Із дев’яти міркувань

І

Який-бо журний краєвид цей осінній!

Нудний, жалісливий – ой леле!

Дерева скидають вбрання, засинають,

На серці печально – ой леле!

Я ніби мандрую далеко від дому.

Здіймаюсь на гори, до рік підступаю – ой леле!

Я друга немов проводжаю у далеч.

Просторо і порожньо – леле!

А небо високе й повітря прозоре!

Печально і тихо – ой леле!

Вода дощовая зійшла – й ріки чисті.

Скорботно зітхаю без ліку – ой леле!

Дошкульний цей холод осінній;

З бентеги я геть розгубився – ой леле!

Старе проминуло, з’явилось нове.

Життєва дорога терниста – ой леле!

Бідняк, я посаду згубив – і смутна моя воля.

Самотній – ой леле!

Я друзів не маю, і довго живу на чужині.

Тужливо – ой леле!

І сам я самотньо сумую.

Летять ластівки у південні країни – ой леле!

Цикада мовчить – журно у самотині!

Ячать дикі гуси – на південь, ой леле!

Уривчасто й сумно фазани кричать.

Сиджу сам-один до світання – ой леле!

Сюрчать без упину журні цвіркуни.

Роки вже похилі, але уперед я крокую – ой леле!

Хоч довго живу, та нема в мене звершень донині.

V

Коли ж для цієї землі знадобляться таланти? Ой леле!

Коли від негідних законів відмовляться й виправлять всі помилки?

Не їздять на конях баских і прекрасних¹ – ой леле!

А шкапами лиш поганяють і пнуться поволі д’гори.

Чи коней гарячих не маєм? Ой леле!

Та їх ми не можем приборкать ніяк.

Як жаль – візників не побачиш. Ой леле!

Тому від володаря Чу стали всі утікать.

Між водоростей поїдають чумизу² качки й дикі гуси – ой леле!

А фенікс у небо шугає, він високо прагне літать.

Та отвори круглі з шипами¹ квадратними, леле,

Ніяк не з’єднати, вони не пасують – хоч плач!

Птахи на дерева злетіли, собі спочивають² – ой леле!

А фенікс літа сам-один межи хмар угорі.

Я хочу пластинку до рота узяти й мовчати³ – ой леле!

Отримать рясну благостиню володаря спробую.

Чиновники ваші, владико, у славі купаються – леле!

Я справді не можу нічим дорівнятись до них.

Скажіть, де ж поділися, леле, баскі скакуни?

Скажіть, де спинився той фенікс, ой леле, спочити?

Давно відцуралися звичаїв наших, ой леле, – і світ до занепаду йде.

Тепер вибирають лиш коней, ой леле, жирніших, крупніших.

Заховані коники красні, не видно – ой леле!

А фенікс літає під хмарами, долі ніяк не сіда.

Птахи й дикі звірі неначе мораль розуміють, ой леле!

Чому ж у відлюдники йдуть благородні таланти, майстри?

Якщо скакуна не батожити – швидко не мчить він, ой леле!

В харчах невибагливий фенікс і їсть він будь-що.

Байдуже владарю, що віддалеки всі таланти – ой леле!

Ви хочете, ване, щоб вірні вони вам були?!

Самотнім бажаю зостатись, порвати з володарем – леле!

Та як же посмію забуть вашу щедрую милість?!

Журюсь в одинокості – раню серденько, ой леле!

Я повен печалі – чи видно недолі кінець?

Журний сивий іній, роса опадає додолу – ой леле!

Проте на звитягу, на успіх іще сподівається серце.

Хурделиться сніг, вітер дужчає – леле!

Я знаю, майбутнє яке мені доля несе.

Удачу бажав би здобуть випадкову – ой леле!

Блукаючи світом, зів’яти з травою в степу.

Я сам хочу знати, де правда й брехня, і до чуського вана з’явитися – леле!

Та шлях захаращений, і не пройти, не пробитись ніде.

Я хочу дорогою правди іти, і у вана порадником бути – ой леле!

Одначе не знаю, чиїх він порад дослухається й любить кого.

Наводимо оду Сун Юя “Вітер” (переклад за виданням: Китайская классическая проза / Пер. акад. В.М.Алексеева. – М., 1959. – С. 46-49).

Вітер

Якось чуський Сян-ван прогулювався в своєму палаці Тераса орхідей, а Сун Юй та Цзін Ча прислужували йому. Аж раптом здійнявся вітер і голосно засвистів. Ван, відкинувши поли свого халату, став проти вітру і сказав: “Ах, який приємний цей вітер! Що ж, ним я насолоджуюсь разом із простим народом?”

Сун Юй же відповів: “Ні, цей вітер тільки ваш, великий володарю! Проста ж людина, – куди їй разом з вами насолоджуватися!” А ван йому: “Послухай, адже вітер – дух між небом і землею. З’являється безперешкодно, не розрізняє, хто тут знатний, хто простий, хто тут багатий, а хто бідний, до всіх він долітає. А ти говориш, що цей вітер тільки мій. Ну що тепер скажеш ти мені?” Сун Юй у відповідь йому: “Я чув од свого вчителя колись, що як з’явилося вигнуте гілля, то скоро буде звите і гніздо; а щойно з’явиться щілина, то вітер і туди долине. І якщо те, що він сказав мені, правильне, то й вітер теж буває різним”.

І спитав ван: “Скажи, де народжується вітер?” Сун Юй у відповідь: “Народжується вітер на землі. Здіймається він із пелюстків зеленого латаття. Охоплює своїм поривом гірські долини, лютує що є сили в урвищах земних. Злітає на вершину Тай-гори¹, кружляє в танку біля підніжжя сосен і кипарисів. Ось він поривом легким налітає – шурх-шурх, а там вже ураганом здійнявся, полум’ям лютує. Гур-гур – лунає громом… Кружляє в печерах, а потім перехрещеними потоками повітря рве все навколо… Скелі руйнує і валить дерева, знищує ліси й кущі...

Але ось зараз, коли стихає він, то починає розділятися, розсіюючись на малі потоки. На яму налітає, вдаряє у поріг біля дверей. Умить тоді все навкруги світлішає і яскравішає. Він то віє, розсіюючись повсюди, то знову вертає. І тоді цей вітер-чоловік стає прозорим і прохолодним, поривами здіймається догори або донизу йде. Лізе, пробирається через високі мури міста або занурюється в далекі покої палацу. Торкнеться листка квітки і подихом її гойдає. Розгулює то там, то тут серед касій й перцю запашного; літає, пурхає над бурхливою поверхнею води. Ось зараз торкнувся до серця лотоса він. А вже полює на купи орхідей, тулиться до ціньхен², накриває свіжим подихом ряд магнолій, оточує тіян³… Покружляє в печерах і ринеться знову на пагорби, де марніють квіти пахучі. А потім він тихо блукає будівлями й дворами в палаці, аж на північ доходить до яшмових залів. Влітає під килим єдвабний, потрапляє в далекий альков… Цей вітер можна назвати вашим, ване! Тож коли такий вітер на людину налітає, свіжою прохолодою її огортає, вона від полегшення навіть зітхає. А вітер чистіший, свіжіший, подихом холодним хворих зцілює та захмеління позбавляє. Він око наше й слух прояснює, тілу нашому здоров’я додає. От саме цей вітер-чоловік я називаю вітром вашим, ване!”.

Ван мовив: “Ти дуже добре розсудив про справу цю. А ось тепер про вітер тих простих людей чи можу я почути від тебе?”

Сун Юй у відповідь сказав: “Простих людей же вітер якось глухо й непомітно піднімається з бідних провулків, розбурхує сміття та клуби пилу, роздмухує скрізь горе й безвихідь. Сунеться в ями й на двері налягає, купи піску ворушить, мертвий попіл розвіює. До нестями приводить брудом нечистот, здіймає усіляке смердюче гниляччя. Косим струменем вповзає він у вікно, яким служить горщик із пробитим дном, і з’являється у людському житлі. Тож коли такий вітер на людину налітає, огидним смородом гнилля її обдуває, вдаряє він її гнилою теплотою та сирістю бридкою. Із собою приносить він лише страждання й горе, породжує недуги й жар викликає. На губи потрапить – потріскаються губи, за око візьметься – осліпне людина. У людини шлунок зводить, її нудить і кашель мучить. Ні смерть, ні життя, і всьому цьому немає кінця.

Ось те, що я називаю вітром жіночим¹, вітром простого народу!”

Наводимо оди Сун Юя “Гори високі Тан” та “Свята фея” (переклад за виданням: Классическая проза Китая / Пер. акад. В.М.Алексеева. – Минск, 2002. – С. 14-30).