3.2. Методи виховання

Методи виховання — це способи організації цілеспря­мованої діяльності з формування особистості, засоби впливу вихователя на вихованців з метою формування у них суспільно-корисних якостей.

Існує декілька класифікацій методів виховання. Найбільш поширена така:

I група — методи впливу на свідомість і почуття вихованців; до неї належать такі методи, як переконання, розповідь, роз'яснення, навіювання, бесіда, дискусія, особистий приклад, вирішення дилем Кольберга;

II група — методи організації діяльності, формування досвіду суспільної поведінки — приучення, вправи, Доручення, вимоги, переключення, рольові ігри, створення виховуючих ситуацій (ситуація морального вибору), колективні творчі справи;

Ш група — методи стимулювання поведінки, а саме: змагання, заохочення, покарання.

IV група — методи контролю за ефективністю виховання, До неї належать такі методи, як спостереження, анкетування, інтерв'ю, опитування, тестування тощо. Методи першої групи спрямовані на формування мораль­них поглядів, ідеалів, переконань, відносин. Більшість ме­тодів цієї групи (переконання, індивідуальна і фронтальна бесіди, дискусія) використовують слово для впливу на ви­хованців. Використання цих методів повинно відповідати таким вимогам: урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, логічність, послідовність, аргументованість, емоційна виразність, переконаність самого вихователя в істинності своїх слів. Не слід плутати переконання з монотонним, байдужим моралізуванням, довгим «читан­ням нотацій». Корисно також пам'ятати, що за допомо­гою слова неможливо передати іншому свої погляди, а можливо тільки пробудити в ньому його особисті думки. Тому слово повинно підкріплюватись особистим прикла­дом вихователя, його вчинками та діями.

Особливо складним є використання навіювання. Наві­ювання — це вплив на підсвідомість, емоційно-вольову сферу, неусвідомлені мотиви, потреби, почуття. Воно розра­ховане на некритичне сприйняття, формування установок, а не поглядів. Навіювання не потребує докладної аргумен­тації, але обов'язково має бути лаконічним, стверджуваль­ним (тобто не розпочинатися з частки «НЕ»), вимовляти­ся владним тоном і супроводжуватися пантомімікою впев­неності. Зміст навіювання не повинен порушувати почуття безпеки людини, емоційні почуття самоповаги) та мораль­ні бар'єри. Не має сенсу використовувати навіювання до учнів з високою швидкістю та критичністю мислення, а також у ситуації, коли не з'ясовані мотиви вчинку вихо­ванця.

Дуже корисно для формування переконань вирішення дилем Кольберга. Дилеми представляють собою реальні життєві ситуації, які не мають однозначно правильного рішення (наприклад, вкрасти ліки, якщо немає грошей, чи дати людині вмерти; вимагати справедливості чи підкоритися батькам). Переживання і розмірковування під час детального обговорювання дилем створюють необхід­ний кожній людині досвід вирішення складних життєвих проблем та прийняття відповідальності за свої рішення.

Треба пам'ятати, що кожна класифікація умовна; ме­тоди, що впливають на свідомість, опосередковано впливають і на поведінку, і навпаки; але класифікація виділяє головне і дозволяє розглянути кожний метод детальніше, пам'ятаючи, що кожний з них — лише частина системи і всі вони взаємопов'язані.

Методи другої групи можна вважати основними, тому що людина формується тільки у процесі діяльності та спіл­кування. Різноманітна (навчальна, виробнича, соціальна, естетична, ігрова) діяльність включає дитину в систему вза­ємовідносин, в якій формуються реальні цінності, що мають особистісний сенс для особи і керують її поведінкою.

Один з методів організації поведінки — це привчання. Він полягає в організації планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звички. Привчання потребує чітких вимог, вправ, контро­лю, доброзичливості та терпіння. Для привчання важли­вий також усталений режим життя.

Вправа — це багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способу дій, суспільної поведінки. Виконан­ня вправ часто розпочинається з вимоги.

Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особис­тості вихованця. Вимога виконує стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. Вона може бути прямою і непрямою (побічною, опосередкованою). Пряма вимога — наказ, вка­зівка, розпорядження — має бути діловою, інструктивною, вимовленою спокійним, рішучим тоном. Дуже корисні непрямі вимоги — прохання, порада, натяк, заохочення, Довіра, доручення, умова тощо. Вони створюють атмосферу співробітництва і гуманних взаємовідносин.

Ефективним є метод переключення. Інколи замість того, щоб робити зауваження вихованцю і відволікати уч­нів від роботи, досить включити його в іншу діяльність. Дуже ефективним є метод рольової гри. Гра — це діяль­ність, в якій імітуються реальні умови та дії, але метою її ^є процес, а не результат. Як писав А. С. Макаренко, «яка Дитина в грі, так багато в чому, вона буде і в роботі...». Гра ставить кожного вихованця в активну позицію, непо­мітно примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, до­держуватися правил, унаслідок чого засвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними. Ролі у грі мають діставатися всім, ураховуючи виховну мету та умови гри.

Метод створення виховуючих ситуацій полягає в тому що дитина опиняється в ситуації, коли необхідно прийнята рішення та здійснити вчинок (наприклад, включення ворогів в одну команду, вибір між власними інтересами і зневагою товаришів).

Колективна творча справа — це, по-перше, справа, ко­рисна для когось, а не просто виховний захід; по-друге, творче, тобто самостійне створення чогось нового, незвич­ного, принаймі, для певної школи; по-третє, колективна, тоб­то в ній беруть участь всі вихованці, кожний член колек­тиву. КТС включає 5 загальних зборів (стартова бесіда, об­говорення пропозицій та вибір справи, планування, проведення справи. «Вогник» — обговорення в неформаль­ній обстановці результатів та процесу справи, її оцінка, оцінка діяльності кожного). Між загальними зборами ство­рюються і працюють мікрогрупи («Розвідка справи», «Ради справи», творчі групи планування та виконання). У мікрогрупах працює кожен член колективу, причому, на кож­ному етапі мікрогрупи мають різний склад, це дозволяє кожному вихованцю виявити різні здібності, навчитися спілкуватися з різними особистостями, реалізувати свої інтереси, побувати і в ролі підлеглого, і в ролі керівника.

До третьої групи відносять методи, які призначені стиму­лювати суспільно корисну поведінку, або гальмувати неприйнятну. Цій меті може служити будь-який метод, але частіше це різноманітні змагання, заохочення та покарання. Змагання завжди є могутнім стимулом ді­яльності, тому що враховує прагнення більшості людей до самоствердження, активності. Змагання може бути колек­тивним, або індивідуальним. Воно завжди має бути глас­ним, конкретним, а результати та критерії оцінки треба піддавати порівнянню. Невід'ємною часткою виховного процесу є заохочення, схвалення, нагорода. Вони виклика­ють задоволення, позитивні емоції, впевненість у своїх силах, що закріплює моральну поведінку. Оцінюватись і схвалюватися повинні не тільки результати, а і мотиви, старанність, способи діяльності, поведінки. Треба привча­ти дитину цінувати сам факт схвалення, а не вагомістьнагороди. Схвалення діє ефективніше, ніж заборона, тому до базується на позитивних емоціях, які є необхідними і бажаними кожному. Але інколи необхідно загальмувати негативну поведінку, яка може нанести шкоду вихованцям, іншим людям. Для цього використовується покарання. Воно може мати вигляд засудження, або природних наслідків від вчинку, але ніколи не повинно приносити фізичні та моральні страждання. Покарання може прине­сти користь, якщо усвідомлюється його справедливість, якщо воно викликає співчуття. Не слід карати весь колек­тив і об'єднувати дітей у негативних емоціях, а також використовувати засудження досить часто, тому що дити­на звикає до одноманітних впливів і не реагує на них. Часто корисніше схвалити так звану нормальну поведінку і тим самим відокремити, не підкріплювати негативні дії.

Оцінка, стимулювання, коригування поведінки можуть здійснюватися вихователем або колективом за допомогою громадської думки.

Стимулювання можна здійснювати також за допомогою різноманітних прийомів. Прийом — це сукупність окре­мих дій в структурі методу, частіше більш специфічних, менш загальних. Методи і прийоми тісно пов'язані між собою, можуть замінювати один одного в конкретних об­ставинах. В одній педагогічній ситуації метод виступає як самостійний спосіб розв'язання проблеми, а в іншій — як прийом, частина методу, що має необмежений вплив і для розв'язання проблеми потребує низки інших прийомів. Наприклад, бесіда — один з методів формування переко­нань, може бути прийомом на одному з етапів привчання.

Прийоми поділяють на стимулюючі та гальмуючі. До перших відносять моральну підтримку, вияв доброти, уваги, авансування позитивних якостей, укріплення віри вихо­ванця в свої сили, активізацію заповітних почуттів, флан­говий підхід, прояв гуманних почуттів, включення в цікаву Діяльність, організація успіху в діяльності або спілкуванні. До гальмуючих — вияв засмучення, натяк, лагідний докір, попередження, іронію, прояв обурення, виклик тривоги пе­ред можливим покаранням, паралельну дію, уявну байдужість, наказ, уявну недовіру тощо.

Механізм дії методів та прийомів полягає в тому, що вони Діють ефективно тоді, коли використовуються нечасто і несподівано. Це викликає здивування, яке, в свою чергу, галь­мує негативні умовні рефлекси і виникає орієнтовний рефлекс (рефлекс «Що таке?», за І. Павловим). У цей момент підвищується підпадання впливу, навіюванню.

Не буває хороших і поганих, педагогічних і непедагогічних методів і прийомів, а буває цілевідповідне до мети і обставин використання методів, або навпаки. Для ефективного використання методів необхідні витримка, рішучість, кмітливість, оперативність у прийнятті рішень, знан­ня психологічних особливостей вихованців.