5.8.2. Становлення педагогічної теорії і практики в Україні в другій половині хіп-хуш століття

Означений період, як у загальнодержавному розвитку, так і в галузі освіти та педагогічної думки, позначається важливими історичними подіями, які зумовили форми, зміст, методи навчання і виховання, розвиток педагогічних ідей, їх напрямок і характер. Серед цих історичних чинників, насамперед, слід назвати феодальну роздробленість Київ­ської Русі і монголо-татарську навалу на неї, які перерва­ли активні освітні процеси і в ХІП-ХУ століттях були при­чиною занепаду не тільки освіти і педагогічної думки, а й Усієї культури — духовної та матеріальної. Монголо-татарами були знищені культурні центри, монастирі, школи і бібліотеки при них, зруйнована система освітніх закла­дів підвищеного типу, фізично знищені люди, які створю­вали духовні і матеріальні цінності. Київ, як освітньо-культурний центр, був знищений і довгий час стояв у руїнах. Лише в середині XV ст. у Києві став формуватися гурток учених-перекладачів, діяльність яких поклала початок відродженню освітніх процесів.

Феодальна роздробленість була причиною того, що значна частина південно-західних земель України перебували складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, що також негативно позначилося на культурно-освітньому відродженні. Активізація процесу становлення української на родності проходила у гострій боротьбі за збереження соціальної і національної незалежності своєї мови, культури традицій. Особливо гострий характер на західних земля* України носила боротьба проти релігійної агресії Ватикану, який з метою утвердження католицької віри ефективно використовував і таку зброю, як освіта і виховання, за допомогою яких прагнув окатоличити спочатку українсь­ку знать, а пізніше і весь народ.

У цей період відбуваються певні позитивні зрушення в економічному житті України — розвиваються ремесла відроджується землеробство, тваринництво, торгівля, зовні­шні відносини, зростає роль міст, як економічних і культурних центрів, які не могли не вплинути на освіту і педаго­гічну думку. Зовнішні взаємозв'язки сприяли проникненню в культуру й освіту ідей епохи Відродження та Реформа­ції.

Однак ці позитивні елементи в розвитку української державності і культури пригнічуються угорськими та поль­ськими феодалами, які, починаючи з середини XV століт­тя, прагнули підкорити український народ, що викликало хвилю народних протестів. Прийняття Брестської унії (1596 р.), виникнення і зростання класу української зна­ті, посилення експлуатації простого народу було однією з причин роздвоєння, розшарування українського народу на ворогуючі класи, що викликало різні напрямки в освіті і вихованні підростаючого покоління, а в політиці — при­звело до війни під проводом Б. Хмельницького. Це змі­нило становище і його договори з Росією, які відкрили шлях до експлуатації українського народу російськими дворяна­ми і поміщиками.

Упродовж всього XVIII століття до складу Російської централізованої держави входила вся Лівобережна Укра­їна. Правобережжя належало Польщі, Буковина — Турції (до 1774 р.), Закарпаття — Австрії. Український на­род терпів знущання з усіх боків. Однак прагнення відстояти і захистити свою незалежність завжди було притаманні українському народу, що й позначилося на ха­рактері мети, завдань, змісту освіти і виховання підростаючого покоління. Поступове відродження освітніх традицій в Україні, за­початкованих у період Київської Русі, супроводжувалося, хоч і повільним, але зростанням шкіл, поширенням гра­мотності не тільки серед панівних класів, але і серед про­стого народу, що відрізняло тривалий час у цьому плані Україну від Росії. Певною мірою поширенню грамотності в ХІУ^_ХУ століттях сприяла діяльність «майстрів грамоти», «книжників», «мандрівних учителів», які ходили по селах і містах, об'єднували у невеликі групи дітей і навча­ли їх читання, письма, лічби.

У ХІУ-ХУ ст. виникають школи у Києві, Львові та ін­ших регіонах України. Є свідчення, наприклад, що вже на початку XV ст. були засновані школи в Києві при Києво-Печерському та Михайлівському монастирях [1, 69]. Збе­реглися грамоти, дипломатична переписка Галицько-Волинського князівства, які дають підстави вважати, що там існували освітні центри. Крім того, є незаперечні докази щодо існування в XV ст. у Львові шкіл при Богоявленській церкві та в інших передмістях, в той же час там з'являються і католицькі школи. На Закарпатті іс­нувала школа ще в середині XIV ст. при Грушевському монастирі, де були виготовлені рукописні букварі, функціо­нувала бібліотека. У Львові існувала також вірменська школа [1, 70-72]. Однак ці школи не могли задовольнити зростаючу потребу в освічених людях. Економічний і по­літичний розвиток вимагав людей з вищою освітою, але, оскільки вищих навчальних закладів у ХІП-ХІУ ст. на території України не існувало, то частина української молоді їхала здобувати її в закордонні університети. Дослідники цієї проблеми свідчать, що у ХУ-ХУІ ст. за кор­доном лише у Краківському університеті навчалося більш, ніж 800 українців [26, 33]. Частина молоді поверталася на Україну, а частина залишалася працювати у тих же зару­біжних університетах.

Серед останніх були Павло Русин із Кросно (нині те­риторія Польщі) та Юрій Дрогобич (Котермак), який народився в м. Дрогобичі. Павло Русин (роки життя приблизно 1470-1517) навчався і закінчив Грейфсвальдський Університет у Німеччині. Його педагогічна і наукова да­льність пов'язана з Краківським університетом. Там же, в Кракові, він видавав книги слов'янською мовою, які в» користовувалися для навчання у школах України, Білорусі Росії. Свої твори він писав латинською мовою. Можливо це та знаходження переважної їх кількості за рубежем _Е причиною того, що творчість його почала вивчатися зовсім недавно. Будучи вихідцем із лемків — одна з етнічних українських груп, що проживає в Закарпатті, П. Русин пр_и. святив низку своїх творів мріям про поширення освіти і розвиток культури лемківців, про поліпшення їхнього життя і визволення від угорських феодалів. Він з жалем розповідає, як з метою мадьяризації та полонізації чужо­земці спалювали українські книгозбірні, школи, знищували вчителів. В його віршах («Говорить книга...», «Похва­ла Валерію Максиму», «Похвала поезії» та ін.) звучать ідеї щодо значущості освіти та її ролі у розвитку суспільства, відображено його гуманістичні погляди на виховання мо­ральності в молоді, формування позитивних якостей осо­бистості, особливо чесності. Він підкреслював виховне зна­чення античної літератури і філософії, вважаючи, що тіль­ки справжня наука містить у собі «... світлий образ правди святої» [1, 75].

Юрій Дрогобич (Котермак) — (рік нар. невідомий — 1494), на честь міста, в якому народився, взяв псевдонім «Дрогобич», і з ним пройшов усе своє життя. Вищу освіту здобув у Краківському університеті, працював у Болонсь­кому і в тому ж Краківському університетах, викладаючи астрономію і медицину. Твори його зберігаються у зару­біжних бібліотеках. Вся його творчість пронизана любо­в'ю до батьківщини, прагненням принести їй користь і славу, відродити традиції Київської Русі в галузі освіти і культури. З великої спадщини Ю. Дрогобича, написаною латинню, до нас дійшли лише окремі праці, серед яких ві­дома для багатьох учених світу «Прогностическая оценка текущего 1481 года», в якій підкреслюється роль знань, освіти, наукової книги, відображені гуманістичні ідеї щодо виховання, властиві для епохи Відродження. Ю. Дрого­бич — учений світового значення. Його учнями були ві­домий польський астроном Микола Копернік, німецький поет-гуманіст Конрад Цельтис та інші відомі вчені [1, 76] Діяльність і творчість Ю. Дрогобича і П. Русина свідчать про існування культурно-освітніх взаємозв'язків між Україною і Заходом у той період, що сприяло проникненню Українську педагогічну думку ідей раннього гуманізму. Особливо активно почала розвиватися освіта в Україні я другій половині XVI та в XVII століттях. Потреба нау­кового обґрунтування переваг православ'я для збереження мови, традицій українського народу і відродження його культури, забезпечення ідеологічного підґрунтя боротьби українського народу проти поширення католицизму спри­яла розвитку шкіл, в тому числі і підвищеного типу, пере­дусім у Західному регіоні України. Серед них передусім слід назвати Острозьку школу-академію. Історія її засну­вання і діяльності була об'єктом багатьох наукових до­сліджень вітчизняних і зарубіжних учених, але не всі сто­рінки її функціонування і ролі в розвитку української культури прочитані. Так, донині чітко не встановлено рік її заснування, зміст навчання та інші питання. Водночас, досконало відомо, що особливого розвитку і слави, значу­щості у тогочасних подіях Острозька школа-академія набула за період життя і діяльності князя Костянтина Ко­стянтиновича Острозького (1526-1608) — українського магната, київського воєводи, політичного діяча, активного захисника православ'я, покровителя багатьох учених з інших країн, які у себе вдома зазнавали переслідувань. Саме завдяки йому Острозька школа за своєю структурою і змі­стом навчання набула значення вищого навчального за­кладу, який істориками вважається першим вищим на­вчальним закладом на території України [10, 273]. За сприяння князя при школі було засновано науковий гурток, членами якого, крім вітчизняних, були вчені інших країн — Ян Чех, відомі грецькі вчені, «доктори наук ла­тинських і еллінських» Кирило Лукаріс і Никифор, поль­ський математик і філософ Ян Лятос та інші. Членами на­укового гуртка були всесвітньо відомі і талановиті вчені слов'янської, грецької, латинської мов, видатні математи­ки, астрономи, філософи, про що засвідчив Захарія Копистенський в одному з перших вітчизняних творів історич­ного характеру «Палинодия или Книга оборони». Основ­не завдання членів наукового гуртка полягало не лише в підготовці висококваліфікованих діячів культури і освіти, але і в написанні наукових трактатів, полемічних літеретурних творів. Очевидно, саме останнє й дозволило називати цю школу «школою-академією». При школі функціонувала друкарня, заснована за активної участі І. Федорова — російського першодрукаря, який втік від переслідувань царя, оселившись спочатку у Львові, пізніше — в Острозі За короткий період існування в друкарні було надрукова­но понад 20 книг, серед яких — всесвітньо відома «Остро­зька біблія», «Часослов», який в той час використовував­ся і як навчальна книга, другий варіант «Азбуки» І. Федорова та інші, не менш значущі для української культури книги.

Першим ректором Острозької школи-академії був Герасим Смотрицький — відомий український письменник-полеміст, громадський діяч, автор гострополемічного трактату «Ключ царства небесного...», в якому різко за­суджував католицьку експансію. У програму навчання Острозької школи-академії входили предмети, які вивча­лися й у західноєвропейських університетах. Так, крім слов'янської мови, вивчалися грецька, польська, латинська мови та їх граматики, риторика, діалектика, математика, астрономія, філософія і богослов'я. Наявність останніх двох класів — філософії і богослов'я — є прямим дока­зом належності Острозької школи до вищих навчальних закладів. Вихованцями цієї школи були такі відомі дер­жавні і культурно-освітні діячі України, як Мелетій Смот­рицький (син Герасима Смотрицького) — талановитий педагог і просвітитель, автор славнозвісної «Грамматіки славенския правильное синтагма», яку російський учений М. Ломоносов назвав «вратами» своєї вченості; Гаврило Дорофеєвич — поет і перекладач; Андрій Римша — біло­руський поет; Петро Конашевич-Сагайдачний — гетьман реєстрового запорізького козацтва; Іов (Іван) Борецький — талановитий педагог, громадський і церковний діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших.

У наш час Острозька школа-академія відроджується і функціонує як вищий навчальний заклад, колектив якого намагається відродити славні традиції своєї праматері.

Острозька школа-академія відіграла велику роль у по­ширенні освіти в Україні, Білорусії, Росії, її вихованці очолювали навчальні заклади, розробляли підручники, а статут цієї школи, як свідчать дослідники, був покладений в основу Статуту Львівської братської школи, визначивши цим самим структуру і зміст навчання у братських школах.

Братські школи України — це особливо знаменна сторінка в історії української культури і педагогічної думки. Назва їх походить від назви громадських організацій — братств, які виникли в другій половині XVI ст. Тривалий час вважалося, що вони були виключно релігійними об'єднаннями, а, отже, і школи, засновані ними, теж таки­ми. Сучасні дослідження довели, що братства, до складу яких входили переважно представники світського місь­кого і сільського населення, в тому числі і з бідних верств, були громадськими організаціями, які відіграли важливу роль у розвитку духовної культури українського народу, сприяли утвердженню гуманістичних і демократичних ідей в українській педагогічній теорії і практиці і, звичайно, виходячи з того, що в той час релігія була основною ідеологічною силою, відстоювали і захищали православ­ну віру: очолювали боротьбу проти поширення католи­цизму на території України і інших слов'янських держав. Братства створювали школи, засновували при них друкарні, госпіталі і притулки для бідних людей, видавали навчаль­ну і полемічну літературу, готували вчителів та ін.

Знову ж таки, суперечливим є питання про заснування перших братських шкіл і найбільш важливих серед них, таких, як Львівська, Київська братські школи. Богоявленське братство у Львові, наприклад, існувало вже в другій половині XV століття. Є припущення, що вже в той час при ньому функціонувала братська школа. В більшості ж історико-педагогічних джерел роком заснування однієї з перших братських шкіл — Львівської — вважається 1586 Рік, тобто рік, коли було прийнято Статут цієї школи, а в передмові до своєї «Азбуки», виданої у 1574 році в друкарні Львова, Іван Федоров зазначав, що вона написана для «учеников» Львівської братської школи. Отже, очевидно школа була заснована раніше загальноприйнятого року.

Не вдаючись детально в історію заснування братських шкіл, відзначимо, що вони відіграли велику роль у поши­ренні освіти не лише в Україні і Білорусії, але і в Росії оскільки їх вихованці їхали до Росії і там створювала школи, в яких навчання здійснювалося за підручниками написаними вчителями братських шкіл. Братські ніколи існувати в багатьох містах і великих селищах України, але серед них слід особливо виділити Львівську школу, яка, з_а твердженнями вчених, також була школою підвищеного типу і одним з перших навчальних закладів, який готу­вав учителів. Статут Львівської братської школи, який послужив зразком для Статутів Луцької, Київської та інших братських шкіл, є своєрідним педагогічним твором який дає можливість не тільки ознайомитися із структу­рою, формами і методами навчально-виховної роботи, її змістом, але й прослідкувати за тим, як розвивалися в українській педагогічній думці гуманістичні, демократичні принципи, які забезпечували високу моральність вихован­ців, їхній патріотизм, взаємозв'язок між виховними впли­вами школи, сім'ї і громадськості. При братських школах існували так звані «скудопитательные дома» (типу сучас­них гуртожитків), в яких проживали бідні діти і з відда­лених населених пунктів. Широко було запроваджено па­тронування дітей, тобто, коли дітей розміщали в замож­них сім'ях, які зобов'язані були турбуватися про їхнє виховання, як і про рідних дітей. Крім того, при братсь­ких школах існували «младенческие братства», членами яких були всі учні школи, основним завданням яких було моральне виховання. Школою призначалися наставники учнів, обов'язком яких було слідкувати за поведінкою, навчальною діяльністю учнів, а також супроводжувати дітей до церкви, вчити з ними церковні обряди, пісні, мо­литви тощо.

Основне місце у навчальних програмах братських шкіл відводилося гуманітарним наукам, зокрема, вивченню рід­ної (української, або, як тоді її називали, простої мови), слов'янської, грецької, латинської і польської мов. Крім того, у школах підвищеного типу вивчалися граматика, діалектика, філософія, риторика. Багато уваги приділяло­ся музичному вихованню, що сприяло підготовці відомих музикантів-композиторів (Чернушин, Шаваровський, Яжевський та ін.), а також розвитку хорового співу в Укра­їні. Саме у Львівській братській школі був надрукований Йосипом Городецьким перший посібник з нотного письма. Відомо, що викладалося малювання, давалися учням відомості з історії та географії, які були складовою части­ною богослов'я, курс змішаної математики, який вивчався школах підвищеного типу, охоплював відомості з ци­вільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, гео­метрії та інших галузей науки. У школах, що належали до типу початкових, давалися елементарні знання з ариф­метики. Приділялася увага трудовому вихованню, у шко­лах впроваджувалося самоврядування, самообслуговуван­ня [26, 41-43].

У Статутах братських шкіл утверджувалися такі прогре­сивні форми навчання, як класно-урочна; серед методів — дискусії, які готували вихованців шкіл до полемічних боїв з єзуїтами. Ці школи були безстановими — всі учні були в усьому рівними: «багаті перед убогими, — записано в Ста­туті Луцької братської школи, — у школі нічим не можуть бути вищі, як тільки наукою... Учитель повинен і вчити, і любити всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих». [29, 23]. Були чітко сформульовані вимоги до вчителя: «даскал, або вчитель цієї школи, має бути благочестивий, розсудливий, смиренно-мудрий, лагідний, стриманий, не п'яниця, не блудник, не хабарник, не гнівливий, не зазд­рісний, не сміхотворець, не лихослов, не чародій, не басносказатель, не посібник єресей, але прихильник благочестія, в усьому являючи собою взірець добрих діл» [29, 23].

Братські школи, що сприяли бурхливому піднесенню рівня грамотності в Україні, в кінці XVII — на початку XVIII ст. почали занепадати. Причин цього було декілька: частина братств почали приймати унію, посилилося переслі­дування вчителів і учнів з боку польського уряду і багато Жителів стали переїжджати до Києва, який в той час виділявся, як політичний і культурно-освітній центр. Ті, що залишалися функціонувати, були закриті в XVIII ст. в ре­зультаті освітніх реформ царського уряду.

Братські школи не були єдиними типами навчальних закладів в Україні. З самого початку їх існування на те­риторії України стали з'являтися єзуїтські школи і колегіуми. Ще в 1570 р. була відкрита єзуїтська школа у Вільні, яка швидко отримала права академії. В 1608 р., після смерті Костянтина Острозького, славнозвісна Острозька

школа-академія припинила своє існування і була реорганізована нащадками князя в єзуїтський колегіум. У цьому ж році єзуїтські колегіуми були відкриті у Львові, Луцьку, пізніше — в Ужгороді, Кам'янці, Вінниці та багатьох інших містах. У ці школи часто віддавали своїх дітей українські магнати, які, навчаючись чужих звичаїв, посту. пово стали забувати рідну мову, традиції і звичаї рідного народу. Єзуїтські школи протистояли братським школам як за своїм змістом, характером, так і за методами навчання і виховання. Так, Іван Вишенський — український письменник-полеміст, просвітитель того часу, палкий захисник православ'я, критикував їх за те, що вихованці цих шкіл повинні бути на стратах єретиків, що вважалося своєрід. ним видом наочності. Він відзначав, що з єзуїтських шкіл виходили вихованці «горді, величаві, пишні, надуті, марнославолюбці, бундючні, велемовні, самохвальці, чванливі, фарисеї, наклепники, неправдолюбці, правоненависники, обмовці, всіх докірники, що себе вважають за ліпших» [6, 208-209]. Вся система навчання і виховання в єзуїтських колегіумах, як відзначають дослідники, переслідувала го­ловну мету — «виховання фанатичних католиків. Некатоликів усіляко намагалися навернути до католицизму» [10, 275]. На зразок єзуїтських шкіл організовувалися в той час на території України василіанські школи.

Деякий вплив на поширення грамотності в Україні в той період мали протестантські школи, організатори яких виступали тимчасовими союзниками братств у боротьбі проти католицької експансії. Серед протестантських шкіл найбільш поширеними були кальвіністські та соцініанські, які функціонували в Гощі на Рівненщині, в Берестечку на Волині, у Хмільнику на Поділлі та ін.

Особливе місце в розвитку освіти і педагогічної думки в Україні відіграла Києво-братська колегія, яка на початку XVIII ст. одержала титул академії і стала називатися Києво-Могилянською. Києво-братська колегія була заснована шляхом об'єднання двох навчальних закладів — Київсь­кої братської школи, що була відкрита наприкінці XVI ст-групою вчених ченців на чолі з Єлисеєм Плетенецьким про Богоявленському монастирі на Подолі, та Київської лаврської школи, відкритої в 1631 році при Києво-Печерській Лаврі Петром Могилою. Остання була заснована на зразок католицьких колегіумів, що викликало велике обурення у киян. Дослідники відзначають, що корінною відмінністю цих двох шкіл було те, що братська школа відстоювала передусім інтереси всіх прошарків українського народу, а лаврська — духівництва і багатої шляхти [26, 48]. Щоб заспокоїти киян, було запропоновано об'єднати ці дві шко­ли в один навчальний заклад. У процесі їх об'єднання ві­діграли неабияку роль гетьман Запорізького війська П. Са­гайдачний, вищі церковні діячі, громадяни міста. Було ви­рішено новоутворений навчальний заклад розмістити у приміщенні братської школи на Подолі, а фундатором призначити Петра Могилу, що й дало пізніше привід на­звати її Києво-Могилянською колегією, а ще пізніше — академією, хоч у офіційних документах цей навчальний за­клад називався Києво-братською колегією.

Принципи організації навчального процесу та структу­ри колегії були взяті з досвіду братських шкіл. Навчання велося словенською мовою, пізніше філософія та богосло­в'я стали викладатися латинською мовою. За основу була взята групова система навчання, що сприяло утверджен­ню в українській педагогічній практиці класно-урочної системи. Оскільки Києво-братська колегія від самого початку відповідала вищому навчальному закладу (в ній вивчалися філософія і богослов'я), то у структуру школи були внесені певні доповнення, зокрема, навчання в ціло­му тривало дванадцять років. Класів усього було вісім. У чотирьох молодших (фара — підготовчий клас, інфіма, граматика і синтаксима), змістом навчання були слов'ян­ська, грецька, латинська мови, їх граматики, катехізис, ари­фметика, співи. В середніх класах (поетики і риторики) ба­гато уваги приділялося теорії і практиці складання віршів, промов, їх виголошення. У старших класах вивчалася діалектика, геометрія, логіка, астрономія, а пізніше два останні класи стали класами філософії і богослов'я. У вільний від занять час молодші учні влаштовували ігри, займа­йся малюванням та іншими видами посильної діяльності а старші — співали в хорі, вивчали праці філософів і теологів, складали вірші, промови, займалися самоосвітою. В Києво-братській колегії були ті ж принципи організації Навчально-виховного процесу, як і у братських школах. З метою активізації навчального процесу в колегії влаштовувалися змагання на кращу творчу роботу (вірш, промову), дискусії, ритуал прийняття в конгрегацію («младенческое братство»). Ректорами Києво-братської колегії та ї викладачами були відомі діячі освіти і культури, вчені Ін₀ кентій Гізель, Сильвестр Головчич, Ігнатій Гєвлевич, Йосип Кононович, Лазар Баранович та інші. Вони, спільно з професорами братських шкіл, не тільки займалися практич­ною педагогічною діяльністю, але й внесли великий вклад у розвиток української педагогічної думки.

Слід відзначити, що багатьма вчителями братських шкіл були написані і надруковані в друкарнях при цих школах навчальні посібники. Серед них дві «Азбуки» І. Федорова (перша надрукована в 1574 році у друкарні Львівсь­кої братської школи, друга — в 1578 році в Острозькій друкарні). Острозька «Азбука» цікава тим, що в ній вмі­щено тексти паралельно слов'янською і грецькою мовами. В 1591 році в тому ж Львові було надруковано граматику «Адельфотес» (у перекладі — братство), написаної тодіш­нім ректором школи, греком Арсенієм Елассонським спіль­но з учнями Львівської братської школи (як бачимо, педа­гогіка співробітництва вже тоді впроваджувалася в педаго­гічну практику українських шкіл). У друкарні цієї ж школи в 1596 році було надруковано книгу Лаврентія Зизанія «Наука по читанню й разумінню письма словенскаго» (своєрідна «Азбука»), в якій з методично правильною по­слідовністю рекомендувалося, як навчати дитину читанню-У друкарні Києво-Печерської лаври також видавалося багато навчальних книг; перевидавалися великими, як на той час, тиражами букварі та азбуки (від 500 до 7 000 при­мірників); у 1616 р. надруковано «Часослов», в 1624 р. -~ «Псалтир», які використовувалися, як навчальні книги. В 1627 році в цій же друкарні було надруковано «Лекси­кон славеноросскій й имен толкованіє Памви Беринда» " перший вітчизняний тлумачний словник, над яким автор працював понад ЗО років. До виходу «Лексикону...» були поширеними в користуванні невеличкі рукописні словни­ки — «глосарії». «Лексикон...» Памви Беринди вміщував сім тисяч слів, що надавало йому енциклопедичного характеру. В 1646 році в Чернігівській друкарні було надруковано перший посібник з риторики — «Перло многоценное» Кирила Транквіліона-Ставровецького, дещо пізніше — 1659 році — надруковано збірник промов Іоанікія Га-лятовського «Ключ разумения...», де вміщено методичний трактат «Наука короткая або способ зложеня казаня», тобто методичні поради щодо складання промов; у 1619 р. У м. Єв'є було надруковано вже згадувану «Граматику...» Мелетія Смотрицького та багато інших навчальних книг, які використовувалися у школах України, Білорусії, а також Росії, хоча царський уряд часто забороняв їх, як це ста-₀ся, наприклад, з «Катехізисом» Лаврентія Зизанія.

В окреслений період розвивалася не тільки дидактика, як частина педагогічної науки, висловлювалися і друку­валися теоретичні педагогічні ідеї загального характеру, думки щодо формування особистості, соціальної значущо­сті освіти і виховання тощо. Ці думки та ідеї відобража­лися у статутах братських шкіл, у літературних творах полемічного характеру, в передмовах до тих же підручників, у теоретичних педагогічних працях. Незважаючи на релігійну спрямованість, у переважній більшості їх відобра­жено гуманістичні і демократичні засади навчально-вихов­ної роботи, підкреслювалася провідна роль виховання у формуванні особистості, роль батьків і громадськості в цьому процесі, розглядалися інші загальнопедагогічні проблеми. Це праці багатьох, уже згадуваних вище, педагогів, пись­менників, громадських і церковних діячів: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іов Борецький, Лаврентій і Стефан Зи-завії, Іван Вишенський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памва Беринда, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський та багато інших.

У цей період опубліковані також праці педагогічного характеру невідомих авторів. Особливо слід відзначити дві Роботи: «Пересторогу» і «О воспитании чад». Багато було спроб встановити імена авторів цих творів, однак точно ^«значити їх поки що не вдалося. «Пересторога» (1605-1606 рр.) — гострополемічний твір, спрямований проти католицької експансії. Він написаний під впливом Брестської унії (1596 р.), за якою православна церква повинна була підпорядковуватися Ватикану. Автор твору піддав гострій критиці єпископів, митрополитів, українських магнатів, які підтримали унію і, на думку автора, зрадили український народ, який стогнав під соціальним та націонал, ним гнітом. Однією з основних причин феодальної роздробленості, ополячення і покатоличення української молоді автор вважав недостатню увагу до проблем поширена»вітчизняної системи виховання, яка базувалася на народних традиціях. Це сприяло тому, що українські князі і магнати почали віддавати своїх дітей у католицькі колегіуми, де вони поступово забували своє походження, рідну мову, втрачали інтерес до рідної культури.

Іншим таким твором є педагогічний трактат «О воспитании чад», надрукований в 1609 році у Львівській брат­ській друкарні. Це один з перших, суто педагогічних, друкованих творів в українській педагогіці. Книгу, здебільшого, присвячено проблемам морального виховання дитини, ролі батьків у цьому процесі, значенню освіти в суспільному розвитку та іншим. Автор заперечує фатальну роль приро­джених задатків у формуванні позитивних чи негативних моральних якостей особистості, а стверджує вирішальну роль у цьому освіти і виховання. Поряд з цим, він наголо­шує на необхідності починати виховний процес з «начала возраста», тобто, від народження, оскільки набуті в дитин­стві звички впливатимуть на поведінку людини протягом усього її життя.

Кінець XVII і початок ХУШ століття характеризувалися в галузі освіти і педагогічної думки суттєвими змінами, як у самій системі освітніх закладів, змісті та методах навчан­ня і виховання, так і педагогічних поглядах на процес формування особистості. Передусім слід відзначити, що це період царювання двох реформаторів у галузі освіти — Петра І і Катерини II, діяльність яких корінним чином змінила становище освіти в Україні. Шкільна справа в Україні в цей період розвивається, як одна із складових частин загальнодержавного устрою — на Лівобережній частині устрою Росії, Правобережжя — Польщі, Закар­паття — Австрії та Угорщини. І в кожному з цих регіонів педагогічні процеси мали свої особливості. Так, якщо на території Лівобережної частини України ще певний час продовжувався розвиток прогресивних тенденцій в освітній справі, то в Західному регіоні вже на початку ХУІІІ століття бурхливий розвиток освіти, характерний для ХУІ-ХУІІ сто­літь, поступово згасає: братські школи стали закриватися, а ті нові, що відкривалися загарбницькими урядами, задовольняли передусім потреби панівних класів і переслідували мету покатоличення, онімечення та ополячення Української молоді.

Освіта Запорізької Січі — до середини XVIII століття в культурно-освітньому житті Лівобережної України велику роль відігравали школи, що відкривалися запорізькими козаками. Дослідники освітніх процесів у Запорізькій Січі (Г.А. Максимович, І.В. Муха та ін.) відзначають високий рівень поширеності грамотності серед запорізького козацтва. Першу школу на землях «вільностей війська запорожського» було відкрито за наполяганням Коша в 1576 р. недалеко від сучасного Новомосковська Дніпропетровської області. В глушині дикого дубового лісу, на острові на річці Самара запорожці спорудили фортецю, в якій збудували невелику дерев'яну церквицю, а при ній шпиталь і школу, в якій могли навчатися усі бажаючі: малолітні і дорослі. У1662 р. в цій фортеці козаки заснували свій військо­вий монастир (Пустино-Миколаївський), при якому існу­вала вже монастирська школа. Запорожці відкрили шко­лу і на Січі. В 1659 р. на Чортимлицькій Січі було влаш­товано січову військову церкву і при ній відкрито школу, яку називали Січовою, вона вважалася центральною, голов­ною. Існувала вона в так званій Новій Січі, на річці Під­пільній. За свідченням очевидців, у цій школі навчалося 50 малолітніх учнів і ЗО молодиків.

Крім монастирської та Січової шкіл існували на Запо­ріжжі парафіяльні школи, які відкривалися при церквах. В той час, коли царський уряд робив все, щоб не давати «черні» освіту, запорозькі козаки на загальній військовій Раді (1766 р.) ухвалили утворити майже при всіх церквах парафіяльні школи. Архівні джерела свідчать, що при 16 Церквах, які діяли на території Запорізької Січі, існували Чєрковно-парафіяльні школи. На території Лівобережної ^країни, як відома, до другої половини XVIII ст. діяв ад­міністративно-територіальний полковий устрій. За дани­ми ревізійних книг у семи полках у 1740-1747 роках Функціонувало 866 полкових шкіл: у Ніжинському — 217 Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Переяславському — 119, Полтавському — 98, Прилуцькому — Миргородському — 37. Звичайно, така кількість шкіл сприяла піднесенню загальної освіти підростаючого покоління В Січі засновувалися і професійні школи. Так, у 1754 р гетьманом Якимом Гнатовичем було засновано школу для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів у 1771 р. було відкрито музичну школу, в якій готували­ся музиканти і співаки. Існувала Головна Січова школа, в якій вивчалися, крім загальноосвітніх дисциплін, ще й поетика, риторика, математика, географія, астрономія та військова справа. Одним із джерел поширення грамотно­сті на цій частині України була діяльність мандрівних дяків, які навчали дітей заможних селян в домашніх умовах.

Однак цей процес був припинений із ліквідацією Кате­риною II Запорізької Січі, а також у результаті проведених нею освітніх реформ. Велику роль продовжувала відігра­вати лише Києво-братська колегія, якій в 1701 році Пет­ром І було надано титул академії, та Чернігівська. Пере­яславська і Харківська колегії, навчальний процес у яких був організований на зразок Києво-братської колегії. Але вже у другій половині XVIII ст. Харківська, наприклад, колегія змушена була працювати за навчальними плана­ми Московського університету.

Єдиним вищим навчальним закладом на території України до кінця XVIII ст. була Києво-Могилянська ака­демія, яка зазнавала і великого піднесення у своїй діяльно­сті, і великих спадів. Повністю припинила своє функціону­вання академія в 1805 році, коли було відкрито Харківсь­кий університет, а в 1819 році на базі Києво-Могилянської академії було відкрито Київську духовну академію, що дало підставу окремим дослідникам вважати Києво-Могилянську академію взагалі духовною академією, що є вкрай по­милковим.

Упродовж усього XVIII ст. Києво-Могилянська акаде­мія була культурно-освітнім центром України. Освітньо-виховна робота в ній була, в переважній більшості, так добре налагоджена, що із стін цього навчального закладу вийшли висококваліфіковані спеціалісти багатьох галузей суспільного розвитку. В ній навчалася молодь з багатьох країн світу. Вдосконалював там свої знання і великий російськії учений М.В. Ломоносов. Києво-Могилянська академія обила значний внесок у розвиток освіти Білорусії, Росії, Болгарії, Чорногорії, Сербії, Молдови та ін. Однак були і періоди застою, коли навчальний процес зводився до чистого схоластизму, значно знижувалася кількість студентів, втрачала силу її матеріальна база. Відриву від потреб життя Київської академії до деякої міри сприяло введення навчання спочатку латинською мовою, азі 784 — виклю­чно російською мовою (українська мова вважалася діале­ктом). Крім того, послаблення впливу Києво-Могилянсь­кої академії на культурно-освітнє життя в Україні пояс­нюється й тим, що велика кількість висококваліфікованих її вихованців забиралися в Росію для різних цілей: хто, як це С. Яворський і Ф. Прокопович та інші, для участі в підготовці і реалізації царських реформ; хто, як Єпіфаній Славинецький і Симеон Полоцький, для звіряння церко­вних книг і налагодження процесу виховання дітей цар­ської сім'ї та дітей дворянства; хто — у співацькі при­дворні капели та інші галузі.

І все ж, всупереч усьому, Києво-Могилянська академія була центром передової, прогресивної, наукової, в тому чи­слі і педагогічної думки. В наш час Києво-Могилянська академія відроджена як університет, який проводить активні пошуки можливостей поєднання традицій колишньої ака­демії з вимогами і особливостями сучасного суспільства. Аналізуючи освітні процеси кінця XVII-XVIII століть, необхідно відзначити, що спостерігалося до деякої міри Розходження між педагогічною практикою і педагогічною ^теорією. Якщо педагогічна практика, тобто типи навчаль­них закладів, зміст, форми і методи навчання зумовлювали­ся освітніми реформами російських царів Петра І і Катерини II, то в педагогічній думці того ж періоду продовжували Розвиватися прогресивні гуманістичні і демократичні ідеї, прагнення вчених обґрунтувати необхідність виховувати Зростаюче покоління на народних традиціях, розглядати процес формування особистості незалежно від її станового положення. Відомо, наприклад, що в результаті освітніх реформ Катерини II, замість раніше існуючих в Україні шкіл, були відкриті нові їх типи (кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат та інші), серед яких були й народні училища, створені за проектом Ф.І. Янковича Однак їх було надзвичайно мало і вони, як за своєю кіль кістю, так і за своєю сутністю, не могли задовольняти по­треби народу і держави. Прогресивні просвітителі у зв'язку з цим відстоювали однакові права всіх дітей на освіту до якого б стану вони не належали.

Серед великої плеяди українських просвітителів означе­ного періоду необхідно згадати Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського, Іосафа Кроковського, Стефана Яворського, Стефана Калиновського, Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського, Григорія Сковороду, Я.П. Ковельського та ін­ших. Майже всі вони були вихованцями, а пізніше — викладачами, професорами, ректорами Києво-братської ко­легії (Києво-Могилянської академії), організаторами шкіл, авторами підручників, теоретичних філософсько-педагогі­чних праць.

Інокентій Гізель (Кисіль бл. 1600-1683 рр.), хоч і на­родився у Прусії, але все своє життя, весь свій талант від­дав розвитку освіти і науки в Україні. Він навчався у Києво-братській колегії, вдосконалював свої знання за кордоном, був ректором рідної колегії. Йому належать праці з філософії, психології, теології, зокрема, курс лекцій з філософії «Очерки всей философии», психологічна праця «Мир с богом человеку» та інші, в яких він висловив та­кож досить цінні педагогічні думки стосовно соціальної зумовленості мови людини, процесу пізнання людиною до­вкілля, значення практики і почуттів у ньому, особливос­тей мисленнєвої діяльності та інших важливих сторін формування особистості. Він уважав, що кожний предмет довкілля може бути предметом пізнання різних галузей науки, але цей процес базується на чуттєвому сприйманні, активній розумовій діяльності та зусиллях волі «Нічого немає в інтелекті, стверджував він, чого не було б в почутті» [26, 110]. Цікаво те, що саме таку точку зору на процес пізнання людиною довкілля висловлював великий че­ський педагог Я.А. Коменський. Безсумнівно, що ідеї І. Гізеля знайшли свій подальший розвиток у філософії, педагогіці, психології та інших науках. Іоанікій Галятовський (бл. 1620-1688 рр.) також, як і І. Гізель, належав до плеяди українських просвітителів, письменників-полемістів, громадсько-політичних діячів.

Освіту здобув у Києво-братській колегії, був її професором, ректором. Ним написано низку творів, у яких він, поряд із захистом феодального ладу, відображав тяжке життя простого українського народу, різко виступав проти його окатоличення і ополячення, засуджував турецько-татарську агресію, відстоював ідею загальнослов'янського єднання для боротьби з османським ігом. Йому належать навчальні посібники, глибоко філософські трактати, оповідання; се­ред них — «Ключ разуменія...», куди ввійшов трактат «Наука албо способ зложеня казаня», твір методичного характеру, в якому проаналізовано дидактичні принципи доступності, послідовності, наочності та інші. Його перу належать і такі твори, як «Небоновое...», «Беседа белоцер-ковская», «Лебедь», «Алькоран» та інші. В них І. Галя­товський висловлює свої думки щодо морального виховання людини, окреслює її ідеал, що включає в себе почуття пат­ріотизму, чесності, справедливості, відданості своєму наро­ду. У процесі пізнання довкілля він велику роль відводив експерименту, який допомагає віднайти закономірності тих чи інших явищ. Його педагогічні ідеї відіграли значну роль У розвитку вітчизняної педагогічної науки. Актуальними До нашого часу залишаються його поради щодо підготов­ки людини до привселюдного виступу, структури промови, використання засобів, які б робили цю промову доступною Для сприймання та інші дидактичні поради.

Значний інтерес з точки зору педагогічної практики і теорії викликає діяльність І. Кроковського (р. н. не відо­мий — 1718 р.), який, закінчивши Києво-братську колегію, вдосконаливши свої знання в Італії, читав курси риторики і філософії. Нам не відомі друковані ним праці, але збереглися спогади його вихованців та киян про І. Кроковського, як людину, викладача, ректора, громадського діячача. Особливо цікавими є для нас спогади про педагогічну-майстерність просвітителя, який «виливав науки ріки і наповнював ними багатьох людей». Аналіз лекцій з філософії, записаних студентами, і є єдиним джерелом пізнання його педагогічної діяльності та педагогічної концепції; вони дають можливість судити про активні дидактичні прийоми, які використовував І. Кроковський, зокрема, вдалу постановку запитань, відкритих, з незаперечними доказами критичних оцінок положень, з якими він був незгоден, різноманітні приклади, пояснення, аналіз різних точок зору на одну і ту саму проблему та ін. Якщо враховувати, що значна частина вихованців Києво-братської колегії (а пізніше— академії) працювали вчителями шкіл як в Україні, так і в Білорусії, Росії, інших країнах, то можна дійти висновку, що дидактична майстерність І. Кроковського якою вони так захоплювалися, поширювалася в педагогіч­ній практиці і сприяла становленню дидактики як науки. Особливо значущими для педагогіки були також його думки щодо зв'язку науки з життям, теорії з практикою, ролі пізнання людиною довкілля в її інтелектуальному розвитку. «Марною була б наука, — стверджував він, — якби не могла використовуватися у практиці; той не має нічого спільного з наукою, хто не може застосувати її в житті» [1, 583].

На межу ХУП-ХУИІ століть припадає діяльність одного із видатних освітніх і церковно-політичних діячів Украї­ни того часу — Стефана Яворського (1658-1722), актив­ного учасника підготовки і реалізації реформ Петра І, ре­організатора навчального процесу Московської слов'яно-греко-латинської академії, протектором (покровителем) якої він був протягом 20 років, талановитого поета, орга­нізатора видання навчальних книг, ініціатора створення при академії театру тощо. С. Яворський надавав велико­го значення пізнанню і знанням у житті людини і всього суспільства, рішуче виступав проти неуцтва, забобонів, ін­триг, одночасно засуджуючи ідеї єретиків. У полемічному трактаті «Камень веры» він виступає проти кальвіністських і лютеранських ідей, проти вільнодумців і різночинців, що свідчить про суперечливість світогляду С. Яворського. Водночас він стверджував, що там, де існують знання, не може існувати сліпа віра: «... там, де накопичений людський досвід, — стверджував він, — віра не може стояти порч із знаннями» [1, 123]. Великого значення у формуванні осо­бистості С. Яворський надавав книзі. Він мав власну велику бібліотеку, яку перед смертю заповів Благовіщенському монастирю в м. Ніжині, вважаючи, що монастир може відіграти роль колегії у поширенні освіти серед народу. _1яачний інтерес також викликає його праця «Психология или Трактат о душе», яка сприяла розвитку природничих наук і психології.

Історія педагогічної теорії і практики не тільки в Україні, але і в Росії тісно пов'язана з ім'ям українського просвітителя, вченого, педагога-практика, філософа, церковного і державного діяча, поета, драматурга, видатного математика Феофана Прокоповича (1681-1736 рр.). Його діяльність . це ціла епоха в розвитку різних галузей вітчизняної науки, в тому числі і педагогіки. Тривалий час через релі­гійну спрямованість низки творів Прокоповича, його цер­ковної реорганізаторської діяльності та з інших причин його наукова та практична педагогічна діяльність недооці­нювалися. У наш час до творчої спадщини вченого прику­та увага багатьох дослідників різних країн, адже ім'я його було відоме далеко за межами України. Дуже прикро, що обмежений об'єм цієї книги не дозволяє всесторонньо оха­рактеризувати всі сторони та аспекти творчої спадщини Ф. Прокоповича, як, до речі, і багатьох інших педагогів. Тому лише фрагментарно відзначимо, що ним розроблявся проект університету, виконувалися обов'язки проректора Петербурзької Академії наук та Академії мистецтв, він був радником Петра І з питань реорганізації освіти, науки, культури, церкви, віце-президентом Синоду, Псковським архієпископом тощо. Надаючи великого значення освіті в суспільному розвитку і у формуванні індивіда, Ф. Прокопович створював на власні кошти школи, зокрема в Петербурзі, в яких запроваджував систему навчально-виховної Роботи Києво-братської колегії; ним написано низку підручників («Поетика», «Риторика», ін.) і загальнотеоретичних педагогічних праць («Духовний регламент», де він вмішує розгорнутий план реорганізації духовних семінарій і академії, а також висловлює загальні методичні та організаційні поради вчителям, визначені вимоги до вчителів, роль бібліотеки в навчально-виховному процесі тощо. «Первое учение отрокам» — книга про моральне виховання, в якій відзначалося, що найтяжчим гріхом людини є корисливість, ледарство, неуцтво, а найбільшими чеснотами — працьовитість, сміливість, дотепність, прагнення до знань та ін. «речь о заслугах наук, приравниваемых к заслугам оружия» за зазначає переваги науки над військовою майстерністю, розкриває соціальну значущість різних галузей науки, її роль у пізнанні природи, суспільства тощо. Він вважав, що прогрес будь-якого суспільства залежить від розвитку в ньому освіти і науки. Заслуговують уваги його вимоги до вчи теля, висловлені в книзі «О риторичсском искусстве». На його думку, оратор, а, отже, і вчитель, повинен добре розу­мітися в психології своїх вихованців, знати її закономірності, вміти впливати на почуття своїх слухачів, робити своє пояснення предмета чи явища образним, доступним сприй­манню. У процесі засвоєння знань він надавав великого зна­чення принципам наочності, доступності, свідомості, систе­матичності. Ф. Прокопович був видатним методистом та реорганізатором курсу математики. Завдяки йому матема­тичний курс у Києво-Могилянській академії було виділе­но в окрему навчальну дисципліну, а виклад математич­ного матеріалу, методика його подання не втратила акту­альності й сьогодні.

До плеяди українських просвітителів, які сприяли роз­витку освіти, філософської, педагогічної і психологічної наук у першій половині XVIII ст., належав Стефан Калиновський (1700-1753). Він, як і більшість просвітителів того часу, був вихованцем Києво-Могилянської академії і, як одного з кращих, його залишили в ній викладачем риторики і філософії, пізніше він був переведений у Мос­ковську слов'яно-греко-латинську академію, в якій понад тринадцять років був префектом. Збереглися його курси риторики, філософії, в яких він висловив найголовніші свої філософські і педагогічні погляди, що стосувалися багатьох загальнопедагогічних та методичних проблем. Як прогре­сивний філософ, учений визнавав можливість пізнання людиною довкілля і в цьому процесі виняткової ролі на­давав практичному досвіду. Як педагог — багато уваги при­діляв моральному, розумовому вихованню молоді. Він за­суджував поширену на той час теорію природженості моральних якостей людини і стверджував, що у формуванні цих якостей вирішальну роль відіграє виховання, освіта, вироблення правильних моральних навичок, які найефективніше розвиваються і формуються в ранньому віці. Ці та інші думки щодо формування особистості він висловив у повному курсі етики, який, на думку дослідників, є єдиним, що викладений за всіма правилами методики. Основним методом, яким користувався С. Калиновський з великим успіхом, був диспут. Уміння використовувати диспут ро­било лекції С. Калиновського доступними для сприйман­ня і викликали значний інтерес у слухачів. Найбільш зна­чущими для розвитку педагогічної думки були його курси лекцій «Чотири книжки риторичних настанов для україн­ської молоді» та «Філософський курс», в яких відображе­но його позитивні погляди на процес формування особис­тості та вміщено багатий дидактичний матеріал для прак­тичних вправ з риторики.

Великий вклад у розвиток вітчизняної педагогічної те­орії і практики зробив Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.), видатний мислитель, педагог-практик, письмен­ник, автор низки педагогічних творів, серед яких чи не найбільший інтерес у загально-педагогічному плані викли­кає притча «Вдячний Єродій». Надаючи великої соціаль­ної значущості освіті і вихованню, їх ролі у формуванні особистості і в розвитку суспільства в цілому, Г. Сково­рода прагнув власною педагогічною працею обґрунтувати теоретичні педагогічні положення щодо ролі органів чут­тя в цьому процесі, вимог до педагога, основними якостя­ми якого, на думку мислителя, повинні бути любов і пова­га до особистості учня, чесність, гідність, безкомпромісність, глибокі знання, чіткі переконання, чутливе серце, любов до свого народу, інші високоморальні якості. Одним з голов­них мотивів педагогічної концепції Г. Сковороди є його ідеї «сродної праці», праці за покликанням, яка приносить лю­дині найбільше задоволення. Через певний період ці ідеї Розвинув видатний педагог К.Д. Ушинський.

Г. Сковорода один з перших у педагогічній теорії XVIII століття порушив проблему протистояння двох систем ^виховання, що поширювалися на той час: системи вихо­вання, побудованої на народних традиціях, і системи, побудованої на зразок західноєвропейської, якою стали захо­плюватися українська знать, дворянство, запрошуючи для Завчання і виховання своїх дітей іноземних учителів, які навчали їх чужим традиціям, чужої мови, манер поведінки, що негативно позначалося на розвитку духовної культури народу. Суперечливість цих двох систем виховай» розкрито через образи вдячного Єродія, птаха, подібного визначенням педагога, до журавлів, і мавпи Пішек, яка символізувала плазунство частини українських дворян, інших вищих верств населення передусім закордонним, чужим. У «Вдячному Єродії» розкрито роль батьків у ви. хованні дитини, народних звичаїв і традицій, значення пращ як засобу виховання та інші прогресивні педагогічні думки. Концепція морального виховання Г. Сковороди, роз­крита ним у таких працях, як «Рассуждение о поззии й руководство к искусству оной» і «Начальная дверь ко христианскому добронравию», повністю розходилася із церков­ними догматами, що й було однією з причин переслідуван­ня просвітителя впродовж всього його життя.

Значно вплинули на розвиток педагогічної практики і теорії в Україні в означений період погляди і практична освітня діяльність таких прогресивних українських про­світителів і мислителів, як Я.П. Козельський, Манасій Ма­ксимович, Георгій Кониський, Тимофій Щербацький та ба­гато інших.