра. Найвищий із небесних обов’язків не можна назвати [просто] верховенством¹. Така доля Землі.

“Суперечка про сіль та залізо” (“Янь тє лунь”)

Автор трактату “Суперечка про сіль та залізо” («盐铁论», “Янь тє лунь”) – Хуань Куань (І ст. до н.е.), конфуціанець. При імператорі Хань Сюань-ді (73-49 до н.е.) він був рекомендований на посаду лана (郎, чин особистої охорони імператора) і дослужився до помічника правителя округу Луцзян.

Будучи ерудитом і володіючи прекрасним стилем, Хуань Куань розширив і зробив літературну обробку популярного у його час тексту обговорення державних монополій на сіль та залізо, яке відбулось у столиці у 81 р. до н.е. Він поділив свій твір на 60 розділів, 41 із яких містять запис дискусії про казенні монополії, наступні 18 – продовження суперечки між учасниками дискусії вже після її закінчення (очевидно, додане Хуань Куанем до первісного тексту) і останній розділ – роздуми автора про дискусію в цілому та про її учасників. Як конфуціанський учений, Хуань Куань прагнув викласти власні погляди на державний устрій і з’ясувати, в чому причина ладу або розрухи в країні.

“Янь тє лунь” стоїть дещо осторонь від інших пам’яток давньокитайської літератури, адже це – єдиний твір, написаний у формі полілогу, який відбувається між людьми з різними поглядами на державотворення в Китаї на початку існування імперії. Політичні передумови діалогу були зумовлені самою структурою імперії. Вона дозволяла і навіть заохочувала такий вид “зворотного зв’язку” як критика вищих чинів нижчими. Зокрема це були наради чиновників центрального апарату, що скликалися для обговорення важливих справ у палаці або в міністерстві першого міністра. Часто на цих нарадах був присутній імператор. Соціальну передумову діалогу створила неоднорідність позицій та інтересів його учасників (групи, кліки й окремі чиновники усередині бюрократичної структури). Ідеологічною передумовою діалогу було існування в китайському суспільстві різноманітних філософських течій, які за тогочасною класифікацією називалися “шістьма школами” думки; найпомітнішу роль у діалозі відіграли школи легістів та конфуціанців. Натомість культурною передумовою, що об’єднує дві попередні, можна вважати неоднорідність китайської культури та її перебування у фазі синтезу.

В обговоренні казенних монополій, що відбулося при імператорському дворі у 81 р. до н.е., крім чиновників центрального апарату – першого міністра Тянь Цяньцю, чиновника юйши¹ і водночас імператорського секретаря Сан Хун’яна та їхніх підлеглих (у трактаті вони названі “перший міністр”, “чиновник”, “писець першого міністра” та “імператорський секретар”), брало участь понад 60 кандидатів на чиновницькі посади, рекомендованих провінційною владою, і називалися вони “знавцями писань” та “достойними і хорошими людьми” (у трактаті їх двоє, це збірні образи). Обидві групи мали соціально-політичні та ідеологічні розбіжності.

Лідер групи столичних чиновників Сан Хун’ян належав до бюрократії, що походила з купецтва. Він був видатним фінансистом, а також одним із ідеологів та будівничих сильної держави – ханьської централізованої бюрократичної імперії. Сан Хун’ян виступав за жорсткі методи управління країною та її військову міць, прагнув “світової” (за тодішніми масштабами) зовнішньої експансії і зосередження величезних матеріальних сил у руках уряду для забезпечення імперських внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей. З метою мобілізації сил і засобів він вдавався до стягування податків і запровадження трудової повинності, а також одержавлення економіки, тобто створення казенних монополій на сіль, залізо та алкогольні напої, стандартизацію ринкових цін і “урівнювання” перевезень податкових надходжень. Він також намагався ліквідувати могутніх приватних осіб, таким чином зменшивши прибутки багатих (наприклад, шляхом продажу їм посад, рангів і звільнення від покарань). Теоретично, це мусило збільшити достатки нужденних.

Його ідеал держави живився традиційною ідеєю монархічного універсалізму – однакового ставлення володаря до всіх своїх підданих, що наслідувало ставлення Неба до всього, що під ним. Тому Сан Хун’ян був прибічником економічного (і не тільки) вирівнювання володарем становища підданих за принципом: “урізáти достатки тих, у кого надлишок, поповнювати статки тих, у кого нестача”. Так, державну торгівлю він бачив як засіб за допомогою товарообігу урівняти статки жителів різних міст, нерівномірно забезпечених природними ресурсами, а казенні перевезення податкових надходжень – як спосіб урівняти “працю й відпочинок” людей, що живуть далеко чи близько від центру світу – імператорської столиці. Він був прибічником уведення єдиних державних стандартів, адже в них проявляється однакове ставлення монарха до всіх підданих. Він виправдовував зосередження величезних коштів у скарбниці потребою допомагати нужденним, а війни з “варварами” вважав необхідними, оскільки вони дають змогу позбавити жителів прикордонних округів ворожих набігів і поставити їх в однакове становище з населенням центральної частини імперії. Ідея наслідування Неба з його зміною сезонів допомогла Сан Хун’янові обґрунтувати необхідність правителя не лише проявляти гуманність навесні й улітку (пора розквіту життя в природі), але й застосовувати покарання восени і взимку (пора смерті в природі).

За своїми поглядами Сан Хун’ян був легістом, але багато ідей запозичував з інших учень, зокрема з даосизму, конфуціанства, теорії Цзоу Яня¹ тощо. До такого ж легізму з нашаруванням еклектизму тяжіють імператорський секретар і писець першого міністра, який любив, однак, одягатися в конфуціанський одяг.

Їхні опоненти – конфуціанські вчені, що представляли центральні провінції імперії, які безпосередньо не зазнавали набігів “варварів” (сюнну) і навряд чи були зацікавлені в державі з дуже сильним військом Вони виступили як прибічники опертя володаря на магічно-етичне начало й обряди, наполягаючи на проведенні м’якої політики усередині країни і мирної – за її межами. Основна увага була спрямована на осягнення світобудови. Ідеї, які вони розвивали, здебільшого збігалися з поглядами Дун Чжуншу. Конфуціанці вважали, що володар має наслідувати Небо, та найголовнішим у “діяльності” останнього їм здавалося неоднакове “ставлення” до протилежних явищ у світі. У цьому проявлялося властиве Небу прагнення до єдиного благого начала, що дає життя. Вони вважали, що володар за прикладом Неба має високо ставити світле начало ян, весняно-літній період, життя, благу силу де і пов’язані з нею нагороди, мирне цивілізуюче начало, внутрішню область світу, тих, хто живе близько до центру світу, і, навпаки, низько ставити протилежне – темне начало інь, осінньо-зимовий період, смерть, покарання, військове начало, зовнішню область світу, тих, хто живе далеко від його центру тощо. Таке неоднакове ставлення зветься партикуляризмом. У поглядах конфуціанців було й тяжіння до універсалізму, але, вірні своїй установці на одне благе начало, вони бачили шлях створення “універсальної монархії” не в застосуванні військової сили (навпаки – вони відмовлялися від укріплення оборони й озброєння), а в поширенні імператором своєї світотворчої сили де, яка духовно змінить спершу китайців, а потім “варварів”, і мирно спонукає останніх з’явитися до імператорського двору, виразивши тим самим свою покірність. У зв’язку з цим подібним чином вони вирішували й економічні питання. Вони були прибічниками “помірності й бережливості” володаря, його відмови від торговельно-промислової діяльності (яка могла завадити справі світобудови, “настановлення і духовного перетворення” народу, а також подати йому приклад гонитви за вигодою) та накопичення великих коштів. Вони наполягали на сприянні рільництву, зменшенні податків і повинностей тощо.

Суперечка між сторонами охопила набагато ширше коло проблем, ніж заснування монополій чи й самé існування легістських економічних інститутів; вона торкнулась усіх можливих питань, пов’язаних із управлінням державою та влаштуванням світобудови, – від якостей простолюдина до якостей монарха і його чиновників, від історичних віх древності до сучасності, від земних явищ до небесних знамень. Вона віддзеркалює і конфлікт між двома групами бюрократії, що мають різне соціальне коріння та ідейно-політичні погляди, і, водночас, багаторічний діалог між конфуціанцями та легістами. У ході цього діалогу поступово формувалася еклектична державна доктрина імперії, що поєднувала ідеї організації світобудови, забезпечення духовної єдності з досвідом централізовано-бюрократичної державності, її інститутами й адміністративною практикою. У ході діалогу також частково здійснювався синтез різних культурних надбань династії Хань, а саме взаємопроникнення і спільний розвиток елементів конфуціанства та легізму.

Наводимо уривок із трактату “Суперечка про сіль та залізо” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Эпоха Хань / Сост. Ян Хин-шун. – М., 1990. – С. 158-164).