Буддизм

Цей релігійний напрямок зародився в Індії близько 25 ст. т. Він широ­ко поширився світом і його основні центри розташовуються в Мьянме (Бірма), Таїланді, Камбоджі, Китаї, Японії. Сьогодні у світі налічується близько 350 млн буддистів. Останнім часом до буддизму проявляє великий інтерес і насе­лення західних країн.

Сиддхартха Гаутама — засновник буддизму — народився в родині одного з індійських раджів близько 563 року до н, е. У віці 29 років він пережив найсильніший духовний перелом, за яким слідували роки аскетичних мандрівок і медитацій. У результаті духовної трансформації, яку він отримав за ці роки, Гаутама досяг стану просвітління й став Буддою. Однак на батьківщині його не зрозуміли, тому його вчення одержало найбільше поширення в суміжних з Індією країнах.

Буддистська доктрина тримається на чотирьох основних постулатах:

• все життя — страждання,

• страждання виникають із наших бажань,

• щоб позбутися від страждань, треба звільнитися від бажань,

• звільнення від бажань досягається на шляху, зазначеному Гаутамою — Буддою.

Буддизм співзвучний багатьом східним навчанням своїми уявленнями про реінкарнацію, переродження. Цим він відріз­няється від християнства й ісламу.

Релігійність — це стійкість духовних пере­ваг людини, вона визначає значущість релігії й віри в житті людини. Зрозуміло, визнання ким-небудь своїх конфесіональних переваг виступає лише одним із зовнішніх критеріїв релігійності.

Американський соціолог Чарльз Глок запропонував оціню­вати релігійність за п'ятьма вимірами. У результаті цих вимірів соціологи отримують уявлення про емпіричну релігійність. Ми можемо емпірично заміряти ступінь емоційності людини в хра­мі, частоту відправлення нею релігійних ритуалів. Ідеологічна складова емпіричної релігійності визначає стійкість її віри в ту або іншу доктрину. Використовуючи соціологічні методи, ми можемо визначити, наскільки сильно релігійні переконання проявляються в повсякденному житті людини. Інтелектуаль­на складова дає нам уявлення про рівень знань людини щодо історії й догматів релігії.

Соціологічні дослідження релігійності американців пока­зали, що 86 % з них вірять у божественну силу, хоча тих, хто ствердно відповідає на запитання про віру в існування Бога, виявилося всього лише 61 %.

Виміри ідеологічної складової дають показники більш низького порядку. У життя після смерті вірять тільки 72 % жи­телів США. Показник ритуальної релігійності ще нижче: 55 % американців кажуть, що моляться хоча б раз на день, а 29 % — що вони відвідують релігійні служби щотижня або практич­но щотижня.

Хоча більшість американців визнають, що вони «хоча б тро­хи релігійні», у цілому істинно віруючих людей, можливо, не більш 33 %. Більше того, ступінь релігійності залежить від конфесіональної приналежності. Самими релігійними у США є сектанти, за ними ідуть католики, потім — протестанти. Як правило, люди похилого віку та жінки більш релігійні, ніж мо­лодь і чоловіки відповідно.

Цікаво порівняти ці дані з результатами соціологічних до­сліджень, проведених в СРСР у період перебудови. Так, в од­ному дослідженні, проведеному в Москві, було виявлено, що серед москвичів віруючих у Бога 10 %, невіруючих — 43 %, тих, хто вірить у загробне життя — 7 %, осіб, у житті яких релігія відіграє важливу роль — 13 %.

У сучасній Україні багато чого змінилося після розпаду Ра­дянського Союзу. Основну роль у релігійному житті відігра­ють християнські конфесії — православ'я, греко-католицизм, протестантизм.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.Чим відрізняється соціологія релігії від тієї чи іншої релігійної доктрини?

2. У чому полягає розходження поняттями «мирне» та «сакральне»?

3. Назвіть основні функції релігії як соціального інсти­туту.

4. Чим відрізняється церква від секти?

5. Назвіть основні світові релігії сучасності.

б. Чим відрізняється релігійна віра від політичних переконань?

ТЕМА . ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

План викладу

1.Предмет та об'єкт етносоціології.

2.Сутність та основні етапи становлення етносів. Етногенез.

3.Етнічні конфлікти у сучасному суспільстві.

Хай вільно проживають в Україні усі нації,

Хай усяка живе по-свойому...

Д. І. Баталій

Ключові поняття й терміни: предмет і об'єкт етносоціології, етнос, етнічність етапи становлення етносів, етногенез, міжетнічний конфлікт.

Економічні, політичні, соціальні процеси у світі на початку XXI ст. переконливо засвідчують міць і перспективність глобалізаційних тенденцій, що посилюють системну єдність і взаємозалежність держав і народів. Це спрямовує світ на більшу одноманітність.

Разом із тим останні 100 років пов'язані з подіями і тенден ціями, що відокремлюють групи людей одна від одної за етніч ними ознаками. Прикладами сплесків етносоціальних пронесім можуть служити такі різноманітні явища як хвиля націоналі, но-визвольних рухів і революцій у світі, що піднялася після Першої світової війни та Жовтневої соціалістичної револю ції 1917 р., виникнення фашизму на націоналістичній основі у другій чверті XX ст., розпад світової системи колоніалізму після Другої світової війни, розпад СРСР та інші події. Остан нім часом говорять про «етнічний ренесанс» і більше пишуть про етноси та етнічність. Тенденції інтеграції й диференціації тісно пов'язані між собою в діалектичній єдності, у різні мо менти в різних структурах та утвореннях може переважати та або інша тенденція.

Етносоціальні процеси за всіх часів людської історії були одним із найважливіших чинників, що визначають вид, струк­туру, характер відносин у суспільстві, напрям його розвитку Тому знання у цій сфері були для суспільства завжди актуальними. Посилення ж уваги громадськості і вчених до етніч­ні її проблематики останніми десятиліттями визначено низкою Обставин: по-перше, це пов'язано з кількісним нагромадженням ш.шь, з розширенням можливостей спрямовувати на вивчення цих процесів більші суспільні ресурси; по-друге, демократизація відомості людства сприяє підвищенню інтересу до стану та долі не тільки домінуючих у суспільстві структур і груп, але й різних етнічних меншостей; по-третє, накопичені знання і ресурси дозволяють деяким суб'єктам свідомо впливати на етносоціальні процеси на свою користь, пригнічуючи або збуджуючи етнічні (інчуття та емоції за допомогою засобів масової інформації. Це ще більше актуалізувало вивчення даної проблематики. По-четверте, зростаючі процеси глобалізації, інтеграції, асиміляції ннцо, гальмуючий присутній тут насильницький компонент іикликають відчайдушний опір носіїв етнічної свідомості.

Важливість цих обставин викликає зацікавленість кожної країни, особливо таких багатонаціональних як Україна, Росія та багатьох інших, у поглибленні й поширенні різних аспектів питань щодо етносів та етнічності, а також цілісного уявлення про ці феномени. У вирішенні цього завдання центральне міс­ці» займає етносоціологія. Термін «етносоціологія» походить від грецьких слів ет­нос — «плем'я», «народ», соціетас — «суспільство», логос — «навчання», «наука». Буквально слово «етносоціологія» мож­на розтлумачити як «галузь науки про суспільство, що присвя­чена вивченню етносів і етнічності». Етносоціологія — це спеціальна соціоло­гічна теорія, яка вивчає соціальну обумовленність етнічних явищ. Її формування на по­чатку XX ст. на перетині етнології і соціології було обумовлено процесом індустріалізації та урбанізації (місто, на відміну від села, в першу чергу стає поліетнічним середовищем), коли ста­ло очевидно, що в сучасному диференційованому і стратифікованому суспільстві говорити про етнічні процеси в цілому, як раніше, стало недостатньо. Відбулося розмежування етнології, яка сфокусувала свою увагу, головним чином, на доіндустріальних традиційних культурах, з одного боку, і соціології — з ін­шого, предметом її дослідження стали народи, які вступили в стадію модернізації. Подібний поділ в цілому зберігся й досі.

У такому розумінні — як самостійна наукова й навчальна дисципліна — етносоціологія почала формуватися приблиз­но на початку XX ст. Вперше термін «етносоціологія» був введений у науковий обіг німецьким вченим Р. Турнвальдом у 30-ті роки XX ст., хоча, як особливий науковий напрямок, знання про етноси почало оформлюватися ще з XVIII ст.

У цьому напрямку починаючи з XIX й протягом XX ст. працювали російські й українські, радянські вчені М. Данилевський, Л. Гумільов, М.Ковалевський, П. Сорокін, С. Широкогоров, Ю. Арутюнян, Ю. Бромлей. Українці Н. Костомаров, М. Драгоманов, В. Липинський, Д. Чижевський, П.Юркевич, Н. Шаповал досліджували особливості історичного розвитку українського етносу, його психологічні особливості в тісному взаємозв'язку з соціальними процесами і явищами.

Предметом дослідження етносоціології, притаманним лише їй, є етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх фор­мування та функціонування. Об'єктом вивчення етносоціології є нації та етнічні групи, процес і соціальні механізми їх станов­лення, функціонування та розвитку як суб'єктів соціального життя. Ключовим поняттям етносоціології є етнос. Слово етнос у стародавніх греків означало плем'я, народ (причому, використовувалося в основному відносно варварських народів, не еллінів, на відміну від «демосу»). У сучасному науковому значенні етнос, згідно визначенню, що дав Ю. Бромлей, — істо­рично сформована на певній території стала сукупність людей, що володіє спільними рисами й відносно сталими особливос­тями культури (насамперед спільною мовою, традиціями, зви­чаями, цінностями), спільними особливостями психологічного складу, а також свідомістю своєї єдності й відмінності від ін­ших подібних утворень(тобто, самосвідомістю), зафіксовану у самоназві (етнонімі).

Важливим, интегративним чинником існування й збере­ження етносу є самосвідомість, самоідентифікація. Єдність території дуже важлива для зародження етносу. Однак треба мати на увазі відносність значення цього чинника: кочові пле­мена й цілі народи могли часто міняти своє місце розташуван­ня. Історія дає приклади, коли народ на сторіччя втрачав свою територію, державність, більшість його членів втрачало мову предків, але, зберігаючи самосвідомість, в умовах, що змінили­ся, знову знаходив територію, відновлював державність, віру, звичаї, знову знаходив свою мову. Одним з найбільш яскравих прикладів самосвідомості народу як основи етнічної ідентич пості може служити доля єврейського народу.

Мова як вербальний носій культури, традицій виступає зовнішньою характеристикою єдності представників даного етнічного утворення. Тому роль мови, що виступає не тільки умовою формування етносу, але й підсумком етногенезу, є до­сить важливою. Останнє особливо очевидно, коли формування етносу відбувається шляхом інтеграції окремих етнічних груп. У цьому випадку мова зазвичай виступає як одна з найваж­ливіших об'єктивних властивостей етносу, а також як символ етнічної належності.

У процесі формування будь-якого етносу велике значення мають специфічні компоненти його матеріальної та духовної культури. Це, насамперед, такі явища культури, для яких ха­рактерна традиційність і стійкість: звичаї, обряди, норми по­ведінки, релігія тощо.

Культурна єдність етнічних спільностей, у свою чергу, за­вжди доповнюється особливостями їх психіки, що виявляють­ся, зокрема, у відтінках характерів людей, специфіці ціннісних орієнтацій, смаків тощо.

Інше фундаментальне поняття науки, введене в науковий обіг у XX ст. — «етнічне», «етнічність». Вони містять у собі су­купність характерних рис матеріальної та духовної культури, які поєднують певні етнічні групи й відрізняють їх від інших етнічних груп. Носіями етнічного є мова, культура, психіка, такі компоненти культури, для яких характерні традиційність, сталість, звичаї, обряди, народне мистецтво, релігія, норми по­ведінки. Етнічність проявляється в таких якостях як сталі особ­ливості характеру, специфіка ціннісних орієнтацій, смаків.