5.2. Виховання в Давньому Римі

Давній Рим у своєму розвитку пережив три періоди:

1. родовий чи царський Рим до І ст. до н.е.;

2. республіканський Рим — УІ-І ст. до н.е.;

3. імператорський Рим — до кінця V ст. н.е.

Римське виховання в кожному з цих періодів мало свої специфічні особливості, обумовлені економічним і полі­тичним життям римлян.

У родовому Римі рабовласництво було ще слаборозвиненим. Римляни, володіючи невеликими ділянками землі на правах приватної власності, вели дрібне землеробське господарство, причому працювали всі члени сім'ї, викорис­товуючи працю одного чи кількох рабів. З примітивною землеробською технікою результати господарювання залежали від стихійних сил природи, що обожнювалися рим­лянами. Між дрібними племенами, що заселяли Апеннінський півострів, відбувалися часті військові зіткнення. Ці особливості життя патріархального родового Риму обумо­вили й характер виховання, який можна визначити коро­ткою формулою: виховання у родовому Римі було сімей­ним вихованням землевласників-воїнів, що захищали свої земельні ділянки. [Хлопці під керівництвом батька вчи­лись землеробству, а дівчата під керівництвом матері привчалися до домашньої роботи. Виховання було побу­доване на суворій дисципліні, на безумовній підлеглості батькові — голові сім'ї. Хлопці вивчали також і військове мистецтво. У деяких родинах батько навчав сина читання, письма, лічби.

У Республіканському Римі зростає рабовласництво і на його основі — розшарування населення. Розвиваються міста. Вільне населення поділялося на привілейовані групи патриціїв та вершників і на людей безробітних, які втратили свої земельні ділянки.

Зосередження населення у містах викликало появу шкіл Розшарування його за ознакою володіння майном і вельможністю походження обумовило поділ шкіл на елементарні та граматичні.

Елементарні школи обслуговували деяку частину незаможного населення; вельможні й багаті віддавали перевагу домашньому початковому вихованню та навчанню Елементарні школи були приватними і платними, хлопці навчалися в них читання, письма, лічби.

Наступним ступенем були граматичні школи, де навчалися сини привілейованих верств населення. на­вчалися граматики латинської мови, грецької мови, рито­рики, мистецтву красномовства з деякими відомостями про літературу, історію. Розвиток цих шкіл був викликаний необхідністю оволодіти ораторським мистецтвом для тих хто намагався зайняти вибірні керівні посади у Римській республіці.

В останні століття республіканського Риму виникли школи риторів, де вельможні юнаки навчалися риторики, філософії, правознавства, грецької мови, математики, му­зики, з тим, щоб у подальшому зайняти вищі державні посади. Після завоювання Греції (146 р. до н.е.) афінська культура швидко проникає до Риму, і грецька мова стає мовою знаті.

Граматичні школи та школи риторів були приватни­ми. Внаслідок високої платні за навчання вони були до­ступними лише для привілейованих верств суспільства. В імператорському Римі рабовласництво зростає. Рим­ська імперія внаслідок завоювань досягає великих роз­мірів.

Тримати у покорі поневолені народи й велику кількість рабів стає все трудніше. Римські імператори намагаються перетворити елементарні школи у знаряддя підготовки вірнопідданих, встановлюючи за цими школами суворий державний нагляд. Граматичні школи та школи риторів перетворюються на державні, метою яких стає підготовка чиновників, що віддані імператорській владі.

В останні століття імператорського Риму, коли поширюється розшарування рабовласницького ладу, Рим переживає період занепаду, що відбивається також на вихованні освіті: у школах починає панувати формалізм, риторика вироджується у чисто зовнішнє красномовство, в історії витіюватість прикриває бідність, відсутність змісту. Моральність занепадає.

Духовному життю римлян відповідало й виховання. Основою виховання була родина. У сім'ї жінки мали великі права та глибоку пошану, яких ще не знала історія. Тому ^в Римі і з'являються жінки-виховательки. Однак у римі виховання не було гармонійним розвитком тілес­них та духовних сил; воно було спрямоване на предмети розважливого розуму, на потреби громадянина та держа­ви. Якщо у греків виховання було спрямоване на досяг­нення краси й добра, то у римлян — практичності та ко­рисності. Домашнє виховання було суворим. У присутно­сті Дітей не дозволялося ні говорити, ні робити ніяких неподобств. Жінкам та юнакам до 30-річного віку забо­ронялося пити вино, а порушення цього закону каралося, як тяжкий злочин.

У пізніший період у римських родинах стали з'явля­тися педагоги, які користувалися великою пошаною. Пе­дагог був моральним наставником юнака та його постій­ним супутником. Нерідко декілька хлопчиків доручало­ся одному педагогу.

Викладання у зрілий період Риму розвивалося у від­повідності з усім життям римлян. Вищі політичні поса­ди — військові та ораторські.

З підкоренням Греції у римське виховання починають проникати й грецькі погляди. Грецька мова та літерату­ра стали обов'язковими предметами навіть у домашньо­му вихованні. Грецькі вчителі цілим натовпом прямува­ли до Риму як викладачі мови й літератури. УІ ст. до н.е. У Римі вже знаходилося декілька навчальних закладів для вправ з грецької декламації, а вивчення грецької науки з того періоду стало суттєвим предметом римської освіти, "азом з грецькою розвивалася й латинська освіта. Юлій Цезар написав латинську граматику У школах зберігалася велика суворість, панували тілесні засоби покарання.

Виходячи з юнацького віку й надягнувши чоловічу тогу, молодий римлянин залишав школу та як слухач вступав до практичної школи народних зборів і судових суперечок. Вибір звання, як і все життя римлянина, був обумовлений принципом корисності. Перевага віддавалася прибутковим мистецтвам. Але до якого б звання не належав римлянин, усе підготовче навчання його складалося з практичного керівництва й настанови.

Звання практичного сільського господаря й економа домашнього господарства вважалося почесним для молодого римлянина і цьому присвячували себе ті, хто не мав нахилів та здібностей для вищих досягнень.

Прагнення діяльності, хоробрість, справедливість та помірність, гордість та надзвичайне самолюбство — основи римського характеру; на це було спрямоване виховання

Катон (235-149 рр. до н.е.) Його вважають першим римським письменником-педагогом. Катон не тільки був практичним педагогом, а й написав твір про виховання. Відомою є його праця «Повчання сину». Якщо судити за окремими уривками та вказівками, що дійшли до нас, це була енциклопедична праця, яка містила у собі думки про збереження здоров'я, доброчинність, підготовку до оратор­ського мистецтва, заняття сільським господарством. «По­вчання сину» служило добрим посібником і керівництвом кільком поколінням. З нього ми дізнаємося, що умовою для оратора Катон вважав прямий, здоровий розум, пов'язаний з відважністю думок, бо тільки шляхетна людина може бути добрим оратором. Він віддавав перевагу сільському життю й вихваляв його. Землеробство, на його думку, сприяє вихованню морально сильних громадян і добрих захисників рідної землі. Педагогічним витвором слід також вва­жати його вірш про мораль.

Славу доброго сім'янина й батька Катон вважав вищою, ніж славу доброго сенатора. Дім свій він утримував суво­ро, однак вважав, що той, хто б'є свою дружину, той знева­жає найдорожчі святині, які тільки існують.

Катон рішуче виступав проти впровадження грецько­го виховання й освіти та витонченої розніженості, що виникала внаслідок цього. Він виступав прибічником давньої римської доброчинності і тому недаремно одержав звання останнього з римлян. Будучи суворим, правдивим, енергійним, діяльним, Катон намагався зробити таким і виховання. Як і Цицерона, його вважають першим римським теоретиком виховання.

Цицерон (106-43 рр. до н.е.) одержав блискучу освіту був знаменитим оратором. Свої погляди на виховані викладав у філософських та риторичних творах, маючи на увазі переважно оратора. Особливу увагу Цицерон звертає на суть і завдання виховання. Людину він приймає за розумну обдаровану здібностями істоту. Він вказував, вазі переважно оратора. Особливу увагу Цицерон звертає на суть і завдання виховання. Людину він приймає за ро-мну _та обдаровану здібностями істоту. Він вказував, що в людині живе сила, яка закликає його до добра і від­лякує від зла. Ця сила не тільки найстарша над усяке люд­ське суспільство, але вона є сучасницею правлячого небом _та землею божества. Бо розум є суттєвою якістю Бога, і цей божественний розум обов'язково визначає в нас, що є пра­вдою, а що є неправдою. Тому треба піднятися духом та пам'ятати, що смертним є не ти, а твоє тіло. Виховання є завершення даних природою дарувань людини, воно є не­обхідним тим більше, що висока якість душі, особливо розуму, на який спирається доброчинність, вимагає ретельно­го розвитку. Наставник повинен ставитися до своїх учнів з лагідністю, суворістю та справедливістю. Повчання дітей повинно здійснюватися і словом, і ділом. Дисципліна по­винна бути не дуже суворою, не дуже м'якою. Покарання повинно відповідати провині і в однакових випадках по­винно бути однаковим. Ніколи не слід карати, розлютив­шись. До покарання слід удаватися зрідка, коли інші за­соби не дають потрібних результатів.

Виховання слід починати з раннього дитинства. Дітям слід дозволяти тільки ігри, що суміщаються з доброю по­ведінкою. При подальшому розвитку дитини особливу увагу слід звернути на розвиток пам'яті. Для цього Ци­церон радить вчити напам'ять уривки з творів грецьких та римських письменників. Коли хлопець стає юнаком, йому необхідно вибрати для себе заняття, що відповідає його природним нахилам. Бо найперший ^обов'язок лю­дини в тому, щоб не чинити нічого, що суперечить приро­да. До чого природа дає нам дарування, це і повинно бути вашою справою. Кожний, в міру можливостей, повинен лишатися вірним своєму характеру, не його недолікам, а особливостям. Ніщо, зроблене всупереч своїй природі, не Досягає успіху, вказував Цицерон.

Молоді люди повинні остерігатися надмірності, поводитися доброзичливо, поважати старших та, обравши кра­щих з них і найправдивіших, довіритися їхнім порадам і керівництву. У цьому віці слід уникати почуттєвих насолод привчати душу й тіло до помірності, терпіння.

Для свого розвитку майбутній оратор повинен тренуватися у вимові промов, різних точок зору. Крім повчань та природних здібностей, оратору необхідно набути запас знань з усіх галузей науки, насамперед, освоїти законознавство історію та філософію.

Споглядаючи великі зразки, він повинен підвищити й розвивати свій розум, облагороджувати душу, енергійно спонукати волю та спрямовувати її до високої мети.

У трактатах про ораторське мистецтво ми знаходимо багато цінних думок Цицерона, що вказують на шляхи й засоби вироблення ораторських умінь, що є так необхідними для вчителя.

Цицерон вважав, що оратор повинен турбуватися про три речі: що сказати, де сказати та як сказати.

Квінтіліан (42-118 н.е.). Був не тільки теоретиком, а й практиком. У значному (12 книг) творі «Про виховання оратора» систематизував і переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї та доповнив їх широкими дидактичними вказівками, за що його можна назвати першим дидактом.

Квінтіліан вказував, що дитина має широкі можливості розвитку. Він дає низку вказівок щодо розвитку мов­лення у дитини, починаючи з перших років її життя, вказує на велике значення школи для виховання дітей. До дитини треба підходити з урахуванням її індивідуальних особливостей. Квінтіліан висуває низку вимог до вчителя: він повинен бути освіченим, любити дітей, бути стриманим на похвалу й покарання, навчати дітей враховувати їх особливості та ін.

Головними методами навчання, за Квінтіліаном, є теоретичні повчання, наслідування та вправи. Основи навчання треба закладати міцно. Квінтіліан докладно описує значення кожного навчального предмета у системі освіти.

Квінтіліан був першим викладачем, що одержав оклад з державної казни та носив титул професора красномовства. Усюди і завжди, радить він, слід звертати увагу на якості та здібності дітей різного віку, починати навчання дітей у формі гри. Навчаючись читання, діти повинні одночасно знайомитися із зображенням та назвами букв. Не слід дуже поспішати, поки дитина не може без запинки зв'язати між собою букви, а потім із складів слова, і далі вже за допомогою вправ домагатися правильної швидкості. При навчанні письма слід звертати увагу на зміст тексту, який повинен містити не порожні сентенції, а моральне правило.

Після випробування здібностей кожного учня вчитель повинен вирішити, як його навчати і чого. Бо в одного учня можуть бути здібності до історії, в іншого - до віршування, в третього - до правознавства, тоді як деяких найкраще відіслати до плугу.

Як і у навчанні, так і у вихованні, вчитель повинен ставитися до дітей поблажливо, тільки не перебрати міри в цьому. Не слід удаватися до тілесного покарання - бити дітей, це означає, що спершу їх не привчили до добра і правди, а потім карають за упущення того та іншого. Вихователь і вчитель повинні мати батьківську любов до дітей, знати теорію навчання, бути освіченими людьми. Квінтіліан був прибічником громадського виховання, вважав, що воно має переваги порівняно з індивідуальним, сімейним.

Учитель може сприяти більш швидким успіхам учнів, якщо він ознайомить їх з творами істориків та ораторів, зверне увагу на красу, вкаже на помилки автора, буде поступово привчати учнів мислити самостійно.

Педагогічні ідеї Квінтіліана вплинули на педагогіку наступних століть. У монастирях та соборних училищах до XI століття навчали переважно за його вказівками. Потім сліди його впливу зникають на деякий час, а твори зовсім забуваються. Але з XIV століття, коли зайнялися вивченням давньої спадщини, «Правила красномовства» Квінтіліана були відкриті знову, і сам автор довгий час служив Джерелом, звідки гуманісти XV та XVI століть черпали свої теорії про педагогіку. Ідеї Квінтіліана, забуті в період раннього Середньовіччя, знову воскресли в епоху Відродження, значно вплинули на багатьох діячів цього часу.

Рекомендована література

1. Йстория древнего Рима.— М., 1956.

2. Хрестоматия по истории древнего Рима.— М., 1956.

3. Лукреций. О природе вещей. — М., 1937.

4. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М.,> 1981.

⁵- Об ораторском искусстве. — М., 1973

253