3. Основні види девіантної поведінки

Звичайно, природа (походження) девіації є досить різно­манітна, тому вона і класифікується за кількома критеріями («проти чого, кого», «на що та за для чого спрямована», мотиви, інтереси тощо).

Основними видами девіації є такі:

1. Культурна і психологічна девіація. Культурна девіація — це поведінка, що відхиляється від норм культури. Цей тип поведінки вивчається саме соціологами. Психологічна девіація — це відхилення в особистісній. організації: психотики, невротики, параноїки тощо. Ці відхилення вивчаються психологами. Але варто вра­ховувати, що ці два види девіації досить часто перетинаються: культурна девіація може бути наслідком особистісних патологій. Радикальна політична поведінка часто розглядається як вихід емоціональної войовничості. Повійєтво часто пояснюєть­ся як результат недостатньої емоціональної близкості та під­тримки в дитинстві, коли дівчинка мала обмежені можливості формування безпечної особистості. Однак не можна вважати особистісні психопатології єдиною причиною появи культур­ної девіації. Причинами останньої можуть також виступати со­ціальні передумови, які будуть розглядатися далі.

2. Індивідуальна і групова девіація. Включає в себе всі форми і типи поведінки, що відхиляється, при яких вона не залежить від поведінки оточуючих. Нерідко індивід свідомо прагне ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізня­тися від оточення або конфронтуючи з усіма. Наприклад, під­літок, що виріс в інтелегентній сім'ї, якій став наркоманом, тим самим демонструє індивідуальну девіацію. Однак най­більш часто спо-стерігається групова девіація. У складних суспільствах може існувати багато девіантних субкультур, норми яких вступають в протиріччя з загальними мораль­ними нормами. В основі такої поведінки лежить принцип групового тиску і толерантність до такого тиску. Підліток в результаті специфічних індивідуальних вікових особли­востей схильний спочатку дистанцюватися від дорослих і свідомо вибирає групу з девіантною субкультурою. Потім вже сама група схильна карати тих своїх учасників, чия по­ведінка відхиляється від прийнятої в її рамках поведінки. Таким чином підліток стає учасником групової девіації, при якій повністю потрапляє під вплив групи, де відбувається притиснення індивідуальних сумнівів в правильності, нор­мативності власної поведінки. Діти з родин алкоголіків, які стають частиною групи бездомних, де токсикоманія є повся­кденним явищем, демонструють групову девіацію. Вживан­ня токсичних речовин в цій групі дітей є не протестом проти норм культури, а механізмом завоювання статусу групи.

3. Первинна і вторинна девіація. Як уже вище говорилося, в залежності від механізму формування, виділяються первин­на та вторинна девіація (дивись теорію стагнації). Первинна девіація являє собою будь-які форми ненормативної поведін­ки. Людина з первинною девіацією не сприймається як девіант ні єю самою, ні іншими членами суспільства, її сприймають як трохи ексцентричну. Вторинна девіація виникає в результаті навмисного або ненавмисного слідування девіанта за «при­клеєним» йому суспільством «ярликом», бажанням виправдати очікування, підтвердити справедливість суджень по відношен­ню до його поведінки, що відхиляється.

4. Негативна й позитивна девіація. До першого типу (не­гативний характер поведінки) відносять, як правило, таку по­ведінку, що набирає суспільно несприятливих, деструктивних, навіть небезпечних форм, внаслідок чого суспільство повинно застосовувати відповідні санкції. Вчинки, поведінка, діяль­ність людей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше — активно протистоять загальносуспільним, зокре­ма правовим нормативам, є протиправнім посяганням. Рушій­ною силою цього типу девіантної поведінки є «деформовані» потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства.

Другий тип девіантної поведінки (позитивний характер від­хилення) пов'язаний з елементами розвитку суспільного життя і не має відтінку соціально небажаного негативного і антисо­ціального взірця. Цей тип соціальних відхилень має відповід­ний прогресивний зміст і найчастіше спостерігається в період певних соціальних змін, реформ, перетворень тощо, коли руй­нуються стереотипи і застарілі норми та взірці поведінки. До такого типу можна віднести: героїв, бунтарів, першовідкрива­чів, геніїв, легендарних передовиків та інших пасіонаріїв.

Якщо провести статистичне підрахування, то виявиться, що в цивілізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих двох крайніх критичних груп припадає близько 10-15 % загальної чисельності населення. Близько 70-80 % населення становлять так звані «середняки» — люди із несуттєвими від­хиленнями у поведінці та діяльності. Таким чином, на одному полюсі індивіди, які виявляють максимально несхвальну по­ведінку (злочинці, алкоголіки, наркомани, терористи, зрадни­ки, бродяги, вандали тощо). На іншому полюсі — група осіб із максимально-схваленими відхиленнями (національні герої, першопроходці, генії, успішні цивілізовані підприємці, місіо­нери, меценати, поліглоти).

Проблема подолання різноманітних проявів злочинності, правопорушень і девіантної поведінки в цілому вимагає комп­лексної системи дослідження стану і тенденцій зміни соціаль­ного середовища — його суспільних норм, правового системозабезпечення. Важливе місце у вирішенні актуальних питань зміцнення законності та правопорядку займає і взаємна спря­мованість соціології та кримінології. Це багато в чому визначає і шляхи запобігання, а також подолання девіантної поведінки.

Все це потребує знання суті, причин, ознак, чинників як зов­нішнього макросоціального рівня, так і внутрішньо-особистісного рівня суб'єкту девіації — що свідчить про комплексний підхід даної дисципліни щодо обгрунтування практичних за­ходів з даної проблеми.