Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Semke_Sots (1).doc
Скачиваний:
168
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
2.16 Mб
Скачать

8. Політична соціологія

Вчених, які за своїми поглядами належать до політико-соціологічної школи — В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельса, — поєд­нує більш-менш однакове бачення соціальної проблеми — все суспільство ділиться на правлячу меншість (основною ознакою якої виступає наявність влади) і більшість, що підкоряється.

Гаетано Моска (1858-1941). Вихідним пун­ктом його концепції є поділ суспільства на два класи — клас правлячих і клас керова­них. Перший завжди менш численний за інший, він виконує всі політичні функції, монополізує владу й користується неї. Ін­ший же клас, більш численний, керується й контролюється першим класом. Вчений підкреслював, що меншість панує над більшістю завдяки організованості. Воля меншості до влади координується і виступає як погоджена сила. Більшість (маси) не в змозі протистояти цій силі, тому що роз'єднані і не здатні об'єднуватися для досягнення поставлених цілей. Виконання функції управління в суспільстві повинна здійснювати еліта, наділена розумом, здатністю до управління. Г. Моска вважав, що народне представництво, суверенітет, егалітаризм — це міфи, які маскують існування й діяльність правлячого класу, вони призначені для того, щоб вводити маси в оману.

Вільфредо Парето (1848-1923) аналізував суспільство як цілісну систему, а його части­ни — як функціональні елементи цілого. Ос­новна властивість соціальної системи — це прагнення до рівно­ваги. Такий стан досягається за допомогою класу, що править. Члени цього класу мають більше природних здібностей і та­лантів, тобто це люди «найбільш продуктивні та здібні» у різ­них сферах діяльності. Основна ж особливість правлячої гру­пи — це володіння найбільш високим обсягом, «індексом» вла­ди, високим рівнем компетентності. Все суспільство, на думку вченого, ділиться на дві частини — та, у якої переважає знан­ня, — управляє і та, у якої переважають почуття, — підкоряєть­ся. Управління масами здійснюється шляхом маніпулювання їх почуттями. Проте одних методів переконання, вважає В. Па­рето, недостатньо. Для збереження влади правляча еліта по­винна вміти вчасно вдатися до сили. Нездатність застосувати силу призведе до деградації та зміни еліти.

Основна заслуга В. Парето полягає в тому, що він створив теорію циркуляції еліт, яка дозволила розглядати не тільки ста­тичні явища реальності, але й пояснювати динаміку соціальної структури: найбільш обдаровані з «низів» піднімаються у вищі верстви, поповнюючи ряди правлячої еліти, члени якої, у свою чергу, вироджуючись і деградуючи, опускаються «униз», у ма­си. Така мінливість спричиняє соціальний розвиток, який на різних своїх етапах висуває різні вимоги до елітних груп.

Роберт Міхельс (1876-1936) сконцен­трував свою увагу на питанні відносин між лідерами партій, які мають доступ до повної інформації, і рядовими членами, яким вона зовсім недоступна. Р. Міхельс дійшов висновку, що для розвитку демократичних організацій характерним є виникнення незвоборотних олігар­хічних тенденцій, які вчений назвав «залізним законом олігар­хії». На його думку , рядові партійні маси не здатні до управ­ління, тому вони висувають своїх керівників. Вожді, як би про­гресивно й демократично не були налаштовані на початку своєї кар'єри, врешті-решт перетворюються на свою протилежність. Партійне керівництво, відриваючись від рядових членів, здо­буває самодостатнє значення, перетворюється в «партійну елі­ту». Члени цієї групи мають доступ до інформації, матеріаль­них фондів, є професіоналами, які можуть приймати рішення. Маси ж, вважав Р. Міхельс, завдяки своїй «некомпетентності» мають потребу в керівництві та організації з боку правлячої еліти. Сам «принцип організації» приводить до виникнення ієрархії влади, до «переродження демократії в олігархію».

Значущість праць Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса полягає в тому, що, вони вперше запропонували концеп­цію еліти як особливої групи людей, яка має свої специфічні характеристики, механізми виникнення й функціонування.

Взагалі розвиток соціології XIX — початку XX ст., харак­теризуються тим, що незважаючи на всю розмаїтість, а іноді й протилежність вихідних ідей і отриманих результатів, ро­боти О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Г. Зіммеля, Ф. Тьонніса і багатьох інших вчених характеризуються спільністю проблематики: всі теорії того часу були націлені на розвиток соціології як самостійної науки. Такий розвиток був можливий тільки за наявності чітко визначеної предметної об­ласті й дослідницьких методів. Теоретичні дискусії загального характеру щодо наукового статусу соціології та дослідження конкретних явищ і процесів, проведені в цей період, сприяли формуванню стандартів наукової праці соціологів.

контрольні запитання

1. Назвіть головні положення соціології О. Конта. 2. Розкрий­те сутність органістичного підходу до суспільства Г. Спенсера.3. Охарактеризуйте внесок К. Маркса у розвиток соціології.4. Які напрямки виділяються в рамках натуралістичної соціології і в чому їх сутність? 5. Які різновиди мав психологічний напрям соціологічних концепцій? б. У чому полягає внесок Е. Дюркгейма в розвиток соціології? 7. Що таке «розуміюча» соціологія М. Ве­бера? 8. Назвіть головну ідею «формальної» соціології Г. Зіммеля. 9. Розкрийте зміст теорії циркуляції еліт.