Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Semke_Sots (1).doc
Скачиваний:
168
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
2.16 Mб
Скачать

Тема 5. Суспільство як соціальна система та його розвиток

План викладу

1.Суспільство та основні теорії його вивчення

2.Соціальні зміни в суспі льстві

3.Україна в світ-системному вимірі

...Окрема людина слабка, але ми знаємо також, ідо ціле — це сила.

К. Маркс

Ключові поняття й терміни: суспільство, система, суспільно-еко­номічна формація, соціальна революція, соціальна еволюція, теорії стадій економічного розвитку, модернізація, теорії культурно-історич- них типів, світ-система.

Уся історія соціологічної думки є відображенням безпере­рвного процесу виникнення все нових, часом взаємовиключних підходів до побудови теорії суспільства. Ключовою лан­кою цього процесу є тлумачення самого поняття «суспіль­ство», оскільки воно задає ту систему координат, у рамках якої відбувається вибір підходів і методів пізнання соціальної ре­альності, інтерпретація отриманої інформації, розробка теоре­тичних концепцій і практичних рекомендацій.

Причинами такого різноманіття у сприйнятті і тлумаченні суспільства є:

*складність і багатогранність самого суспільства як об'єкта дослідження, що виключає можливість отримання всієї сукуп­ності знань про суспільство в рамках однієї теорії (парадигми);

*потреба соціальної практики в глибокому і конкретному знанні окремих граней, явищ і процесів соціальної реальності вимагає концентрації уваги дослідників у рамках окремих спе­ціальних теорій. При цьому можлива абсолютизація значення даної спеціальної теорії та задіяних у ній методів, спроба пред­ставити їх як найважливішу або навіть істинну парадигму со­ціології; *у силу розбіжності корінних інтересів класів кожен з них тяжіє до створення такої теорії суспільства, яка б відбивала його інтереси.

5.1. Суспільство та основні теорії його вивчення

Існують такі теорії суспільства:

Атомістична теорія. Відповідно до цієї теорії, суспільство розуміється як сукуп­ність діючих особистостей та відносин між ними. Згідно з цією теорією, кожна людина представляється сидячою у центрі витканої нею павутини, яка зв'язує її безпосередньо з деякими іншими членами суспільства й опосередковано — з усім світом. У сучасній соціології цей підхід представлений «мережною теорією». У ній основний акцент робиться на діючих індиві­дах, які приймають соціально значущі рішення ізольовано один від одного. Розкриваючи механізми соціальної взаємодії людей, атомістична теорія є основою вдосконалення систем впливу на поведінку людей — менеджменту, реклами, піартехнологій тощо.

Теорії соціальних груп. Суспільство інтерпретується як сукупність різних пересіч­них груп людей. Прикладний характер такого підходу до аналі­зу суспільства яскраво проявляється в ході виборчих компаній. Кандидати, партії або блоки, які беруть участь у виборчому процесі, зацікавлені в одержанні найбільш повної інформації про реальне структурування електорального поля, докладної характеристики всіх більш-менш значущих соціальних груп суспільства та відомостей про характер їх взаємозв'язку.

Інституціональні або організаційні теорії

Для прихильників такого підходу суспільство — це велика сукупність людей, які спільно здійснюють соціальне життя в межах цілого ряду інститутів і організацій. Саме соціальні інститути й організації гарантують сталі відносини між людь­ми, встановлюють стійку структуру всіляких форм колектив­ного життя, без них неможливо було б забезпечення потреб, гарантування організованого процесу колективної діяльності, регулювання конфліктів, розвиток культури тощо.

Розуміння суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємодіючих соціальних інститутів та організацій більшою мірою властиво політичному керівництву країни — керівни­кам держави, уряду, парламенту, лідерам політичних партій. Розробляючи плани розвитку країни, держбюджет та ін. вони розглядають країну як сукупність конкретних інститутів і ор­ганізацій.

Суспільство як соціальна система

Найбільш глибоке уявлення про суспільство, його приро­ду, механізми функціонування й розвитку можна одержати лише при розгляді його як соціальної системи. Даний підхід базується на двох основах — визнанні суспільства як реального соціального феномена та застосуванні системного підходу до його вивчення. Перша була закладена ще у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, для яких суспільство було цілісним соціальним організмом. Вони розглядали його як історичний результат природно складних взаємин людей, стійку систему соціальних зв'язків і відносин між індивідами та соціальними групами, ре­гульованих законом, звичаями, і тим, що пізніше було названо соціальними інститутами.

Варто розмежовувати поняття «суспільство» як історично обумовлений спосіб спільної життєдіяльності людей і близькі, але не тотожні йому поняття «країна» і «держава».

Держава являє собою штучний політичний конструкт — ін­ститут, покликаний управляти цими взаємодіями, політична організація країни, що передбачає певний тип влади, наявність апарату керування.

Країна територія, що має певні кордони і має державний суверенітет.

Суспільство це сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну тери­торію, спільні культурні цінності та соціальні норми, характе­ризуються соціо-культурною ідентичністю її членів.

Основні ознаки суспільства, за Е. Шилзом:

1) суспільство не є частиною якої-небудь більшої системи (автономність і самодостат­ність суспільства);

2) шлюби укладаються між представниками даного об'єднання;

3) воно поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих лю­дей, які вже є визнаними представниками об'єднання (самовід­творення).

4) об'єднання має територію, що вважається його власністю;

5) має власну назву і власну історію;

6) воно має власну систему управління;

7) об'єднання існує довше середньої тривалості життя окре­мого індивіда (цілісність і стійкість);

8)його згуртовує загальна система цінностей, звичаїв, тра­дицій, навичок, які називають культурою.

Системний підхід — це міждисциплінарний метод пізнання, що застосовується при до­слідженні та конструюванні складноорганізованих об'єктів — систем різних типів і класів. Розроблений у середині мйнулого століття, він широко застосовується при дослідженні складних об'єктів, що розвиваються, — багаторів­невих, ієрархічних, що, як правило, самоорганізуються, — біо­логічних, психологічних, соціальних, технічних та інших.

Система (від гр. — «складене із частин»,«з'єднане») — сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках між собою і утворюють певну цілісність, єдність. Показником цілісності є наявність у системи якості, відсутньої у всіх її еле­ментів.

Відповідно до загальної теорії систем, усе у Всесвіті органі­зоване в системи, що складаються із взаємозалежних елемен­тів, які є підсистемами більших за розміром. Цілісність систе­ми проявляється у. процесі її взаємодії із зовнішніми умова­ми свого існування, у ході якого вона здатна змінювати свою структуру. Повною мірою це стосується суспільства.

Суспільство являє собою системну організацію соціальної взаємодії і соціальних зв'язків, що забезпечує задоволення всіх ос­новних потреб людей, саморегулююється та самовідтворюється.

І хоча загальна теорія систем склалася тільки в минулому столітті, саме поняття системи має тривалу історію. Ще за часи Античності була сформульована теза про те, що ціле більше суми його частин. Проблема цілісності пізнання, а потім і су­спільства займала значне місце в багатьох філософських шко­лах минулого.

Системний підхід дає ключ до розуміння системних об'єктів, виділяючи головні компоненти системи, зокрема:

1)елементи;2) структуру (спосіб взаємозв'язку елементів у ціле);3)функції.

Необхідно особливо підкреслити активну, домінуючу роль структури системи. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки підсумовуванням власти­востей його окремих елементів, скільки властивостями його структури, особливими системоутворюючими, інтегративни­ми зв'язками розглянутого об'єкта.

Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона скла­дається на базі тієї або іншої спільності людей (соціальної гру­пи, соціальної організації, суспільства), чия поведінка детермі­нується певними соціальними позиціями (статусами), які вони Займають, і конкретними соціальними функціями, які вони ви­конують, соціальними нормами та цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх різними індивідуальни­ми якостями.

Основні характеристики суспільства як системи:

Цілісність. Є наслідком певного харак­теру зв'язків певних елементів і не допускає їх вільної зміни, що виходить за певні рамки. Це те, про що досить часто забуває більшість вітчизняних політиків, які пропонують свої програ­ми перебудови суспільства. Здебільшого пропоновані ними за­ходи або неможливі, або деструктивні для даної системи.

Відкритість. Взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Система формує і проявляє свої властивості в процесі взає­модії із середовищем.

Стійкість. Здатність зберігати свою структурно-функціональну організацію при зміні зовнішнього середовища.

Самодостатність. Джерела функціонування та розвитку перебувають у ній самій.

Самовідтворення. Суспільство постійно відтворює систему соціальних відносин, структур і соціальні якості індивідів, включених у їх функціо-нування.

Варіативність. У моменти порушення рівноваги системи вибір варіанта наступного її стану може відбутися під впливом якогось незначного чинника. Момент можливості такої зміни називається точкою біфуркації. Виникнення останньої може бути пов'язано, приміром, з парла-ментськими або президент­ськими виборами в країні.

Компенсаторність. Коли у суспільства виникає нова пот­реба або з якоюсь із існуючих потреб не справляється призна­чений для цього інститут, суспільство для збереження ста­більності віддає цю функцію, хоча б тимчасово, іншим інсти­тутам. Наприклад, коли після сильного снігопаду комунальні служби не встигають розчистити навіть основні міські магі­стралі, на допомогу їм спрямовуються військові підрозділи, студенти і співробітники вузів та ін.

Багаторівневгсть. Практично у всіх підручниках із со­ціології виділяються такі рівні суспільства: Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда), Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів) та Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

Розвиток. Про нього докладніше поговоримо пізніше.

Які конкретно теорії розглядають суспільство як систему? Це соціальна філософія марксизму (історичний матеріалізм), створена у середині XIX ст. К. Марксом і Ф. Енгельсом і розроблена через століття структурно-функціональна те орія Т.Парсонса. Підкреслимо: обидві теорії системні, хоча й виникли ще до детальної розробки загальної теорії систем і системного підходу. Ви вже ознайомилися з ними у курсі філософії, проте аналізуючи сутність та відмінності формацій­ного і цивілізаційного підходів, нагадаємо основні положення цих теорій.

У марксизмі суспільство розуміється як система, що скла­дається з трьох основних сфер — економічної, політичної та ду­ховної (ідеологічної). Базовою, тобто такою, що лежить в основі і детермінує (зумовлює) основні параметри сфер виступає еко­номіка. Існує і четверта сфера — соціальна, для якої деякі со­ціологи знаходять місце між економікою та політикою. З цим важко погодитися, оскільки визначення цих сфер здійснюється за різними критеріями. 'Гри названі сфери виділяються на ос­нові змісту, тобто з приводу чого складаються відносини в су­спільстві — з приводу виробництва благ — економіка, з приво­ду влади — політика, з приводу норм і цінностей — культура. Соціальна ж сфера розкриває суб'єктивність суспільства, тобто розкриває — між ким і як складаються ці відносини з приводу виробництва, влади, норм і цінностей. Якщо три перші сфери можна зобразити як розташовані одна над одною, — економіка, політика, культура, то соціальна сфера — їх вертикальний зріз. Вона розкриває способи та механізми взаємодії людей, груп, прошарків і класів даного суспільства.

Економіка не тільки забезпечує суспільство ресурсами, необхідними для його життєдіяльності, але й зумовлює тип і рівень розвитку сфер політики й культури. Як підсистема су­спільства економіка включає в себе виробничі сили (людей з їх умінням та навичками, знаряддя й засоби праці, предмети пра­ці) та виробничі відносини, що є формою зв'язку елементів ви­робничих сил у процесі виробництва. Це відносини власності, відносини розподілу й обміну діяльністю.

Єдність виробничих сил та відповідних їм виробничих від­носин утворює спосіб виробництва. Його рухомою частиною виступають виробничі сили, які безпрестанно розвиваються, на відміну від виробничих відносин, що зберігають свою фор­му. На якомусь етапі такого розвитку сукупність накопичених змін вступає у протиріччя з існуючою формою виробничих відносин, які починають виступати тормозом подальшого росту виробничих сил. Відбувається перехід до нового типу виробничих відносин, які відповідають досягнутому рівню ви­робничих сил.

Наведемо приклад. Первісне суспільство з примітивним рів­нем виробничих сил ледве забезпечувало просте відтворення первинного роду, могло базуватися тільки на спільній колек­ційній праці та колективній власності. Голодний до смерті мисливець не намагався з'їсти здобич на місці, а з останніх сил ніс її до голодаючої спільноти (общини). Він рятував не тільки спільноту, а й себе, оскільки іншого разу його власне спасіння в аналогічній ситуації буде залежати від здобичі, принесеної ін­шим членом роду. Хоч наївно бачити в цьому акт свідомості — така модель поведінки була продиктована інстинктом самозбе­реження. З виникненням землеробства і скотарства, а разом з ними й доданого продукту, що створював саму можливість для частини суспільства не займатися матеріальним виробниц­твом, відразу виникають класи та класовий поділ суспільства. Як зазначав Ф. Енгельс, вже на ранньому етапі розвитку сус­пільства голова, що планує роботу, навчилась перекладати її на чужі плечі. Однак у цей час відбувається не тільки виникнення нового типу виробничих відносин і способу виробництва.

Цей перехід значною мірою зумовив виникнення самої політичної сфери, оскільки в її основі лежить не тільки потреба в інституті влади як інструменті злагодженої діяльності вели­ких мас людей, але й потреба в інструменті віднімання дода­ного продукту. Без примусу, з власної волі людина не віддасть продукт своєї праці, на виробництво якого витратила свої жит­тєві сили. У рамках всього суспільства можливість одного кла­су привласнювати плоди іншого забезпечувалась політичним домінуванням першого над другим.

Відбуваються і зміни у сфері культури — вона поповнюється таким компонентом як ідеологія, що покликана лігітимізувати це політичне домінування, запевнити в його природності, спра­ведливості і т.д. І якщо на ранніх етапах розвитку класового сус­пільства це забезпечувалося здебільшого за допомогою релігії, то з часом все більшу роль починають відігравати світські теорії.

Тому суспільство являє собою цілістну систему, в якій всі елементи не просто взаємопов'язані, але й базуються на певному способі виробництва. Відповідно у марксизмі виділяють п'ять історичних типів суспільства, які називаються суспільно- економічними формаціями, це:

первісний лад;

рабовласницький лад;

феодалізм;

капіталізм;

комуністична формація.

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це корінний якії ний переворот у всій соціально-економічній і політичній системі суспільства. Економічною основою революції є конфлікт між зростанням виробничих сил суспільства та застарілою, консер вативною системою виробничих відносин. Цей конфлікт пос тійно поглиблюється та проявляється у посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя. Таким чином виника­ють передумови для формування нової системи соціально-еко­номічних і духовних відносин. З точки зору марксистів, велика і стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони знищу­ють перепони на шляху суспільного розвитку.

Зовсім інший погляд пропонують прихиль­ники функціональної школи, засновником якої є американсь­кий соціолог Толкотт Парсонс.

Постійне відтворення способів взаємозв'язку і взаємодії компонентів, а отже, збереження цілісності і стабільності сус­пільства забазпечується шляхом виконання суспільством пев­них функцій. Т. Парсонс визначає основні функції, без яких система як така існувати не може, це:

- здатність до адаптації (забезпечується економічною під­системою суспільства);

- ціледосягнення (забезпечується політичною підсисте­мою);

- інтеграція (забезпечується правовими інститутами та звичаями);

- відтворення структури (забезпечується системою віру­вань, мораллю й органами соціалізації).

Чим послідовніше здійснюється функціональний поділ діяльності на рівні інститутів і соціальних ролей, тим стабіль­ніше сама соціальна система. Ця модель виявляється дуже продуктивною для вирішення практичних задач забезпечення стабільності будь-якої соціальної системи — від сім'ї, фірми, корпорації до суспільства в цілому. Однак її слабким місцем є розкриття механізму розвитку. Тим більше що соціальні протиріччя, які, на думку багатьох соціологів, є джерелом роз­витку і пронизують будь-яку систему, Парсонс розглядає як прояв дисфункції, з якою необхідно боротися.

Сьогодні для нас особливої гостроти набуває теорія розвит­ку, спираючись на яку ми змогли б розробити стратегію пере­творення України на високорозвинену країну.

2. соціальні зміни і розвиток

Протягом багатьох років у вітчизняній соціології термін «соціальні зміни» не вживався. У суспільних науках і практичній політиці у нас культивувалося поняття «соціальний розвиток», що позначає лише певний вид соціальних змін, які миють спрямованість у бік поліпшення, ускладнення, удоскона­лення. Однак існує безліч інших соціальних змін, які немож­ливо визнати змінами у бік удосконалення, як, наприклад, ви­никнення, становлення, зростання, зникнення, перехідний період і т. д. Тому й одержало популярність більш широке по­няття «соціальні зміни», яке не містить оціночного компонен­ті, охоплює широке коло соціальних змін безвідносно до їх спрямованості. Під соціальними змінами мають на увазі не будь-які зміни, що відбуваються у певній сфері (економічній, політичній, духовній), а зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, інс­титутів, організацій, їх взаємодії.

Таким чином, поняттям «соціальні змі­ни» позначаються різні зміни, що відбува­ються протягом деякого часу в соціальних спільнотах, групах, інститутах, організаціях і суспільствах, у їх взаєминах між собою, а також між окремішії індивідами.

Зміни можуть здійснюватися на всіх рівнях суспільства як системи:

- на рівні особистості (зміна статусу);

- на рівні організацій та інститутів (виникнення одних ін­ститутів, ліквідація або реформування інших);

- на рівні малих і великих соціальних груп (поява фермерів, підприємців);

- на соцієтальному рівні (економічний розвиток/занепад у країні, її розпад).

Соціологія розглядає безліч типів соціальних змін, зокрема:

- прогресивні (рух уперед) і регресивні (відкат назад) зміни;

- імітаційні (копіювання існуючих форм соціального жит­тя) і інноваційні (створення нових форм соціального життя);

- еволюційні й революційні.

На останніх зупинимося трохи докладніше, оскільки, з одного боку, вони характеризують дуже істотні моменти соціального розвитку, а з іншого боку — часто є об'єктом спеку­ляцій. Еволюція — це процес повільних поступових кількісних змін, які не торкаються сутності самого явища. Революція — цс відносно швидкий процес радикальної зміни явища, який веде до виникнення нової якості. Стосовно суспільства - це корінний переворот у житті суспільства, затвердження нового ладу, форма переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

У літературі, у тому числі навчальній, часто не тільки про­тиставляються ці типи розвитку, але й стверджується, що в кож­ного з них є прихильники, які визнають тільки «свій» варіант розвитку. Це надумане твердження. Якщо прихильників пер­шого варіанта, які визнають винятково еволюційний шлях розвитку суспільства, дійсно багато, то прихильників другого, які визнають винятково революційний варіант розвитку, ви навряд чи знайдете, хіба що у самих підручниках і аналогічній літературі. У теорії марксизму, а саме його обвинувачують в аб­солютизації революції, еволюція й революція взаємопов'язані, є ланками безперервного ланцюга розвитку.

Безумовно переважним у часі є еволюційний тип розвитку, що відображує поступове нагромадження позитивних пара­метрів або змін в об'єкті. Але в кожного об'єкта є межа нагро­мадження цих змін, після якої система виходить з рівноваги, руйнується, а її місце займає інша, більш розвинена й відкрита для наступного розвитку, доки все не повторюється знову.

Проілюструємо це на прикладі розвитку транспорту. Ви­нахід колеса та приручення тяглових тварин було, безумовно, революційною подією для прадавніх людей. Після цього мину­ла ера кількох тисячоліть еволюції. Від примітивного возу до вишуканих екіпажів, різноманіття спеціалізованих повозок, що використовувалися для перевезення різних вантажів. Од­нак у XX ст. гужовий транспорт поступився автомобілю, який, у свою чергу, з часом буде замінено чимось більш сучасним. Ці зміни мають революційний характер.

Слід зазначити, що революційні зміни відбуваються тоді, коли, з одного боку, колишня система досягає повного роз­квіту, вичерпуючи можливість наступних змін у рамках даної якості, а з іншого боку, коли вже є в наявності передумови для виникнення нової, що несе в собі потенціал більш високого рів­ня розвитку. Як правило, нова система формується не тільки на місці старої, але й з деякими її елементами, з відтворенням її позитивних якостей.

До речі, прихильники еволюційного підходу до розвитку суспільства, насправді не настільки категоричні відносно рево­люції, як самі про це говорять. Вони не заперечують значення буржуазно-демократичних революцій, які розчистили шлях становлення капіталістичного суспільства. Вони заперечують Соціалістичну революцію, що, відповідно до марксистської до­ктрини, має привести до заміни капіталізму соціалізмом.

Які ж причини породжують соціальні зміни? Вони можуть бути зовнішніми відносно суспільства (екзогенними): тери­торія, її рел'єф, клімат, наявність або відсутність ресурсів тощо га внутрішніми (ендогенними), які породжуються самим сус­пільством. У XX ст., особливо в його першій половині, у багать­ох з'явилася ілюзія незалежності людства від сил природи, ідея про панування людини над нею. Однак уже у другій половині XX ст. людство зіткнулося із зворотним ефектом своєї могут­ності: виробничі сили стали настільки могутніми, що вивели екосистему з рівноваги, спричинили процеси, що загрожують самій цивілізації — вичерпуються ресурси, з'явлюються озо­нові діри, глобальне потепління, зростає частота та масштаб глобальних катаклізмів. І людство повинно знайти варіанти нласного переустрою з метою нейтралізації цих глобальних викликів.

Друга група причин, що породжують соціальні зміни, вини­кає у процесі функціонування самого суспільства в силу його самодостатності та саморозвитку. З приводу того, що конкрет­но породжує саморозвиток суспільства, серед вчених не існує єдності поглядів, і можна говорити про перевагу таких варіан­тів відповіді.

Соціокультурні теорії першопричиною соціальних змін вва­жають зміни, що відбуваються в соціокультурній сфері, — сві­тогляді, релігії, свідомості соціальних груп, суспільства в ціло­му. Такі зміни впливають на розвиток усього суспільства.

Соціально-економічні теорії головну причину вбачають у зростанні продуктивних сил, що детермінують зміни у ви­робничих відносинах, в економіці як базисній сфері.

Індустріально-технологічні теорії вважають, що соціальні зміни витікають з технологічних змін.

На питання, чи мають соціальні зміни причинно-обумов­лений або випадковий характер, також пропонується дві від­повіді.

*Марксизм підкреслює причинну обумовленість всіх со­ціальних явищ, вважає розвиток суспільства природно — істо­ричним процесом.

*Соціальний дарвінізм вважає, що соціальні зміни відбува­ються завдяки випадковим варіаціям і природному відбору.

Сьогодні існує три групи теорій, що претендують на цілісне розкриття механізмів розвитку суспільства, це:

1)теорії еволюційного розвитку суспільства (соціальним еволюціонізм);

2)формаційна теорія (марксизм);

3)циклічні теорії (теорії культурно-історичних типів).

Історично першою була розроблена марксистська теорія історичного процесу, що претендує на статус природничо-істо ричної. У чому її сутність? Всій живій матерії (як системі, що саморозвивається), всім її проявам споконвічно, в інстинкті са­мозбереження закладено два «вектори» його реалізації — праг­нення до розширення свого «життєвого простору» як джерела життєвих ресурсів і підвищення ефективності механізму їх добування й використання. Рівною мірою це стосується біоло­гічних видів, що ведуть одноосібний або стадний спосіб життя. Саме ці «вектори» лежать в основі всієї системи відносин жи­вого із зовнішнім середовищем (природою), визначивши відо­мі нам сьогодні етапи й форми еволюції тваринного світу, що постійно пристосовувався до природи та її змін.

Не були винятком у цьому і наші пращури, але тільки до ви­никнення праці, за допомогою якої вони опосередкували свої відносини з природою. З цього моменту саме праця, зростан­ня продуктивних сил стали засобом забезпечення зазначених вище векторів розвитку.

Візьмемо, приміром, першу — прагнення до розширення життєвого простору. Первісний рід контролював невелику територію. Умовно кажучи, це коло з радіусом, що дорівнює половині денного переходу. Тобто, як би далеко не йшли наші предки вранці, до своєї стоянки вони повинні були встигнути повернутися до приходу темряви. Інакше вони ризикували не повернутися взагалі.

Виникнення землеробства і скотарства дало можливість значно розширити контрольовану територію, перейти від роду до племені, союзу племен, а потім і народності. Натуральний тип господарства, коли основна маса продуктів і виробів спо­живається на місці їх виробництва, на тисячоліття визначив територіальні рамки народностей як необхідні і достатні для відтворення суспільства. Всі великі державні утворення ство­рювалися політичним шляхом і були недовговічні.

Виникнення промисловості, товарного виробництва, які ви­магали широкого внутрішнього ринку для забезпечення стійко­го попиту на однотипну продукцію, зробило необхідним і мож­ливим наступний крок у цьому напрямку — від народностей перейти до націй, створити більші централізовані держави. Ми бачимо й наступні кроки, коли зростання продуктивних сил вимагає вже появу міждержавних утворень — Європейського Союзу та ін. Зрозуміла й подальша траєкторія — усуспільнене людство. І глобалізація, що відбувається сьогодні, — підтверд­ження й прояв даного процесу.

З цим погодяться навіть соціологи, які визнають індустріально-технологічну обумовленість соціальних змін. Частко­ві погодяться вони і з трактуванням механізму прояву другого вектора — підвищення ефективності добування ресурсів унас­лідок неухильного вдосконалення знарядь праці і технологій, технічного, а потім і науково-технічного прогресу. Проте вони не сприймають марксистське трактування ще однієї складової цього прогресу — соціально-економічної, пов'язаної зі зміною мотивації праці безпосереднього виробника.

Праця та суспільство нероздільні. Разом із тим сама праця ішутрішньо суперечлива: вона — джерело благ і вона ж — про­цес витрати життєвих сил людини. У першій якості її хочуть збільшити, у другій — уникнути. До виникнення приватної власності це протиріччя було внутрішнім, воно стимулювало кожного шукати більш ефективні способи діяльності. З ви­никненням приватної власності й доданого продукту ситуація кардинально змінюється. Суспільство ділиться на класи — на тих, хто працює, і тих, хто, організовуючи їх працю, привлас­нює доданий продукт. З цього моменту відносини з приводу присвоєння доданого продукту (доданої вартості) залишають­ся ядром всієї системи суспільних відносин. І так буде завжди, доки існуватиме інститут приватної власності.

Авжеж, умовою існування такої організації суспільної праці і' примушення одним класом іншого, що опирається, у свою чер­гу, на володіння якимось значущим для цього суспільства ресур­сом. Історичні епохи розрізнялися способом добування додано­го продукту, а відповідно, і типом ресурсу, який для цього вико­ристовується, послідовно переходячи від сили до грошей, а від них — до знань. Варто тільки підкреслити, що перехід від одного виду ресурсу до іншого жодним чином не зменшував значення попереднього, оскільки наступний включав його в себе.

Логіка розвитку суспільства проявляється в нерозривній єдності двох тенденцій, що супроводжують людство на всьому шляху його розвитку з моменту виникнення приватної влас­ності, — від рабовласницького суспільства до феодального, а від нього до капіталістичного — зниження жорсткості зов­нішнього примусу до праці й одночасного підвищення її ефектив­ності. Пояснення цього парадоксального на перший погляд поєднання в тому, що на зміну зовнішньому малоефективному примусу приходить більш ефективна внутрішня мотивація, обумовлена тим, що все більшу частину виробленого продукту одержує у вигляді винагороди сам працівник. Досить подумки простежити цей ряд: раб, кріпак, працівник капіталістичного виробництва ХІХ ст. і сучасний робітник у США або Європі. Збільшується частка необхідної праці, в якій безпосе­редньо зацікавлений сам робітник, а отже, змінюється й моти вація його трудової діяльності, і зменшується частка доданої праці (доданої вартості), що одержується під примусом.

З моменту виникнення приватної власності і класів про­тягом декількох тисячоліть людство неухильно йде шляхом втілення цих тенденцій. І як складна система, що прагне до підвищення своєї ефективності, буде й далі йти цим шляхом, неминуче наближаючись до логічного результату — звільнен­ню праці, або, говорячи словами К. Маркса, — до комунізму.

Однак, крах Радянського Союзу, який першим здійснив спробу перейти від капіталізму до соціалізму, був розтлума­чений як повний провал доктрини Маркса та підтвердження непорушності капіталізму і теорій соціального еволюціонізму, в яких ні доданому продукту (доданій вартості), ні класово­му антагонізму, а тим більше соціальній революції місця вже не залишилося.

Соціальний еволюціонізм являє собою і пробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, Сонячної системи, Землі, Одним з перших теоретиків соціаль­ного еволюціонізму був англійський соціолог Герберт Спенсер. У соціології Спенсера реалізована основна ідея соціального еволюціонізму XIX ст. — ідея існування історичних стадій люд­ського суспільства, що розвиваються від простого до складно­го, від традиційного до раціонального, від неосвіченого до ос­віченого, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією, від нечітко інтегрованого до строго інтегрованого.

У рамках соціального еволюціонізму виник ряд теорій, які поставили перед собою мету відобразити поступальний рух суспільства на основі порівняння його минулого та ниніш­нього стану. Першу спробу створення такої теорії здійснив Ф. Тьонніс, розмежувавши поняття «громада» (гемайншафт) і «суспільство».

На основі протиставлення традиційного та сучасного су­спільств у 50-60-ті роки XX ст. сформувалася теорія індуст­ріального суспільства (Р. Арон, У.Ростоу). Теорія індустріаль­ного суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного (традиційного) суспільства, в якому панує натуральне господарство і станова ієрархія, до передового індустріального суспільства. Для індустріального суспільства характерні:

- розвинена та складна система поділу праці в суспільстві в цілому при спеціалізації в конкретних сферах виробництва і управління;

- масове виробництво товарів на широкий ринок;

- механізація й автоматизація виробництва і управління;

- науково-технічна революція.

З точки зору цієї теорії основні характеристики великої промисловості обумовлюють форму поведінки людей не тіль­ки в сфері організації та управління виробництвом, але й у всіх інших сферах громадського життя.

У 60-ті роки XX ст. теорія індустріального суспільства от­римує розвиток у теорії постіндустріального суспільства, яка активно розробляється в американській (Д. Белл) і західно­європейській (А. Турен) соціології. Відповідно до даного підхо­ду суспільство у своєму розвитку проходить такі стадії як:

* доіндустріальне суспільство;

* індустріальне суспільство;

* постіндустріальне суспільство.

Основні характеристики цих стадій суспільного розвитк представлено в табл.

Стадії суспільного розвитку

Критерії

Доіндустріаль- не суспільство

Індустріальне суспільство

Постіндустріальне суспільство

Основна сфера діяльності

Сільське госпо­дарство, гірнича справа

Обробна про­мисловість

Сфера послуг

Основні виробничі ресурси

Земля, природна сировина

Капітал

Знання, інформація

Найбільш впливова соціальна група

Землевласники, священики

Промисловці, банкіри

Вчені, менеджери- консультанти

Специфічні

форми соціальної організації

Церква, армія

Корпорації, банки

Університети

Соціальна стратифіка­ція

Стани, касти, рабство

Класи

Професійні групи

Соціальний

статус індивіда виз­начається

владою

грішми

знаннями

Рівень освіти

Абсолютна біль­шість населення безграмотна

Широке поши­рення середньої та середньої фахової освіти

Загальне середнє, широке поширення вищої освіти, збіль­шення тривалості навчання

Задоволен­ня потреб

вітальні

(необ­хідні для життя)

Матеріальний добробут, ос­новні соцпотреби

Самореалізація

Модернізація

У рамках даної теорії важливу роль має поняття модернізації. Модернізація це перехід від доіндустріального до індустріального, або капіталіс­тичного, суспільства, що здійснюється шляхом комплексних ре­форм, розтягнутих у часі. Модернізація включає кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя людей, що всі сфери суспільства. Сутність модернізації пов'язують із поширенням в усьому світі цінностей і досягнень індустріаль­ного суспільства — раціоналізму, ощадливості, урбанізації, ін­дустріалізації. У більш широкому плані модернізація — це пе­рехід на більш високу стадію суспільного розвитку.

Розрізняють два види модернізації.

1. Органічна модернізація є моментом власного розвитку країни і зумовлена всім ходом попередньої еволюції, напри­клад, перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст. Капіталізм виникає як при­родний результат змін в укладі життя, традиціях, світогляді й орієнтаціях людей.

2. Неорганічна модернізація являє собою відповідь на зов­нішній виклик з боку більш розвинених країн. Вона є способом «доганяючого» розвитку, що впроваджується урядом з метою переборення історичної відсталості і уникнення залежності під іноземних держав. Росія, яка внаслідок татаро-монгольської навали була відкинута у своєму розвитку на кілька століть назад, неодноразово намагалася наздогнати передові країни, і Іетровські реформи, сталінська модернізація 1930-х років, пе­ребудова 1980-х років і наступні економічні реформи переслі­дували саме цю мету.

Неорганічна модернізація припускає, що держава доганяє більш передові країни і запозичає у них передові технології. Модернізація відбувається шляхом закупівлі закордонного устаткування і патентів, запозичення чужої технології, запро­шення фахівців, навчання за кордоном, інвестицій. Відповідні :іміни відбуваються в соціальній і політичній сферах: різко змі­нюється система керування, вводяться нові владні структури, конституція країни перебудовується під закордонні аналоги.

Неорганічна модернізація починається не з культури, а з еко­номіки і політики. Органічна модернізація йде «знизу», а неор­ганічна — «зверху». Принципи «модерніти» не встигають охо­пити переважну більшість населення, тому не одержують міц­ної соціальної підтримки. Вони володіють розумами найбільш підготовленої частини суспільства. Саме такий вид модерніза­ції здійснюється в пострадянських суспільствах.

У. Ростоу оптимістично дивиться на перспективи модернізації традиційних суспільств. Він впевнений, що раціональні фрагменти (комунікації, товарообмін, зростання обсягів знань, універсалізація відносин), поступово закріплюючись, створять більш-менш органічно модернізовану соціальну систему, Японії треба було 20 років на те, щоб наздогнати, а за деякими показниками й перегнати США, в якої вона запозичила техно­логію та фінанси. За короткий термін неорганічна модернізація змінилася органічною.

Теорії модернізації як обґрунтування стратегії переходу відстаючих країн на більш високий рівень розвитку з'явилися в 50-60-ті роки XX ст. Вони ставили перед собою завдання до­помогти країнам Центральної та Латинської Америки досягти індустріального рівня розвитку. Однак тоді це завдання вирі шити не вдалося.

Новий сплеск цих теорій та їх сучасних різновидів — теорії транзиту, теорії трансформації, теорії перехідних суспільств — почався з розвалом Радянського Союзу і соціалістичного табо­ру. Тепер у центрі уваги опинилися закономірності й механіз­ми переходу постсоціалістичних країн до ринкового лібераль­но-демократичного суспільства з орієнтацією на досягнення у перспективі постіндустріальної стадії розвитку. Саме так сьогодні формулюють завдання України більшість політиків і політичних партій.

Проте весь парадокс теорій модернізації та їх нових різно­видів полягає в тому, що ціль, яка ними декларується, — ука­зати шлях, що дає кожному народу шанс досягти рівня розви­нених європейських країн, — недосяжна. Цьому є дві причини: екзогенна й ендогенна. Перша — дефіцит ресурсів. Ще у 1980-ті роки західнонімецькі вчені підрахували: щоб забезпечити за­хідноєвропейський рівень розвитку й добробуту всьому люд­ству, не вистачить ресурсів ще трьох таких планет, як Земля. За 25 років чисельність населення збільшилася, а кількість ре­сурсів зменшилася. Сьогодні найбільш розвинені країни світу (так званий «золотий мільярд») що становлять майже 1/6 час­тину людства, споживають більше половини всіх ресурсів, що добуваються. Планетарних ресурсів, що залишилися, не виста­чить для того, щоб забезпечити європейський рівень добробу­ту навіть для одного Китаю, проте крім нього на планеті зали­шається ще понад 4 млрд. населення недостатньо розвинених країн.

Дефіцит ресурсів зростає, і для збереження контролю над ними найбільш розвинені країни використовують весь доступ­ний їм арсенал засобів — від прямої агресії й установлення свого контролю в регіонах, що володіють ресурсами, до ідео­логічного підкорення населення менш розвинених країн, нав'язування їм такого варіанта перетворень, які насправді за­кріплюють їх залежність, позбавляють можливості зробити ре­альний ривок у своєму розвитку. Певну роль у такому ідеоло­гічному підкоренні відіграють вище названі теорії модернізації, икі обіцяють незбутнє, орієнтують на проведення згубних для менш розвинених країн реформ.

Підкреслимо, у теоріях модернізації багато конкретики, опису реальних реформ і перетворень, які дозволили цілому ряду держав, насамперед Південно-Східної Азії, зробити цивілізаційний ривок і вийти на більш високий рівень розвит­ку. І в цій фактологічній насиченості полягає привабливість цих теорій. Разом з тим у цих теоріях не показано, як і за раху­нок чого цим країнам вдалося зробити цей прорив, такий недо­сяжний для більшості країн у силу зазначених вище причин. Що треба знати і що необхідно зробити, щоб всупереч усьому навоювати своє місце серед найбільш розвинених країн, мож­ливо навіть потіснивши для цього деяких менш енергійних з них? Чи може нам допомогти в цьому третя група теорій, які претендують на цілісний розгляд механізму розвитку суспіль­ства, — циклічні теорії (теорії культурно-історичних типів)?

Циклічні теорії. Поряд із теоріями, які визнають мож­ливість прогресивного розвитку суспільства, мають місце теорії, що заперечують його. Це так звані циклічні теорії (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі). Циклічні теорії заперечують можливість нескінченного про­гресивного розвитку, акцентують увагу на багатолінійтсті і багатонаправленості розвитку суспільства й культури. У рамках цих теорій виділяються певні типи культурних і соціальних си­стем, підкреслюється їх своєрідність, а в деяких випадках вису­вається ідея замкнутості, локальності культур і цивілізацій.

Теорія культурно-історичних типів М. Данилевського поді­ляє всі народи на історичні та неісторичні. Неісторичні на­роди — це тупикові ділянки в розвитку суспільства, вони не в змозі вирішувати свою долю, отже, вони не в змозі виробити свої культурно-історичні типи. М. Данилевський нараховує 13 культурно-історичних типів, створених історичними наро­дами, це єгипетський, китайський, ассиро-вавилонський (древньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський), романо-германський, перуанський, європейський, слов'янський.

Культурно-історичні типи відрізняються за поєднанням в них 4-ох основних елементів: релігійного; політичного; культурного; економічного.

Багато типів однобазові, тобто в них переважає якийсь один елемент: у європейському — релігійний, у грецькому культурний, у романо-германському — економічний. І лише слов'янському типу з його православ'ям, культурною самобутністю, самодержавством і селянською громадою визначено стати чотирьохбазовим типом.

На думку М. Данилевського, західна цивілізація пройшла стадію розквіту, майбутнє ж належить слов'янському типу.

Кожний культурно-історичний тип, якщо він не гине насильницькою смертю, проходить чотири фази свого розвитку, це:

    1. Несвідомий період, коли народи ще не вийшли на історич ну арену і перебувають у формі «етнографічного матеріалу».

    2. Період державного становлення, формування основних соціальних інститутів і соціальних регуляторів.

    3. Період розквіту.

    4. Період занепаду.

За А. Тойнбі, всесвітня історія — це відтворення й загибель регіонально несумісних одна з одною цивілізацій. При поясненні причин становлення та розквіту цивілізацій вирішальну роль відіграють «відповіді» народів на «виклик», кинутий їм обста­винами. Із зростанням усе менше й менше виникає викликів, що йдуть із зовнішнього середовища, і усе більше з'являється викликів, породжених усередині діючої системи або особис­тості. Основні критерії росту — це прогресивний рух у напрям­ку самовизначення.

Теорія культурно-історичних типів використовується в до­слідженні своєрідності і взаємодій локальних культур, однак вона навряд чи здатна стати теоретичною основою для вирі­шення проблем, які стоять сьогодні перед Україною.