Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
учеба / klivets.doc
Скачиваний:
241
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
5.75 Mб
Скачать

15.4 Проблеми та перспективи впровадження системи стратегічного управління на підприємствах України

Важливою умовою успішного здійснення економічних реформ в Україні є вдосконалення управління виробничо-господарською дiяльнiстю підприємств, впровадження сучасних досягнень менеджменту, одним із складових елементів якого є стратегічне управління. Система стратегічного управління спричинила бум в менеджменті, який можна порівняти лише з „автоматизацією” управління в 60-х рр. Стратегічне управління на підприємствах України на сьогоднішній день знаходиться на стадії зародження. Фактично лише дуже небагато підприємств цілеспрямовано створюють систему стратегічного управління, хоча збільшується кількість таких, які здійснюють цілком логічну стратегію, не проводячи спеціальних наукових досліджень.

Негативні тенденції перехідного періоду в економіці України змусили як економістів - теоретиків, так i практиків звернутися до концепції стратегічного управління, що вже майже два десятиріччя дає успішні результати в провідних компаніях США i Західної Європи. Значна кількість українських фірм i компаній, особливо ті з них, які ставлять перед собою задачу виходу на зарубіжні ринки, почали впроваджувати певні елементи стратегічної культури й застосовувати різні модні тенденції. Часто ці нововведення не дають відчутних позитивних результатів i основною причиною є те, що концепції західної корпоративної культури бездумно переносяться на український ґрунт.

Основними причинами невдач є: переконання, що стратегічні правила та техніки є панацеєю для вирішення всіх проблем; неправильний вибір технічного прийому (тільки з огляду на його модність) або занадто велика прив’язка до одного технічного прийому, хоча їх комбінація є набагато ефективнішою.

Часто причиною невдачі є також синдром “плоскої землі”, при якому менеджери орієнтуються лише на власне обмежене бачення. Складовими стратегічного успіху будь-якого вітчизняного підприємства мають бути аналіз зовнішніх та внутрішніх умов функціонування підприємства, творче стратегічне мислення персоналу, своєчасний процес прийняття стратегічних рішень керівниками, здатність розробляти i впроваджувати стратегію довготермінового саморозвитку підприємства.

Кожен керівник у плануванні своєї діяльності повинен дотримуватись певних стандартів, запланованих на півроку i стосовно того перевіряти діяльність менеджерів середньої ланки. Для прибуткової діяльності цими стандартами є:

  • загальний обсяг продаж та продаж конкретного товару;

  • кількість нових споживачів;

  • частота звертання клієнтів до фірми;

  • максимальне число скарг клієнтів;

  • середня вартість обслуговування одного клієнта.

Важливо, щоб ці стандарти були реалістичними та узгоджувалися з стратегічним планом підприємства. Добрий стратегічний план має починатись з об’єктивного аналізу слабких та сильних сторін організації, рішень та дій, які покликані усунути фактори, що заважають довготерміновій прибутковості організації. Цю стадію назвемо визначенням корпоративної ідентичності, тому що лише повне визначення факторів, які „роблять” компанію, дозволяє особам, причетним до прийняття стратегічних рішень, планувати найкращий шлях розвитку. [4, с. 13, 74]

Метою економічної стратегії держави в перехідній економіці на першому етапі має бути побудова розвиненої стійкої ринкової економіки — ринкового механізму, який здатний замінити державне адміністрування в економіці. Відповідно вибудовується ієрархія завдань i пріоритетів економічної стратегії, до яких входять стабілізація грошової, фінансової, бюджетної систем, економічна лібералізація, приватизація, реструктурування, розвиток ринкових інститутів тощо. Вкрай важливим є питання узгодження названих завдань як між собою, так i в часі, оскільки навіть в розвинених країнах вони мають суперечливий вплив на економічну динаміку.

Не менш важливим є й вибір адекватних заходів вирішення поставлених завдань.

Важливим є також аспект пошуку місця держави в новій економічній структурі, встановлення порогових меж втручання. Останніми роками держава часто виявляє надмірну активність, коли для цього немає достатніх підстав та є пасивною в сферах, які потребують постійного чи тимчасового державного втручання.

Тільки зі становленням у країні відносно розвиненої ринкової системи господарські суб’єкти починають адекватно реагувати на сигнали ринку, формувати ефективні приватні економічні стратегії, з’являється можливість застосовувати традиційні регулятори економічної стабілізації. Отже, держава повинна виступати головним реформатором, а державна економічна стратегія має бути визначальною в ієрархічній структурі реалізації економічної влади.

Стратегічною метою державної економічної політики є всебічний розвиток соціально-економічної системи та досягнення соціально-економічної стабільності, максимального добробуту суспільства. У цьому контексті держава має ототожнювати себе з цілим суспільством, оскільки власне існування держави як елементу суспільної системи обумовлене стабільністю та гармонійним розвитком останньої. З іншого боку, головною функцією державної стратегії в перехідній економіці є впровадження схеми суспільної поведінки, яка б сприяла знаходженню компромісу між інтересами економічних суб’єктів i пріоритетами, завданнями i напрямками економічної стратегії держави. Тому вона повинна будуватися з максимальним урахуванням сукупності корпоративних інтересів різного рівня.

У процесі реалізації економічної політики держави можливе виникнення низки чинників, які суттєво знижують ефективність державного регулювання економіки та потребують цілеспрямованого коригування в руслі стратегії підвищення дієздатності держави. Такі перешкоди виникають як внаслідок об’єктивного розвитку подій, так i через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Серед таких перешкод слід виділити такі:

1. Неадекватність методологічної бази. Вдосконалення методологічної бази державної активності у перехідних економіках видається особливо важливішим з огляду на те, що, як засвідчив досвід, економічні системи такого типу значно чутливіші до заходів державної політики. Під час розробки та реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільних економічних систем, мало місце некритичне застосування теоретичної та практичної бази. В підготовці заходів щодо виходу економіки з трансформаційної кризи та переходу до економічного зростання необхідна переорієнтація економічної політики на теорію нестабільних економік, а джерелом досвіду повинні бути практика держави в перехідних економіках, насамперед в країнах СНД, та власні уроки України.

2. Недотримання балансу економічних стратегій i тактики. Якщо завдання державної стратегії трактуються занадто вузько, то відбувається змішування стратегії i тактики. У цьому разі може бути досягнутий тимчасовий локальний стабілізаційний ефект, такий як мінімізація темпів інфляції балансування бюджету, досягнення стабільності валютного курсу тощо, але підтримка стабільності в стратегічному плані, як i забезпечення економічного зростання, будуть значно утруднені. Суперечність між стратегією i тактикою останнім часом набула в України значної гостроти, її конкретним виявом став розрив між завданнями інновацій, орієнтованих на прискорене зростання, та побудови соціально орієнтованої економіки i потребами дотримання поточного фіскального та платіжного балансів. Внаслідок цього в Україні дотепер не розроблено дієздатної концепції. [6]

Отже, економічна стратегія держави спрямовується, прямо чи опосередковано, на вплив на діяльність приватних економічних суб’єктів i формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію. Адже вбудовані регулятори економічної системи є діями економічних суб’єктів щодо забезпечення власних економічних інтересів. Адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії.

Стратегічна програма повинна відповідати таким шести ключовим принципам:

1. Обґрунтованість. Кожне з положень стратегії повинне бути підтверджене як науковими розрахунками, так i консультаціями з представниками найбільш впливових суспільних сил. Обґрунтованість забезпечує реальність стратегії. Недостатньо обґрунтована стратегічна програма призводить до результатів, істотно відмінних від очікуваних, вимагає прийняття не передбачених нею заходів, а отже, означатиме i фактичний крах.

2. Прозорість. Стратегія повинна мати чіткий i зрозумілий виклад, містити механізми доведення її положень, логіки i цільових орієнтирів до відома більшості громадян країни. Вкрай важливою також є передбачуваність державної політики для суб’єктів господарювання, іноземних інвесторів, інших суб’єктів ринку. Як свідчить досвід ряду країн, обґрунтованість i прозорість стратегії спрощує взаємовідносини із зарубіжними кредиторами, які часто нав’язують свої умови, саме зважаючи на відсутність в країні власно реалістичної програми.

3. Легітимність. Найбільшою загрозою для будь-якої програми є можливі негативні соціальні та політичні наслідки її реалізації. Тому в процесі розробки стратегічної програми слід орієнтуватися на політичні i економічні сили, які зацікавлені в i реалізації, i домагатися легітимності, тобто розуміння i прийняття програми цими силами.

4. Адекватність. Не менш серйозною загрозою для програми, навіть за отримання найкращих рекомендацій, є спроба i некритичного переносу на ґрунт іншої країни або в інші історико-економічні умови. У жодній з країн, які досягли успіхів i процвітання, антикризова стратегія не була «типовою». Стратегічна програма повинна максимально врахувати i використовувати національні особливості країн i економічної ситуації, в яких вона реалізується.

5. Підконтрольність. Стратегічна програма повинна бути „прозорою” не лише в процесі свого прийняття, але й у процесі здійснення. Вона повинна містити чітко визначені критерії прогресу її реалізації, досягнення конкретних станів. Відстеження своєчасності i повноти здійснення заходів стратегічної програми дасть можливість підтримувати довіру до дій уряду щодо її реалізації.

6. Логічність. Вдалим прикладом логіки побудови стратегічної програми є «Стратегія для Польщі» Г. Колодка, вiцепрем’єр-мiнiстра уряду Польщі, який здійснив перехід від „шокової терапії” до політики економічного зростання. Програма складалася з 14 вузлових завдань, які передбачалось вирішити протягом декількох років. По кожному з таких завдань ставився короткий «діагноз» сучасного стану проблеми, визначалися цілі державної стратегії, засоби їх досягнення, потенційні загрози, які могли виникнути в процесі досягнення мети, i критерії програми. Таким чином, було досягнуто логічної узгодженості й цілеспрямованості заходів державно політики щодо певної стратегії соціально-економічного розвитку. [7]

Прийняття програми на такій основі є пріоритетом стратегії подальшого руху суспільства шляхом розбудови демократично незалежної, правової держави. Використання зазначених засад дає можливість на основі Конституції України, чинної законодавчої бази консолідувати націю, укласти своєрідний суспільний договір між владою i народом щодо досягнення стратегічних орієнтирів, «підхопити» позитивні тенденції, які мають місце в українській економці.

Контрольні запитання:

1. Перерахуйте основні положення концепції ефективного стратегічного управління.

2. Яких стратегій дотримуються фірми, які досягли успіхів у галузях в стані стагнації? Наведіть приклади.

3. Охарактеризуйте систему принципів стратегічного управління.

4. З яких етапів складається технологія стратегічного управління?

5. Які елементи складають основу бізнес-моделі?

6. Які перешкоди виникають у процесі реалізації економічної політики держави?

7. Назвіть шість основних принципів стратегічної програми.

Соседние файлы в папке учеба