В ірій пави летять

Розповідають, що наприкінці династії Хань (ІІІ ст. н.е.) дружину дрібного чиновника з Луцзянського управління Цзяо Чжунціна, на ім’я Лю Ланьчжи, вигнала з дому мати Чжунціна. Лю заприсяглася більше не виходити заміж. Родичі силували її, тоді вона кинулась у воду і втопилася. Почувши про це, Чжунцін повісився на дереві біля її дому.

Про ці події сучасники склали такі вірші.

1

В ірій пави повільно летять

На легкому крилі:

На гніздо озираються,

Перелетівши п’ять лі...

“Я тринадцяти років

Вже прясти і ткати могла;

В чотирнадцять одежу

Сама собі шить почала;

А в п’ятнадцять на цитрі

Чудово навчилася грать;

А в шістнадцять я вірші й книжки

Полюбила читать.

Я дружиною вашою

Стала сімнадцяти літ,

І журба мене сушить,

І горе на серці, як гніт.

Ви чиновником в уряді

Служите на чужині,

Але вірність в коханні

Даруєте щиро мені.

Що наложниця бачить?

Свій дім, ті чотири стіни...

Але зустрічі наші –

Як рідко бувають вони!

Проспівали півні,

А світанок – не скоро ще він.

Я до кросен підходжу,

Не знаю й вночі про спочин.

Полотна я наткала тонкого

П’ять міток в три дні,

А свекрусі все мало.

– Повільно, – говорить мені.

Не повільно я тчу, –

Мабуть, швидше за мене не тчуть,

Але ж важко у вашій родині

Дружиною буть.

Ні, не згодна наложниця

Поневірятись дарма, –

Нащо жить мені там,

Де пошани до мене нема?

Тож скажіть своїй неньці –

Суворій свекрусі моїй:

Хай до рідного дому

Мене виряджає мерщій!”

2

Син звернувся до матері:

“Мав я не долю – біду.

Але щастя знайшов я –

Дружину мою молоду.

З повноліття із нею ми звикли

Циновку ділить, –

Ми помрем, але наша любов

І по нас буде жить.

Раювання моє –

Як недовго живе вона в нас!

Два-три роки – не більше.

Занадто короткий це час.

І слухняна й покірна, мов стелеться –

Нижче трави...

Хто б подумати міг,

Що невістки не злюбите ви?”

І чиновнику мати сказала,

Говорячи з ним:

“Як це можна, мій сину,

Так довго лишатись дурним!

У твоєї дружини є вади –

Та ще й не одна:

І свавільна вона,

І звичаю не знає вона.

Довго я тамувала у серці

Досаду і гнів.

Та чи ти б проти волі моєї

Чинити посмів?

В наших східних сусідів

Нагледіла дівчину я,

І цнотлива і гарна вона –

Цінь Лофу на ім’я.

Понад вроду красуні

У світі нема далебі,

Але дівчину ту

Я, мій сину, здобуду тобі.

Тільки швидше дружину свою

З моїх віч прожени,

А вагання і сумніви –

Тут ні до чого вони...”

На коліна чиновник упав

І схиливсь до землі,

І до рідної матері мовив

В глибокім жалі:

“Якщо вірну дружину мою

Занапастить ваш гнів,

То вже іншої я

Не візьму до кінця своїх днів”.

Мати це як зачула –

Немов охопив її сказ,

Закричала, об дзиґлик долонею

Вдаривши враз:

“Ти хлопчисько зухвалий!

Невдячний! А згинь з моїх віч!

Як ти смієш на захист дружини

Підносити річ?

До твоєї дружини

Прихильність згубивши давно,

Я тебе не послухаю,

Що не кажи – все одно!”

З

Ані скарги не видав,

Ні слова не вимовив син.

До дружини вернувся він,

Матері склавши уклін.

Він хотів геть усе

Розповісти дружині ту ж мить,

Але сльози пекучі

Йому не дали говорить;

“Я не хочу тебе виганяти –

Так мати велить.

Від наказу її

Моє серце безмірно болить.

На коротку часину

Вернися до рідних своїх,

Щоб сходить ненадовго

В свій уряд сьогодні я міг.

Я вернусь незабаром додому

Й тоді – чи помру,

Чи до себе дружину мою

Назавжди заберу.

Заспокой своє серце

І в слів моїх щирість повір,

І нічого, кохана,

Мені не чини вперекір”.

І сказала чиновнику

Жінка його молода;

“Хоч і гарно ти мовив,

Та слів твоїх гарних шкода!

В одинадцятім місяці я,

Попрощавши свій рід,

Прибула до високих,

До ваших коштовних воріт,

Я свекрусі своїй догоджала

Усім, чим могла,

Я корилася їй,

Не підводила згорда чола.

Я працюю весь час

Без спочинку – і вдень, і вночі,

Лиш докори од неї

Та закиди дістаючи.

Я гадаю – немає

За мною гріхів і провин.

Я хотіла, щоб мата

Любила мене, як і син.

Та свекруха мене виганяє, –

Навіщо ж казать,

Що ви маєте намір

Ізнову в свій дім мене взять?

У дволисті конвалії

Одіж розшито мою,

Я неначе в блискучій траві

Серед поля стою.

Серпанкові завіси

На ліжку моїм – по кутках

Запахуще коріння

В шовкових висить торбинках.

Безліч скриньок з люстерками

В мене в кімнаті стоїть,

На скарбах моїх в’ється

Із шовку зеленого нить.

Ще чимало речей

Тут моїй уклонялось красі,

Але що мені в них

І навіщо мені вони всі?

Як мене зневажати –

Скарбам тим немає ціни,

А майбутньої вашої жінки

Не годні вони.

Але я вам лишу їх –

Роздайте їх поміж людьми,

Бо ніколи вже з вами,

Ніколи не звидимось ми, –

Ні, нехай мої речі

Лишаються краще у вас,

Щоб про мене нагадувать вам

Повсякдень, повсякчас”.

4

Проспівали півні у дворі.

Починає світать.

Час уже одягатися,

Час у дорогу рушать.

“Я спідницю вишивану,

Шовком підбиту, вдягну”.

(Одягалась повільно,

Давно їй було не до сну.

Черевички мережані взула

З узором рясним).

“Хай шпильки і прикраси

Блищать у волоссі моїм.

Хай, мов білий струмок,

Поясок обтікає мій стан.

Хай сережки ясніють,

Мов місяць вночі крізь туман.

Пальці в мене тонкі і гнучкі,

Наче стрілка ота,

І неначе циноброю повні

Гарячі уста”.

Ходить кроком дрібним –

І легка, і гнучка, і струнка, –

Де ще в світі красуня

У цілому є отака?

До свекрухи зайшла попрощатись

Вона назавжди,

Але їй не сказала свекруха:

“Лишайся, не йди!”

“Я в дитинстві не знала нічого,

Крім свого села.

І дівочі літа

Я в глухому селі прожила.

Не могла мене виховать, певно,

Родина моя, –

Не до пари шановному

Вашому синові я.

Ви за мене багато

Моїм заплатили батькам, –

Що ж, коли не змогла догодити

Ні в чому я вам!

Я додому вертаюсь,

Щоб вам не чинить перешкод,

Та гадаю, що більше тепер

У вас буде турбот”.

Як прощала молодшу зовицю,

Сумна од думок,

Їй котилися сльози з очей,

Мов перлистий струмок.

“Коли вперше прийшла я,

Щаслива й весела, в цей дім,

Біля ліжка, ти бігала

Втішним дівчиськом малим.

А сьогодні, коли я

З тобою прощатись прийшла –

Здоганяє мене

Недоросла зовичка мала.

Що ж, тепер доглядать

Свою матір ти будеш одна,

То ж нехай і тебе доглядає

Й шанує вона.

В сьомім місяці сьомого дня

Й в дев’ятнадцятім дні,

Згадуй щиро про мене,

Про сни мої й думи смутні”.

Вийшла з двору – дві колії

Темним шляхом простяглись.

І з очей її сльози

Пекучим струмком полились.

5

А чиновник додому сумний

Поспішав на коні –

І дружина побачила

Раптом його вдалині.

Інь-інь-інь, дянь-дянь-дянь, –

Віз гримить і минає лани.

На великій дорозі зустрілись,

Спинились вони.

Встав чиновник з коня,

До дружини в візок пересів

І сказав їй на вухо:

“Гірких дожились ми часів!

Присягаюсь – тебе не покину

Ніколи в житті.

Їдь додому, кохана,

Чекай мене на самоті:

Я приїду по тебе,

Лиш вір мені щиро і жди,

І вернутись до мене

Ти зможеш уже назавжди.

Присягаюся небом

Кохання моє зберегти:

Я тебе не забуду,

Але не забудь мене й ти”.

І на теє сказала

Дружина йому молода:

“Зворушили мене ви турботою,

Все – не біда.

Якщо пан пам’ятать мене буде

Й це все не обман,

Сподіваюсь тоді,

Що до мене повернеться пан.

Пан повинен стояти,

Немов непорушна скала,

А наложниця бідна,

Неначе тростина мала.

Вітер може схилити тростину

Покірну й малу,

Але сили немає,

Щоб зрушити з місця скалу.

Окрім неньки, ви знаєте,

Брат є у мене один –

В нього вдача, мов грім,

Лютий серцем і вчинками він.

Брат мені не повірить,

Що я вас і досі люблю,

І палатимуть груди мої

Від гризоти й жалю”.

Підняли вони руки

І сльози лили без кінця, –

І в скорботі безмежній

Єдналися бідні серця.

6

В рідну браму зайшла,

Ось до матері входить вона –

Зблідла жінка й змарніла,

Зневажена гірко й сумна.

Мати вдарила в поли,

Образу почувши тяжку:

“Не гадала, що може

Свекруха прогнати дочку!

Від тринадцяти літ

Я ткання тебе вчить почала,

В чотирнадцять – ти одіж

Сама собі шити могла,

У п’ятнадцять – на цитрі

Чудово навчилася грать,

А в шістнадцять – звичаї

Ти знала вже, як шанувать.

Віддала тебе заміж, мов квітку,

Сімнадцяти літ,

Присягалась, що будеш поводитись

В шлюбі як слід.

Та коли за тобою

Ні зради, ні вади нема,

Як же ти повернулась

Від мужа до роду сама?”

“Перед матір’ю сором

В цю мить почуває Ланьчжи,

Але в серці не знає

Ні зради вона, ані лжі”.

Серце матері жаль пронизав,

Наче гостра стріла,

І дочку нещасливу

В свій дім вона знов прийняла.

7

Десять днів лиш минуло

Чи, може, два тижні з тих пір,

А правитель повіту

Прислав уже сваху у двір.

Каже, є в нього третій,

У того правителя, син –

В цілім світі шукай,

А не знайдеш такого, як він.

Дев’ятнадцятий хлопцеві рік,

Та з усіх він ознак

Обдарований щедро

І вродою гарний юнак!

Каже мати дочці:

“Що було – те забудь назавжди.

Згоду дай юнакові

І заміж за нього іди”.

Повіла їй дочка:

“Я навік присяглась, не на рік.

Як ішла я додому,

Сказав мені мій чоловік,

Наказав він мені,

Щоб чекала його, як колись, –

Одне одному в вірності

Ми назавжди поклялись.

Якщо я проти власного серця

Піду й почуття,

То чи гарно це буде

Й не знатиму я каяття?

Я не зраджу кохання –

Воно мені ставить межу.

Коли хочете, й свасі

Те саме спокійно скажу”.

Мати свасі сказала:

“Чи можу я, бідна, таку

За шановного сина правителя

Дати дочку?

Молодому чиновнику

Не догодила дочка,

То чи вашого гідною буде

Вона юнака?

Поспитайте для нього дружини

В сусідів, – хто зна,

Може згодом ще заміж

І піде за нього вона...”

8

Дні минали й минали,

Здавалось, на тому й кінець.

Але знову прийшов

Од правителя в двір посланець.

Говорили правителю:

“Гарна Ланьчжи на виду,

І великі чиновники

В неї були у роду”.

І сказав посланець:

“П’ятий син у правителя є,

Неодружений досі –

І в цім клопотання моє.

Він послав мене сватом до вас

Од своєї рідні,

Ще й чиновника іншого

Дав на підмогу мені”.

І одверто сказав посланець:

“Той панич молодий

Поріднити високий свій рід

З вашим родом радúй.

Словом, хоче він з вашим

Навік поєднати свій рід,

Через те і прийшов я

До ваших коштовних воріт”.

Мати свату відмовила:

“З цього не буде добра.

Присяглася дочка –

Не присилує мати стара”.

Старший брат як зачув, –

Ледь приборкав обурення й гнів,

Запечалився серцем

І зовсім з лиця спохмурнів.

Став питать він сестру,

Як питають дорослі брати:

“Ти рішити – рішила,

Але чи подумала ти?

За дрібного чиновника вийшла,

Тепер молодий

Син самого правителя

Взять тебе заміж радий.

Людське щастя й нещастя далекі,

Як небо й земля.

Краща доля тобі

Усміхнулась тепер не здаля.

Коли заміж не йти

Маєш намір ніколи в житті,

Як ти житимеш потім.

На старості літ – в самоті?”

І сказала Ланьчжи,

Піднімаючи, світле чоло:

“Що, крім правди, у слові

У братовім бути б могло?

Вийшла заміж – здавалось,

Навік попрощала свій рід,

Та до братових я

З півдороги вернулась воріт.

Що ж тут далі робить?

Що порадите, брате, мені?

Неспроможна сама я

Розважить ці справи сумні.

Хоч клялася я мужеві

Й він присягався мені,

Але серцем я чую,

Що вже не діждусь його, ні...

Можеш згоду хоч зараз давати

Правителю ти:

Стану вдруге до шлюбу –

Хай так йому скажуть свати”.

9

Підхопився з стільця

І в дорогу подавсь посланець.

“От і добре, що добре!

Тепер і розмовам кінець!”

Він з’явивсь до правителя:

“Добрі новини для вас!

Ваш мізерний чиновник,

Я виконав пильно наказ.

Я для вашого сина

Просватав красуню Ланьчжи!”

І припало правителю

Слово його до душі.

Ухопив календар,

Заходився гортать сторінки...

Добрі в місяці цьому

Зійшлися ознаки й знакú...

Шість умов відповідних

На однім збігаються дні:

“День тридцятий – найкращий

Для сина й всієї рідні.

Двадцять сьоме сьогодні.

Чудово – три дні у нас є!

Хай спокійно улюблений син ваш

До шлюбу стає”.

10

Загуло, закипіло,

Лаштують, готують дари.

Віз за возом іде,

На човні підняли прапори.

На кормі – білі гуси,

Щурята летять по боках,

І дракони пливуть над човном

На барвистих шовках.

Плине човен рікою.

Іде позолочений віз.

Розцяцьковані яшмою

Ступиці й спиці коліс.

Йдуть булані, ступають повільно –

На ногу з ноги,

А карбовані сідла

Аж кидають жар навкруги.

Викуп – три міліони –

Везе наречений грішми,

Всі монети понизано

Шовком міцної тасьми.

На возах понад триста сувоїв

Найкращих шовків,

Рибу також везуть найдорожчу

З південних ставків.

І п’ятсот проводжатих,

Юрбою зібравшись у путь,

До воріт нареченої

Їдуть, ідуть і пливуть.

11

Мати так говорила

Своїй нещасливій дочці:

“Маю лист од правителя,

Ось він – у мене в руці.

Завтра має по тебе прибути

Весільний кортеж, –

То коли ж свою сукню весільну

Ти шити почнеш?

Треба слова тримати,

Що з волі своєї дала!”

І мовчала дочка –

Анічого не відповіла.

До очей притулила хустинку,

Смутна, наче ніч,

Покотилися сльози

Прозорим струмком з її віч.

Порцеляновий дзиґлик

Поставила біля вікна,

За немилу роботу

Слухняно взялася вона.

Ніж і міра були в неї

В лівій руці того дня,

А у правій – прозорий серпанок

На шлюбне вбрання.

Вранці вишила шовком підбитий

Спідниці поділ,

А увечері сукню з серпанку

Поклала на стіл.

Сонце в небі згасає,

Темніє уже небовид...

Як їй важко, як гірко!

Підходить в сльозах до воріт.

12

Як почув про ці зміни

Чиновник, її чоловік,

Одпросився на службі –

Тягнувсь йому день, наче вік.

Ось і дім уже близько, –

Лишилось, можливо, з два лі...

І його, і коня

Не лишають печалі й жалі.

Сумно кінь заіржав...

Жінка з серцем важким і сумним

Подалася назустріч коханому

Кроком дрібним.

Сумно одне на одного

Кинули погляд вони –

Рвуться одне до одного

Рідні серця з далини.

Білу руку поклала

На вишите шовком сідло,

А зітхнула – і серце коханого

Кров’ю спливло.

“З дня, як пан попрощався зо мною,

Мені, молодій,

Одвернути несила було

Неминучих подій...

Тільки ж в тому. що сталось,

Немає моєї вини...

Пан подробиць не знає, –

Та й що йому скажуть вони?

Брат і мати у мене суворі,

Корюсь я рідні, –

Це вони за нелюбого йти

Наказали мені.

Оддають мене іншому мужу –

Такий мій талан!

То чого ж іще може тепер

Сподіватись мій пан?”

І чиновник сказав:

“Як вітати вас, пані, коли

У високі чини

Ви за мужем новим забрели?

Скеля, хоч і незграбна,

Стоятиме тисячу літ.

На тростину ж, звичайно,

Надій покладати не слід...

Доля вам усміхається,

Щастя всміхається вам, –

Я один розлучитися маю

Навіки з життям...”

І дружина сказала йому,

Ледве з горя жива:

“О, як можна, мій пане,

Такі говорити слова!

Розійтись в цьому світі

Нас змушує силою рід, –

Він і вам, і мені, нещасливій,

Зав’язує світ.

В іншім світі, у кращім

Судилось зустрітися нам, –

Будем вірні, не зрадимо

Нашим колишнім словам”.

Узялися за руки,

Як брались у щасті колись,

І в печалі гіркій,

У пекучих сльозах розійшлись.

І живі – і до смерті розлучені.

Палить їх гнів.

І щоб висловить гнів той,

У мові невистачить слів!

І думки у обох –

Розпрощатись з життям навісним.

Нащо жити у світі,

Як щастя немає у нім?

13

І додому вернувсь,

І схиливсь перед матір’ю син.

“Дужий вітер сьогодні,

Морозами дихає він.

Буйний вітер дерева ламає,

Віщує біду.

Орхідеї прибило морозом

В прихатнім саду.

Погасає ваш син,

Наче сонце в зимовій імлі, –

Хай лишається мати одна

На печальній землі.

Коли здійсниться думка моя,

То вже буде вам гріх,

Буде пізно вам скаржитись, пані,

На духів лихих.

Ну, а ваше життя,

Наче скелі південних висот,

Хай стоїть непорушне сто літ

Без гризот і турбот!”

Мати слухала сина,

Й пекуча сльоза, мов потік,

Замість слів покотилася їй

З-під старечих повік.

“О, навіщо б ти, сину мій,

Матері горе чинив?

Роду гарного син,

Дослужитись ти б міг до чинів.

Через жінку свою

Передчасної смерті не клич!

Незначну од значної

Вже час одрізнять тобі річ.

Є у східних сусідів

Прегарне дівча молоде,

Ти такої красуні зустріти –

Не стрінеш ніде.

Задля тебе її,

Ту красуню, посватаю я –

І трьох днів не мине,

Як вона уже буде твоя”.

Але син уклонився

І вийшов в задумі тяжкій,

І ще довго в порожній

Зітхав спочивальні своїй,

І не міг він прогнати

Від себе розпачливих дум,

І стискав його жаль навісний,

І гнітив його сум.

14

Коні тоскно іржали в той день.

Наближалась біда.

Потемніло. В зелене шатро

Увійшла молода.

Сонце з неба ясного повільно

Скотилось за пруг.

Змовкло зокола. Тиша глибока

Злягла наокруг.

“Я сьогодні повинна життя

Обірвати, як нить.

Що вже з тіла отого,

Коли нам душа одлетить!”

Розпустила свій пояс шовковий,

Легка і струнка,

І заплющившись кинулась

В воду прозору ставка.

Як про теє весілля

Дізнався її чоловік,

Серцем він зрозумів,

Що її не побачить повік.

На прихатньому древі,

На південно-східнім гіллі,

Закінчились того чоловіка

Скорботи й жалі...

Дві родини – чиновника Цзяо

І дівчини Лань –

Поховали їх поруч обох

На горі Хуаньшань.

Кипариси на захід стоять,

Сиві сосни – на схід.

І дерева утун¹

Піднімають гілля в небовид.

Непокірне гілля

Над могилами тими сплелось,

І злилось своїм листям,

І наче шепоче про щось.

І двійко юаньян²,

Найвірніших пташок на землі,

Оселилось між листям зеленим

На тому гіллі.

І співають весь час,

Наче щиру розмову ведуть,

Аж допізна – до п’ятої стражі³

Щоночі їх чуть.

Зупиняються люди послухать ту мову,

Той спів, –

Серце в грудях від болю й жалю

Завмирає у вдів...

З уст в уста переходить

Правдива бувальщина ця –

Про жорстокість і гнів

І про вірні в коханні серця.