2. Основні види та функції соціальних інститутів

Система інститутів у кожному суспільстві складна, а потре би, що постійно розвиваються, викликають до життя все ноні інститути. Це викликає необхідність їх більш або менш точної класифікації.

Існують різні підходи до класифікації основних видів наяп них в суспільстві соціальних інститутів. З них доцільно виді лити два основні —формалізований (організаційний) та пред метний (функціональний). Відповідно до першого критерію, залежно від формалізації та легалізації, соціальні інститут поділяються на формальні і неформальні.

Формальні — ті, діяльність яких базується на суворих нормативно і, можливо, юридично закріплених наказах, правилах, інструкціях і т. п. Це такі інститути як держава, армія, суд тощо. В неформальних інститутах така регламентація соціаль них ролей, функцій, засобів і методів діяльності та санкцій за ненормативну поведінку відсутня. Вона замінюється нефор мальним регулюванням через традиції, звичаї, соціальні нор­ми тощо. Від цього неформальний інститут не перестає бути інститутом та виконувати відповідні регулятивні функції. На­приклад, ватага хлопчаків, що граються у дворі чи парку, оби­рає свого ватажка та його помічників і встановлює, якими бу­дуть їх функції під час гри. В цьому випадку ми маємо справу з інститутом, який у зачатковому стані має майже всі ознаки інституту. Однак функції цього інституту, його засоби і мето­ди дій не знайшли прояву у формальних правилах, які дають гарантію стійкої організації більш широкої групи. Отже, тут ми маємо справу з інститутом неформальним. Якщо ж народ вибирає президента, то обсяг його функцій, засобів та методів детально регулюється діючим законодавством. Таким чином, ватажок у групі хлопчаків — це неформальний інститут, а президентство — формальний інститут суспільства.

Більш важливе значення має класифікація інститутів на ос­нові предметного критерію, тобто тих змістовних задач, які виконує інститут. Ця класифікація відповідає основним функ­ціям, що виконуються цим інститутом. Протягом свого істо­ричного розвитку, люди завжди прагнули інституціоналізувати (регламентувати) свої відносини, які повязані з актуальними потребами в різних сферах діяльності, тому за родом діяльності ісоціальні інститути поділяються на:

економічні інститути, які займаються виробництвом, обмі­ном і розподілом благ і послуг, регулюванням грошового обігу, організацією та розподілом праці тощо. Вони спираються на матеріальний базис суспільства, задовольняючи потреби у здо­буванні та регулюванні засобів існування. Власність, обмін, гро­ші, банки, господарські об'єднання різного типу власності — це приклади економічних соціальних інститутів, саме вони за­безпечують всю сукупність виробничих зв'язків у суспільстві, об'єднуючи економічне життя з іншими сферами суспільства;

політичні інститути, які задовольняють потреби в безпеці та налагодженні соціального порядку і пов'язані з встановлен­ням, виконанням, підтримкою влади, а також утворенням та регулюванням моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримкою сформованої соціальної структури суспільства. Політичними є такі інститути як держава, партія, суд, армія та ін. Вони в концентрованій формі виражають існуючі в дано­му суспільстві політичні інтереси та відносини. їх сукупність визначає соціальну природу політичної системи суспільства (тоталітарної, авторитарної, демократичної), ступінь розвинутості політичного життя;

виховні та культурні інститути, які створені для забезпе­чення розвитку культури (освіти, науки), передачі культурних цінностей, соціалізації молодого покоління. У свою чергу вони поділяються на: соціокультурні, виховні (механізми та засоби морально-етичної орієнтації, нормативно-санкціонуючі ме­ханізми регуляції поведінки на основі норм, правил), суспільні, наприклад, церемоніальні організації, добровільні об'єднання, що регулюють повсякденні міжособистисні контакти. Прикла­дами таких інститутів є освіта, культура, наука, художні уста­нови та організації;

релігійні інститути, які регламентують відносини людей із релігійними структурами, осмислюючи духовні проблеми та проблеми сенсу життя. Прикладами їх є церква, обряди, кон­фесії тощо;

шлюбу і сім'ї — це інститути, які задовольняють потреби у відтворенні роду.

Така типологізація не є повною та єдиною, але включає основні соціальні інститути, які окреслюють регулювання ос­новних суспільних функцій. У сучасних суспільствах можна знайти інститути не охвачені даною класифікацією, проте вона включає так звані «головні інститути», що регулюють основні суспільні функції та виступають у всіх типах цивілізацій. Взаємозв'язок та інтеграція інститутів базується на основі структури особистості людини, однорідності її потреб. Для задоволення всіх потреб людина повинна брати участь у інститутах різного типу, на базі змістовного розподілу праці та предметного зв'язку функцій, що виконуються. Діяльність у сфері освіти, управлін­ня, у матеріально-виробничий галузі, у галузі спілкування зу­мовлює включення особистості у цілий ряд інститутів; на базі домінування інститутів одного типу. Наприклад, у суспільстві феодальної Європи домінування церкви зумовило інтеграцію решти всіх інших видів інститутів. В інших суспільствах можна зустріти домінування політичних або економічних інститутів. Наприклад, у суспільствах тоталі­тарного типу домінуючими є політичні інститути. Саме вони виз­начають характер економічних, духовних соціальних інститутів.

Взаємопов'язана система інститутів утворює згуртовану систему, що забезпечує задоволення потреб членів суспільства, регулює їх поведінку та гарантує розвиток суспільства як ці­лого. Однорідність складу, безконфліктність та неперервність цієї системи виступає вирішальним чинником для стабільності та сили суспільства як цілого.

Соціальні інститути постійно взаємодіють з соціальним середовищем, яким виступає суспільство. Ця взаємодія найяскравіше Проявляється у тих функціях, які виконує даний соціальний інститут. Роберт Мертон, видатний амери­канський соціолог, теоретично виділив явні, латентні функції та дисфункції соціального інституту, які виявилися не тільки характеристиками соціальної структури суспільства, але й ін­дикаторами його загальної стабільності.

Явні функції соціального інституту — це функції, для ви­конання яких і створювався даний соціальний інститут, тобто функції, що відповідають меті його діяльності (так, явна функ­ція соціального інституту сім'ї — відтворення потомства, його виховання та залучення до соціального життя). Явні функції інститутів записані в уставах, формально заявлені, прийняті всіма причетними людьми, декларовані. Оскільки явні функ­ції завжди оголошені і в кожному суспільстві їх супроводжує досить сувора традиція або процедура (від помазання на царс­тво чи президентської клятви до конституційних записів і при­йняття спеціальних законів чи нормативних актів: про освіту, охорону здоров'я, прокуратуру, соціальне забезпечення тощо), вони виявляються більш формалізованими і підконтрольними суспільству.

Якщо розглядати у самому загальному вигляді діяльність будь-якого соціального інституту, можна помітити, що його основною функцією є задоволення соціальних потреб, заради яких він і був створений та існує. Проте для здійснення цієї функції кожний інститут виконує відносно своїх учасників функції, що забезпечують спільну діяльність людей по задово­ленню своїх потреб. Перш за все, це — такі функції, як:

Функція закріплення та відтворення суспільних відносин у певній галузі. Кожний інститут наділено системою правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх членів, роблять цю поведінку передбачуваною. Відповід­ний соціальний контроль забезпечує порядок і рамки, в яких повинна протікати діяльність кожного члена інституту. Тим самим інститут забезпечує стійку соціальну структуру сус­пільства. Дійсно, кодекс інституту сім'ї, наприклад, передба­чає, що члени суспільства повинні поділятися на досить стійкі малі групи — сім'ї. За допомогою соціального контролю інсти­тут сім'ї намагається забезпечити стабільність кожної окремої сім'ї, знижує можливість її розпаду. Розвал інституту сім'ї — це, перш за все, поява хаосу та непередбаченості, розпад багатьох груп, порушення традицій, неможливість забезпечення нор­мального сексуального життя та якісного виховання підроста­ючого покоління.

Функція регулювання та соціального контролю полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом напрацювання шаблонів поведінки. Все культурне життя лю­дини протікає з її участю в різних інститутах. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди зіштовхується з ін­ститутом, що регламентує його поведінку в даній сфері. Навіть якщо якийсь вид діяльності невпорядкований та неврегульований, люди швидко починають інституціоналізовувати його.

Таким чином, за допомогою інститутів індивід проявляє у со­ціальному житті передбачувану та стандартизовану поведінку. Він виконує рольові вимоги-очікування і знає, чого чекати від оточуючих його людей. Таке регулювання необхідне для спіль­ної діяльності.

Функція інтеграції та згуртування суспільства. Ця фун­кція включає процеси згуртування, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, що проходять під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій і систем ролей. Інтеграція людей в інституті супроводжується упоряд­куванням взаємодій, збільшенням обсягів та частоти контактів. Усе це приводить до збільшення стабільності та цілісності еле­ментів соціальної структури, особливо соціальних організацій. Ін­тегративні процеси, що здійснюються за допомогою інститутів, необхідні для скоординованої діяльності людей, здійснення влади, утворення складних організацій. Інтеграція — це одна із умов виживання організацій, а також один із засобів співвідно­шення цілей його учасників.

Транслююча функція. Суспільство не могло б розвива­тися, якби не було можливості передавати соціальний досвід. Кожний інститут для свого нормального функціонування пот­ребує припливу нових людей. Це може відбуватися як шляхом розширення соціальних меж інституту, так і зміни поколінь. У зв'язку з цим у кожному інституті передбачено механізм, що дозволяє індивідам соціалізувати його цінності, норми та ролі. Наприклад, сім'я, виховуючи дитину, намагається орієн­тувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються її батьки. Державні установи намагаються впливати на громадян, щоб привити їм норми підкорення та лояльності, а церква на­магається залучити до віри якнайбільшу кількість членів суспільства.

Комунікативна функція, або включення людей в діяльність. Інформація, напрацьована в інституті, повинна розповсюджу­ватись як всередині інституту з метою управління і контролю за дотриманням норм, так і у взаємодії з іншими інститутами. При цьому характер комунікативних зв'язків інституту має свою специфіку — це формальні зв'язки, які здійснюються в системі інституціоналізованих ролей. Як відзначають дослід­ники, комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні створені спеціально для передачі інформації (як, наприклад, засоби масової інформації), інші мають обмежені можливості для цього; одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші — пасивно (видавництва).

Явні функції інститутів є очікуваними та необхідними. Вони формуються та декларуються у кодексах і закріплені в системі статусів і ролей. Коли інститут не справляється з виконанням явних функцій, його неодмінно чекають дезорганізація та змінення: ці явні, необхідні функції можуть почати виконуватися іншими інститутами.

Водночас з прямими результатами дій соціальних інститутів існують також результати, які знаходяться поза безпосереднь­ою метою інституту, які не заплановані раніше. Ці результати діяльності інституту прийнято називати латентними, або при­хованими, функціями інституту. Латентні (приховані) функ­ції соціального інституту — це позитивні наслідки виконання явних функцій, які виникають у процесі життєдіяльності со­ціального інституту і не зумовлені метою даного інституту (так, латентна функція інституту сім'ї — соціально-статусна, тобто, це передача певного соціального статусу від одного по­коління до іншого у рамках сім'ї).

Найбільш яскраво існування латентних функцій інституту показано Т. Вебленом, який писав, що було б наївно стверджу­вати, що люди їдять чорну ікру, тому що хочуть вгамувати голод, та купують розкішні «Кадилаки», тому що хочуть придбати якіс­ний автомобіль. Очевидно, що ці речі придбаються не заради за­доволення явних насущних потреб. Т.Веблен робить звідси ви­сновок про те, що виробництво речей споживання виконує при­ховану, латентну функцію — воно задовольняє потребу людей у підвищенні власного престижу. Таке розуміння дій інституту виробництва речей споживання докорінно змінює уявлення про його діяльність, завдання та умови функціонування.

Таким чином, тільки за допомогою системного вивчення і явних, і латентних функцій інститутів ми можемо отримати справжню картину соціального життя.

Як уже говорилося, соціальні інститути взаємодіють з со­ціальним середовищем, яким виступає суспільство. Цей процес може бути нормальним, однак можливі й порушення. Млже виникнути ситуація, коли соціальні потреби, що змінилися, не знайдуть адекватного відображення у струк­турі та функціях відповідних соціальних інститутів. Унаслідок такої невідповідності в діяльності соціального інституту мо­жуть виникнути явища дисфункції.

Дисфункція соціального інституту — це явище невідповід­ності діяльності соціального інституту існуючим соціальним потребам або, іншими словами, порушення нормативної взаємо­дії інституту з соціальним середовищем.

Зовні явище дисфункції соціального інституту може ви­ражатися в недостатній кількості підготовлених кадрів, ма­теріальних ресурсів, в організаційних недоліках тощо. Зі зміс­товної точки зору (що більш важливо) дисфункція виражаєть­ся у невиразності цілей діяльності, невизначеності функцій, падінні соціального престижу та авторитету даного інституту. Невідповідність діяльності інституту характерові соціальних потреб веде до зниження значення його службової ролі, що, у свою чергу, призводить до переродження його окремих фун­кцій у ритуальну діяльність, не спрямовану на досягнення пев­ної раціональної цілі.

Прикладом дисфункції може бути дисфункція інституту релігії. Явною функцією інституту релігії є духовне збагачен­ня людини, згуртування суспільства навколо спільної ідеоло­гії. Однак незалежно від цілей церкви з'являються люди, які заради релігії кидають виробничу діяльність, полишають ро­дини. Фанатики починають гоніння на іновірців, з'являється можливість соціальних конфліктів на релігійному ґрунті.