Vііі. Поезія доби хань
Китайський термін “юефу” (乐府) на позначення народної поезії доби Хань має три значення: 1) імператорська Музична палата (ІІ ст. до н.е. – VI ст. н.е., з перервами), створена імператором Хань Уді, яка до реорганізації на рубежі І ст. до н.е. – І ст. н.е. збирала і записувала народні пісні; 2) китайські народні пісні, записані в часи Музичної палати; та 3) імітація народних пісень юефу поетами подальших епох (Цао Цао, 155-220, Цао Пі, 187-226, Цао Чжи, 192-232, Лу Цзі, 261-303, Бао Чжао, 414?-466, Лі Бо, 701-762, Ду Фу, 712-770, Бо Цзюй’і, 772-846, Лі Хе, 790-816, Вень Тін’юнь, 812?-866, та ін.).
За традицією, народні пісні юефу, яких донині збереглося кілька сотень, поділяються на юефу періоду Хань (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) та юефу Північних і Південних династій (317-589). У цих піснях звучать мотиви швидкоплинності життя (ханьські юефу), любові (народні пісні Південних династій), зображаються війни і народні нещастя. У коротких афористичних піснях на кшталт частівок яскраво виражений національний менталітет, а також вчувається критика існуючого ладу. Пісні оповідають про життя простого народу, військові походи й подорожі по чужих землях, про життя покинутих дружин, кохання і родинне щастя.
Поема “Павичі летять на південний схід” («孔雀东南飞») була створена, очевидно, наприкінці ІІ ст., але дійшла до нас у варіанті VI ст. Тема її – трагедія життя вірного подружжя, розлученого свекрухою. Характерно, що тут, як і в багатьох подальших творах китайської літератури, жінка більш пригнічена, але виявляється мужнішою і рішучішою у своїх діях, ніж чоловік. Епічний елемент характерний і для багатьох юефу, що відрізняє їх від поезії “Книги пісень” («诗经»).
Плач про мої сивини1
Неначе сніг на горах – біло,
Мов місяченько в хмарах – біло2.
Почула: Ви лукавите зі мною,
Тому й прощатися прибігла.
Сьогодні на банкеті ми пили вино,
А завтра мусимо вже розлучитись.
По тім над ровом1 буду я блукать –
Із нього витікає лиш на схід водиця2.
Печаль іде за сумом, йде убрід,
Як вийшла заміж – плакати не слід.
Хотіла з мужем вірним я побратись,
До старості не знати разом бід.
Ось вудочка бамбукова хитається,
Як мокре пір’я – риб’ячі хвости малі3.
Якщо у мужа є кохання в серці,
Чом всі думки його про грошики-шаблі4?!
Цзяннань5
Лотоси добре в Цзяннані збирати.
Гарні листочки, і прямо стоїть у воді їх багато.
Грається рибка між листям лапатим,
Грається рибка на сході від листя,
Грається рибка на захід від листя,
Грається рибка на південь від листя,
Грається рибка на північ від листя.
Пісня на плинний мотив
Соняхи зелені у саду стоять.
Висохнути б – сонця дожидають роси.
Доброту теплінь весни дарує нині,
Творить сяєво життя речей безмір’я.
Як завжди, бояться люди – буде осінь,
Зжовкне листя, буде квіт сухий.
Сто річок до моря мчать на схід,
Знов коли на захід буде вороття?
В молодості хто міцний, однак ледачий, –
В старості тому даремно сумувать.
Пісня про те, як у печері під Великою Стіною напуваю коня
Коло річки зелена трава.
Про рідню на чужині спогадка мене сповива.
Марна праця – думками летіти до рідних;
Снились нічку минулу мені вони, бідні.
Наче поруч були мої рідні вві сні.
Враз прокинувсь – вони ж у чужій стороні!
І по всеньких усюдах на дальній чужині
Знай мандрують, не можна побачить їх нині.
Відчува подих вітру шовковиця навіть суха,
Відчува холоднечу надворі водиця морська.
В хату ввійдеш – собою милується, хвалиться кожен;
Хто ж то слово про іншого скаже і лагідне, й гоже?!
Із далекого краю прийшов добрий гість.
Із собою два коропи жирні приніс.
Зготувати їх кличу я хлопчика-служку
У рибині біліє шовковая смужка.
Аж нагнувся, читаю листа –
Моїх рідних там мова проста:
Спершу пишуть: зросли наші статки, самуєм;
Потім – довго самі за тобою сумуєм.
Після дощу
Після дощу дише зрошений ліс,
Серце бентежить між соснами місяць.
З усміхом думи плекаю про дім,
Я – наче гість на далекій чужині.
Сонце й дощ
Сьогодні уранці – і сонце, і дощ,
А пахощі – брудом землі на ногах1.
Хоча батьківщина за дальнім крайнебом,
Та серце моє на чужині веселе.
О небеса!
Я хочу, щоб навік мені Ви стали
Надійним нерозлучним другом.
Коли гора зрівняється з землею,
І в річці висохне вода,
Грім гряне взимку,
Влітку сніг піде,
Коли земля зіллється з небом, –
Тоді розлучимося ми із Вами!
Наводимо поему “Павичі летять на південний схід” (переклад Л. Первомайського за підрядником Б. Рифтіна, передрук із: Всесвіт. – 1958. – № 1. – С. 36-43).