Сима сянжу

Із великої плеяди поетів епохи Хань найвидатнішим був Сима Сянжу (司马相如, друге ім’я – Сима Чанцін, 179-117 до н.е.). Він походить з аристократичного, але збіднілого роду в Ченду. Родичі придбали для нього один із вищих чинів – лан (郎). Людина різнобічно обдарована – блискучий поет, вчений-ерудит та гарний фехтувальник – Сима Сянжу виділявся із середовища своїх побратимів. За часів імператора Цзін-ді (156-140 до н.е.) поет служив у війську, але згодом втратив службу. Мандруючи країною, написав “Поему про Цзисюе” («子虚赋»).

Спочатку Сима Сянжу служив при дворі імператора Веньді, а потім приєднався до свити лянського вана, який зібрав довкола себе кращих поетів того часу. Незабаром після смерті старого імператора Сима Сянжу був запрошений до двору Уді, володарювання якого (140-87 до н.е.) вважається періодом розквіту династії Хань. У цей час Сима Сянжу займався державними справами (служив імператорським послом), не покидаючи писати вірші.

Сима Сянжу працював у знаменитій Музичній палаті – Юефу, де створював культові пісні й гімни, обробляв народні ліричні пісні, писав вірші-наслідування юефу (乐府, вони, на жаль, до нас не дійшли). Але стиль народної ліричної пісні якоюсь мірою вплинув на його знамениту оду “Там, де високії ворота” («长门赋»). Крім неї, до сьогодні збереглися ще кілька: “Про імператорське полювання” («天子游猎赋»), “Про велику людину” («大人赋»), “Про красуню” («美人赋») тощо – всього 12 творів.

Ода “Там, де високі ворота” створена на прохання опальної імператриці (її насильно поселили у віддаленому палаці “Високі ворота” за ревнощі до фаворитки). Сима Сянжу в цій оді виявляє себе як майстер пейзажу: описи природи слугують засобом розкриття внутрішнього стану головного героя. Сима Сянжу поєднує почуття туги й самотності з патетикою любовної пристрасті. Хмари бачаться покинутій жінці надто важкими, а будівлі палацу уявляються темними громадами. Майбутнє здається неясним, немов дерева в досвітньому тумані; промінь надії засліплює, немов яскравий розпис палацу в променях сонця. У цьому скорботному монологу про втрачену любов поет порівнює почуття жінки то зі стогоном осиротілого журавля, то із сумним мотивом пісні. Говорячи від імені героїні, Сима Сянжу чудово передає всю гаму її почуттів.

Сима Сянжу зробив великий внесок у розвиток зображення людських почуттів у світській поезії. Кажуть, поезія Сима Сянжу мала таку велику силу, що імператор, зворушений горем покинутої відштовхнутої жінки, повернув їй свою любов...

Наводимо оду Сима Сянжу “Там, де високії ворота” (переклад за виданням: Классическая проза Китая / Пер. акад. В.М.Алексеева. – Минск, 2002. – С. 36-42).

Там, де високії ворота

Імператриця з роду Чень, дружина Доблесного сина, Войовничого святійшого монарха¹, знаючи про його прихильність до себе, стала вельми ревнива, тож володар відіслав її навіки жити окремо. В описуваний нами час вона з розбитим серцем, усіма забута, в тузі й журбі сумувала...

А потім довідалася вона, що в місті Ченду, яке належить повітові Шу¹, живе Сима Сянжу, що він наймайстерніший з усіх під небом нашим у писанні гарних строф. І от вона, взявши зі скарбниці сотню цзінів² золотих, дала їх дружині Сянжу на ім’я Веньцзюнь, яку ще кличуть Освічена пані, щоб та вина купила і щоб з’явилися строфи, які зобразили б тугу й жаль імператриці і змалювали б те, як гне її журба і як гнітить розчарування. Сянжу й написав свій красномовний твір, щоб напоумити володаря-монарха. Імператриця Чень знову тепер фаворитка при дворі. Ось що говорять слова цієї оди.

Скажіть, яка там гарна жінка, так, красуня, ходить, блукає, в смутні думи свої поринувши? Душа її, що вже пішла за межі тіла, загубилась і не вертається назад, так; вигляд вона має зморений, вся висохла якась, сидить, живе зовсім одна.

Він говорив мені: “Я вранці буду йти, а ввечері до тебе знов прийду – так, так, прийду”. А сам тепер і п’є, і їсть, і бавиться, забув мене. І в його серці щезло все за мить. Мене він зрадив, забув наше минуле; зробив іншу своєю фавориткою. Ах, яка дурна була я, так, дурна я; і як в душі любов я берегла, справжню, щиру! Я так хотіла б, аби зволив він мене спитати, допитати, щоб сам повелів мені наблизитися знову – так, знов підійти; щоб мені удостоїтись щастя знову чути, вслухатися в голос його дорогоцінний. Зволив би сказати хоч що-небудь, а я вже плекаю надію всією душею, так, щиро плекаю; але мій володар, він так і не хоче мене ощасливити, прибути до мене. Я в цих хоромах одна, на дні, і вся охоплена своїм почуттям – уся! А вітер летить, налітає, мов вихор, цей вітер!

На вежу Пахучу зійду, і з надією стану вдивлятися в далину, з надією; душа ж до самих глибин охоплена сильним поривом, і вся, мов потік, рину кудись. А хмари пливуть, важкими горами хмари з усіх боків небосхил затягнули, так, всюди; і небо бездонне, та вмить удень скрізь потемніло. Грім пролунав, грім гримить, гуготіння росте і росте; і гуркіт грому нагадав мені гуркіт тієї колісниці, в якій сидів володар. Ось буря летюча звернула з дороги, влетіла в ворота мої, у палац; піднімає запони всі, і раптом коричне дерево заплуталось і сплелося корінням і гіллям, так, гіллям; а запах і гострий, і різкий іде, все іде… Великий павич сідає на дерево це, любовно тулиться до нього… А чорна там мавпа свистить, стогне-плаче. Ось зимородок склав крила й відпочити присів поряд із птахом іншим. Фенікси – він та вона – літають на північ і на південь… Серце моє по вінця сповнене тугою й журбою, дух, збитий зі шляху, лютує щосили і зсередини нападає.

Спускаюся з Пахучої тераси, дивлюся, поглядаю навколо і повільним кроком іду поволі до найдальших покоїв палацу. Ось зала центральна… Мов брила… Вона впирається в небо – так, у самісіньке небо. Там інші споруди громадою темною разом із нею піднялися й тягнуться в небо. Я час від часу, втомлена, притуляюся до флігеля, що праворуч, на сході, так; дивлюся на громади, без кінця-краю. Штовхнувши різьблені двері, золоченої бляхи торкнуся – схоплю їх, і загуде, наче дзвін. Поперечини дверей моїх усі із магнолій ліплених зроблені – так, все різне, а карниз абрикосом ажурним убраний. Тут ціла мережа густих дерев, і гойдаються вони; у просторі між будівлями утуни¹ розрослися. Оздоблені верхи колон усіх деревом цінним; вони кріплять підпори дахів. У цей час виглядає усе неясним і туманним, лиш споглядаючи одне, я можу вгадати й інше, так; а загалом здається, мов брили скель нависли згори…

А вдень усі п’ять кольорів² сліплять, один перед іншим сяючи; блищать і вогненно іскряться – суцільне яскраве мерехтіння! І щільно так схрестилися камені, ні, це черепиця дахів – так, дахів; нагадує їх візерунок гру самоцвітів якихось. Там скрізь розтягнуті суцільною дивною пеленою завіси, так; звисають донизу, оздоблені чуськими китицями. Дотягнуся до карнизу дверей, щоб лиш рух якийсь зробити, так, щоб рухатися мені, та замилуюся на широку панораму палацових помостів-терас.

Білий журавель кричить і жалібно ячить – так, ячить; його самка самотня стоїть на одній нозі серед сухих тополь. День уже в сутінках жовтих, надії мої обірвалися – так, обірвалися; сумно, одна я в порожній залі. Звисає, сяє місяць, промені наді мною лише блищать – так, і тільки; іду я в цю чисту ніч сама у свій дальній альков. Беру класичну строгу лютню і граю відомий мотив; граю про те, що не може бути довгою сумна дума моя. З-під пальців тече висока нота, вона змінюється далі й переходить в іншу; і тембром чистим струна звучить, мелодія здіймається вгору. Крізь усе, що я бачу тепер, проходить її чітка, строга тема; моя думка міцніє, росте і злітає сама. Але ті, хто зі мною з обох боків, у тузі своїй пускають сльозу – так, плачуть; їхні сльози потоком ллються. Та я знов піднялася і йду хитаючись, не знаючи куди. Рукав підіймаю я довгий, обличчя ховаю своє, закриваю; і все лічу й лічу свої невдачі, помилки минулі... Ні очі, ні обличчя не показати... І ось у такому гнітючому стані я йду до ліжка свого. Збираю різні трави пахучі собі в узголів’я, в подушку; розкладаю на ложі я квіти, що пахнуть чудово. І ось засинаю і сплю, і марю в сонних мріях, так, у думах своїх; а в душі ж моїй таке, немовби сам володар тут, поруч зі мною. Злякано від сну прокидаюсь – ах, ні, нікого не видно, не видно; душа ж стривожена, згадала втрату. Півні співають цілим хором вже, а я сумую гірко і тужу. І я підіймаюся, дивлюся на місяць, на блиск його холодний. Дивлюсь на зірки, що рядами своїми, рядами мерехтять. Маобіади³ видніються вже на східному схилі неба. Я впираюся поглядом у середину двору, де лежать слабкі місячні тіні. І тягнеться ніч, немов рік, а не ніч; а в серці моєму клубочиться, росте журба, і не можна ніяк її заспокоїти, загасити. Ось так я блукаю зажурена й місця собі не знаходжу, не знаходжу до ранку... І журюся в душі, журюся й сумую, і так увесь рік до кінця – не смію, не смію забути.