Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Педагогіка.doc
Скачиваний:
739
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
2.83 Mб
Скачать

5.8.3. Вплив соціально-політичних та економічних зрушень на освіту і педагогічну думку України в XIX столітті

Педагогічна теорія і практика в цей період характери­зується настільки різноманітними подіями, прогресивними і реакційними тенденціями, напрямками в педагогічній дум­ці, діяльністю великої плеяди українських просвітителів і педагогів, які прагнули внести свій вклад у розвиток віт­чизняної педагогічної науки, поліпшення стану народної освіти.

XIX століття посіло особливе місце в розвитку культурно-освітніх процесів та педагогічної думки в Україні, яке умовно можна поділити на два періоди — перша і друга його половини, кожна з яких характеризується різним со­ціальним устроєм суспільства, різними темпами розвитку виробництва, науки, інших суспільних сфер. Своєрідною межею, що розподіляла ці два періоди, була відміна кріпосництва, яка сприяла зародженню і розвитку в Україні капі­талістичних відносин, а, отже, і зміни характеру виробничих відносин. Це була епоха двох великих війн (1812 р. та Кримська), зміни декількох російських царів, кожний з яких намагався всупереч своєму попереднику внести щось «нове» в організацію державного устрою. Для України властивим було й те, що після придушення польського повстання 30-х років і переходу Польщі у підпорядкуван­ня Росії, український народ західного регіону почав зазна­вати утисків з трьох боків: польської шляхти, українських магнатів та російського царського уряду.

Усі ці та інші чинники безпосередньо впливали на мету, зміст, форми, методи навчання і виховання та на педагогіч­ну думку, яка в середині століття виділилася в окрему галузь науки. Педагогічна теорія і практика в цей період визначається рядом загальнодержавних та освітніх реформ (1804 р., 1828 р., 1835 р., 60-х та 70-80-х років), засну­ванням першого державного керівного органу — Міністер­ства народної освіти (у 1817 році воно було перейменова­не на Міністерство духовних справ і народної освіти, що означало підпорядкування школи церковним установам), прийняттям законів про безкоштовне навчання, з одного боку, і законів, які стояли на перешкоді поширення освіти серед простих верств народу — з іншого; введенням де­мократичних засад організації навчально-виховного про­цесу в усіх типах навчальних закладів, визначення його змісту і методів аж до обрання науковою радою ректорів і Деканів університетів, ліцеїв, гімназій і крайньої їх поляр­ності — заборони вивчення природничих дисциплін, філо­софії, введення казарменого режиму, поліцейського нагляду за діяльністю вчителів, професорів, учнів, студентів.

Україну, як і інші території Росії, було поділено на навчальні округи — Харківський, до якого входила переважна більшість губерній, а Київська, Волинська і Подільська губернії входили до складу Віденського (Литва) навчаль­ного округу, як це було передбачено реформою 1804 року. Відповідно до цієї реформи, в кожному окрузі було відкрито університет, в обов'язки якого входило не лише підготовлювати кадри вищої кваліфікації, але й здійснювати загальне і методичне керівництво всіма типами навчальних закладів, що функціонували. Упродовж століття кількість навчальних округів в Україні збільшувалася. В Західну Галичині, на Буковині і Закарпатті диктувала свої заков» в соціально-політичному і освітньому житті австрійська монархія, що зумовило своєрідність розвитку там освітньої системи, характеру і змісту навчально-виховної роботи.

Загалом XIX століття позначається відкриттям різних типів навчальних закладів, зокрема, було відкрито ряд університетів (Харківський — 1805 р., Київський — 1834, Одеський — 1865 роки). Функціонувало декілька ліцеїв, які прирівнювалися до вищих навчальних закладів, збільшувалася кількість гімназій (серед них і жіночих), відкрива­лися різноманітні народні школи і училища, церковно-приходські школи, земські, недільні школи, кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат, різні професійні училища. Однак, у зв'язку з тим, що переважна їх більшість перед­бачалася для навчання дворянських дітей, дітей поміщи­ків, а пізніше — промисловців, інших багатих соціальних верств, то рівень поширеності грамотності на території України був надзвичайно низьким. Наприклад, за перепи­сом 1897 року середній процент грамотності в Україні ста­новив 19,8%, а в деяких губерніях він був ще нижчим: у Харківській — 16,8%, Подільській — 15,5%; у Галичи­ні цей показник був дещо вищим — 30,2%, на Закар­патті — менше 28%. Ще нижчим був рівень освіченості серед жінок. Так, у Полтавській губернії письменних жі­нок було 4,1%, у Харківській — 4% [26, 141, 180]. Для багатьох населених пунктів усієї України властива була повна неписьменність. Причиною такого стану було й те, що майже всі національні школи, які функціонували в попередні століття, були закриті.

Протягом усього століття український народ у галузі освіти зазнавав утисків щодо розвитку української куль­тури, вживання рідної мови, виховання дітей на народних традиціях. Уже в 1804 році було видано царським урядом наказ, яким заборонялося видання навчальної літе­ратури українською мовою та використання її, як мови

навчання. На території Київської, Волинської, Подільської губерній тривалий час навчання в усіх типах навчальних закладів здійснювалося польською мовою, а з 1830-1831 років царський уряд запровадив навчання російсь­кого мовою. У «Положенні про початкові народні школи», прийнятому у 1864 році, відзначалося, що навчання в усіх «колах має здійснюватися лише російською мовою. За рік ю прийняття означеного «Положення...» міністр Валуєв; відверто заявляв, що ніякої малоросійської (української) мови ніколи не було, немає й бути не може. Одночасно на Буковині, Закарпатті, в Галичині насаджувалася німець­ка, румунська, угорська та молдавська мови, в окремих місцях — польська.

Репресії щодо української культури і мови не ослаби­ли зусиль прогресивних діячів освіти щодо навчання дітей рідної мови. Незважаючи на переслідування, багато з них порушували це питання на сторінках педагогічної преси, висловлювали обурення у своїх статтях, виступах, продов­жували друкувати підручники українською мовою, серед яких поширеними були «Граматика» П.О. Куліша, «Українська граматика» І.П. Деркача, «Українська абет­ка» М. Гатцука, «Читанка» Т. Г. Лубенця під псевдонімом Т. Хуторного та інші. У 1876 році царським урядом був виданий ще один указ — Ємський, за яким українська мова повністю заборонялася не лише у школах, але взагалі в суспільному житті.

Ущімлення прав українського народу викликало про­тидію з боку кращих синів нації. Так, у середині XIX сто­річчя їх опір знайшов своє виявлення в ідеях Кирило-Мефодієвського братства, публікаціях журналу «Основа» (Санкт-Петербург), науково-популярних книжках «Селян­ської бібліотеки», що побачила світ у 1860-1862 рр. за­вдяки петербурзькій українській громаді.

Характерною особливістю цього періоду була поява напівлегальних об'єднань української демократичної інтелігенції — громад, які прийшли на зміну поодинокій просвітянській роботі. Після розкріпачення селянства громади відкривали безкоштовні школи, видавали дешеві популярні книжки. У Галичині (Австро-Угорщина) кріпацтво було скасовано у 1848 р. На той час в селах почали засновуватись перші народні школи, так звані тривіальні, що давали початкову освіту.

Для вищої освіти духовенства України за розпорядження цісаря Йосифа II було створено спеціальну семінарію у Львові та окремий відділ при Львівській академії, де навчання відбувалось українською мовою.

У 1869 р. на Західних землях для освіти селян було засновано товариство «Просвіта», почала активно розви­ватися видавнича справа, виходило близько 80 періодич­них видань, що сприяло відродженню національної свідо­мості.

Не менш гостро турбувало прогресивних педагогічних діячів питання скасування станового характеру освіти в Україні, де ще з часів Київської Русі утверджувалися тра­диції поширення писемності серед людей недворянського походження.

Незважаючи на те, що функціонували в Україні школи для народу (парафіяльні, земські, недільні), в яких навча­тися мали право всі діти, але вчителями більшості з цих навчальних закладів мали право бути лише священики, ди­якони, дячки, отже, весь навчально-виховний процес носив явно виражений релігійний характер. Згідно з «Положен­ням...» 1864 р., в народних училищах вивчалися Закон Божий, читання церковних книг, письмо, чотири арифметичні дії та церковний спів. Становий характер освіти чітко був виражений ще в «Статуті гімназій і училищ, підвідомчих уні­верситетам» (1828 р.), відповідно до якого кожний тип на­вчального закладу повинен був обслуговувати певні соціа­льні прошарки. Так, приходські народні училища розрахо­вані були на дітей найнижчих станів, повітові — на дітей купців, ремісників, міщан; у гімназіях мали право навча­тися діти дворян, чиновників. Для дітей дворянства відкривалися кадетські корпуси, для дівчаток — інститути шляхетних дівчат, жіночі гімназії, хоч за статутом 1864 року всі гімназії формально було проголошено безстановими навчальними закладами, але вже за статутом 1874 року вони були реорганізовані в класичні гімназії і фактично стали виключно дворянськими. Така політика царського уряду, а також Польщі, Австро-Угорщини в галузі освіти на території України викликала обурення прогресивних політичних діячів та просві­тителів XIX ст. як України, так, до речі, і Росії. Загаль­новідомим є факт, що декабристи, в тому числі і члени Південного товариства, яке функціонувало на Україні, у програму своєї політичної боротьби включили питання, ув'язані з освітніми проблемами, і вимагали скасування становості навчальних закладів, доступу дітей народу в усі види навчальних закладів. Вимоги щодо надання прав навчання рідною мовою, «провадження безстанового ха­рактеру освіти, рівних прав на освіту дітей різних соці­альних станів пронизують педагогічні твори усіх прогресивних педагогів цього періоду. Серед наболілих питань, що все більше привертали до себе увагу, були питання ліквідації платні за навчання і боротьба проти засилля іноземних (французьких, німецьких, угорських та ін.) систем виховання і навчання, пропаганда ідей народності школи.

У першій половині XIX століття та в середині його проти існуючого в освіті становища гостро виступали А.А. Прокопович-Антонський, В.Н Каразін, В.В. Капніст, І.Ф. Тимківський, О.М. Максимович, Т.Г. Шевченко, О.П. Потебня, І.П. Котляревський, П.П. Білецький-Носенко та інші.

Антон Антонович Прокопович-Антонський (1762-1848) народився на Полтавщині, освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був педагогом-практиком, деякий період — ректором Московського університету. У своїх педагогічних творах («Про виховання», «Читання для серця і розуму» та інших) багато уваги приділяв загально-педагогічним проблемам. Він особливо підкреслював роль освіти і виховання в розвитку суспільства і намагався Переконати, що суспільство, яке недооцінює цієї ролі, при­речене на загибель. Він палко захищав права народу на навчання рідною мовою, виховання дітей на народних традиціях, високо ставив роль прикладу, особливо батьків, у виховному процесі. Прокопович-Антовського цікавили проблеми розумового і морального виховання, і на ці питання він мав власну точку зору. Так, він критично ста вився до думки Ж.-Ж. Руссо, що розум дитини до дванадцяти років спить, а, отже, розумове виховання слід почи­нати після досягнення такого віку. Розум, вважав він, є най­головнішою перевагою людини над іншими живими істотами і його потрібно розвивати з раннього дитинства У цьому процесі він відводив певне місце природженим за­даткам, але не переоцінював їх, а вважав, що й ці задатки можуть розвиватися лише у процесі навчання і вихован­ня. Щодо морального виховання, то педагог особливого значення надавав формуванню у дітей доброти, чесності, милосердя, співчуття, співпереживання, працелюбності та інших позитивних якостей.

Василь Васильович Капніст (1758-1823 рр.) — пись­менник, поет, драматург, педагог; працював учителем у своєму селі на Полтавщині, був директором народних учи­лищ, Полтавської гімназії. У одній із своїх основних праць «Ода на рабство» він різко засуджував царський уряд і його політику в галузі освіти дітей народу, вимагав скасування становості освіти, висловив цінні, з педагогіч­ної точки зору, думки щодо трудового, патріотичного, мо­рального виховання дітей, яке повинно базуватися на прин­ципах демократизму і гуманізму. В.В. Капніст розвивав ідеї Г.С. Сковороди щодо «сродної праці», надаючи трудовому вихованню одне з основних місць у процесі формування особистості.

Василь Назарович Каразін (1773-1842 рр.) народив­ся на Харківщині і, як багато з його сучасників-українців, тривалий час працював у Росії. Він — учений, винахід­ник, учасник перебудови державного управління і госпо­дарства в Росії і в Україні; займався проблемами селекції. агрономи, метеорології, був конструктором, організатором Філотехнічного товариства, діяльність якого поширюва­лася в багатьох губерніях України. Активну участь брав у підготовці освітньої реформи 1804 року, яка історика­ми вважається однією з найпрогресивніших. Йому нале­жить ідея створення Міністерства народної освіти та і1 реалізація; він був призначений керівником Головного управління училищ, заснованих унаслідок цієї реформи брав участь у підготовці і виданні першого педагогічного збірника «Ежемесячного сочинения об успехах народно­го просвещения», який започаткував, по суті, процес виділення педагогіки в окрему галузь науки; порушував питання налагодження жіночої освіти. Однією з найго­ловніших його заслуг перед українською культурою є ак­тивна участь у заснуванні Харківського університету, роз­робці його статуту; налагодженні навчально-виховного процесу, якому він надавав великого значення у боротьбі проти засилля іноземної культури.

Ілля Федорович Тимківський (1773-1853) освіту здо­був у Києво-Могилянській академії і Московському універ­ситеті, будучи директором Новгород-Сіверської гімназії, він мав великий позитивний вплив на формування педагогіч­них поглядів К.Д. Ушинського; очолював Харківський університет і був його професором. Виконуючи обов'язки інспектора Харківського навчального округу, він брав активну участь у відкритті шкіл, написанні підручників та навчальних програм, допомагав учителям у налагодженні навчально-виховного процесу, розробці нових методів навчання, впроваджуючи і розвиваючи демократичні засади української педагогічної думки. У своїй праці «Загальні думки про навчальні заклади» Тимківський критикував царський уряд у галузі народної освіти, ви­словив цілий ряд досить цікавих і науково обґрунтованих Думок щодо морального, фізичного, естетичного, розумового виховання, організації навчального процесу в школі, зок­рема йому належить думка про те, що у школі має бути Два підручники з кожної навчальної дисципліни, один з яких — для учнів, а другий, більш розширений — для вчителів. Високу оцінку педагогічній діяльності і педаго­гічним ідеям Тимківського дав пізніше К.Д. Ушинський, який особливо відзначав демократизм, гуманізм великого педагога, що організовував навчальний процес у Новгород-Сіверській гімназії на принципах поваги до учнів, розвитку їхніх творчих здібностей, інтересу до науки, поваги до товаришів тощо.

Іван Семенович Орлай (1770-1829 рр.) народився на Закарпатті в Ужгородському районі. Освіту здобував у Львові та Шиїтському і Віденському університетах, медичну освіту — в Петербурзькому медико-хірургічному училищі Це була людина різнобічних інтересів, широкої енциклопедичної освіти — доктор медицини і хірургів Дерптського університету, доктор філософії Кенігсберзького університету, вчений секретар Державної Медичної Колегії в Петербурзі, займав інші почесні посади. В галузі осві­ти він також залишив помітний слід: був директором Ніжинської гімназії, де під його впливом формувався світогляд М.В. Гоголя; останні роки свого життя був директором Рішельєвського ліцею в Одесі, багато зробив для вдосконалення навчально-виховного процесу, виступаючи проти схоластизму і догматизму. Ним написано багато творів з медицини, історії, педагогіки. В одній із педагогічних ста­тей — «Думки про перебудову училища в Росії», І.С. Орлай викривав хаотичний стан освіти в тогочасний період та її становий характер, відстоюючи ідею народної школи. Виходячи з нього, основною метою виховання вважав фор­мування особистості, здатної віддано служити своєму на­родові і батьківщині. Він відстоював ідеї загальної освіти, що, на його думку, сприяло б підвищенню моральності і бла­гочестя в усьому світі.

Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856) по­над ЗО років життя віддав вихованню сільських дітей та освітньо-педагогічній діяльності, відкривши на власні кошти двокласне народне училище в м. Прилуки, у власно­му будинку організував для селянських дітей інтернат. Його педагогічні погляди проникнуті ідеями гуманізму, всебічного, гармонійного розвитку особистості, в якому, на його думку, повинно мати місце моральне, розумове, трудове, естетичне виховання, формування почуття любові до бать­ківщини, поваги до інших народів. У педагогічній прак­тиці він прагнув використовувати дидактичні принципи Я.А. Коменського, Г.С. Сковороди, інших прогресивних пе­дагогів, ураховувати вікові та індивідуальні особливості ди­тини. Ним написано твори для дітей (казки, оповідання, пі­сні), педагогічні теоретичні праці, серед яких одна з перших у вітчизняній педагогіці присвячена проблемам естетично­го виховання — «Про смаки естетичні», праці з лінгвістйчних питань («Словник української мови»). Це був ве­ликий внесок у розвиток української культури, освіти.

На середину XIX століття припадає творчість видатно­го поета України — Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 рр.)- Багато його художніх творів проникнуті педа­гогічними ідеями, в яких він засуджував політику царсь­кого уряду в галузі освіти, виховання, зокрема, різко виступав проти закритих кадетських корпусів, у яких вби­вається все людське в дитині, спустошується її душа; кри­тикував сімейне виховання в середовищі поміщиків і дво­рян: «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», «Не­щасний», «Варнак» та ін., виводячи образ матері, яка більше дбає про себе, свої дріб'язкові інтереси, ніж про вла­сних дітей, доручаючи їхнє виховання чужим людям. Водночас він протиставляє високу моральність народного виховання, підносить роль матері-жінки, простої трудів­ниці, вихованню в аристократичних сім'ях. Т.Г. Шевченко високо цінував роль праці у формуванні особистості, яка, на його думку, повинна займати основне місце в житті лю­дини, тому що тільки в праці, яка відповідає внутрішнім потребам і інтересам, людина може бути щасливою. Ці ідеї, як відомо, були характерні і для педагогічних поглядів К.Д. Ушинського.

Т.Г. Шевченко радісно зустрів появу недільних шкіл, які передбачалися для дорослих людей, утримувалися на громадські кошти, вбачаючи в них справжню народну школу. Для учнів цих шкіл він, власне, й написав «Букварь южнорускій», цікавий своєю структурою, змістом тек­стів для читання, ілюстраціями. Надаючи великої ролі недільним школам у поширенні грамотності серед наро­ду, Т.Г. Шевченко планував написати для них підручники з арифметики, історії, географії та інших навчальних пред­метів. Т.Г. Шевченко надавав великого значення у вихо­ванні дитини вчителю. Він вивів два типи образів учите­лів — образ учителя, який знущався над дітьми, тупу, злу, немилосердну людину, «виховні» методи якого відчув на собі °ам Шевченко («Княжна»), та образ учителя з високими Моральними якостями, людину щиру лагідну, віддану іде­ям служіння народу, прообразом якого був І.П. Котляревський. Велику роль у розвитку української педагогічної думки в минулому столітті, виділенні її в окрему галузь науки відіграла науково-педагогічна діяльність К.Д. Ушинського, О.В. Духновича, М.І. Пирогова. М.О. Корфа, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, Й. Левицького Ю. Федьковича, І. Ставровського, С. Коваліва, О. Павловича, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка та багатьох інших. Спільними ідеями, які єд­нали їхню педагогічну думку і педагогічну діяльність, були ідеї народності системи освіти і виховання підростаючого покоління, головними критеріями якої вони вважали на­вчання рідною мовою, виховання на історії народу, його звичаях, традиціях, обрядах, підготовку народних учителів, які б дбали про свою батьківщину і виховували у своїх вихованців високі моральні якості — чесність, любов до праці, повагу до людей праці, до старших тощо. Усім їм властива була гостра критика царського уряду в галузі освіти, проникнута догматизмом, схоластизмом, низькопо­клонством перед усім чужим — чужою мовою, культурою, яка прагнула виховати з дітей народу слухняних, покірних слуг, а також критика політики Австро-Угорщини, Польщі, які прагнули через освіту і виховання покатоличити, ополячити, онімечити український народ. Вони розвивали ідеї всебічного, гармонійного розвитку особистості. Критикуючи теорію провідної ролі спадковості у формуванні особистості, українські педагоги-просвітителі науково обґрунтовували положення щодо єдності всіх виховних впливів: навчання, виховання, природжених задатків, ролі сім’ї, суспільства, громадськості, надаючи особливого значення активній діяльності дитини. В багатьох педагогічних пра­цях розроблялися засади розумового, фізичного, морально­го, трудового, естетичного виховання. В основі реалізації завдань цих складових компонентів, стверджували вони, повинні лежати принципи гуманізму, демократизму, поваги до особистості дитини.

Багато уваги в педагогічній думці того періоду приділя­лося проблемі змісту, форм та методів навчання і вихован­ня. Реформи 70-80-х років, як і реформа 1828 року були спрямовані на те, щоб навчальні програми перевантажити вивченням латинської, старослов'янської, польської, румунської, німецької та інших мов, вивченням історії релігії, основних її догматів — з одного боку, і на зняття з про­грам природничо-математичних дисциплін, вивчення укра­їнської мови, літератури, філософії, історії народу — з ін­шого. Українські педагоги-просвітителі вимагали перегля­ду навчальних програм, включення в них таких навчальних дисциплін, які б сприяли розумовому, моральному, патріо­тичному вихованню учнів. Такою ж гострою була боротьба навколо проблеми методів навчання і виховання. У педа­гогічній практиці тогочасних шкіл переважали методи зазубрювання текстів, яким властиві були догматизм, ре­лігійність, схоластизм. Прогресивні українські педагоги обґрунтовували необхідність побудови навчального процесу на засадах принципів науковості, доступності, систематич­ності, послідовності, врахування індивідуальних і вікових особливостей. Великій критиці вони піддавали вживання фізичних покарань учнів, як основного методу виховання.

Ці та інші думки та ідеї українські педагоги-просвіти­телі висловлювали на сторінках педагогічної літератури, а також педагогічної преси. Відомо, що вже в середині минулого століття українськими педагогами робилися спроби написати підручники з педагогіки. Такими підруч­никами були «Педагогія» І.А. Ставровського (1846 р., опу­блікована була лише через 120 років, «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» О.В. Духно­вича (1857 р.), а також теоретичні педагогічні праці кожного педагога. Широко використовувалися з цією ме­тою сторінки багатьох журналів та газет, зокрема: «Осно­ва», «Черниговский листок», «Киевский телеграф», «Хліб», «Друг», «Світ», «Народ», «Хлібороб» та інших, а також і спеціальних газет: «Учитель» (видавалася в Ужгороді) та «Школьное обозрение», (видавалася в Одесі) тощо.

У другій половині XIX ст. питання викладання укра­їнською мовою в початковій школі постійно обговорюва­вся як педагогами, так і громадськістю. Найбільшу ак­тивність в цьому плані продемонстрували педагоги Київ­ського навчального округу, Полтавського, Харківського, Чернігівського земств. Полтавської та Одеської міської Думи. Натомість, до Харківського, Київського та Одесько­го навчальних округів у 80-і роки надійшов таємний цир­куляр міністерства народної освіти, в якому наказувалося надіслати інформацію щодо благодійності викладачів сто­совно їх українофільства.

У 1892 р. було затверджено положення про стягнення за організацію та утримання таємних шкіл (де навчання відбувалося на рідній мові) — штраф або ув'язнення до 3 місяців. Неблагонадійних викладачів переводили з укра­їнських губерній, забороняли займатися педагогічною ді­яльністю тощо. Головні зусилля у 90-х роках XIX сторіч­чя сконцетрувалися на виданні українських книжок -— єдиному в таких умовах джерелі національної освіти. Цензура згідно настанов уряду під різними приводами обмежувала друкування цих книжок. Цензори повинні були українські твори «з особливою суворістю та увагою розглядати, піддаючи вилученню та забороняючи при цьо­му не тільки все, що суперечить цензурним правилам, але за найменшим до того приводом, по можливості скорочу­вати число таких безталанних творів у цілях виключно державних».

Ще важче було випускати у світ науково-популярну літературу. Так були заборонені лише з огляду на мову такі брошури: «Як живе тіло людини», «Популярна фізіологія», «Як доглядати малих дітей» тощо.

Під тиском активізації політичного життя в Російсь­кої імперії Кабінет Міністрів у 1904 р. був змушений розглянути питання про визнання української мови як окремої. Для цього було створено спеціальну комісію з членів Академії наук, до якої увійшли, зокрема, такі про­гресивні науковці, як Ф. Корш (голова), С. Ольденбург, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін. У доповіді комісії пе­реконливо доводилось, що українська мова не є місцевим говором, що малоросійській народ має право прилюдно розмовляти своєю рідною мовою, друкувати на цій мові книжки, вчити дітей.

Висновки комісії було підтримано цілою низкою публі­кацій відомих українських діячів — просвітян: С. Русової, О. Русова. О. Логоцького та ін. Але у висновках Кабінету Міністрів (1905 р.) було визнано передчасним ска­сування заборони українського друкованого слова.

За таких умов справжнім дивом було існування україномовного навчального закладу — чотирирічної школи, яка утримувалась на кошти дійсного статського радника, композитора, автора першої науково-популярної праці з історії України М. Аркаса.