Основні судження

На 6-му році періоду правління Шиюань¹ був виданий письмовий едикт, який наказував першому міністру і чиновнику юйши – імператорському секретарю – поговорити з достойними гарними людьми та знавцями писань, рекомендованими [округами і удільними країнами], та спитати їх про те, чому народ зазнає страждань і бід.

У відповідь знавець писань сказав:

“Я, недостойний, чув, що спосіб вдосконалення людей полягає в тому, щоб перегородити витоки нестримних бажань і розпусти, розвинути зачатки вміння йти істинним шляху і [підкорюватися] силі де¹, заглушити прагнення вигоди від другорядного заняття і відкрити дорогу прагненню до людинолюбства і справедливості. Не показуйте людям вигоди – тоді можна буде здійснити напучування і духовне перетворення народу², а також змінити його мораль і звичаї. Нині в округах і удільних країнах є казенні заклади, що відають сіллю і залізом³, монополією на приготування і продаж алкогольних напоїв⁴ та урівнюють перевезення податкових надходжень⁵; вони змагаються з народом у погоні за вигодою, спокушають простих, чесних і щирих людей, які внаслідок цього стають жадібними й ницими. З цієї причини тих [із народу] – ста кланів¹ – які займаються основною роботою, мало, а тих, які прагнуть до другорядного заняття, багато. Адже коли в людей розвинуте зовнішнє (витончена форма), природна сутність занепадає; коли в народі процвітає другорядне заняття, основне заняття потерпає². Коли вдосконалюють другорядне заняття, то народ поринає в надмірність; коли вдосконалюють основне заняття, то народ простий. Коли народ простий, то багатства і засоби для витрат бувають розкішні, коли народ поринає в надуживання, то народжуються голод і холод. Бажано, щоб володар скасував казенні заклади, що відають сіллю і залізом, монополією на приготування і продаж алкогольних напоїв та урівнюють перевезення податкових надходжень; ось як він зможе висунути наперед основне заняття і дати відсіч другорядному, поширити вигоду на заняття рільництвом. Зробити це корисно”.

Чиновник сказав:

“Сюнну³ повернулися до нас спиною, збунтувались і не поводяться як піддані; вони неодноразово чинили грабунки й насилля на кордонах і в прикордонних поселеннях. Якщо завчасно вжити заходів щодо оборони від них, то примусиш тяжко трудитися людей держави центру⁴; якщо не вжити, то вторгнення і грабунки не будуть зупинені. Покійний божественний володар⁵ жалів жителів кордону за те, що вони бідують вже довгий час, потерпаючи від того, що варвари [вчиняють спустошливі набіги і] захоплюють у полон. Тому він побудував прикордонні фортеці й укріплення, привів до ладу сигнальні вежі, розмістив прикордонників і таким чином завчасно вжив заходів щодо оборони від сюнну. Виділених коштів для витрат на захист кордонів не вистачало, тому володар створив казенні заклади, що відають сіллю і залізом, заснував казенні заклади, що відали монополією на приготування і продаж алкогольних напоїв, і заснував казенні заклади, що урівнювали перевезення податкових надходжень. Він примножував добро і збільшував багатство, щоби сприяти забезпеченню витрат на охорону кордонів. Нині ж учасники обговорення хочуть скасувати ці казенні заклади, вичерпати державну скарбницю і сховища у внутрішній області світу, зменшити кошти на завчасні оборонні заходи у зовнішній області світу¹, примусити воїнів, що охороняють прикордонні фортеці й вибралися на стіни укріплень, голодувати і мерзнути на кордоні. Що ж наші критики мають намір постачати їм? Скасування цих казенних закладів принесе шкоду”.

[…] Знавець писань сказав:

“У древності володарі високо цінували використання сили де і не поважали застосування зброї. Кун-цзи говорив: «Якщо люди, які перебувають далеко, не підкоряються, то володар удосконалює мирне культурне начало й силу де і приваблює їх за допомогою цього; коли ж привабить їх, то дає їм спокій»². Тепер скажу: відкинути вміння йти істинним шляхом (дао), відкинути силу де і покладатися на зброю та лати, підняти армію, щоб піти на когось каральним походом, розмістити прикордонників, щоби завчасно вжити заходів щодо оборони когось, удень тримати бойових солдатів під дією сонця, вночі – під дією роси, і так стояти протягом довгого часу, без кінця перевозити на возах провіант [для тих, хто відбуває трудову і військову повинність], тобто сушене зерно для їди в поході, – це примушує воїнів із прикордонних районів голодувати і мерзнути в зовнішній області світу, а сто кланів – виснажливо й тяжко працювати у внутрішній області світу. Заснувати казенні заклади, що відають сіллю і залізом, приступити до створення казенних закладів, що наживають прибуток, і таким шляхом когось забезпечувати – це не такий план, що придатний на довгий час. Тому я вважаю корисним скасувати ці заклади”.

Чиновник сказав:

“Той, хто в древності засновував державу і правлячий дім, відкривав шлях для основного і другорядного занять, пускав в обіг товари, які одні мали, а інші не мали, за допомогою ринків урівнював ціни, яких люди домагалися [при продажу], збирав чиновників і простих людей, накопичував силу-силенну товарів; рільник, торгівець і начальник ремісників – кожен отримував те, що хотів, обмінював свої товари і повертався додому. В «Іцзіні» сказано: «[Хуан-ді, Яо і Шунь ішли шляхом] збереження незмінного у своїх змінах і робили так, щоб народ не втомлювався від нововведень»³. Тому якщо ремісники не постачають своїх виробів, то не вистачає знарядь праці; якщо торгівці не постачають того, що мають, то вичерпуються «дорогоцінні засоби обміну»¹. Якщо не вистачає знарядь праці, то не виробляється зерно; якщо вичерпуються «дорогоцінні засоби обміну», то не вистачає багатств і засобів для витрат. Тому казенні установи, що відають сіллю і залізом та урівнюють перевезення податкових надходжень, – це те, за допомогою чого володар пускає в обіг накопичені багатства і допомагає народові у складному становищі. Скасувати їх шкідливо”.

[…] Знавець писань сказав:

“«Якщо держава має багато родючих полів, а народові не вистачає зернової їжі», то це означає, що ремесло й торгівля процвітають, а основне заняття перебуває в занепаді. «Якщо у держави багаті ресурси гір та морів, а народові не вистачає багатств», це означає, що ремісники й торгівці не зосереджують зусилля на речах, необхідних народові, а предмети розкоші, виготовлення яких потребує неабиякого вміння, численні. Тому навіть джерело, що дає початок ріці, не в змозі наповнити діряву чашу, навіть гори і моря не в змозі задовольнити ненаситні бажання. З цієї причини Пань Ген змінив місце проживання [і разом з тим змінив марнотратство на помірність], Шунь викинув золото – жовтий метал, Гао-ді видав заборону, згідно з якою торгівці й купці «не могли служити на державній службі»²; ось за допомогою чого володарі чинили перепони жадібності й ницості і досягали [духовної] чистоти [народу], його високої моралі та щирості. Якщо навіть тоді, коли володар відтісняє і примушує страждати купців, що торгують на ринку, перегороджує і закриває шлях до отримання вигоди, народові все ще властиві прояви ницості, то що ж говорити про поведінку народу, коли вищий діє в ім’я вигоди? У «Коментарі» сказано: «Якщо удільні правителі люблять вигоду, то радники ниці; якщо радники ниці, то молодші чиновники жадібні; якщо молодші чиновники жадібні, то простолюдини займаються грабунком»³. Це означає відкрити шлях до отримання вигоди і вимостити народові дорогу до злочинів”.

Чиновник сказав:

“У минулому кожен із правителів округів привозив у столицю як данину продукти свого краю; поїздки туди й назад були тяжкі та складні, продукти здебільшого ненадійні й поганої якості, так що іноді їхня вартість не покривала витрат на їх перевезення. Тому в округах і удільних країнах заснували казенні заклади, що відали перевозом податкових надходжень, щоб через них займатися перевозом запасів із однієї країни в іншу, сприяти виплаті данини віддаленими краями; тому цей метод і називається «урівнюванням перевезень податкових надходжень». Володар відкрив у столиці скарбницю для накопиченого і з її допомогою монополізував товари: коли вони дешеві, він купує їх, коли дорогі, то продає. З цієї причини володар – «начальник столичного повіту» – не упускає справжніх цін, торгівцям і купцям нізвідки отримувати вигоду; тому цей метод і називається «вирівнювати стандарт цін»¹. Якщо володар вирівнює стандарт цін, то простолюдини не втрачають колишніх занять; якщо володар урівнює перевезення податкових надходжень, то простолюдини далеких і близьких місць трудяться і відпочивають порівну. Тому вирівнювання стандарту цін і урівнювання перевезень податкових надходжень – це те, за допомогою чого вирівнюють ціни на силу-силенну товарів і приносять користь ста кланам; це не значить «відкрити дорогу для отримання вигоди і влаштувати сходи на шляху народу до злочинів»”.

Знавець писань сказав:

“Коли в древності збирали податки з народу, то рахувалися з тим, у чому він умілий, і не вимагали того, чого він не вміє. Чоловіки-рільники вносили свій врожай. Жінки-майстрині віддавали свої тканини. Тепер же влада відмовляється від того, що є у народу, і вимагає того, чого в нього немає. Сто кланів дешево продають товари, щоб таким шляхом задовольнити вимоги вищого. Нещодавно, коли влада деяких округів і удільних країн наказала народу виготовляти полотно і грубі шовкові волокна, чиновники самовільно чинили затримки і ускладнення при прийомі податків у народу і укладали з ним торгівельні угоди. Серед прийнятого чиновниками – не лише тафта із кручених шовкових ниток із Ці та Е та полотно із Шу і Хань, а також те, що повсюди виробляється в народі. Коли чиновники здійснюють шахрайства і торгують твердими цінами, [встановлюючи їх за хабар], простолюдини-рільники переносять подвійні страждання, а жінки-майстрині обкладаються подвійним податком. Поки що я не бачу, щоб перевезення надходжень були урівняні. Коли зненацька з’являються чиновники володаря – «начальника столичного повіту», зачиняють ворота і монополізують торгівельні угоди, то одночасно скуповується сила-силенна товарів. Коли одночасно скуповується сила-силенна товарів, то ціни на товари підскакують, а якщо вони підскакують, то торгівці й купці мають вигоду. Якщо ж казенні заклади самі укладають торгівельні угоди, то чиновники поблажливо ставляться до шахраїв, головні чиновники і багаті торгівці накопичують товари і запасають предмети торгівлі в очікуванні попиту. Пройдисвіти-купці і шахраї-чиновники скуповують дешеві товари, аби потім продати їх по дорогій ціні. Поки що я не бачу, щоб стандарт цін був урівняний. Адже в древності, урівнюючи перевезення податкових надходжень, урівноважували працю й відпочинок тих, хто перебував близько, і тих, хто перебував далеко, а також сприяли перевезенням данини. [Урівнювання перевезень податкових надходжень] не було засобом, наживаючись на цьому, торгувати із силою-силенною простолюдинів”.

ВАН ЧУН

Ван Чун, або Ван Чжунжень (王充, 27-97), – китайський філософ-енциклопедист, який із радикально натуралістичних і раціонально-критичних позицій осмислив філософську спадщину попередніх епох. Народився в повіті Шан’юй області Куайцзи (Гуйцзи, суч. пров. Чжецзян) у бідній родині, вчився у столичній Вищій школі (太学) у Лояні, а також у Бань Бяо (батько Бань Гу, 32-92, історика доби Хань). Служив дрібним чиновником; кілька разів його відправляли у відставку. Помер у бідності. Єдиний твір Ван Чуна, що зберігся, – “Зважування міркувань” (або “Критичні судження”, «论衡»). Він побудований на зіставленні (“зважуванні”) конкуруючих у той час філософських поглядів.

Роль Ван Чуна в історії китайської філософії полягає не стільки у створенні оригінального вчення, скільки у виробленні методу філософування, що вирізняється духом незалежної критики і полемічних виступів проти авторитаризму, а також постійним зверненням до емпіричних даних як повсякденного життя, так і природничих наук (особливо астрономії та медицини). Традиційно вважають, що Ван Чун, незважаючи на його близькість до конфуціанства, належав до “еклектиків”, або “енциклопедистів” (杂家). У його натурфілософії простежується вплив даосизму (трактування світобудови – “небесного дао” в категоріях спонтанної “природності” цзижань, 自然, і “недіяння” увей, 无为) та школи інь-ян (阴阳家, універсальний дуалізм сил інь та ян у дусі поглядів, представлених у класичному творі “Чжоуські переміни”, «周易»). Етико-соціальні погляди Ван Чуна склалися під впливом доктрин конфуціанства (ідеологія строго ієрархізованого суспільства і держави, що регулює “[індивідуальну] природу” сін, 性, і почуття людей за допомогою етико-ритуальної “благопристойності” лі, 礼, та “музики” юе, 乐) і легізму (визнання законів фа, 法, як необхідне доповнення до “благопристойності” і відмова від принципу абсолютного пріоритету “давнини” гу, 古, перед сучасністю). Попередниками Ван Чуна, на ідеї яких він опирався, були Ян Сюн (І ст. до н.е. – І ст. н.е.) і Хуань Тань (І ст. н.е.), а головними об’єктами критики – школа Дун Чжуншу (ІІ ст. до н.е.) та оракуло-апокрифічні твори (谶纬). У полеміці з їхньою телеологічною¹ концепцією вольової діяльності Неба (天) і можливості зворотного впливу людини на хід природних процесів Ван Чун стверджував ідею позавольового розвитку об’єктів і явищ природи, що привело його до визнання повної детермінованості людського існування чисто природними факторами. Долю мін (命) він трактував як наперед “визначену” неминучість, відокремлюючи від неї поняття етичної відплати (віддяки) щастям за добро і нещастям за зло. Небо (в онтологічному плані) Ван Чун визначав як скупчення газоподібної “пневми” ці (气), а в космологічному плані – як “тіло ті (体), яке не є пневмою” (у духовному плані), що відповідало астрономічним уявленням про “дахоподібне небо” (盖天), що уявлялося твердою напівсферою. Єдність світу, за Ван Чуном, зумовлена універсальною динамічною субстанцією – “первісною пневмою” юаньці (元气), що являє собою “есенційну (经) витонченість Неба й Землі” і лежить в основі самозародження всіх матеріальних і духовних явищ, що розрізняються за ступенем її чистоти й густоти. Життя і психіка, за Ван Чуном, властиві есенційному станові самої “пневми”. Ця концепція на найрозвиненішому етапі виражає уявлення і конфуціанців (Мен-цзи), і даосів (Чжуан-цзи) про універсальний характер “пневми”. Використана Ван Чуном для спростування релігійних уявлень про духів та безсмертя аналогія між згущенням / розсіюванням пневмоутворень (речей та людей) і замерзанням / таненням води стала популярною в китайській філософії (особливо в неоконфуціанстві – починаючи із Чжан Цзая, 1020-1078). У людині “пневма” втілюється як “[індивідуальна] природа”, що несе в собі незмінну приреченість. Ван Чун синтезував погляди конфуціанців-попередників (Мен Ке, Сюнь Куана, ІV-ІІІ ст. до н.е., і Ян Сюна) на “природу” людини, вважаючи її “доброю” (善) у людей з інтелектуальними і моральними якостями вище середнього рівня, “злою” (恶) – в людей нижче середнього рівня, доброю і злою – в людей середнього рівня, але заперечував, що “вроджене знання” (生知，性知) є чинником, що визначає розходження типів людей. Психічні здібності людини, за Ван Чуном, закорінені в її кровоносній системі та визначаються умовами життя. Йдучи за концепцією загальних трансформацій “Чжоу і”, Ван Чун трактував історію людського суспільства як циклічні зміни панування “культури” (文) і розбрату, що не залежать від якостей правителя.

Наводимо уривок із твору Ван Чуна “Критичні судження” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Эпоха Хань / Сост. Ян Хин-шун. – М., 1990. – С. 272-275).