1. Готельне господарство у дореволюційний період

З XI століття в староруській мові міцно закріплюється слово «гість», що означає «наїжджий купець». Саме зарубіжні купці, що тимчасово зупинилися в староруських князівствах, потребували об'єктів тимчасового розміщення.

У епоху раннього середньовіччя (у домонгольські часи) Русь вела торгівлю з країнами Європи, Близького та Середнього Сходу, а також Середземномор'я.

Місцем постійного контакту російських і східних купців було місто Булгар. Як свідчать археологічні дослідження, значущість цих торгових шляхів зумовила появу караван-сараїв. З'явились вони на межі XII–XIII століть і знаходились на відстані 20–25 км один від одного, тобто на відстані, що складав нормальний перехід каравану.

У Росії прообраз майбутніх готелів з'явився в XII–XIII століттях. Час цей був складний, оскільки гніт татаро-монгольського ярма посилювався незгасаючими міжусобицями.

Обширні володіння монголів вимагали добре налагодженого зв'язку зі скореними землями. Цей зв'язок здійснювався ханськими гінцями, що потребували періодичного відпочинку, нічлігу.

До всіх крупних провінцій йшли великі дороги, обсаджені деревами. На відстані від 175 до 210 км одна від одної в населених і до 28 км в пустинних місцевостях було побудовано великі будівлі-станції, добре обладнані та забезпечені продовольчими запасами. Їх називали «ямби». Марко Поло, описуючи їх, відзначив, що ямби були так добре обставлені, що «навіть король, якби йому довелося тут зупинитися, залишився б задоволений». У кожній кімнаті були шовкові ліжка, чиста шовкова білизна і все необхідне приладдя, яке б могло знадобитися мандрівникові.

При кожній ямбі були стайні на 200–400 коней. У пустинних місцевостях іноді замість коней містилися верблюди. У кожному такому станційному будинку-ямбі був доглядач, який стежив за тим, щоб завжди напоготів були коні.

Між великими поштовими станціями на відстані трьох миль одна від одної розташовувалися підстанції. Призначалися вони головним чином для гінців-пішоходів, які не могли проходити в день більше 21 км. Спроможні мандрівники могли дозволити собі відвідати будь-який визначний куточок Монгольської імперії, не піклуючись про транспорт, нічліг і їжу.

Мережею таких ямбів були покриті всі володіння монголів. На Русі ця назва трансформувалася в «ями», які і стали попередниками готелів. У ямах відпочивали, міняли коней. Ямська служба згодом також була запозичена нашими предками у монголів. У XV столітті завершилася її централізація і був створений Ямський наказ, який створював ямські станції, організовував тягову повинність та керував ямщиками всієї Русі. Одним з видів закладу, що давав притулок і забезпечував необхідними послугами наїжджих до Росії купців, був гостинний двір.

Гостиний двір – староруська назва приміщень (переважно для оптової торгівлі), що відводилися в містах спочатку тільки для іноземних або наїжджих купців-гостей. Зразками служили однорідні установи на Заході. Особливістю гостинного двору було те, що купці не тільки торгували в ньому, але й жили. Таким чином, він отримав характер іноземної колонії, яка користувалась повною внутрішньою автономією відносно до місцевих властей.

Через деякий час гостинні двори втратили своє первинне значення та перетворилися на центральні міські ринки, в торгові ряди, відкриті для всякого роду купців і позбавлені автономної організації.

Розвиток торгових відносин Стародавньої Русі з сусідніми країнами та паломництво до «святих місць» сприяли складанню надійних маршрутів проходження торгових караванів і шляхів паломників, створенню заїжджих дворів різної комфортності з урахуванням соціального положення користувачів з місцями нічлігу та харчування, утворенню своєрідної системи сервісу, що нагадує сучасну.

Зі входженням на престол Бориса Годунова німецьке купецтво організувало посольство у Росії з проханням відкрити, окрім Новгорода, гостинні двори в Москві, Пскові, Твері, Івангороді, Києві й інших містах. Посольство прибуло до Москви весною 1603 року та вже в квітні того ж року отримало даровану грамоту з дозволом влаштовувати гостині двори з необхідними підсобними спорудами у вказаних містах.

Таким чином, гостині двори – далекий прообраз сучасних готелів для іноземних туристів. При їх створенні за основу бралася національна ознака.

Ще у XVI столітті одним з основних торгових центрів став Київ. Через нього проходили торгові шляхи з Польщі, Криму, Туреччини, Молдавії, Греції, Угорщини та інших країн Європи до Московської держави. Для купців з цих країн влаштовувалися спеціальні гостині двори, дуже схожі на новгородські.

У Києві, у стінах Печерського монастиря, існував готель для паломників, на «чумацьких шляхтах» і торгових шляхах України здавалися у відкуп «корчми», які не тільки вели торгівлю хмільними напоями, але і служили притулком для приїжджих.

Реформа 1861 році, що відмінила кріпацтво, викликала переміщення населення. Щорічно тисячі поденників, сезонних робочих з'їжджалися в міста у пошуках роботи. Вони збиралися на робочих ринках, на базарі.

Маси колишніх кріпосних пересувалися по невпорядкованих дорогах у пошуках роботи та житла. Зроблене раніше в 1801 році Чорноморською військовою канцелярією розпорядження передбачало будівництво поштових станцій, які використовували як нічліг для наїжджого люду.

За розпорядженням поштові станції повинні були складатися з двох зв'язаних хат. Одна призначалася для приїжджих, була з піччю, трубою, скляними віконцями, довжиною та шириною в 3 сажні, з невеликою перегородкою. У ній повинні були стояти стіл, лавки, просте ліжко шириною в 3 аршини. Інша хата через сіни – для козаків, шириною в 3 сажні, з віконцями, піччю, нарами на півхати. У дворі повинні були знаходитися велика комора для зберігання продовольчого запасу та стайня з двома дверима для кінних козаків, для волів і для підвод, щоб все було «під дахом». А також стайня для поштових коней, з виїзними комірами, стайня для наїжджих возів і коней, комора для зберігання збруї. Все повинно було обгороджуватись плотом.

Поштові станції знаходилися на відстані 1–2 дні шляху один від одного. Приїжджі могли придбати квитки як за прогони, так і за поїздку на обивательському коні. Були відомі наступні прогони: із станції Слов'янської до Полтавської, з Анастасієвської до Петровської, з Кримської до Новотроїцької, з Темрюка до Старомишастовську.

Чимала частка бізнесу поштових станцій полягала в наданні коней для карет мандрівним або таким, які здійснювали службові поїздки.

Внутрішнє убрання станцій не відрізнялося комфортом: опалювалися вони залишками корму від коней (сіном), тому станційні кімнати добре не прогрівалися, а заповнювалися димом, від якого сльозилися очі. Температура досягала 2–3°С тепла. Дірки в підлогах служили для облямовування природних потреб, меблі були зламані.

Разом з поштовими станціями, заїжджими, постоялими дворами широкого розповсюдження набули трактирні заклади двох розрядів. До трактирних закладів нижчого розряду відносили харчевні, льохи, лавки, шинки (духани), що пізніше отримали назву питущих закладів, знаходилися під прихованим контролем козачого війська.

У трактирних закладах вищого розряду покої здавалися в найом за вільними цінами. У них законом не заборонялися азартні ігри (кістки, карти), музика. Трактири вищого розряду групувалися в центрі міста та належали багатим купцям.

Дешевим притулком для простого народу служили заїжджі двори, які утримували приватні особи. З тих, що проїжджають брали постояле. Власники заїжджих дворів, у свою чергу, платили річний акциз в міський дохід.

З 1832 році при заїжджих дворах почали будувати харчевні.

Місцевій бідноті, що приїжджала на заробітки в місто для розміщення надавалися притулки, нічліжні будинки двох категорій. Перші містилися приватними особами з комерційною метою, другі – затверджувались громадськістю з добродійною метою.

Нічліжні будинки були відкриті з 19 годин вечора до 6 години ранку. За 5 копійок поденники отримували півфунта хліба, юшку, а вранці – кружку чаю та шматок цукру.

Поступово відбувалося пересування населення в обласний центр, а разом з ним розвиток торгівлі, ресторанної та готельної справи. Розуміючи, що готельний бізнес – найбільш рентабельна та багата сфера діяльності, що приносить швидкі доходи, багате купецтво починало будувати невеликі одноповерхові готелі, за які платилася орендна плата в місцеве казначейство.

Будь-який приватний готель надавав нічліг, захист від бандитів, розваги, їжу. Майже при кожній були шинки (прообраз сучасних закусочних). Сексуальні послуги заборонялися законом.

У 1871 році разом з готелями набули поширення клуби, де хоробрі воїни – козаки, вільні від військових небезпечних справ, могли проводити своє дозвілля. У клубах збиралися прогресивні люди, веселилися, брали участь в музичних вечорах, іграх. На відміну від готелів, відпочинок будувався естетично вище. У клубах заборонялися азартні ігри, вхід був безкоштовним. Вартість же входу в деяких готелях складав 20 рублів. Клуби, в яких вільно проводили час, були справжніми храмами відпочинку та веселості.

З 1913 році готельний бізнес будувався вже по всіх законах європейського стилю. Світовий бізнес примушував орієнтуватися на кращі центри готельної індустрії.

Підхід до бізнесу в індустрії гостинності був різноманітним, не було єдиних, чітких формул, але мета була єдиною – привернути якомога більше клієнтів і отримати прибуток. Природно, що кожен готель прагнув бути кращим, використовував рекламу, привертав увагу багатим інтер'єром, великими різноманітними концертними програмами за участю російських і зарубіжних виконавців, інформацією про новини сезону.

Готелі створювалися повсюдно, оскільки підприємці за рахунок доволі високих цін швидко повертали вкладений в їх будівництво капітал.

Велику популярність придбав гірський туризм. У 1890 році в Одесі утворився Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Севастополі.

З'явилися перші спеціалізовані журнали «Екскурсійний вісник», «Шкільні екскурсії та шкільний музей», «Російський екскурсант», які можна було придбати в Києві, Одесі, Харкові і інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, так як видавалися в столиці Російської імперії (до складу якої на той момент входила Україна).

На початку XIX століття Київ, володіючи прекрасними природно-кліматичними умовами, вигідним географічним положенням і незвичайною архітектурно-історичною спадщиною, мав всі можливості для того, щоб в найкоротші терміни стати крупним туристичним центром Східної Європи. Справа була за малим - реалізувати могутній потенціал, привернути кращих архітекторів того часу та перебудувати центр міста, створивши кращий в Росії готельно-розважальний комплекс.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 року, плани утілювалися у життя дуже повільно, і готельне господарство розвивалося однобоко. З великих виділявся тільки «Зелений готель», побудований в 1803(05) році. Він належав Лаврі та був найпопулярнішим у 50-х роках XIX століття. У 1825 році в ньому зупинявся A.C. Грибоєдов і А.З. Мурашок. Наприкінці минулого століття будівля була реконструйована, і зараз це житловий будинок по вулиці Московській, 30.

Лаврський готель складався з одного 4-поверхового та трьох 2-поверхових корпусів, розташованих поза огорожею монастиря, в Гостино-Лаврському провулку, ведучому до печер. На цьому місці в давнину існувала «странноприїмниця» для убогих і покалічених, заснована ще преподобним Феодосієм. У цьому ж готелі в 1850 році вже було 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не рахуючи навісів для простих богомольців і декількох маленьких будиночків. Приміщеннями готелю можна було користуватися безкоштовно протягом 2-х тижнів. Їжа коштувала 20 або 25 коп. за порцію, окремо сплачувалося 5 коп. за самовар, поданий в номер. Видача обідів починалася о 12 годині. Один з корпусів готелю був зайнятий лікарнею для богомольців, з жіночим і чоловічим відділенням, по 40 ліжок в кожному. Готель приймав до 85000 відвідувачів в рік. І містилася, головним чином, на засоби графині Анастасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та будівництвом перших залізниць помітно зросла кількість туристів, що прибувала до Києва. Існували три шляхи, по яких переміщалися основні туристські потоки: по Дніпру - на пароплавах, по залізниці та в диліжансах.

Австрійські туристи прибували по Південно-західній залізниці (через Волочиськ, Радзівілів і Новосельцю, німецькі, - через Граєво, румунські, — через Унгєйї та Рені). Південно-західна залізниця сполучала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом, Харковом; Московсько-Київсько-Воронежська – служила для найкоротшого повідомлення з Москвою (через Брянськ і Курськ); Київо-Полтавська, така, що відкривала прямий шлях на Крим і Полтаву, була введена в дію в 1901 році; Києво-Ковельська залізниця вела до західних околиць Росії.

Сім кур'єрських, поштових і товарно-пасажирських поїздів з вагонами першого, другого та третього класів щодня приймав і відправляв у зворотний шлях, збудований в стилі англійської готики, павільйон Центральної станції київських залізниць.

Відкритий 18 лютого 1870 році (творіння архітектора Вишневського), вокзал мав загальну площу 460 мі призначався, перш за все, для знаті і «високих персон», для них були збудовані окремі розкішні зали очікування, всі останні приміщення були маленькими, тісними та брудними.

Міська станція залізниць виконувала доручення пасажирів по доставці багажу на квартири і в готелі. Про умови виконання замовлення можна було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда.

Прибуття поїзда чекали численні кінні екіпажі та готельні омнібуси, що були розфарбовані у фірмові кольори та відрізнялися різноколірною формою шоферів.

Найняти екіпаж не складало труднощів, але було невигідно. Не дивлячись на встановлені Міською Думою тарифи, візники вимагали за свої послуги значно більше. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатику коштував за офіційним тарифом 40 коп. з людини та двадцять за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менше трьох рублів за екіпаж.

На привокзальній площі люди в кашкетах з червоними околишами та великими мідними буквами «К» на грудях голосно вимовляли назви кращих готелів, обіцяючи потенційним постояльцям всілякі зручності. Це були комісіонери – молоді браві хлопці, найняті власниками готелів.

Київ славився гостинністю та привітністю. Готелів вистачало для всіх. Найфешенебельнішими вважалися «Гранд-Готель», «Готель де Франс», «Бельвю» і «Європейський» на Хрещатику, а також «Метрополь» на Великій Володимирській. У їх першокласних номерах, як оповіщала реклама, - «розкішна обстановка, уважна прислуга, власні екіпажі, комісіонери, телефон і інше». Номер «із зручностями» обходився від 1 руб. до 12 руб. на добу, причому свічки, білизна та самовар оплачувалися окремо.

Назви київських готелів відображали географію Європи: «Малоросія», «Дрезден», «Росія», «Петербурзька», «Англійська», «Лувр», «Лондон», «Рим», «Неаполь», «Женева».

Заповзятливі кияни містили фантастичну кількість мебльованих кімнат і номерів – чи не на кожній жвавій вулиці. Сервіс тут не поступався першокласним готелям, зате коштував у декілька разів дешевше.

На Подолі та у віддалених від центру районах попадалися трактири з кімнатами для відпочинку, нічліжні будинки та притулки із зовсім дешевим обслуговуванням, але і без особливих зручностей.

Велика кількість готелів знаходилася на вулиці Безаковській (зараз Комінтерну) – їх скупчення пояснювалося безпосередньою близькістю вокзалу та прекрасним Ботанічним садом. Практично всі готелі на цій вулиці були побудовані у 1880-1890 роках.

До 1901 році 64 готелі Києва можна було умовно розділити на 4 великих групи:

1. Готелі, розташовані безпосередньо поряд з вокзалом. Причи-ни їх відкриття розглянуті вище. Функціонували 4 готелі та безліч мебльованих кімнат.

2. Готелі на Подолі (11). Розвиток подільської готельної інфра-структури зв'язаний, по-перше, з близькістю Дніпра і, по-друге, з історичним становленням району, забудова якого здійснювалася вже з урахуванням зростаючого туристського попиту.

3. П'ять готелів, розміщених недалеко від Лаври та уздовж вулиці Александровської (нині Грушевського). Старовинний район, незвичайна архітектура, безліч церков і найкрупніші парки Києва - все це дозволяло цим готелям успішно витримувати конкуренцію з шикарними готелями центру.

4. Готелі центру міста. На території нинішнього Старокиївсь-кого району розміщувалися 44 готелі та безліч мебльованих кімнат.

Будівництво готелів в Києві велося не дуже швидкими темпами, і на початку століття до 1880 року їх було побудовано близько п'ятнадцяти. Проте подальші 20 років ознаменували справжній готельний бум, який і привів готельне господарство міста до розквіту.

У першій половині ХХI століття історичний центр забудовувався однобічно. Права сторона Хрещатику була сформована ще на початку сторіччя, а значну ліву частину довгий час займала доля Ф.Ф. Меренга, професора університету імені св. Володимира. У 1878 році спадкоємці Меренга продали землю, що належала сім'ї, міській управі. Через рік величезна ділянка землі між Інститутською, Банківською, Лютеранською та Хрещатиком була передана для облаштування двом талановитим архітекторам, німцям за походженням - Н. Брандтману і М. Шлейферу. У найкоротші терміни, з істинно німецькою пунктуальністю та ретельністю, ці вулиці були забудовані в стилі «віденський модерн», ставок в центрі колишньої садиби був засипаний, а на його місці розбитий сквер (перед нинішнім театром ім. Івана Франка).

Архітектори приклали максимум зусиль для того, щоб центр Києва, будучи «прибутковим місцем з погляду туризму», мав неповторну архітектурну зовнішність. Стрімкими темпами Хрещатик перетворився на калейдоскоп з красивих житлових будинків, готелів, ресторанів, магазинів, банків і був продовжений до Бессарабської площі. Вінчав цю пишність парк «Шато-де-флер», розбитий в 1863 році, зі своїм оксамитом - Долиною Рози (нині стадіон «Динамо»).

Як гриби, росли готелі не тільки на Хрещатику, але і на прилеглих вулицях. Справа ця була дуже прибуткова, а оскільки готелі розташовувалися майже впритул один до одного, то їх господарі докладали чималі зусилля, щоб виділитися та обійти конкурентів.

На привокзальній площі, окрім готельних комісіонерів, можна було побачити тісне кільце омнібусів, що також були пофарбовані у фірмові готельні кольори. Особливий попит мали туристи, що прибувають з Москви, Петербургу та з-за кордону.

«Діставши» бажаного клієнта, комісіонер проводжав його до омнібуса, а носильник ніс речі. Послуги насильника при цьому оплачувалися готелем, а клієнт за бажання міг дати на чай. У готелі прибулого клієнта обов'язково відвідував господар, дякував за вибір саме його закладу та довідувався, чи немає у гостя намічань або побажань. Прекрасно вишколений персонал буквально обожнював клієнта, будь-яке прохання відвідувачем вважалося законом, а каприз, яким би він не був, – виконувався негайно. Одної скарги клієнта було досить, щоб винного звільнили з роботи, благо охочих на його місце було багато.

Оброблялися номери по останньому слову моди, а для облаштування найбільш шикарних «люксів» запрошувалися майстри з Німеччини та Франції. У номерах з’являлася гаряча вода, стала модним наявність різних ароматних трав. Прототипом нинішніх саун були лазні, ціни в кращих з них коливалися від 8 коп. до 3 руб. в залежно від класності та розділення на номери, общин або окремі ванни.

У всіх першокласних готелях їжа подавалася до номерів. Вранці пропонувалася кава, чай або какао. Пізніше й сніданок, який можна було замовити ще з вечора або ж вранці, і через декілька хвилин він доставлявся в номер. Обід і вечерю гості, як правило, отримували в ресторані. При кожному крупному готелі був свій льох для вин, які один раз в день клієнтові подавалися безкоштовно.

Коштувала ця пишність, звичайно, не дешево. У ресторанах першокласних готелів обід на двох обходився в 1-2 руб. У меню ресторанів були традиційні та фірмові страви, а також делікатеси з національних кухонь різних країн. Іноді спеціально запрошувалися кухарі з Австрії, Німеччини або Польщі. При деяких ресторанах були трактири, влаштовані на зразок російської кухні - з величезними пузатими самоварами, ікрою та слов'янськими стравами. Для іноземців це було, як диво, а значить, і приносило прибуток. На десерт, наприклад, в готелі «Континенталь» подавалися: екзотичні фрукти (апельсини, ананаси і так далі), декілька видів морозива, шоколад з Швейцарії та Франції, бонбоньєрки, драже, цукерки, кремові піраміди, різнокольорове печиво з родзинками, горіхами та цукатами, знамените київське сухе варення, десятки видів газованих вод, незліченна безліч лікерів, коньяків, ромів, вин і наливок зі всього світу.

Менш спроможним клієнтам пропонували послуги готелі, в яких номер коштував від 50 коп. до 1 руб. на добу. На кожній жвавій вулиці обов'язково можна було знайти недорогий нічліг. Найбільшою популярністю користувалися: «У Ільїнської» - на Володимирській вулиці, «У Іваницького» - на Золотоворотській «У Дьякова» - на Миколаївській площі, «У Познякова» - на Золотоворотській площі. Вартість кімнати складала 30-40 коп. на добу.

Можна також було зняти квартиру на місяць, що обходилося в 5-6 руб. на околиці та 15-20 руб. в центрі. Кімнати, як правило, здавалися з самоваром і прислугою.

Найбільш дорогим ресторанним закладом Києва в кінці ХIХ століття вважався ресторан при готелі «Метрополь». Належав він купцеві Дьякову та пропонував так звані «табльдоти» за плату в 1 руб. з людини. Відмінними і престижними вважалися ресторани при готелях «Бельвю», «Європейській», «Гранд-Готель», «Континен-таль», ресторан «Семадені» на Хрещатику; не такі дорогі, але також смачні страви подавалися при готелі «Оріон» у Стоматі. Ще дешевшими були обіди в готелях «Стародавня Русь» та «Марсель». Непоганий обід тут обходився в 30-40 коп.

Вартість чашки кави у кав'ярнях на Хрещатику складала 20 коп., у фірмових - у Варшавській кав'ярні на Лютеранській і швейцарській - на Прорезій - 25 коп. Чашку чаю можна було випити за 5 коп., а стакан пива - за 12 коп.

При крупних готелях працювали магазини. У будні вони були відкриті з восьми ранку до дев'яти вечора, а по неділях і святах - з двох годин дня до восьми вечора. Булочні та гастрономічні магазини працювали без вихідних.

При готелі був цілий штат посильних, які виконували різного роду дрібні доручення: доставку листів, і посилок, наймання візника, дрібні покупки, квіти та інше. Їх збірні продукти знаходилися недалеко від великих готелів на Хрещатику. Послуги посильних коштували від 10 до 50 коп., не залежно від часу доби та відстані. Постояльці могли наймати посильних за угодою - погодинно, на добу і на місяць.

Київські власті прагнули зробити все можливе, щоб гості міста отримали максимум задоволень за час мешкання в Києві. Навіть при прокладці трамвайних ліній враховувалася кількість готелів, розташованих уздовж маршруту. Хоча при готелях і існувала служба по найму екіпажів, але задоволення це було дуже дорогим, і менш багаті клієнти оглядали Київ з трамвайного віконця.

З появою телефону всі крупні готелі миттєво скористалися новим досягненням цивілізації, і потреба в послугах хлопців – посильних відпала.

На зміну модному на початку століття архітектурному стилю модерну прийшов конструктивізм, що перекреслив і м'які лінії ренесансу, і барокові орнаменти, і чітку гармонію класики. Хрещатик же залишався вічно молодим в своєрідності ліній і форм, а щорічна притока туристів перетворювала його на різномовний людський потік в зелені київських садів, парків. Неповторна природна краса, золоті куполи церков і соборів, в споруді яких брало участь ціле сузір'я архітекторів, неповторна архітектура будівель, тиша та неквапливість київських вулиць у поєднанні з комфортом різноманітного набору сервісних послуг - все це спонукало туристів повертатися до Києва знов і знов. Французи називали місто «маленьким Парижем».

Кінець ХХІ століття у Києві знаменувався накопиченням європейського і світового досвіду, удосконаленням сфери готельного господарства, яке з кожним роком займало всі більші площі.

До 1905 року в Києві існували 64 готелі, 25 з них - на Хрещатику та прилеглих вулицях (на початку століття територія міста займала 50 км, сьогодні ж збільшилася у 16 разів та складає 800 м). П'ять київських готелів відповідно до світових стандартів того часу вважалися готелями вищої категорії. Це - «Континенталь», «Гранд-Готель», «Бельвю», «Франсуа» і після реконструкції «Європейська». Ще два - «Англійський» і «Національний» - були рангом нижче.