- •Рецензенти:
- •1.1. Педагогіка як наука 11
- •2.1. Дидактичні основи процесу навчання...........71
- •5.2. Виховання в Давньому Римі 247
- •Загальні основи педагогіки
- •1.1. Педагогіка як наука
- •1.1.1. Предмет та завдання педагогіки
- •1.1.2. Основні категорії педагогіки
- •1.1.3. Педагогічні закони і закономірності
- •1.1.4. Виникнення та розвиток педагогіки
- •1.2. Методи педагогічного дослідження
- •1.3.1. Біологізаторські та соціологізаторські концепції розвитку людини. Педологія
- •1.3.2. Фактори розвитку людини
- •1.4. Вікові та індивідуальні особливості розвитку дитини
- •1.4.1. Закономірності розвитку в різні
- •1.4.2. Особливості розвитку і виховання дітей різного віку
- •1.5. Особистість учителя сучасної школи
- •1.6. Педагогічна техніка вчителя
- •1.7. Педагогічний процес як система
- •1.7.1. Цілісний педагогічний процес
- •1.7.2. Діалектика педагогічного процесу
- •1.7.3. Загальні закономірності педагогічного процесу
- •1.7.4. Етапи педагогічного процесу
- •1.8. Педагогічна технологія як
- •1.9. Система освіти в Україні
- •1.9.1. Державна національна програма «Освіта» (Україна у XXI ст.)
- •1.9.2. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти (18.06.96 р.)
- •1.9.3. Закон України «Про освіту» (23.03.1996 р.)
- •1.9.4. Закон України «Про загальну середню освіту» (13.05.1999 р.)
- •1.9.5. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес
- •2.1. Дидактичні основи процесу навчання
- •2.1.1. Історичний екскурс (різноманітні системи навчання)
- •2.1.2. Сутність навчання, його структура та функції
- •2.1.3. Зміст загальної середньої освіти. Функції навчальних дисциплін
- •2.1.4. Закономірності навчання
- •2.1.5. Принципи навчання
- •2.2.1 Активні методи навчання
- •2.3. Види навчання
- •2.3.1. Проблемне навчання
- •2.3.2. Програмоване навчання
- •2.3.3. Індивідуалізоване навчання
- •2.3.4. Модульне навчання
- •2.3.5. Комп'ютерне навчання
- •2.3.6. Дистанційне навчання
- •2.4. Стилі навчання
- •2.5. Технології навчання
- •2.6. Форми організації процесу навчання
- •2.6.1. Загальна характеристика організаційних форм навчання
- •2.6.2. Урок — основна форма організації навчання
- •2.6.3. Інші форми організації навчання
- •2.7. Перевірка й оцінка результатів навчання
- •3.1. Сутність процесу виховання. Принципи виховання
- •3.2. Методи виховання
- •3.3. Виховання особистості в колективі
- •3.4. Моральне виховання
- •3.5. Моральне самовиховання учнів
- •3.6. Естетичне виховання
- •3.7. Розумове виховання
- •3.8. Патріотичне виховання учнів. Формування культури міжнаціональних відносин
- •3.9. Трудове виховання і профорієнтація
- •3.10. Робота з важковиховуваними дітьми
- •3.12. Класне керівництво й учнівський колектив
- •3.14. Сутність гуманістичних відносин у педагогічній діяльності
- •Основні ознаки співробітництва
- •Управління освітніми системами
- •4.1. Теоретичні засадиуправління загальною середньою освітою в україні
- •4.1.1. Рівні загальної середньої освіти
- •4.1.2. Стратегічні завдання та пріоритетні напрями розвитку загальної середньої освіти
- •4.1.3. Система державного управління загальною середньою освітою
- •4.1.4. Заклади системи загальної освіти
- •4.1.5. Шляхи та засоби оновлення функцій управління сучасними закладами загальної середньої освіти
- •4.2. Педагогічний менеджмент як сучасна концепція внутрішкільного управління
- •4.2.1. Основні поняття традиційної теорії внутрішкільного керівництва
- •4.2.2. Основні підходи до визначення сутності поняття «педагогічний менеджмент»
- •4.2.3. Що таке педагогічний менеджмент?
- •4.2.4. Характеристика функцій і принципів педагогічного менеджменту
- •4.2.5. Сутність професійної діяльності керівника сучасного навчально-виховного закладу як менеджера освіти
- •4.2.6. Сутність самоменеджменту в професійній діяльності керівника сучасного закладу
- •Нариси з історії педагогіки
- •5.1. Виховання у Давній Греції
- •5.2. Виховання в Давньому Римі
- •5.3. Значення християнства для виховання
- •5.4. Освіта, школи, університет в середні віки
- •5.5. Педагогічна культура епохи Відродження
- •5.6. Педагогічні погляди я.А. Коменського
- •5.7. Педагогічні погляди:
- •Д. Локка, ж-ж. Руссо,
- •Й.Г. Песталоцці, а. Дістервега,
- •Й.Ф.Гербарта
- •5.8. Основні віхи розвитку освіти і педагогічної думки в Україні (х-хіх століття)
- •5.8.1. Освіта і педагогічна думка в Київській Русі до середини XIII століття
- •5.8.2. Становлення педагогічної теорії і практики в Україні в другій половині хіп-хуш століття
- •5.8.3. Вплив соціально-політичних та економічних зрушень на освіту і педагогічну думку України в XIX столітті
- •5.9. Педагогічна система к.Д. Ушинського
- •5.10. Софія Русова
- •5.11. Освіта в Україні у XX сторіччі (1900-1933 рр.)
- •5.12. Педагогічні погляди а.С. Макаренка
- •5.13. Педагогічна творчість в.О. Сухомлинського
- •5.14. Педагоги-новатори сьогодення
- •Педагогіка
- •61022, Харків-22, пр. Правди, 7, кв. 31.
5.3. Значення християнства для виховання
Християнство знаменувало собою нову еру у вихованні. Гідність людини міститься передусім у ній самій. У людині, що створена за образом та подібністю до Бога, постійно перебуває сам Бог. Сам Господь Ісус Христос поставив перед людиною вимогу, що стосується кожного з нас: «Отже, будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалий» (Матв. 5, 48). Головна мета християнської педагогіки - наслідування Ісуса Христа, обов'язкове і доступне для будь-якої людини, незалежно від його віку, статі, національності, стану.
Діти з їхньою щирістю, простотою, прямотою та незалежністю були в очах Ісуса Христа зразком найвищої досконалості. У ставленні до дітей необхідними є максимальна повага і визнання їхньої особистої гідності.
Уже наприкінці першого століття по Р. X. послідовники християнства були розселені по території Малої Азії, Греції, Італії, Північної Африки, по островах Середземного моря. Життя у християнських громадах добре описується у «Діяннях святих апостолів». Велику роль у вихованні відігравала родина. Сімейне та громадське життя тісно перепліталося. Загальні духовні співи, вивчення Священного Писання входить до кола щоденних справ християнської родини. Жінка-мати має для себе величний взірець у Богоматері Марії. Головними методами виховання у вчителя були слово та приклад. Увесь спосіб життя у громаді та сім'ї є гранично простим на відміну від колишньої язичницької розкоші.
Потреби нової християнської освіти задовольняв катехуменат - установа, що була призначена для дітей і дорослих, метою якої було не тільки навчання, але й виховання, введення всіх, кого приваблювало християнство та новий християнський устрій життя. Юнаки-християни, представники багатих верств суспільства, відвідували язичницькі школи водночас з катехументами. Але вже при Костянтині Великому (325 р.) виникають самостійні християнські школи.
У християнському розумінні моральне виховання і самовиховання сприймаються в єдності і цілісності: в основі процесу розвитку та вдосконалення людини лежить любов Бога і любов до ближнього, як до самого себе (Євангеліє від Матвія, 22, 36-39). А початком цього процесу є сповідь гріхів і хрещення (Євангеліє від Матвія, 3, 11-17).
Це головні особистісні якості людини, але ще особливо підкреслюються якості для самовдосконалення, смиренномудрість, доброчесність, терпіння, любов, здатність не осуджувати, працелюбність, віра, правдивість.
Система відносин у перших християнських громадах була особливою, побудованою на рівності, взаємній підтримці, повному довір'ї всіх членів. Це добре описується у «Діяннях святих апостолів»: «была» же у множества уверовавших сердце и душа одна. И никто ничего из имения своего не называл собственным, но было у них все общее... Не бьыло и никого нуждающегося между ними. А все, кто были собственниками земель или домов, продавая, приносили цену продаваемого и полагали у ног апостолов. И раздавалось каждому, смотря по нужде его» («Діяння..», 4, 32-35).
У цей же час, тобто в перші століття нашої ери, створюються перші праці, що можуть дістати назву посібників з морального вдосконалення. В X столітті вони потрапили до Київської Русі і були перекладені слов'янськими мовами. Це і «Поставлення» Антонія Великого, твори Єфрема Сіріна, Іоанна Златоуста, Іоанна Лествічніка та інших мислителів, священиків, педагогів.
Одним з перших систематизаторів теорії виховання і самовдосконалення у християнстві був засновник чернецтва Антоній Великий. Його твори були керівними посібниками для ченців, черниць та мирян протягом майже Двох тисячоліть.
Він вважав, що доброчесність та мудрість - це результат тривалої роботи, глибокого самоаналізу, сильного бажанням робити добру справу. «Доброю та розумною людиною зненацька зробитися не можна; але це досягається уважним обговоренням: вправою, досвідом, тривалим подвигом і головне, сильним бажанням доброчесності» [3, 70]. . Удосконалюючись, душа проходить три віки: юність, зрілість, старість. «Той, що покохав життя духовне, повинен наслідувати чистоту та стриманість Йосифа, повинен почати впорядкувати себе спогляданням та озброюватися проти усіх злих вад... Душа буває міцною, коли тіло є виснаженим [3, 43]. Кожний повинен вивчити свої почуття і не дозволяти їм володіти собою. У „Поставленнях” подаються різні прийоми досягнення самоконтролю і самовпливу. Одним з головних засобів є обмеження спілкування чи повне усамітнення. «Усяк, хто бажає бути істинно духовним подвижником, повинен намагатися тримати себе вдалині від шумного багатолюдства і не наближатися до нього, щоб бути і тілом, і серцем, і розумом, поза збентеженням і круговертю людською, бо де люди, там і збентеження» [3, 44].
Упокорення і терпіння — головний засіб перемоги над пристрастями. Без внутрішнього світу людина не може досягти мирних відносин з іншими, а без цього людина не може досягти внутрішнього спокою. «Боязнь Божа викорінює з душі всі лукавства та гріхи. Хто не боїться Бога, той впадає у багато зла. Боязнь Божа береже людину» [3, 57].
Самоаналіз і самооцінка є одним з головних засобів саморозвитку. «Розумна людина розглядає сама себе, пізнає, що повинно і що корисно їй робити, що є рідним для її душі його і рятівним, і що є чужим їй і згубним. І таким чином, уникає всього, що шкодить душі, як чуже їй» [3, 64].
Зло є багатоликим. Воно проявляється і в думках, і в почуттях, і в діях. Це і розпуста, і гордість, і жадоба, і гнів, і зарозумілість, і шаленство, і вбивство, і ремство, заздрість, і хабарництво, і хижацтво, і нетерпеливість, і неправда, і сластолюбство, і ледачість, і смуток, і боязкість, і ненависть, і осуд, і помилка, і неосвіченість, і спокушання, і богозабування, вважає Антоній Великий [3, 65].
Людина, що стає на шлях доброчесності, змінюється навіть зовнішньо. «Це виявляється у погляді, голосі, усмішці, розмовах і ставленні». Людина має свободу волі і тому є відповідальною за свої дії, в тому числі за свою активність. Сам Бог «створив душу вільною і самовласною, і вона вільна чинити, як хоче, — добре чи погано» [3,67]. Людина не повинна боятися смерті. Вона повинна боятися смерті духовної, моральної. Роздуми про смерть — один з методів удосконалення.
В середні віки майже кожний видатний християнин-мислитель робить свій внесок у теорію морального виховання. На Заході особливо слід відзначити Августина йлаженяого, Фому Аквінського, Франциска Асизського. На Сході — Єфрема Сіріна, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Лествічіка, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова.
У християнстві створюється нова концепція людини. Душа окремої людини є безсмертною, особистість сама по собі є самоцінною. «Особистий Бог, особиста любов, індивідуальне безсмертя, гріхопадіння і врятування — ось ті елементи християнського вчення, що протистоять загальному та безликому світопорядку античної філософії» [1,77]. Августин Блаженний (354-439 рр.) одним із перших християнських мислителів виступив з концепцією, що протистоїть антропологічним концепціям античності, хоча й зберіг у своєму вченні ідеї неоплатонізму. Душу людини він розглядає як деяку замкнену субстанцію. Для морального виховання і самовиховання вирішальне значення має не інтелект, а воля. Віра протиставляється знанню, любов — теорії. «На відміну від пізнішої філософії томізму Августин висуває принцип душевної та емоційної прихильності до Бога, не принцип знання, а принцип любові» [1, 94]. Вихідним моментом своєї концепції морального виховання Августин бере принцип самодостовірності внутрішнього досвіду.
У своїй «Сповіді» Августин підкреслює значення індивідуального духовно-морального досвіду. Він прийшов до віри та доброчинності через хибність, до упокорення — через гордість, «у зрілому віці пережив глибокий переворот, пов'язаний з прийняттям християнства і відмовою від усіх колишніх життєвих настанов, насамперед, від античної віри в силу розуму, переворот, який поклав кінець його болісним метанням і, як він сам визнав, був Для нього несподіванкою, дивом, і який він приписував благодаті Божій, значною мірою визначив його теоретичну позицію» [2, 225].
Найбільш близькою Августину є позиція св. Павла. Він пережив таке ж диво переродження. Духовний розвиток проходить за допомогою віри, «в основі якої лежить перший, неусвідомлений вольовий акт утвердження своєї віри» [1, 81]. Етична конструкція Августина просякнута ідеєю божественного статусу моральності, вона протиставляється античним переконанням про моральний суверенітет особистості. Абсолютність божественного добра і відносність зла «знімає з Бога, — за Августином, — відпові. дальність за зло, що існує у світі. Тим часом людський світ переповнений злом, але в цьому винна сама людина, її свобода волі» [7, 72]. Зловживання свободою волі першою і людиною настільки спотворило людську натуру, що відтепер уже люди не здатні своїми зусиллями досягти добра. Сама людина не може зробити ані кроку до добра. Бог дарує благодать, за своїми власними невідомими призначеннями. Він подає імпульс до самовдосконалення, він очищує від гріха. Шлях самовиховання — це шлях внутрішньої віри в Бога.
У своїй «Сповіді» Августин базується, з одного боку, на самодостовірності індивідуального Духу, самовихованні, на особистому самоаналізі, робить спробу відкрити у волі життєву силу особистості, її самодовільність. З іншого — в інтересах церкви, він дає чисто негативну оцінку індивідуальним діям, стверджує вічну гріховність людини, значущість покути.
«Сповідь» Августина — унікальний документ епохи. Значущість його для християнської педагогіки важко переоцінити.
Особливо цікавою є педагогічна концепція Блаженного Ієроніма (330-419 рр.). Значне місце в ній посідають елементи навчання за допомогою гри та гуманізму. У своїх повчаннях про виховання дочки — вельможної римлянки Лете, Ієронім пише: «Не треба її лаяти за повільність, але нехай похвалою збуджують її старанність, щоб вона раділа з успіхів та сумувала при невдачі... слід нагороджувати та заохочувати подарунками, що прийняті в її віці-Нехай в неї будуть подруги для змагання, та похвали їм нехай зачіпають її за живе» [6, 34], Необхідно спиратися на інтерес у навчанні, вважає Ієронім. Але разом з тим У моральному вихованні та самовихованні головним є релігійний аспект. «Нехай навчаться чути й говорити лише те, що веде до страху Божого» [6, 34]. Для цього необхідй0 дотримуватись цілої низки правил. Заняття повинні бути щоденними. В учениці повинен бути високоморальний наставник. Вже з дитинства необхідно привчати дитину до божественного своїх потреб. Дуже важливим у моральному „хованні є приклад та ідеал, підбір книжок. «Перш за все
нехай вивчає. Псалтир та увеселяється тими співами». «Притчі Соломона нехай наставляють її в житті, з Екасту нехай вчиться нехтувати усім світським, книга.
Іова подасть їй приклад доброчесності та довготерпіння. Далі нехай перейде до Евангелія, щоб ніколи не розлучатися з ними. Діяннями же апостолів та посланнями нехай захоплюється від усього серця» [6,34].
Подальший розвиток проблема людини та її морального виховання на Заході знаходить у творчості Фоми Аквінського. Фома Аквінський (1225/26-1274), на відміну від Августина, який додержувався філософських праць Платона, неоплатонізму, частково стоїцізму, в більшій мірі спирався на Арістотеля. Фома Аквінський розуміє існування Бога в дусі християнської релігії, визнає створення світу з нічого та безсмертя людської душі.
Душа не існує до земного життя, вона створюється Богом і знання одержує вже через почуттєве сприйняття, а не шляхом спогадів, як у Платона. Душа «актуалізує» людину, визначає її сутність та специфіку. Людина — це маленький світ, мікровсесвіт. Вона розглядається Фомою у єдності тіла й душі. Джерелом свободи волі є інтелектуально-пізнавальні здібності людини, розум. Інтелект стоїть вище, ніж воля. Діяти морально людина може завдяки розумним міркуванням, пізнанню добра. Однак усе визначено божественним задумом. Людина, як і в Августина, є самоцінною.
Головним предметом сперечання в середньовічній педагогіці, як і у філософії, було «питання про співвідношення людського буття та свободу індивідуальної волі» [2, 86]. Оригінальні системи морального виховання та самодосконалення створюються на Сході, їх автори — педагоги, священики, архієпископи, політики, ритори, філософифи. Майже тисячорічний досвід розробок зафіксований у багатотомному виданні, що називається «Добротолюбие». вхідна галузь християнства — православ'я — була не менш плідною, ніж католицька. Це такі імена, як Афана-Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Єфрем Сірін, Іоанн Лествічнік, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін та багато інших. Ми зупинимося на трьох представниках цієї галузі: Єфремі Сіріді Іоанні Златоусті, Іоанні Лествічніку.
Єфрем Сірін (306-373) — творець одного з перших біблійних училищ у Едессі. Головним предметом викладу в ньому було Святе Письмо та його коментарі. Незважаючи на те, що ми знаємо багато його праць, життя Єфрема Сіріна є мало відомим.
Преподобний Єфрем Сірін був насамперед аскетом, людиною аскетичного складу і, разом з цим, він мав велике ліричне дарування. Багато його праць викладено у віршах у вигляді псалмів.
«Сувора особиста аскеза не робила преп. Єфрема суворим до ближніх, — і, навіть як проповідник покаяння, він не стільки викривав, скільки намагався пом'якшити та зворушити душу» [8, 228].
У своїх повчаннях Єфрем завжди звертається до почуття, саме цим багато в чому пояснюється його надзвичайний вплив на сучасників.
У Єфрема Сіріна був дар слова — «плакати для Єфрема було теж саме, що для інших дихати повітрям, — день і ніч проливав він сльози» [8, 224]. Це були скоріше сльози розчулення, ніж сльози страху чи суму. Вони могли розтопити найбільш закам'яніле серце, найбільш розлючену душу, вважали очевидці та сучасники.
Крім різних догматико-полемічних книг, особливе місце займають його проповіді, псалми, молитви, вірші. В них найбільш яскраво подані ідеї про моральне виховання та самовиховання.
В антропології Єфрем, насамперед, підкреслює волю людини — в ній він бачить основу відповідальності, основу подвигу, основу самовдосконалення.
У гріхопадінні свобода зіпсована, але не знищена. Є можливість вибору, кожний може вести високоморальне життя. Особливе місце в моральному вихованні займає покута — її емоційний та раціональний аспект. Покута змиває бруд гріха. Плач та покаяння очищує людину. Однак без віри у Воскресіння не можна бути християнином та учасником таїнств. Доброчесність досягається у справах і проповідується справами. «Блаженний, хто вчинками проповідує доброчесність», — говорить Єфрем Сірін.
Почуття сумління, почуття сорому, почуття відповідальності за інших необхідно виявляти щоденно.
Прагни до самопізнання, щоденно вчись самовипробуванню та самоупокоренню, — говорить Єфрем Сірін.
У людини, яка багато знає, часто не розвинена палітра моральних почуттів. Тому, де тільки можеш, спостерігай за собою та докоряй собі, якщо ти є «жорстоким до тих, хто живе з тобою, немилосердним до бідних, гнівливим, чварливим, упертим, ледащим, дратівливим, живиш злі думки... відчуваєш погані помислі, вибухи самолюбства, ненажерства, сластолюбства, пишноти, гордості, злозичливості, пересудів, тайнодіяння, суперництва» [9, 121]. «Навчися прощати, цінувати тих, хто поруч з тобою. Будь суворим до себе і лагідним та ласкавим з іншими» [9, 123]. «Вчися самоаналізу. Доводь до гармонії свої таємні думки та почуття. Цього можливо досягти через обмеження потреб. Ти маєш свободу волі, ти маєш зразки праведності, покайся» [9, 125].
«Блажен, хто стал великодушен и милосерд...
Блажен, кто, возвьісившись в любвй, стал как город,
построенннй наверху горьі...
Блажен, кто просиял верою в Господа, —
Блажен, кто любит истину и уст своих
не дал в оружие нечестия.
Блажен, кто не осуждает ближнего...
Блажен, кто воздерживал веждьі и ни мьісленно,
ни чувственно не обольщался кожею плоти...
Блажен, кто имеет пред очами день
Ивозненавидел гордьіню...» [9, 142-143].
Ці та інші поради з морального виховання особистості подає Єфрем Сірін. «сі вони відрізняються простотою, конкретністю, практичністю.
Інтим видатним учителем IV століття був Іоанн Златоуст. Все життя Златоуста є життям подвижника, мученика, вчителя моральності. «Він вчив завжди про моральну мудрість моральне благородство. Він мислив завжди у категоріях моральної оцінки... навіть містицизм. Златоуста мав передусім моральний сенс. Це — містик сумління, містика добра, містика доброчинності і добродійства... Значно слабше виділені у Златоуста естетичні мотиви. І прекрасне було скоріш етичною, ніж естетично» категорією» [8, 265].
Іоанн Златоуст ніколи не говорить на відвернені теми, Його бесіди є конкретними, життєвими, живими. Він завжди говорить з живими людьми. «З його бесід можна немовби спостерігати за його слухачами й за самим проповідником» [8, 207].
Як і Єфрем Сірін, Златоуст закликає до відповідальності, цілісності. Цікаво відзначити, що кожна його промова веде до вольових висновків і практичних закликів.
Метою своєї педагогічної, проповідницької діяльності він ставить моральне перевиховання суспільства і народу.
Треба було бути надзвичайно мужньою людиною, щоб говорити так, як він. Найвищими званнями для Златоуста були вчитель, наставник, проповідник, священик. Златоуста турбує моральне падіння суспільства, не стільки «розпуста, але найбільше мовчазне зниження вимог та ідеалів... Не тільки світських, але й у клірі» [8, 207 ].
Його авторитет, незважаючи на ненависть та наклепи ворогів, був для сучасників незаперечним. Він засновував лікарні, притулки, школи. Але він вимагав морального подвигу від усіх.
Пастир повинен рятувати людей прикладом, словом, лагідністю та переконанням.
В основі морального виховання і самовдосконалення лежить свобода і самодіяльність. Про це він нагадує постійно. Людина повинна свідомо ставитися до всіх своїх життєвих проблем, піддавати їх безперестанному аналізу.
«Моральна сфера для Златоуста — це передусім сфера волі та бажання. В цьому відношенні Златоуст був послідовним волюнтаристом. У поруху волі він вбачав як початок та основу гріха, так і початок та шлях доброчинності [8, 210].
Примушування не є методом морального виховання-Навіть єретиків не треба примушувати та приневолювати. Сила християнства в любові, лагідності, терпінні. Суворим треба бути до себе, не до інших. Моральний ідеал Златоуст виводить з догматичних передумов. Правда життя, заповіді повинні розкриватися в особистому житті. Людина повинна їх реалізовувати, базуючись на досвіді церкви та особистому досвіді. Златоуст як учитель завжди у діалозі, він є максимально конкретним, наочним, через приклад переходить до окремих випадків. Цікавими є думки Златоуста про співвідношення бідності та багатства.
Бідність він не вважає доброчинністю. Хоча, безумовно, незаможний вільніше заможного. У нього менше прихильностей та турбот. Златоуст, безумовно, знав, що бідність може виявитися важким тягарем — не тільки зовнішнім, але й внутрішнім.
Само по собі багатство у Златоуста «не є цінність; це тільки театральна маска, що приховує справжній образ людини... той, хто володіє, мимоволі привчається дорожити їм, впадає у небезпечну самооману, прив'язується до удаваних благ. Небезпечним є не тільки багатство, неправедно й нечесно надбане, але й володіння чим-небудь... Однак не само по собі, а як стимул для волі, як привід дорожити тлінним і удаваним» [8, 212]. Власністю людини може бути тільки добра справа.
Викриваючи розкіш і надмірність, Златоуст не вимагає вселюдської бідності та убозтва. Він шукає справедливості, підкреслюючи, що тільки добровільний акт милосердя є моральним. Тому він обмежується порадою — вимогою Щедрої милостині. Милостині матеріального подаяння та милостині порадою. І перше, і друге сприяє моральному, розвитку особистості.
Моральне самовиховання у Златоуста — це самодіяльність і акт волі. Златоуст вірить у всеперемагаючу силу духу любові, який, крім волі, приводить людину до морального очищення. Покаяння, механізм вживання його У своєму житті докладно розглядається Златоустом, як і 1нщими християнськими мислителями. Воно є основоположним засобом самовиправлення моральної гігієни.
Люди є рівними перед Христом. І хоча Златоуст відрито не виступає проти рабовласництва, він нагадує рабовлаасникам про гідність людини, рівність та справедливість. раб може і повинен проводити духовне життя і він несе відповідальність за свій моральний розвиток. У моральному вихованні велику роль відіграє почуту сорому, почуття всюди присутності Бога. «Щоб ти не робив, роби з думкою про всюди присутність Божу» [4, 6] Якщо хочеш швидко досягти доброчинності, слідкуй та регулюй своє спілкування, обминаючи людей порочних» [4, 14-17].
Щоденно перебувай у молитві. Вона допоможе звільнитися від суєти. Навчить контролювати думки й почуття. В молитві важливими є глибина почуття, щирість, постійність, полум'яність, цнота, чистота думок [4, 20-23].
Самопізнання необхідно людині, але воно дає позитивні результати тільки тоді, коли людина упражняється у смиренномудрості» [4, 85-87].
Іоанн Лествічнік залишив фактично один твір «Лествіца». Але цей твір відкрив цілу епоху в розвитку теорії духовно-морального виховання та вдосконалення у християнстві.
Вже Іоанн Раїфський, молодший сучасник Лествічніка, створив схолії до цієї книги. Пізніше «Лествіцу» тлумачив Ілія Критський, ще пізніше — патріарх Фотій. «Великий вплив «Лествіца» мала на Заході, до самого кінця середньовіччя» [8, 279]. Відомі переклади А. Кларело, А. Траверзарі, коментар Діонісія Картузіанського. «Лествіцу» також було перекладено і церковно-слов'янською мовою. Майже вся вона представлена у багатотомному «Добротолюбії».
Про життя самого Іоанна Лествічніка відомо дуже мало, на підставі непрямих даних можна дійти висновку, що він помер у середині VII століття. Майже все життя він прожив самотньо на Сінаю. Глибоким старцем був вибраний ігуменом Сінайської гори. Пробув ігуменом недовго, невдовзі знову пішов у затвор. Під час ігумества він і склав «Лествіцу», що її тоді іменували «Скрижалі духовні».
Книга присвячена ступеням духовного вдосконалення-Написана вона простою мовою. Вона стає улюбленою книгою для читання не тільки у монастирях, про це свідчать також багато списків її в світській літературі. Головною у книзі є «саме система, ідея закономірної послідовності У подвигу, ідея ступенів» [8, 179].
Структура «Лествіци» дуже проста. Вона визначається гармонійним сполученням логіки серця й розу»*У-Кожна практична порада закріплюється психологічнй аналізом. Кожна вимога, норма пояснюється й розгортається в тій послідовності, в якій її краще вживати на практиці. Ця книга, обсягом близько 300 сторінок, написана, методичний посібник з духовно-морального вихованая я самовдосконалення. Складається вона з тридцяти розділів, кожний розділ присвячений одному ступеню вдосконалення.
Перша вимога — зречення світського, переоцінка шкали цінностей. Головним тут вольове звернення до Бога, наслідування Христа «словами, справами, думками» [5, 2]. Цей розділ схожий на перші розділи книги Фоми Кемпійського. В ній лише більш докладно характеризується практичний механізм моральних почуттів. Зречення світу повинно бути повним і рішучим. Але сам по собі подвиг не є метою, а тільки засобом.
«Звичайна людина, як і чернець, може вести високоморальне життя, для цього потрібно: «все добре, що тільки можете зробити; нікому не докоряйте, не ошукуйте, нікого не обманюйте, ні перед ким не заносіться, ні до кого не майте ненависті, будьте милосердні, нікого не спокушайте, не торкайтеся чужої частини» [5, 7-8], Завданням є не саме зречення, а звільнення від пристрастей, посідання безпристрасності. Безпристрасність — це не атрофовання почуттів, а максимальне атрофовання пристрастей та облагороджений морального почуття.
Головне на цьому шляху — відвалити від серця каміння озлоблення, це «рушійний мотив любові до Бога, свідоме вибрання» [5, 180].
Дуже важливою є слухняність. Саме свідоме підкорення — це волі, що чиниться для звільнення. Слухняність передує справжній безпристрасності.
Внутрішній подвиг починається з покаяння з покаянням пов'язана пам'ять смертна. Як і в Єфрема Сіріна, велику роль відіграє плач «радіснотворний». Плач призводить до очищення. Постійного плачу досягають одиниці.
З негативних почуттів насамперед треба подолати гнівливість і подразливість. Іоанн Лествічнік вибудовує струнку систему цього подолання.
Непогано вести записи свого стану. «Він щоденно записує свої думки, і все переповідає пастирю» [5,30] На певному етапі розвитку самоконтроль і самоаналіз повинні охоплювати всі дії людини.
Навіть сон необхідно уважно вивчати, оскільки й ві говорить про стан людини [5, 18-20]. Краще за все мати постійного духівника, який досяг стану «схованки серця» і «схованки розуму».
«Лествіца» зайняла одне з найбільш достойних міст, в історії християнської педагогіки та психології.
Теоретичної педагогіки в сучасному розумінні святі отці церкви не розробляли, але були розроблені фундаментальні основи і пояснення сутності виховання й розвитку людини. Були розроблені духовно-моральні основи та принципи виховання, що є наріжним каменем сучасної педагогічної науки.
Література
Григорьян Б.Т. Философия о сущности человека. — М.: Политиздат, 1973.
Гусейнов АЛ., Ирлитпц Г. Краткая история зтики. — М.: Ммсль, 1987.
Добротолюбие. — М., 1992. — Т. 1-5.
Иоанн Златоуст. Собрание поучений. — Книга первая : Изд-во «Посад», 1993.
Иоанн Лествичник. Лествица, — Сергиев Посад..- Типография Св.-Троицкой Сергиевой Лаврьі, 1908.
История дошкольной педагогики: Хрестоматия. — М.: Просвещение, 1986.
Соколов В.В. Средневековая философия. — М-' Вьісшая школа, 1979.
Флоровский Г.В. Восточньїе отцьі У-УІП веков. — М.: МИ «Паломник», 1992.
Псалтьірь или богомьісленнме размьішления, из-влеченньїе из творений св. отца нашего Ефрема Сириа-нина. — М., 1995.