Нариси з історії педагогіки

5.1. Виховання у Давній Греції

У Давній Греції, що поділялася на низку невеликих держав (полісів), виховання дітей панівної групи населення — рабовласницької аристократії — мало за мету під. готувати громадян, які б уміли тримати рабів у страху та покорі, мали певні знання та якості для управління дер­жавою і захисту її від ворогів .Т(У відповідності з деякими особливостями економічного життя та політичного уст­рою у найбільш відомих державах Давньої Греції — Спарті (Лакедемонії) та Аттиці (Афінах) склалися дві системи виховання, що значно відрізнялися одна від одної — спартанська та афінська.

Спартанське виховання. У Спарті'VIII-VI ст. до н.е. близько 9000 родин рабовласницької аристократії (так званих спартанців) тримали під своєю владою 250 000 рабів — ілотів та періаків. Спартанське виховання мало на меті підготовку воїнів з дітей земельної рабовласниць­кої аристократії. Володарів Спарти — рабовласників — по­стійно турбувала їх малочисельність серед багаточисельного поневоленого населення, особливо рабів, що часто підніма­ли повстання. Це змушувало спартанців триматися дуже згуртовано й особливу увагу приділяти організації війсь­ково-фізичного виховання молоді.

Виховання у спартанців було суспільним. Дитина над­ходила у ведення держави від самого народження. Ста­рійшини оглядали новонародженого та купали його у вині, вважаючи, що таке купання зможуть винести тільки здорові та міцні діти. Якщо дитина виявлялася слабкою, ^п кидали у прірву з Тайгетського хребта, а здорова дитина лишалася у батьків до семи років. Мати повинна бул^а привчити дитину до нестатків, уникаючи сповивання, не давати їй кричати та базікати. Від семи років хлопчики-спартанці, що жили до цього часу вдома, віддавалися до інтернатів — держані виховні заклади, де й виховувалися до 18 років під керівництом особи, що призначалася державою (педонома). Хлочиків привчали до витривалості шляхом загартовування організму (легкий одяг влітку і взимку), однакової, просотої їжі, без усяких приправ, ліжком для вихованця служила власноручно назбирана тростина. Одяг складався з відрізку матерії, що перекидалася через плече. Щоденно вихованці купалися в річці, і влітку, і взимку ходили босоніж. Спартанці привчали дітей до перенесення спеки і холоду, змушували ходити на полювання за будь-якої погоди, а для того, щоб привчити до болю, піддавали шмаганню. Взагалі різки, батіг, палка широко вживалися у спартанській педагогіці. Кожний дорослий, а тим більше старий спартанець міг покарати тростиною хлопчика, якщо заставав його за якоюсь провиною або знаходив його не­достатньо шанобливим. Головним же заняттям молоді була гімнастика, пристосована до військового мистецтва. Турбуючись про виховання чоловіків, спартанці не випу­скали з поля зору і виховання жінок. Головним призначенням давньої спартанки було народження здорових громадян для держави. І оскільки тільки сильні та здоро­ві жінки можуть народити здорових дітей, то і виховання жінки було спрямоване здебільшого на досягнення мети фізичного розвитку. Дівчата, як і хлопці, займалися гімнастичними вправами в особливих місцях. Виховання не Розніжувало дівчат, а зміцнювало їхнє тіло й душу. Крім народження дітей, фізичне виховання було необхідне жін­кам для заміни (у випадку походу) чоловіків як воїнів, Що охороняли місто.

У Спарті бере свій початок система фізичних вправ, що розповсюдилася потім і в інших грецьких державах, так зване п'ятиборство (біг, стрибки, боротьба, метання дискуку, метання ратища). Багато часу приділялося грі в м’яч. Діти й підлітки вчилися плавати, їздити верхи, володіти зброєю. Були розповсюджені ігри «у війну». Вихованці і з метою розвитку дисципліни поділялися на загони, на чолі яких стояли кращі юнаки. Старші підлітки брали участь у своєрідних «практичних заняттях - крипіях (криптос — грец. таємний), тобто у нічних облогах коли загін підлітків і юнаків оточував декілька кварталів у місті чи територію у передмісті Спарти і вбивав усіх рабів, які їм зустрічалися. Цим прийомом залякування рабів спартанці хотіли перешкодити їх втечам та об'єднанню у повстанські загони.

Навчання читання та письма було необов'язковим Велике значення надавалося співам військових пісень Дітей привчали до короткого лаконічного мовлення. Особи що займали керівні посади у державі, проводили іноді з учнями бесіди політичного характеру.

У 18 років юнаки вступали до групи ефебія, де прохо­дили підготовку до військової служби, брали участь у маневрах, охороняли порядок у містах.

І Моральне виховання у Спарті замінювалося, по суті, музичним. Вправи з музики виконувалися з метою запа­лити душу мужністю та любов'ю до вітчизни, а також — охоронити від поганої поведінки. Підлітки та юнаки при­вчалися грати на кіфарі, співати хором і по одному. Му­зика повинна була вселити в юнацькі серця моральну основу спартанського життя, мужності й дисципліни, бла­городну гордість і презирство до малодушності та рабст­ва. Ораторство у Спарті не допускалося. Трагедії та ко­медії були заборонені. Будь-яке чисто наукове заняття не шанувалося.

Практичне виховання розуму, мистецтво висловлюва­ти свої думки коротко й чітко, швидко схоплювати суть будь-якої справи, неухильно йти до поставленої мети, фі­зичне загартування — таким було суворе спартанське виховання.

Афінське виховання. Виховання в Афінах багато в чому відрізнялося від виховання у Спарті. Однаковими були лише такі фактори: релігія, мистецтво, гімнастика. В Афінській державі економічне й політичне життя було набагато складнішим, ніж у Спарті. Тут рано розвинула­ся пожвавлена торгівля з державами давнього Сходу ^та Малою Азією, де афіняни знайомилися з достатньо висо­кою культурою. В Аттиці вже дуже рано дістали розви­ток деякі ремесла. З консервативної земельної аристок­ратії й вільних громадян простого походження (демосу/; що розбагатіли, виділилася впливова група плутократ (плутос — багатий), для яких основою добробуту було вже на рибовластницьке господарство, а морська торгівля. Між консервативною земельною аристократією та плутократією йшла жорстока боротьба за владу, в процесі якої аристократія спиралася на більш широкі маси бідняків, що, однак мали політичні права та були вільнонародженими громадянами. За це аристократія була зобов'язана розши­рити політичні права цих громадян (демосу) до певного ступеня. Всі ці особливості політичного та економічного лиття обумовили й характер афінського виховання. Зміст і форми цього виховання були більш широкими, гнучки­ми та різнобічними, ніж у Спарті. Метою освіти в Афінах було виховання панівної верхівки рабовласницької афінської держави в дусі калокагатії (від грец. «калос кайагатос» — прекрасний у фізичному та моральному відно­шенні).

Афінська педагогіка висувала як ідеал сполучення розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Афінах на високому рівні стояла філософія, просувалося вперед (у працях Арістотеля) природознавство, зна­чний розвиток отримала історіографія та література, пиш­ного розквіту досягла скульптура, був добре поставлений театр. Значні досягнення були й у сфері фізичного вихо­вання. Ці особливості афінської культури не могли не від­битися на вихованні. Хлопчики з 7-річного віку, продов­жуючи жити вдома, починали відвідувати школу грамати­ста, де їх навчали читання, письма та лічби; водночас вони після двох-трьохрічного відвідування ніколи граматиста вступали у школу кіфяристя (від назви грецького музич­ного струнного інструмента — кіфара), де їх навчали му­зиці, співам та заучуванню творів Гомера (грецький епос). Після цих шкіл хлопці у віці 13-15 років відвідували школу фізичного виховання — палестру. Відзначимо, що грецьке слово «Схоле» буквально означає дозвілля, а вже отім школу; її могли відвідувати тільки ті, хто мав дозвілля, не був зайнятий рабською працею, вільно народжені. Найбільш вельможні та заможні юнаки, що призначені на заміщення керівних посад, продовжували освіту в гімназії, де вивчали філософію і політику. З 18 до 20 років юнаки готувалися до військової служби, де, крім військової підготовки, продовжували і свою політичну освіту, вивчали закони країни.

Школи граматиста й кіфариста були приватними, платними. Далеко не всі вільнонароджені хлопчики могли відвідувати ці школи. Отже, навіть після встановлення Афінах демократичної, але рабовласницької республіки, ц, виключала будь-яку участь рабів у керуванні державою вся система навчання була побудована в інтересах багатої рабовласницької верхівки. Фізична праця вважалася долею рабів, негідною багатих та вельможних. Сини бід. них батьків (демосу) змушені були навчатися у своїх батьків ремесла, що могло б їх забезпечити у житті.

У сфері морального виховання також сильною була рабовласницька аристократична традиція: дітей багатих і вельможних батьків оберігали від спілкування з рабами та від «непристойних знайомств». Хлопчика-аристокра та привчали до свідомості захищати й оберігати рабовласницький державний устрій, дотримуватися своєї гідності, до мужності й хоробрості, що є необхідними для вільнонародженої людини.

Дівчата отримували домашнє виховання, що зводилося до підготовки майбутньої матері та господарки сім'ї рабовласника. У суспільному житті країни жінки участі не брали, вони вели напівзатворницькій спосіб життя.

До семи років афінський хлопчик зростав під керівни­цтвом матері, годувальниці, няні та інших жінок вдома. В сім років ім'я дитини заносилося до білої книги, при­чому батько стверджував присягою, що дитина є його си­ном. З цього часу місце няні займав старий надійний слуга, що звався педагогом. Він супроводжував свого вихован­ця повсюди, спостерігав за його поведінкою, запобігаючи провинам. Подекуди педагог навчав вихованця. Кожний батько повинен був потурбуватися, щоб його син одержав необхідну освіту, привчився до якогось ремесла. Інакше батько не мав права вимагати від сина допомоги та утримання в похилому віці. Навчального курсу, обов'язкового для всіх, не було, крім гімнастики та музики. Навчаючись музики, хлопці вивчали також закони віршування, ритмі­ки й мелодії. Крім того, вони заучували велику кількість пісень напам'ять і набували навички виконувати драми, говорити застольні промови, внаслідок чого мова їх набувала благозвучності та стрункості. Уроки розпочиналися зі сходом сонця. У класах граматистів діти сиділи на дерев’яних лавах, розташованих сходинками. Спочатку вчили букви, потім переходили до складів. Навчання читання звичайно проходило повільно, але з самого початку викладачі наполягали на правильній вимові, милозвучності та ритмі и вимові. Для письма вчитель проводив учням лінії, іно­ді писав також зразки. Коліно служило опорою для писемного апарату. Для навчання лічби ще філософ Платон ре­комендував наочний спосіб, щоб поняття про числа за до­помогою дій над різними предметами, наприклад, яблуками, повідомлялися дітям за допомогою гри.

Метою гімнастичного виховання було досягнення необ­хідної пропорційності гармонійного розвитку та складу людського тіла, щоб воно було чистим та світлим дзерка­лом душі. Вводячи гімнастику спочатку лише заради розвитку тіла, невдовзі переконалися, що вона суттєво сприяє й розвиткові душі, і не тільки зміцнює й загарто­вує, надає силу та спритність, але також оберігає від розні­женості, наповнює мужністю, привчає до отримання, само­владання, розвиває також почуття дружби й товариськос­ті, любов до батьківщини. Ще відомий філософ Солон вказував, що не треба лишати людину такою, якою її ство­рила природа; ми вимагаємо для всіх гімнастичної освіти, щоб те, що успішно створене природою, ставало ще кращим, а погані нахили, наскільки є можливим, облагороджувалися. Музика вважалася в Афінах справжньою гімнастикою не тільки для слуху, голосу й слухових органів, а й самої душі. Музику розглядали, як дійовий засіб морального виховання, приборкання пристрастей за допомогою мело­дії та гармонії. Вона була немовби годувальницею всього високого, шляхетного й прекрасного, матір'ю всіх добро-чинств. Музика належала до сутності грека, тісно злива­вся з життям, глибоко проникала в усі державні та жит­ові відносини Не любити й не розуміти музику вважалося у Греції ознакою варварської згрубілості та внутрішньої зіпсованості.

Отже, все естетичне виховання грека мало на меті гармонію. Для грека сутність людини концентрувалася у красі тілесній та духовній, що збігалося у нього з поняттям добра. Життям грека був культ краси і носій її —вільна індивідуальність, виховання відповідало суттєвимознаками його душі. Ідеал грецького виховання — рівновага всіх його сил та здібностей, гармонійний їхній розвиток. Навчання систематично розвивало зір і слух, пробуджувало чутливість до ритму й розміру і намагалося шляхом математики й філософії осягти гармонію Всесвіту.

Серед багаточисленних представників давньогрецького матеріалізму найбільш видатними були Геракліт, Демокрит і Епікур. Кожен з них відіграв значну роль в історії античної філософії, в історії давньогрецької науки, мав серйозний вплив на подальший розвиток філософської дум ки, виховання.

Демокрит (460-379 рр. до н.е.). Творець атомістичної теорії, він вважав, що пізнання істини можливе і повинне базуватися на досвіді, дані якого узагальнюються роздумами, в поняттях. Етика, на його думку, повинна базува­тися на знанні законів природи, знанні, що руйнує забобо­ни й страх. У своїй діяльності людина повинна прагнути до гармонії та зменшення своїх бажань, узгоджуючи їх зі своїми можливостями. Ці філософські положення мали велике значення для наступних теорій у сфері дидакти­ки і морального виховання.

Демокрит був ученим-енциклопедистом, займався ма­тематикою, фізикою, анатомією, історією та іншими нау­ками.

Як свідчать давньогрецькі письменники, йому належало близько семидесяти різних творів. Для нас великий інте­рес має праця «Фрагменти про виховання». Порівнюючи можливість повідомлення дітям різнобічних знань і роз­витку в них мислення, він віддає перевагу іншому. Йому належить висока оцінка ролі вправ у навчанні та вихован­ні. Вважаючи зацікавленість дітей головною пружиною на­вчання, він все ж таки вважав, що не можна обійтися без елементів примусу. Великого значення у вихованні дітей Демокрит надавав впливу батьків.

Епікур (341-270 рр. до н.е.) — найвидатніший пред­ставник давньогрецької науки після Арістотеля. Він був сином афінянина-вчителя, народився на острові Самосі, вчився в одного з послідовників Демокрита. Діяльність Епікура випала на бурхливий період історії Греції, й⁰ служила ареною безперервних руйнівних війн та політичних переворотів. Як і матеріалісти V ст. до н.е. Епікур ідеолог античної демократії, вищою метою держави вважав забезпечення щасливого життя для його громадян. Найважливішим моментом у соціальному вченні Епікура є його наївна теорія «суспільної домовленості», що вибльовує його, як передового політичного теоретика давніх часів. Прибічник атомістичної теорії, Епікур переборов значною мірою фаталістичну обмеженість демокритівського детермінізму. Він вказував, що атомістична концепція зовсім не означає, що людина є іграшкою долі. Не слід насилувати природу, слід їй підкорятися; а ми будемо підкорятися їй, виконуючи необхідні, а також при­родні бажання, якщо вони не шкодять, а шкідливі бажан­ня будемо суворо приборкувати. Ці слова Епікура є досить актуальними сьогодні.

Теорія пізнання Епікура являла собою нове завоюван­ня давньогрецької науки і була більш досконалою, ніж вчення Демокрита. Він вважав, що поза свідомістю лю­дей існує матеріальний світ, що відбивається в їхніх відчут­тях, а потім у своїй суті пізнається за допомогою теоретич­ного мислення. Як і Демокрит, Епікур був емпіриком та сенсуалістом у теорії пізнання.

Софісти. Оживлення політичного життя Афін з V ст. до н.е. і розвиток афінської культури підсилили потребу в підвищеній освіті для багатих та вельможних юнаків. Із встановленням демократичної республіки особливе значення для них мало судове та політичне красномовст­во. Вчителями красномовства були софісти. Мандруючи містами, вони за високу платню навчали молодь прийо­мам красномовства — риторики, і у процесі цього навчан­ня поклали початок розробці граматики та літератури. Оскільки освічений оратор повинен володіти деякими знаннями у сфері філософії, природознавства, астрономії і правознавства, софісти давали своїм учням певні відомо­сті й у цих сферах. Вони були добрими, вмілими популя­ризаторами різнобічних знань. За своїми філософськими Оглядами вони були релятивістами, визнавали відносність Усього існуючого, заперечували існування абсолютної істини, а також сенсуалістами, які вважали, що в основі пізнання лежить відчуття. Навчаючи прийомам красномовства софісти привчали своїх учнів групувати доведення * і «проти» будь-якого положення, часто змушували одного й того ж учня спочатку захищати певну тезу, а потім спростовувати її. Метою цих вправ був розвиток формального вміння міркувати, групувати й протиставляти доведення «за» і «проти».

У методиці навчання софісти надавали великого значення вправам. Вправи з красномовства стали модними в Афінах при Периклі, і молодь у більшості сходилася, шукаючи уроків у софістів, щоб навчитися судовому красномовству. Серед софістів було також багато шарлатанів, які заперечуючи загальну істину, закон, справедливість, могли логічно виправдовувати найбільш огидні та аморальні вчинки.

У давньогрецькому житті, в період розквіту софістики, коли все було предметом критики й недовіри, саме вчасно з'явився Сократ, який поглибив свідомість людську й закликав її до пізнання вічного, істинного, безумовного.

Сократ (470-399 рр. до н.е.) — народився в Афінах. Батько його був скульптором, мати — повивальною баб­кою. Про дитинство та юність Сократа не збереглося ні­яких відомостей. Сократ займався скульптурою й досягнув цьому значних успіхів, але невдовзі залишив це заняття. Вважають, що в юнацтві Сократ одержав добру освіту, оскільки в зрілому віці виявив добрі знання з геометрії, ас­трономії, фізики, філософії. Успіхами свого розумового роз­витку й освіти він, передусім, був зобов'язаний собі, своїй надзвичайній цікавості й допитливості. Вчителем юнацт­ва став тільки у зрілому віці. Він давно замислювався над різнобічними питаннями: про цінність і межі людського знання, про доброчинність та її умови. Сократ відкрив нову еру в історії людської думки. В епоху загального бродіння думок, коливання всіх філософських, моральних, релігійних та політичних вірувань він указав людству на самопізнання як джерело й початок усякого істинного знання у філосо­фії. До наших днів зберігся вислів Сократа: «Я знаю, Д° я нічого не знаю». Для глибокого й суворого розуму Сок­рата ті напівзнання, погляди й думки, які задовольняли звичайних людей, не мали великої ціни, але він був певний, що кожна людина має істину, але у схованому вигля­ді, що до тієї істини можна дійти, відкрити її, тільки глибоко вдумуючись у себе й розмірковуючи, і брався сам, своїми питаннями допомогти появі на світ цієї істини. Бесіди Сократа складалися з низки запитань, якими він

Спрямовував співбесідника на різні міркування, співставлення, з'ясування сутності справи. Бесіди зводилися до того, по треба вважати в конкретному випадку добром і злом, справедливим та несправедливим, розумним та нерозум­ним. (Метою Сократа було зробити людей кращими та розумнішими. Він показав, що моральність може бути пред­метом спеціального вивчення і знання. Виховання, за Сократом, справа важка, а покращання його умов є одним із священних обов'язків кожної людини, бо немає нічого більш важливого, ніж виховання самого себе та своїх бли­жніх.

Сократ наполягав на тому, щоб учитель не сам пові­домляв нові знання учням, а обміркованими, послідовни­ми запитаннями підводив їх до істини. Якщо вчитель чув неправильну відповідь на поставлене запитання, він не виправляв його відразу, а шляхом додаткових запитань і поглиблень помилки у першій відповіді доводив до того, що учень сам починав розуміти свою помилку. Після того, як за допомогою цього критичного міркування з'ясовува­лися неправильні погляди учня, розпочиналася друга ча­стина дослідження, коли відповідь на перше корінне за­питання змінювалася, й подальші відповіді, що давав учень уже в іншому напрямку, призводили до інших висновків. Цей метод і сьогодні має назву сократичного, з якого у пізнішій методиці розвився метод навідних запитань.

Від учителя Сократ вимагав більш майстерного викладу ніж просто виклад матеріальних знань. Учитель зав­жди і всюди, де потрібно, повинен впливати на вихованця високими якостями свого характеру та відмінним викла­дом матеріалу,

Платон (429-348 рр. до н.е.). Видатний філософ, учень Сократа систематизував погляди свого вчителя і зробив теоретичну обробку власне педагогічним ідеям. Платон від­зив велику роль вихованню. Його метою є наближення Д° світу ідей, зокрема, до вищої ідеї блага. Це виховання організується державою і спрямоване в інтересах панівних груп у державі. У своїй педагогічній системі Платон намагався об’єднати деякі риси спартанського й афінського виховання але він впровадив і багато нового. Так,йому належить перша в історії педагогіки ідея суспільного дошкільного виховання. При храмах необхідно влаштовувати дошкільний майданчики, де діти 3-6 років під керівництвом жінок ц, призначені державою, займаються іграми, надав великого значення грі, як засобу дошкільного виховання Він висловив цінну думку про велике значення розповіді для дітей, зокрема — розповіді казок та розучування дітьми доступних для розуміння пісень (при цьому виключаються розніжувальні й жалобливі мелодії — музика повинна ви­ховувати в дітей мужність).

Від 7 до 12 років діти відвідують державну школу, д_е навчаються читання, письма, лічби, музики, співів. Далі, як і в афінській системі, йде школа фізичного виховання — палестра зі звичайними у Греції фізичними вправами. При цьому Платон підкреслював, що і у школі грамоти, і в палестрах навчаються і дівчата (окремо від хлопчиків), що було новим порівняно з існуючою тоді практикою. Після палестри вивчається арифметика, геометрія, астрономія переважно з практичною метою.

Від 17 до 20 років — ефебія, де займаються фізичними вправами. Від 20 років юнаки, що не виявили нахилів до розумової діяльності, стають воїнами. Порівняно менша частина юнаків, а саме ті, що виявили здібності до абстра­гованого мислення, проходять до 30 років третій, вищий ступінь освіти, вивчаючи філософію, арифметику, геомет­рію, астрономію, але вже не з практичною метою, а у філо­софсько-теоретичному плані. Так, астрономія, каже Платон, вивчається не для мореплавства, а для роздумів про не­скінченість Всесвіту і т.д. Ті, що закінчили цю філософсь­ку освіту, займають керівні посади у державі. Невелика кількість осіб, які виявили виключну обдарованість у сфе­рі філософського мислення, вдосконалюють свої знання У вивченні філософії, продовжуючи освіту від ЗО до 35 років, і стають правителями держави. В цій накресленій Платоном системі вперше висловлена думка про три ступені освіти.

Виховання, на думку Платона, є більш важливе, ні* усяка інша справа, оскільки, хоча людина є лагідною від природи, але завдяки вихованню вона робиться кращої⁰ усіх живих істот. При вихованні слід звертати увагу ^в гармонійність тіла й душі, і в цьому відношенні гімнастка й музика є кращими виховними засобами. У перші роки життя діти є дуже вразливими, тому потрібно захищати їх від болю, уявлень, що можуть налякати та від всілякого смутку, щоб вдача їхня була доброю та лагідною. Однак не слід їх розніжувати. Платон вважав, що вже у грі можна визначити нахили дитини та його майбутнє покликання: так, майбутній архітектор у дитинстві полюбляє будувати, а художник — малювати. Платон радить не навантажувати молодь знаннями, нехай їх буде менше, але вони будуть більш фундаментальними, ясними та чіткими.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — учень Платона, вихователь Олександра Македонського. Був видатним філо­софом та вченим у Давній Греції. Не Платону судилося оволодіти умами середньовічних філософів та педагогів, проникнути у школу й задати тон усьому навчанню. Така честь випала на долю його учня Арістотеля, який більше десяти століть безроздільно царював у школі. На 18 році життя він прийшов у Афіни і вступив у коло учнів Пла­тона, до якого він належав 20 років, до самої його смерті. Після смерті Платона Арістотель відкрив свою школу риторики, потім прийняв запрошення македонського дво­ру взяти на себе виховання Олександра.

В основі пізнання, за Арістотелем, лежить чуттєвий досвід: в усякому предметі він розрізняє речовину (мате­рію) та форму (ідею). Виходячи із своєї ідеї розвитку, Арістотель вважав, що від природи людина має лише за­родки здібностей, але розвиваються вони у процесі вихо­вання. Природа тісно зв'язала три сторони людини, тому виховання — фізичне, моральне та інтелектуальне повин­но бути тісно пов'язаним у єдине ціле. Арістотель зробив першу спробу в історії педагогіки дати вікову пері­одизацію. Він розрізняв три періоди; 1) до 7 років; 2) від Років до статевої зрілості і 3) до 21 року. Він вперше Висловив думку про природовідповідність виховання, що буде відігравати велику роль у теорії педагогіки у XVII-ХІХ століттях.). Арістотель у сфері дошкільного виховання вказав на необхідність поступового загартовування організму дитини, дав багато нових ідей про значення гри в житті дитини. Моральне виховання Арістотель будував, виходячи зі своїх філософських, етичних позицій. Він вважав, що розвиток і діяльність є основою буття. Звідси доброчинство він визначає як добру діяльність, підлеглу вимогам розуму. У сфері етики та морального виховання Арістотетель стоїть вище, ніж Сократ і Платон, які закликали до споглядання, самопоглиблення та самовдосконалення. Арістотель у сфері морального виховання висуває на перший план діяльність, волю, активність. Твори його великі й різноманітні. Він написав «Метафізику», «Логіку», «Фізику», «Метеорологію», «Про душу», «Етику», «Риторику» Головне, на чому базується вчення Арістотеля — це «логіка». Він створив її на основі сократо-платонівського вчення, як особливу науку, та назвав її аналітикою, керівництвом до мистецтва дослідження, і розробив її методологічну основу. Наукове пізнання, на його думку, склада­ється із виведення окремого із загального, умовного з його причин. Арістотелева логіка, крім доказів, базується та­кож на індукції та умовисновках. Він перший відкрив в умовисновках головну форму, в якій здійснюється рух думки вперед. Від Арістотеля дійшла до нас ціла низка логічних творів. Як і у філософії, так і в поглядах на ви­ховання, Арістотель багато в чому відрізняється від Платона. Останній дивиться на виховання з ідеалістичної точки зору, а Арістотель — з практичної, реальної. Педа­гогіку він намагається обґрунтувати на твердій основі пі­знання людини. Людина робиться такою, якою вона є, за допомогою натури, навичок та навчання. Виховання повин­но підготувати душу до правильних моральних вчинків, як треба підготувати ґрунт перед сівбою.

Цікаво, що ще Арістотель вказував на важливе значен­ня наочного способу, як на висхідну точку будь-якого навчання.

Вчення Арістотеля панувало і в середні віки. Його філо­софське, педагогічне та наукове значення не викликає сум­нівів.

Рекомендована література

1. Очерки по истории педагогики. Воспитание в древнем мире.— М., 1952.

2. Материалистьі древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Зпикура.— М., 1956.

3. Хрестоматия по истории древнего мира. — М., 1956

4. Йстория древней Греции. — М., 1948. 5 Хрестоматия по истории зарубежной педагогики / ред. акад. И.Н. Пискунова. — М., 198