- •Рецензенти:
- •1.1. Педагогіка як наука 11
- •2.1. Дидактичні основи процесу навчання...........71
- •5.2. Виховання в Давньому Римі 247
- •Загальні основи педагогіки
- •1.1. Педагогіка як наука
- •1.1.1. Предмет та завдання педагогіки
- •1.1.2. Основні категорії педагогіки
- •1.1.3. Педагогічні закони і закономірності
- •1.1.4. Виникнення та розвиток педагогіки
- •1.2. Методи педагогічного дослідження
- •1.3.1. Біологізаторські та соціологізаторські концепції розвитку людини. Педологія
- •1.3.2. Фактори розвитку людини
- •1.4. Вікові та індивідуальні особливості розвитку дитини
- •1.4.1. Закономірності розвитку в різні
- •1.4.2. Особливості розвитку і виховання дітей різного віку
- •1.5. Особистість учителя сучасної школи
- •1.6. Педагогічна техніка вчителя
- •1.7. Педагогічний процес як система
- •1.7.1. Цілісний педагогічний процес
- •1.7.2. Діалектика педагогічного процесу
- •1.7.3. Загальні закономірності педагогічного процесу
- •1.7.4. Етапи педагогічного процесу
- •1.8. Педагогічна технологія як
- •1.9. Система освіти в Україні
- •1.9.1. Державна національна програма «Освіта» (Україна у XXI ст.)
- •1.9.2. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти (18.06.96 р.)
- •1.9.3. Закон України «Про освіту» (23.03.1996 р.)
- •1.9.4. Закон України «Про загальну середню освіту» (13.05.1999 р.)
- •1.9.5. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес
- •2.1. Дидактичні основи процесу навчання
- •2.1.1. Історичний екскурс (різноманітні системи навчання)
- •2.1.2. Сутність навчання, його структура та функції
- •2.1.3. Зміст загальної середньої освіти. Функції навчальних дисциплін
- •2.1.4. Закономірності навчання
- •2.1.5. Принципи навчання
- •2.2.1 Активні методи навчання
- •2.3. Види навчання
- •2.3.1. Проблемне навчання
- •2.3.2. Програмоване навчання
- •2.3.3. Індивідуалізоване навчання
- •2.3.4. Модульне навчання
- •2.3.5. Комп'ютерне навчання
- •2.3.6. Дистанційне навчання
- •2.4. Стилі навчання
- •2.5. Технології навчання
- •2.6. Форми організації процесу навчання
- •2.6.1. Загальна характеристика організаційних форм навчання
- •2.6.2. Урок — основна форма організації навчання
- •2.6.3. Інші форми організації навчання
- •2.7. Перевірка й оцінка результатів навчання
- •3.1. Сутність процесу виховання. Принципи виховання
- •3.2. Методи виховання
- •3.3. Виховання особистості в колективі
- •3.4. Моральне виховання
- •3.5. Моральне самовиховання учнів
- •3.6. Естетичне виховання
- •3.7. Розумове виховання
- •3.8. Патріотичне виховання учнів. Формування культури міжнаціональних відносин
- •3.9. Трудове виховання і профорієнтація
- •3.10. Робота з важковиховуваними дітьми
- •3.12. Класне керівництво й учнівський колектив
- •3.14. Сутність гуманістичних відносин у педагогічній діяльності
- •Основні ознаки співробітництва
- •Управління освітніми системами
- •4.1. Теоретичні засадиуправління загальною середньою освітою в україні
- •4.1.1. Рівні загальної середньої освіти
- •4.1.2. Стратегічні завдання та пріоритетні напрями розвитку загальної середньої освіти
- •4.1.3. Система державного управління загальною середньою освітою
- •4.1.4. Заклади системи загальної освіти
- •4.1.5. Шляхи та засоби оновлення функцій управління сучасними закладами загальної середньої освіти
- •4.2. Педагогічний менеджмент як сучасна концепція внутрішкільного управління
- •4.2.1. Основні поняття традиційної теорії внутрішкільного керівництва
- •4.2.2. Основні підходи до визначення сутності поняття «педагогічний менеджмент»
- •4.2.3. Що таке педагогічний менеджмент?
- •4.2.4. Характеристика функцій і принципів педагогічного менеджменту
- •4.2.5. Сутність професійної діяльності керівника сучасного навчально-виховного закладу як менеджера освіти
- •4.2.6. Сутність самоменеджменту в професійній діяльності керівника сучасного закладу
- •Нариси з історії педагогіки
- •5.1. Виховання у Давній Греції
- •5.2. Виховання в Давньому Римі
- •5.3. Значення християнства для виховання
- •5.4. Освіта, школи, університет в середні віки
- •5.5. Педагогічна культура епохи Відродження
- •5.6. Педагогічні погляди я.А. Коменського
- •5.7. Педагогічні погляди:
- •Д. Локка, ж-ж. Руссо,
- •Й.Г. Песталоцці, а. Дістервега,
- •Й.Ф.Гербарта
- •5.8. Основні віхи розвитку освіти і педагогічної думки в Україні (х-хіх століття)
- •5.8.1. Освіта і педагогічна думка в Київській Русі до середини XIII століття
- •5.8.2. Становлення педагогічної теорії і практики в Україні в другій половині хіп-хуш століття
- •5.8.3. Вплив соціально-політичних та економічних зрушень на освіту і педагогічну думку України в XIX столітті
- •5.9. Педагогічна система к.Д. Ушинського
- •5.10. Софія Русова
- •5.11. Освіта в Україні у XX сторіччі (1900-1933 рр.)
- •5.12. Педагогічні погляди а.С. Макаренка
- •5.13. Педагогічна творчість в.О. Сухомлинського
- •5.14. Педагоги-новатори сьогодення
- •Педагогіка
- •61022, Харків-22, пр. Правди, 7, кв. 31.
1.3.1. Біологізаторські та соціологізаторські концепції розвитку людини. Педологія
Фактор (той, що робить) — це причина, рушійна сила якогось процесу, це явище, яке взаємодіє з іншими у процесі розвитку цілого.
Історія науки відображає різні методологічні підходи до факторів, які зумовлюють розвиток особистості.
Представники біологізаторської концепції вирішальну роль відводили спадковості, яка визначає все майбутнє людини, її розумові здібності, мораль, поведінку — фатально обумовлює її долю. Представниками цієї концепції були: Е. Геккель, Ф. Мюллер, В. Штерн, Дж. Дьюї, Е. Торндайк.
Представники соціологізаторської концепції вважали, що людина народжується «чиста як дошка» (лат. tabula rasa), на якій поступово, під впливом досвіду та виховання, з'являються письмена. Провідна роль середовища заперечує активність самої людини в розвитку, саме середовище визначає відмінності в розумових здібностях. Вади середовища визначають схильність людини до правопорушень, пияцтва. Цю точку зору поділяли 3. Зазо, Е. Шпрангер, В. Вундт.
Наприкінці XIX ст. виникла наука про цілісне вивчення дитини — педологія, її назвою завдячуємо американському дослідникові Оскару Хрисману. Вважалося, що психологи, соціологи, лікарі та педагоги складуть теорію, до якої увійдуть усі найбільш цінні висновки та надбання цих наук. Широке поширення педологія мала в Радянському Союзі в середині 20-х років XX ст., при цьому біогенетична концепція дуже швидко була викоренена. Соціогенетична концепція перебільшувала роль середовища. Вважалося, що дитина — це на 90% продукт середовищ-них впливів і лише на 10% її поведінка визначається інстинктами. Ця концепція принижувала роль виховання, але педологи вперше зробили спробу не тільки описати, а й пояснити педагогічні явища. Від педології почали вимагати термінового вирішення проблем формування людини «нового суспільства», до педологічних досліджень стали причетні малокомпетентні люди, а головне, жорсткий курс на «індустріалізацію» вимагав поточного підходу до навчання і виховання. Отже, 4 липня 1936 р. була прийнята постанова ЦК ВКП(б) «О педологических извращениях в системе наркомпросов», в якій педологію було названо лженаукою і вона була заборонена. Також було заборонено експериментально досліджувати особистість дитини, вплив на її поведінку та розвиток спадкових і соціальних факторів.
1.3.2. Фактори розвитку людини
Прогресивні думки щодо розвитку особистості висловлювали як зарубіжні (К. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро), так і вітчизняні (В.Г. Бєлінський, К.Д.Ушинський, Т.Г. Шевченко та ін.) мислителі та педагоги. Вони підкреслювали, що не спадковість робить людину порочною, а погане виховання та погані умови. У Т.Г. Шевченка у творі «Близнюки» змальовані два хлопчики, які у спадщину отримали однакові нахили, але, виховуючись у різних умовах, у процесі розвитку стали зовсім різними.
Сучасна наука визнає три провідних фактори в розвитку та формуванні особистості: спадковість, середовище та виховання.
Спадковість. Під спадковістю розуміють передачу від батьків до дітей певних якостей та особливостей. Носії спадковості — гени. Сучасна наука довела, що властивості організму зашифровані у своєрідному генному коді, який зберігається та передає всю інформацію про властивості організму. Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, морфологічні та фізіологічні ознаки, будову нервової системи, стать організму, стадії дозрівання, колір волосся, очей, шкіри, групу крові, резус-фактор та ін. Генотип нервової системи зумовлює характер та особливості протікання нервових процесів. Порушення нервової діяльності батьків, нервові захворювання можуть передаватись у спадщину (наприклад, таке нервове захворювання як шизофренія). Спадковий характер мають і деякі захворювання: хвороба крові — гемофілія, цукровий діабет, серцево-судинні хвороби тощо. Генотип організму залежить і від зовнішніх умов, які можуть впливати на хромосомний апарат та гени. Це — радіація, інтоксикація, екологічне середовище та ін. Внаслідок цього виникають неспадкові відхилення від нормального розвитку, такі аномальні ознаки є природженими, вони виникають у процесі утробного розвитку дитини. Негативний вплив на майбутню дитину мають куріння, алкоголізм та наркоманія батьків, також негативно впливають на дитину різні захворювання майбутньої матері. Так, якщо вагітна жінка хворіє на краснуху, то є велика ймовірність народження у неї розумово неповноцінної дитини.
Людський індивід від народження отримує деякі нахили, задатки.
Задатки — це природні потенції виникнення та розвитку певних психічних властивостей. Людина успадковує не здібності, а лише задатки, які можуть реалізуватися або не розвинутись у здібності. Для реалізації задатків потрібні певні людські умови життя індивіда та засоби, створені суспільством. Особливо гостра суперечка у поглядах учених стосується спадковості здібностей до інтелектуальної діяльності. Видатний генетик М.М. Дубінін вважає, що для нормального мозку нема генетичної обумовленості варіацій інтелекту, отже, рівень інтелекту не передається у спадщину від батьків до дітей. Але є й інша точка зору, яка стверджує, що розумові здібності на 50% визначаються спадковістю. Суперечності також викликає питання про спадковість моральних якостей. Останнім часом позицію щодо генної обумовленості соціальної поведінки разом із західними вченими висловлюють і вітчизняні спеціалісти (ак. П. Анохін, ак. М. Амосов та ін). Але це питання дуже складне і потребує досконального вивчення.
Середовище — соціальне, географічне, природне, мікро-середовище — сім'я, школа, оточення дитини і т. ін. Людина стає особистістю лише у процесі соціалізації, тобто спілкування, взаємодії з іншими людьми. Поза середовищем індивід не формується як особистість.
Відомі випадки, коли дитина виховувалась у оточенні вовків, мавп та деяких інших тварин. Усі діти не вміли розмовляти, ходити прямо, вони бігали на колінках, їхня здібність до розвитку була дуже малою і, навіть, коли ці діти потрапили у людське оточення, вони не змогли перейняти спосіб життя сучасної людини.
Навколишнє предметне середовище потрібно для розвитку діяльності дитини, зокрема пізнавальної.
Соціальне середовище в значній мірі визначає умови розвитку можливостей індивіда. Навколишнє середовище і людина знаходяться у діалектичному взаємозв'язку і взаємозалежності. Отже, охорона навколишнього середовища, екологічна спрямованість діяльності людини — це передумова існування людства. Середовище людей змінюється під впливом їхньої практичної діяльності, середовище дитини змінюється, оскільки з віком розширюються і змінюються умови, що впливають на її життя і розвиток. При цьому слід враховувати, що людина сама (безпосередньо або опосередковано) впливає на оточуюче середовище і змінює його.
Найбільшу питому вагу має соціальне середовище, що визначається матеріальними умовами суспільства, соціальним та державним ладом, системою громадських та виробничих відносин, характером соціальних процесів у суспільстві. До основних соціальних інститутів, які впливають на розвиток і формування особистості, відносять сім'ю, навчально-виховні заклади, позашкільні заклади, масові засоби розповсюдження інформації.
Виховання. Вплив спадковості та середовища коректується вихованням. Його ефективність полягає у цілеспрямованості, систематичності та кваліфікованому управлінні. Слабкою стороною виховання є те, що воно базується на свідомості людини і потребує її участі у цьому процесі, тоді як спадковість і середовище діють непритомно та підсвідомо. За допомогою виховання можна частково подолати несприятливі спадкові задатки, зменшити негативний вплив оточуючого середовища. Досвід роботи видатного педагога А.С. Макаренка, який перевиховав більше З тисяч дітей і підлітків з невідомою спадковістю і, безумовно, негативним впливом навколишнього середовища — безпритульних дітей та правопорушників — доводить той вплив, який має виховання на розвиток і формування особистості.
Виховання може забезпечити розвиток людських рис і якостей, лише спираючись на ті задатки і нахили, які притаманні людині. Не з кожної людини можна виховати генія. Досліди Н.І. Ладигіної-Котс показали, що маля мавпи, виховуючись у тих же умовах, що й дитина, не надбало жодної з психічних якостей, що притаманні людині.
Розвиток особистості — це не пасивний продукт впливу середовища, спадковості та виховання. Велике значення при цьому має активність самої особистості, її творчо-перетворююча діяльність. Залежно від активності та внутрішньої позиції особистості, вона може сформуватися у різних напрямках. Виховання успішно веде розвиток, якщо робить вихованця активним учасником цього процесу.
Розвиток і формування особистості є результатом взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів. Виховання відіграє у розвитку вирішальну роль, якщо воно позитивно впливає на потребу особистості працювати над собою, стимулює її активність у цьому напрямку. Звідси можна сформулювати закон розвитку та формування особистості в діяльності: у процесі діяльності відбувається всебічний і цілісний розвиток особистості людини, формується її відношення до оточуючого світу. Ця діяльність повинна бути спрямована на розвиток.
До розвивальних видів діяльності можна віднести гру, навчання та працю. За спрямованістю виділяється пізнавальна, громадська, спортивна, художня, технічна, ремісницька та гедонічна (спрямована на здобуття втіхи, приємності) діяльність. Особливий вид діяльності — спілкування. Діяльність може бути активною чи пасивною. Розвиток забезпечує саме активна діяльність. На кожному етапі розвитку дитини існує своя провідна діяльність, тобто діяльність, яка задовольняє актуальні потреби індивіда згідно з його віковими особливостями, саме вона зумовлює найбільш важливі зміни у психічних властивостях особисті.
Вікова провідна діяльність:
від народження до 1 року — безпосереднє емоційне спілкування з дорослими;
з 1 до 3 років — предметно-маніпулятивна діяльність; формується мова та наочно-дійове мислення;
з 3 до 7 років — гра; розвиток уявлення та уява про людські стосунки;
з 7 до 11 років — навчальна діяльність; формуються увага, вміння, навички, наочно-образне та понятійне мислення;
з 11 до 15 років — інтимно-особистісне спілкування; розвиваються здібності до розуміння індивідуальних відмінностей між людьми;
з 15 до 17 років — навчально-професійна діяльність; формуються пізнавальні та професійні інтереси, здібності планувати життя, висувати ідеї.