1.6. Педагогічна техніка вчителя

Для оптимізації процесу навчання та виховання вчителю недостатньо професійних знань та вмінь. У ХУП столітті видатний чеський педагог Я.А.Коменський зазначав, що вчитель повинен володіти мовою і собою, застосовувати дисципліну без гніву, збудження, ненависті, з простотою та щирістю.

Педагогічна діяльність є емоційно напруженою, тому багато вчителів відчувають труднощі, пов’язані з нездатністю оперативно приймати рішення, не допускати грубих помилок у стресових ситуаціях і зберігати при цьому витримку і спокій. Стомленність, надмірні витрати енергії послаблюють працездатність, призводять до роздратованості, авторитаризму, конфліктів, навіть за гуманістичних поглядів вчителя.

Відомий український педагог А.С. Макаренко один з перших звертав увагу на те, що діти потребують складної тактики і техніки, що вчителю потрібно вміти керувати своїм настроєм, стилем і тоном спілкування, інтонацією, посмішкою, поглядом, мімікою, рухами, ходою... Іноді жест буває красномовнішим за слова, а міміка в найкоротшу мить доводить те, на що знадобилися б монологи.

Поняття “техніка” походить від грецького (technike – вправна) і означає сукупність прийомів та пристосувань. У 20 роки ХХ століття з’явилось поняття “педагогічна техніка”, яку розуміли як сукупність прийомів та засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчально виховного процесу. Тлумачний словник підкреслює, що техніка – це сукупність прийомів, які використовуються для одержання найбільших результатів за найменших витрат людської праці. Узагальнивши різні визначення, можна зробити висновок, що педагогічна техніка – це система вмінь та якостей особистості вчителя, яка дозволяє за допомогою власного психофізичного апарату оптимально впливати на суб’єктів педагогічного процесу.

До основних компонентів педагогічної техніки належать:

• педагогічна спостережливість,

• самостійність мислення,

• уміння психофізичної саморегуляції,

- уміння емпатично та наполегливо (вербально і невербально) спілкуватися (культура і техніка мовлення),

• уміння здійснювати гуманістичний особистісно-орієнтований педагогічний вплив.

Педагогічна СПОСТЕРЕЖЛИВІСТЬ

і невербальне спілкування вчителя

Будь-яка дія вчителя базується на результатах спостереження або неусвідомленого сприйняття. Педагогічна спостережливість – це професійно необхідна якість особистості вчителя, яка проявляється в умінні підмічати суттєве на основі малопомітних ознак. Спостережливість базується на процесі сприйняття. Однак, спостереження це не просто сприйняття, а свідоме, цілеспрямоване, планомірне виборче сприйняття визначеного процесу або об’єкту.

Педагогічна спостережливість проявляється у трьох сферах: сприйняття простору, сприйняття часу, сприйняття людей.

Сприйняття простору залежить як від індивідуально-психічних особливостей людини, так і від оточення, в якому вона зросла. Кожна людина має більшу або меншу “зону безпеки”, тобто частини оточуючого простору, яку вона сприймає як своє продовження і в якому відчуває себе спокійно, безпечно, комфортно; і кожний хто перетинає невидиму рису, яка оточує цю зону, вже викликає увагу і позитивні або негативні емоції, а іноді й агресивність.

Особливості сприйняття людиною простору необхідно ураховувати, розташовуючи меблі у класі, розміщуючи учнів за партами, або наближаючись до будь-кого. Так, розміщення учнів півколом сприяє більшій активності при проведені бесід, дискусій. А можливість посадити всіх учнів у першому ряду, розташувавши столи літерою “П”, підвищує успішність у відповідях, мисленні, тому що кожний не маючи змоги сховатися за “чужу спину” і знаходячись постійно, у буквальному смислі слова, у полі зору педагога, працює активніше і досягає більших результатів.

Сприйняття часу також суб’єктивний процес. Воно залежить від інтенсивності діяльності, очікувань людини, ії психофізичного стану, мети. Спостерігаючи за зовнішніми реакціями людини /напрямок ступнів ніг, “сповзання” на край стільця, поглядання на годинник, вираз обличчя, квапливість, тривалість спілкування, запізнення/ можна прийняти правильне рішення про організацію або зміну інтенсивності або виду діяльності, і , тим самим вплинути на її результативність та емоційне відношення до неї. Більшість школяірів стомлюються від занять через інтелектуальну та творчу незавантаженість, від нерозуміння смислу своєї навчальної діяльності.

Найголовніший параметр спостережень учителя це сприйняття людей та їх поведінки. Враження про людину визначають:

І. Статична експресія (зовнішній вигляд):

1. Фізіогноміка (типовий вираз обличчя, фігура, постава);

2. Артефакти (одяг, зачіска, прикраси, макіяж, запахи).

ІІ. Динамічна експресія:

1. Кінесика (комунікативно значущі рухи):

а) міміка (рухи м’язів обличчя, погляд);

б) пантоміміка (жести, пози, хода, дії );

2. Тексика (дотики, потискування, поплескування, поглажування).

ІІІ. Проксеміка (організація міжособистого простору):

1. Дистанція між співбесідниками;

2. Розташування співрозмовників відносно один одного.

ІУ. Звукова експресія:

1. Просодика (тембр, темп, висота, гучність голосу, наголоси);

2. Екстралінгвістика ( сміх, плач, паузи, покашлювання, позіхання, підтакування).

Роль невербальних параметрів при спілкуванні значно більша ніж вербальних. Наша підсвідомість в основному орієнтується на невербальні показники. Особливо важливе перше враження. Воно починає складатися ще до початку спілкування, на основі сприйняття зовнішнього вигляду, через поставу, погляд, посмішку, вираз обличчя, колір, стиль, доцільність одягу та інших артефактів.

Просодика та екстралінгвістика багато говорять про темперамент та психічний стан того, хто говорить. Дуже високі та гучні звуки, швидкий темп мови – стомлюють, відволікають від суті, дратують слухача. Благотворно впливають, заспокоюють низькі тембри, неспішний темп, негучний голос, відсутність специфічних акцентів, звуків, слів. Багато інформації про людину, її особисте відношення до теми спілкування несуть інтонація, використання пауз, наголосів, сміху, зміна гучності, вигуки.

Найбільш стародавніми, виразними, вірогідними, щирими і найменш усвідомленими параметрами спілкування, отже і спостереження, і розуміння людини людиною є міміка та пантоміміка. За силою впливу вони не поступаються, а часто і переважають слово, але потребують менше енергетичних витрат, і часто більш тактовні та ефективні.

Найважливішим мімічним засобом спілкування є погляд. Краще запам’ятовується інформація, яку промовлено, дивлячись в очі.

Для розвитку спостережливості вчителю потрібно оволодіти словником кінесики (в якому міміка, пантоміміка, тексика злиті в єдине ціле).Струнка, виразна постава, пряма зібрана хода вчителя відображають внутрішню гідність, впевненість у собі як у вчителі. Звичка похитуватись, тупцювати, триматися за спинку стільця, крутити у руках предмети, дотикатись зайвий раз до обличчя, відволікає учнів.

І рухи, і жести вчителя мають бути доцільними, так крок уперед привертає увагу, підсилює значущість інформації. Крім загальновживаних учителі використовують описові (звичайно плавні) і акцентуючи, підкреслюючи (прямі вертикальні або горизонтальні) жести.

Знання основних пантомімічних поз сприяє розвитку спостережливості вчителя, крім того, вони можуть бути використані як засіб впливу на учнів. Найчастіше зустрічаються:

“Закрита поза“ – схрещені на грудях руки - означає інтровертованість людини, потребу зекономити енергію, відсутність бажання спілкуватися у даний момент, хоча людина може і не усвідомлювати цього. Така поза вчителя може сприяти заспокоєнню учнів і заважати бесіді або дискусії.

Ворожість – схрещенні руки, зажаті кулаки.

“Подвійна закрита поза” – схрещені руки і ноги – підвищений захист, тривожність людини, відлюдність.

Незацікавленість – підпирання голови руками, погляди по боках, постукування пальцями, погляди на годинник, сповзання на край стільця.

Справжня увага - погляд на співбесідника, голова трохи нахилена, нормальне кліпання повік.

Підвищення інтересу – більш широко відкриті очі, нахил тіла вперед.

Критична настроєність - відхилення тіла назад, похитування головою, примруження очей, переплетені пальці, погляд з–під лоба.

Симуляція уваги – голова і тіло прямі, очі не кліпають.

Невпевненість, хвилювання – згорбленість, часте кліпання, дотики до обличчя, волосся, одягу, годинника, вертіння будь-якого предмету у руках.

Напруженість – потирання рук, обличчя, похитування, совання на стільці, покусування губ, відкидання волосся.

Самоконтроль, спроба “тримати себе у руках” - одна рука стискує іншу.

Упевненість у собі – тіло і голова прямі, долоні складено “пірамідою” догори або демонстрація великих пальців рук.

Відкритість до спілкування, демонстрація щирості – долоні відкриті догори.

Агресивність – підтягування рукавів, руки на поясі, ноги широко розставлені.

Розмірковування (оцінка) – рука біля щоки, вказівний палець вверх, великий під підборіддям.

Неправдивість – дотики до носа, куточків губ, потирання повік, відтягування комірця.

Потреба у заспокоєнні, підтримці – олівець, палець у роті.

Ці та багато інших пантомімічних поз складають активний словник невербальної мови вчителя. Необхідно ураховувати, що кожний жест, як і слово, можуть мати різний смисл в залежності від ситуації.

Важливе значення у процесі невербального спілкування мають також дистанція та розташування співрозмовників відносно один одного. Людині, яка знаходиться вище співрозмовників, легше керувати ситуацією, наказувати, робити зауваження. Наближення до співрозмовника порушує його “зону безпеки” (навіть змінює обмін речовин) і привертає увагу, а іноді і викликає тривогу. Тому Іноді достатньо підійти до учня, використати міміку, замість того, щоб робити зауваження здалеку чи підвищувати гучність голосу.

Суттєвою складовою частиною педагогічної техніки є спостереження за репрезентативною системою людини. Хоча кожна людина і отримує інформацію з різних сенсорних каналів, один з них переважає. На його основі збирається і обробляється більша частина інформації із зовнішнього світу. У залежності від домінування одного з сенсорних каналів виділяють наступні репрезентативні системи:

- візуальна (у процесі сприйняття переважає зорова інформація, образи);

- аудіальна (у людини домінують слухові враження);

- кінестетична (людина орієнтується в основному на тілесні відчуття).

Крім того розрізняють основну та ведучу репрезентативну систему. Основна – це система, на яку людина спирається найчастіше; ведуча система та, яка переважає, домінує у конкретний момент сприйняття.

Урахування репрезентативної системи, яку використовує людина, дозволяє говорити з нею буквально на одній мові, що сприяє взаєморозумінню; хоча часто люди розмовляють кожний мовою своєї репрезентативної системи і тому не можуть по-справжньому порозумітися, сперечаються, конфліктують. У стресових ситуаціях по мірі зростання напруження роль ведучої системи посилюється, тому урахування основної та ведучої репрезентативної системи дуже важливе для спілкування та впливу.

Для визначення ведучої репрезентативної системи треба спостерігати за рухами зіниць людини:

візуальна – зіниці спрямовані вверх або розфокусовані (пригадування або уявлення, конструювання образу);

аудіальна – зіниці спрямовані горизонтально або вниз ліворуч (зовнішнє чи внутрішнє слухання);

кінестетична – зіниці спрямовані праворуч донизу (фіксація внутрішніх тілесних відчуттів).

Основна репрезентативна система впливає на процеси вербального кодування (тобто словесного визначення) досвіду людини, що чітко проявляється у типових словах та висловлюваннях, які вона використовує.

Візуалісти вживають такі слова та вислови: (не) ясно бачити суть питання, розглянемо, з точки зору, під таким кутом зору, не бачу причин, перспектива, у фокусі, яскрава (постать, думка), світлий (образ, голова), прозорий (натяк), дивитись в очі (небезпеці), закривати очі (на проблему), (картина) туманна, темне (діло), просторий, прозорливий, очевидно, чітко.

Аудіалісти висловлюються так: слухаю, прислухайтесь, галасливий, дзвінкий, гучний, тихий, мелодійно, гармонійно, різко, крик (душі), говорять, я сказав собі, звучати, я чув, промова, давайте обговоримо, тон, інтонація тощо.

Для кінестетиків типові такі вислови: я відчуваю, схопити (суть проблеми), скутий, вільний, важко, легко, гострий, удар, тягар (відповідальності), зсунути з місця, нечутливий, холодний, гаряче, роздувати, крутитись, не доторкнешся, труснути, ніжно, згладити, ставити питання руба, м’який, делікатний, настирливий, застряг, прийти до тями, вислизнути, утриматись, зручно тощо.

Урахування основної та ведучої репрезентативних систем, використання словника співрозмовника дозволяє швидко знайти спільну мову і порозумітися.

Вчителю важливо також ураховувати основну репрезентативну систему школяра у процесі навчання. Візуалісти краще вчаться, коли використовується наочність (кольорові схеми, малюнки, фільми, приладдя); надається можливість самостійно читати матеріал, складати таблиці, опорні сигнали; виконувати письмові роботи за чіткою інструкцією. На їх поведінку найбільш ефективно впливає особистий приклад вчителя або яскравий образ.

Аудіалісти добре запам’ятовують емоційну розповідь, лекцію, магнітофонний запис; засвоюють матеріал переповідаючи його, приймаючи участь у бесідах, дискусіях. На них діють словесні зауваження.

Кінестетикам потрібні активні методи навчання, в яких вони можуть приймати особисту участь, експериментувати, демонструвати, грати, робити щось корисне власними руками. Якщо вони не можуть застосувати свою енергію на користь справі, то починають відволікатись від уроку, порушувати дисципліну. На них добре впливають ласкавий дотик, поплескування по плечах.

Таким чином, базуючись на даних спостереження, вчитель може приймати оптимальні рішення.

Самостійність мислення та САМОРЕГУЛЯЦІЯ

у роботі вчителя

Під час педагогічного спілкування немає можливості обмірковувати кожну дію чи відповідь, потрібно швидко реагувати на те, що відбувається, оперативно приймати рішення. Тому самостійність та оперативність мислення – це професійно необхідна якість особистості вчителя, що проявляється в умінні за власною ініціативою усвідомлювати, аналізувати, порівнювати, виділяти суттєве, узагальнювати, прогнозувати, приймати рішення, критично оцінювати їх, публічно захищати і втілювати в життя.

Вчителю важливо вміти керувати своїми думками та емоціями, а не залежати від них. Для оволодіння технікою психофізичної саморегуляції необхідно навчитись особливому виду самоконтролю – контролю за помилками сприйняття та мислення. До типових помилок такого типу належать: двозначна (чорно-біла) логіка (“один учень тільки хороший, інший – поганий у всьому”); фіксовані ідеї (використання думок, емоцій, способів реагування, які залишилися від минулих подій і неадекватні реальним обставинам); реагування на мовні абстракції (назви, символи, узагальнення, оцінки, припущення, статистику, спогади, мрії, поняття…) як на існуючу реальність, що веде до неадекватної поведінки, конфліктів, неврозів; номіналізація – заміна дієслів на абстрактні іменники (“нема довіри, поваги, упевненості…” – а що конкретно роблять, у чому це проявляється?); прогалини у порівнянні, пропуск суб’єктів дії (“краще звільнитися” – краще ніж що ? “Добре бути нахабним” – добре кому?); необгрунтовані посилання на необхідність (“Ти повинен” –чому, для чого?), або неможливість, пропуск причин (“Не можна цього робити, нічого не вийде, перешкоджають”); ототожнення себе зі своїм станом (“Я нездатний”, замість я втомився); надмірні узагальнення (“всі вони такі… завжди… ніколи…”).

Ці помилки мислення, а також амбівалентні бажання, неадекватні очікування, непродумані до кінця наслідки, неусвідомлені потреби, приписування намірів, часто зустрічаються у людей, зокрема і у вчителів. Вчасні контроль та корекція цих помилок дозволять учителю приймати оптимальні рішення, не витрачаючи енергію і час на недоцільні коливання та боротьбу з неіснуючим. Рефлексія процесу мислення дозволяє здобувати уроки з неоптимальних рішень і лежить в основі саморегуляції.

Саморегуляцію умовно поділяють на фізичну та психічну (емоційну). Фізична саморегуляція починається з усвідомлення відчуттів від власного фізичного тіла, його стану, характеру роботи органів та м’язів, темпоритму дихання, ходи, рухів; після цього приймається рішення про доцільність змін та прийоми самовпливу.

Основа саморегуляції - усвідомлення того, що відбувається у даний конкретний момент часу, не спогадів чи мрій, а того, “що я роблю у цю мить? Що відчуваю? Як дихаю?”. Усвідомлення життя “тут і зараз“ – вірний шлях до змін, які починають відбуватися саме у момент усвідомлення, на відміну від “інтелектуальних рішень” примусити себе змінитись. Помилка у визначенні відчуттів, які переживає людина, веде до порушень процесу саморегуляції. Часто неусвідомленні почуття провини, сорому перетворюються у гнів, роздратування, агресію або депресію, які здаються безпричинними, немотивованими і які людина марно намагається придушити.

Другим важливим компонентом саморегуляції є контроль дихання. Дихання – це і показник напруження (гнів – прискорене дихання, жах – завмираюче дихання), або розслаблення (“от-дыхать” – дихати по іншому ніж під час роботи); і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання - людина заспокоюється, а концентрація на процесі дихання змінює його характер, що викликає зміни у хімічному складі крові, фізичному та емоційному стані).

Будь-який акт діяльності включає м’язові дії, навіть слухання. Отже, кожний психофізичний стан відбивається на нервово-м’язовій системі та приводить до її зміни. Стрес, втома – результат довгочасного напруження певних м’язів, постійної готовності працювати чи відбивати агресію. Отже, протидія стресу, хвилюванню, втомі – свідоме послідовне розслаблення м’язів. Для релаксації необхідно відчути, усвідомити, яка саме група м’язів заблокована напругою. Усвідомивши місце напруження треба послідовно розпрямити й уявити важкими і теплими руки, долоні, пальці, ноги, спину, плечі, брови, губи, щелепи; тільки очі та лоб треба уявити прохолодними.

Фізична саморегуляція проявляється не тільки в умінні знімати біль, розслаблюватись, але й активізувати, мобілізовувати себе, викликати відчуття стриманої сили, енергійності (за допомогою, наприклад, таких прийомів: ”одягти тіло на скелет” і йти наче навшпиньках).

Психічна саморегуляція включає уміння стримувати афекти (гнів, страх), знімати психічне напруження, викликати стан спокою; керувати своїми переживаннями, створювати необхідний робочий настрій; виявляти упевненість у собі, доброзичливість, оптимізм; керувати своїми психічними процесами (увагою, зосередженням, уявою).

Глибину і силу психічних переживань можна змінювати за допомогою самоконтролю за темпоритмом та інтенсивністю дихання, ходи, рухів. Зміна їх зовнішніх проявів веде до самокорекції емоцій. (Похмуре обличчя – погіршує настрій, посмішка – покращує його; “розвалившись” у кріслі, розпрямивши пальці – неможливо обурюватись…).

Повне зосередження на процесі діяльності, без відволікань на зовнішні об’єкти, поліпшує її якість, покращує пам’ять, мислення.

Наступний крок психічної саморегуляції – управління своєю уявою, образний самовплив. Більшість людей звикли несвідомо пливти за течією уяви, а не керувати нею. Керуючи образи, які ми уявляємо, можна впливати на свої думки, настрої, потреби. Керувати уявою означає не боротися з виникаючими образами, а спостерігати їх, емоційно відсторонившись на певну дистанцію і розглядати їх мовби з боку, аналізуючи їх причини, функції , механізм. Мислене програвання майбутніх стресових ситуацій (на фоні розслаблення!) дозволяє успішно керувати собою. Так звана “сила волі” полягає не в тому, щоб примушувати себе робити небажане, а в умінні спрямовувати потік уяви у необхідне русло. Самоконтроль неможливий без прогнозування і уявлення наслідків своїх дій. Якщо наслідки сприймаються як негативні – мотивація до певної діяльності зменшується і навпаки. Так зване слабовілля – це реакція на негативні емоційні образи, оцінки. На основі уявлення картин природи, приємних спогадів, оптимістичного прогнозування реалізується такий прийом саморегуляції як образне самонавіювання.

Отже, уявлення може бути силою продуктивною, що спонукає до активності і творчості, або непродуктивною – це так звані “мислені ігри”. Людина витрачає масу енергії на негативні фантазії, а потім поводить себе так, начебто вони і є реальність. Вчителю дуже важливо вчасно розпізнавати подібні фантазії, які спотворюють сприйняття і ведуть до неадекватних вчинків. Існує багато деструктивних фантазій, в які “грають” у тій чи іншій мірі всі люди. (Наприклад, такі як “Катастрофа”, ”Як би я…”, ”Це він винуватий…”, ”Як би не ти…”, “Ідеальний варіант”, “Знову все не так…”, “Що скажуть колеги…”, “Я стану щасливим, коли…”, Я всього лиш…”, “Я йому помщуся…” тощо).

Значна частина людей не усвідомлює скільки часу вона витрачає на неконструктивні мрії, уявні розмови після події, постійні порівняння (з більш успішними) не на свою користь, що не дозволяє повністю насолоджуватись процесом та результатами своєї праці, успішно керувати своїм життям. Контроль процесу порівняння теж елемент психічної саморегуляції; порівняння повинно бути адекватним, багатобічним, і доцільним.

Образне самонавіювання корисне для людей художнього типу, а людям мислительного типу краще використовувати такі прийоми саморегуляції як раціональний самоаналіз та самовплив. Вони включають суто логічний аналіз причин емоцій, мотивів, фрустрацій; виділення в них, а також у подіях та інших суб’єктах позитивних та негативних рис, функцій; порівняння часу та сил, що потрібні для наближення до мети, з імовірністю її досягнення; на цій основі збереження або зменшення рівня домагань. Це впливає на рівень тривожності, характер емоцій, прагнення. Після аналізу здійснюється раціональний самовплив за допомогою коротких, стверджуючих формул.

Прийомом саморегуляції може бути і “виконання” бажаної соціальної ролі. (Лякливий “грає” роль сміливого, мовчазний – комунікабельного, тривожний – упевненого тощо). Молодому вчителю на роботі корисно “грати” спокійного, врівноваженого, але рішучого, доки він дійсно не стане таким.

До психотерапевтичних прийомів саморегуляції належить, зокрема, рефреймінг. Рефреймінг – це зміна контексту або смислу події. Перейменувавши, переоцінивши смисл ситуації – ми змінюємо свою емоційну реакцію; а усвідомлення того, що негативна поведінка в одних обставинах, в інших може бути позитивною є основою рефреймінгу контексту, який змінює наше відношення до людей, а отже і наш настрій та дії. (Наприклад, не “він мене дратує” також як і не “він мене дихає”, а “я звик реагувати певним чином на таку ситуацію”; свариться – значить не байдужий; упертий – не буде легко піддаватись поганому впливу).

Прийом асоціації (зосередження на собі) та дісоціації (повне зосередження на якомусь зовнішньому предметі) дозволяє вчителю “відключитись” від думок про робочий день, швидко відпочити, а потім повернутись у працездатний стан.

Психотерапевтична саморегуляція – включає уміння ненасильницькими методами формувати позитивні звички та якості. Смисл саморегуляції у тому, щоб відчути бажання робити те, що треба у певний час; тому що шлях насильства над собою (самонакази, погрози, обмеження, залякування) веде до зростання підсвідомого опору і “прориву” його у момент кризи в найбільш слабкій психофізичній сфері людини у вигляді хвороб та депресій. Тільки діяльність не заради результату, а захопленість самим процесом приносять повне внутрішнє задоволення.

Вчителю потрібно не боротись з недоліками (тобто з тим, чого нема), а розвивати необхідні якості та звички; не придушувати негативні образи, а змінювати їх на позитивні, які стимулюють до корисної справи. Передбачення майбутнього задоволення створює спонуку до відповідної дії, і тим сильнішу, чим звичніше стає спосіб отримання задоволення. Отже, потрібно змінювати способи отримання задоволення, а не саме задоволення.

Спочатку треба уважно проспостерігати всі етапи, звичні способи отримання задоволення, усвідомити їх функції і справжню підсвідому мету існування негативної звички. Потім позитивні переживання (від улюбленої дії, речі) поєднувати тільки з корисними діями, а негативні дії залишати без уваги, без критики, без самопокарання, а просто не підкріплювати, не поєднувати з позитивними емоціями, самозаохоченнями, задоволенням. Не слід намагатися добитися результатів саморегуляції одразу, тому що надмірні зусилля сприяють появі страху перед ними. Чим частіше задоволення, а потім і образ задоволення поєднується з необхідними діями, тим швидше сам образ стає джерелом, який спонукає до дії.

Таким чином, вчитель може здійснювати саморегуляцію і формувати необхідні якості і професійну техніку.

Техніка ефективного СПІЛКУВАННЯ

Сутністю роботи вчителя є спілкування. Спілкування – це процес контактів, обміну інформацією та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури тощо. Крім обміну інформацією, організації діяльності, пізнання, при спілкуванні кожна людина має потребу самовираження, одержання емоційної підтримки - співчуття та визнання своєї особистості – поваги до себе. Урахування цих потреб дуже важливе для вчителя. Без прояву розуміння та поваги до співрозмовника ефективне спілкування неможливе.

До комунікативних умінь вчителя належать :

• уміння соціальної перцепції (розуміння невербальної мови);

• емпатія (здатність співчувати);

• толерантність (розуміння і терпиме відношення до чужих думок, точок зору, поглядів, інтересів);

- самопрезентація (уміння виявляти упевненість, свої кращі професійні

якості у необхідний час);

• установка на позитивне в людях;

• достатній обсяг уваги та пам’яті (обличчя, імена, якості);

• оперативність формулювання думок, дотепність;

• культура і техніка мовлення;

• володіння спеціальними прийомами емпатичного та наполегливого спілкування.

Під час спілкування будь-яка людина займає одну з трьох “позицій”, умовно названих позиціями “Батька”, “Дитини”, “Дорослого”. У позиції “Батька” людина командує, наказує, повчає, визнає тільки власну правоту. Позиція “Дитини” виявляється у проханнях, поступках, невпевненості, хитрощах, виявах слабкості. Позиція “Дорослого” –це обговорення на рівних та вирішення проблем на користь справі, незалежно від власних емоцій.

У різних ситуаціях при спілкуванні з різними людьми кожний займає одну з трьох позицій. Але багато хто з людей неадекватно до обставин постійно зловживає однією позицією. Незбіг очікуваної і реально зайнятої співрозмовником “позиції” призводить до непорозуміння і конфліктів. Типова професійна помилка вчителів постійне (на роботі у будь-якій ситуації, вдома, у транспорті, на відпочинку) знаходження у позиції “Батька”, прагнення всіх повчати, настоювати на своїй точці зору, критикувати, все організовувати і контролювати. З одного боку така позиція веде до конфліктів, суперечок, пасивності учнів, підлеглих, неоптимальної організації справи; а з іншого – постійне знаходження в одній позиції- веде до психічного перевантаження, дістресів, утоми та їх наслідків. Майбутньому вчителеві корисно навчитись психічному відпочинку, тобто зміні позицій, соціальних ролей, умінню швидко обирати оптимальну позицію підчас спілкування.

Великий вплив на характер спілкування здійснюють “ролі”. Кожна людина на протязі життя буває у ролі матері (батька), сина (дочки), учня, керівника, підлеглого, покупця, пасажира, друга та інших. Кожна роль може мати відтінок (суворий, добрий, слухняний, упертий, старанний, ледачий, вірний тощо). Людина поводить себе у конкретній групі відповідно ролі, яка склалася. Роль людини визначається її психічними особливостями, а також оточенням і обставинами, в які вона потрапляла; крім того, роль завжди хоча б частково відповідає певним неусвідомленим внутрішнім потребам. У багатьох шкільних класах існують такі ролі як “лідер”, “авторитет”, “блазень”, “пустун”, “шибеник”, “принцеса”, “недоторканий”, “борець за справедливість”, “силач”, “цап-відбувайло” тощо. Неможливо змінити поведінку учня наказами чи зауваженнями, не ураховуючи його ролі. Тільки включивши учня у нову успішну для нього діяльність, і тим змінивши його роль, можливо відповідно змінити його поведінку.

Безумовно важливим елементом техніки спілкування вчителя є культура мовлення, яка включає лексичну (багатий словниковий запас, зокрема синонімів, метафор, епітетів; відсутність словесних штампів, тавтологій); граматичну (правильне використання слів та побудова речень) та орфоепічну (наголоси, вимова звуків) правильність мови.

Величезну роль грає експресивність мовлення, від якої, зокрема, залежать наслідки переконування та навіювання. Головний показник експресивності мови різноманітність інтонацій (логічні, смислові, емоційні наголоси). На думку психологів інтонація може нести до 40% інформації. Безбарвна, монотонна мова не може привернути увагу учнів, навчити запам’ятовувати головне, виразити особисте відношення вчителя до інформації, яку він викладає. Крім інтонації до засобів виразності мовлення належать зміна темпоритму мовлення, доцільне використання пауз, а також анафор (прислів’я, повтори, приказки); градацій (повторення основного поняття з легким посиленням гучності та розширенням речення); інверсій (незвичайний порядок слів у реченні).

Культура мови не може реалізуватись без техніки мовлення, яка включає промовляння тільки на дихальній основі (це збереже голосові зв’язки і краще сприймається); чітку дикцію, переважне використання помірної гучності та нижнього регістру голосового діапазону (який більше заспокоює і впливає ніж високий); вибір оптимального темпоритму мови (у залежності від складності матеріалу, рівня розвитку та віку учнів). Техніка мови передбачає уміння привертати увагу та виділяти головне за допомогою пауз, зменшення темпу та зміни гучності промовляння.

Крім вищевикладених умінь, учителю доцільно володіти прийомами ефективного спілкування. Існують чотири види спілкування: поступливе, агресивне, розуміюче, наполегливе. Два останні є найбільш ефективними для успішної організації діяльності та встановлення гуманих взаємовідносин.

Розуміюче (емпатичне) спілкування - це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з’ясування точки зору співрозмовника. Прояв розуміння, співчуття до учнів, колег, батьків, не означає відмови вчителя від своєї позиції (як при поступливому спілкуванні), а свідчить про намагання порозумітись. До правил емпатичного спілкування належать такі: більше слухати, з’ясовувати, уточнювати, а не говорити; слідкувати за думкою співрозмовника, утримуватись від оцінок; реагувати не тільки на зміст мови, але й на емоції, почуття, неусвідомлені мотиви партнера по спілкуванню; а також на особистісно значущу інформацію для партнера..

Емпатичне спілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:

- підтвердження контакту, розуміння, відповідними невербальними реакціями (погляд, похитування головою, підтакування, нахил до співрозмовника, відкриті жести);

- перефразування почуттів та думок партнера;

- тактовне прояснення прихованих або неусвідомлених мотивів співрозмовника, їх інтерпретація, резюмування;

• демонстрація розуміння точки зору співрозмовника (не тотожнє згоді з нею), підбадьорювання, підтримка співбесідника.

При емпатичному спілкуванні не слід зупинятися на одній думці, почутті; використовувати шаблонні фрази та емоційні реакції; інтенсивність відповіді має бути адекватною почуттям співрозмовника; не слід квапити партнера, або відставати від нього у швидкості реагування.

Наполегливе (директивне) спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера. Воно включає вираз почуттів, думок суб’єкта, аргументоване пояснення мети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінок співрозмовника (як при захисно-агресивному спілкуванні). Правила наполегливого спілкування включають: щирість поведінки, відверту відмову виконувати неприйнятні дії; рішучий захист від агресивної поведінки партнера; ясне висловлення своєї позиції, намірів, активні цілеспрямовані дії; урахування значущих потреб партнера.

При наполегливому спілкуванні використовують такі прийоми, як висловлення сумнівів, незгоди, власних оцінок, порад, пропозицій; аргументоване пояснення своєї точки зору на ситуацію; повідомлення про наслідки негативної поведінки учня, обов’язкове виконання своїх обіцянок. До прийомів захисту від небажаних впливів належать: уникання спонтанних суперечок; уважне спостереження за людьми, отримання додаткової інформації про зміст поведінки партнерів; постійне самоспостереження для збереження спокою і усвідомлення власних потреб і невербальних дій; перефразування образливої критики; нестандартні відповіді або дії.

Таким чином, ефективне педагогічне спілкування можливе за наступних умов: встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю;

виявлення розуміння і співчуття іншій людині;

відвертість, щирість власної поведінки, відповідність думок – почуттям – словам - невербальним діям - конкретній ситуації;

забезпечення співрозмовникам свободи висловлення думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.

Техніка ВПЛИВУ та ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ

Навчально-виховна робота полягає не тільки в ефективному спілкуванні, але й у здійсненні гуманізуючого впливу на школярів. У широкому смислі слова будь-яка дія вчителя впливає на учнів. Але крім того, існують спеціальні дії – прийоми, які дозволяють цілеспрямовано впливати на свідомість та підсвідомість партнерів по спілкуванню, вирішувати конфлікти.

Вирішення суперечностей можливе тільки після урегулювання власного емоційного стану, концентрації на проблемі, а не учасниках; усвідомлення своїх справжніх мотивів, що спонукають до дії (Навіщо мені це потрібно? Чому я цього бажаю? Загрожує це здоров’ю чи тільки моїм переконанням?); а також усвідомлення потреб і мотивів опонента, його вікових та індивідуальних особливостей (темперамент, акцентуація, рівень інтелектуального розвитку).

Позитивне вирішення конфліктів можливе за допомогою наступних прийомів. ”Пасивне слухання” – використовується тоді, коли співрозмовник дуже емоційний і бажає висловитись; не слід його перебивати, оцінювати, достатньо вислухати і показати, що ви розумієте його точку зору, почуття. Не можна використовувати цей прийом , якщо немає достатньо часу, краще перенести бесіду. У процесі висловлювання енергія людини зменшується, вона поступово заспокоюється; іноді цього достатньо, або можна переходити до інших прийомів.

”Активне слухання” - застосовується у тих випадках, коли співрозмовник не може самостійно сформулювати проблему. Завдання полягає у тому , щоб спокійно, доброзичливо допомогти йому висловити почуття, сформулювати причини їх виникнення. Припущення про причину проблеми повинні чергуватись з паузами, прийняттям заперечень, доповнень або підтверджень від співрозмовника. Висловлювання не повинні звучати як накази, попередження, погрози, проповідь, порада, критика, звинувачення, висміювання, випитування. Словесне формулювання проблеми дозволяє перейти до її вирішення.

Якщо співрозмовник висловлюється брутально слід коректно перефразувати його слова, описати його емоції, мету, а тільки потім відповідати.

Більшість конфліктів переходять у скандал з-за того, що починаються взаємні звинувачення, вимоги неможливого, надмірні узагальнення (“усі ви такі…, завжди…, ніколи…). Суть прийому “Я-повідомлення” полягає у тому, щоб розповісти про свої почуття, стан здоров’я, проблеми, але не образити партнера. Це дозволяє не накопичувати негативні емоції, інформує співрозмовника про те, що він не помічає, дає йому шанс “зберегти обличчя” і самостійно прийняти рішення. (Наприклад, НЕоптимально ”Твоя поведінка жахлива, зараз же припини це робити”, правильно: “ Мене засмучують твої останні дії, вони заважають працювати, я сподіваюсь, що ти зрозумієш це.”).

Після цього можна переходити до розглядання проблеми по частинах, починаючи від самої простої; оцінити кожний варіант рішення, вибрати найкращі та розробити детальний план їх реалізації.

Крім прийомів вирішення конфліктів існують прийоми педагогічного впливу, створюючі позитивні якості та гальмуючі негативну поведінку. До створюючих належать переконання, моральна підтримка, залучення до цікавої діяльності, організація успіху у навчанні, авансування позитивних якостей, прохання, прояв довіри та уваги тощо.

Прийоми впливають більш ефективно коли вони несподівані, незвичні. Вибір прийомів залежить від ситуації та індивідуальних особливостей учнів. На інтровертів краще впливають такі гальмуючі прийоми як ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, вияв засмучення вчителем; а на екстравертів - збудження тривоги про майбутнє покарання, удавана недовіра, щире обурення, іронія.

Ніхто не любить, щоб його виховували. А.С.Макаренко питав, чому у технічних ВНЗ ми вивчаємо опір матеріалів, а у педагогічних не вивчаємо опір особистості, коли її починають виховувати? У вихованні довгі проповіді не мають сенсу. Дії педагога важніше його слів, тому що невербальна мова (пантоміміка, погляд, рухи, дистанція, інтонація…) впливає ефективніше. Щоб звертатись до підсвідомого, яке керує поведінкою, слід говорити його мовою. Якщо ми бажаємо удосконалити людину, то менш за все слід намагатися прямо змінити її. Для непомітного навіювання (легкого гіпнозу) існують прийоми впливу на підсвідомість. У роботі вчителя доцільно використовувати такі прийоми.

“Розрив стереотипу”. Для переривання небажаної поведінки необхідно раптово зробити щось несподіване, незвичайне, що викликає розрив умовного рефлексу – привертає увагу – підвищує навіюванність. Наприклад, раптово підняти руки над головою, змінити початий жест, гучність голосу, стати на стілець, заграти на музичному інструменті, увімкнути світло …

“Вибір без вибору”. Ілюзія самостійного вибору стимулює діяльність. (Напишемо контрольну роботу на початку чи наприкінці уроку? Ти виконаєш один чи з товаришем? Вирішимо задачу чи тест? Перед відповіддю можеш поміркувати). Відбувається навіювання корисної діяльності.

“Вбудована команда”. Останні частини розповідних і запитальних речень не усвідомлюються як вимога, тому не викликають опору, сприймаються буквально (без частки “не”) і діють як команда. Наприклад, “Я думаю, що ти виконаєш. Цікаво, як ти вирішиш задачу? Корисно бути відповідальним.”

Непрямим прийомом впливу може бути використання гумору. Доброзичливий жарт, вчасний дотепний афоризм викликають посмішку, розслаблюють, знімають напруження, створюють позитивну емоційну атмосферу у класі, дозволяють зекономити час, енергію, викликають повагу до особистості вчителя.

Отже, використання різноманітних прийомів впливу та спілкування, на основі спостереження, оперативно прийнятих рішень, саморегуляції стає професійною технікою вчителя, яка дозволяє йому працювати оптимально, зберігаючи психічне здоров’я всіх учасників педагогічного процесу.