8.2. Правота Інтернет

При вирішенні практичних питань, що виникають, користу­ються нормами права, які були створені до появи мережі. Можна сказати, що все наше розуміння права, його концепції були закла­дені ще в епоху Римської Імперії. Зрозуміло, з тих пір право не сто­яло на місці, воно слідувало за потребами людей, що виникали в процесі розвитку людства. Проте ми звикли мислити в категоріях світу речей. Людина, яка живе на землі, звикла поділяти її кор­донами і бути на своїй ділянці господарем. Зовсім нещодавно в історичному масштабі відбулися значні якісні зміни, які необ­хідно враховувати, коли говоримо про телекомунікації. Визнані універсальні права людини і характер відносин у суспільстві зму­шує говорити про перехід від стану індустріального суспільства до суспільства інформаційного.

Загальна декларація прав людини 1948 р. була першим доку­ментом, в якому були закріплені основні права людини. Напевно, немає потреби пояснювати, що їхня дія не залежить від державних кордонів і є універсальною. Спочатку ця декларація була реко­мендаційним актом, але в силу її широкого застосування вона стала обов'язковим документом. У ній проголошено право людини «шу­кати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» Це право може бути обмежене законом з метою забезпечення інших прав, моралі, суспільного порядку і загального добробуту. Обмеження цього права було доповнено в Міжнародному пакті про цивільні й полі­тичні права 1966 р. цілями «охорони державної безпеки» і «здоро­в'я і моральності населення». Навколо цих обмежень і розгорта­ються суперечки прихильників теорії вільного потоку інформації і прибічників цензури і фільтрування інформації. Вочевидь, можна сказати, що зазначене право людини існує і що будь-які обмеження його повинні бути виключенням із правила в розумних межах. Це право, цей принцип, імовірно, повинний скласти основу нової галузі права — інформаційного права.

У своїх творах письменники-фантасти часто змальовують на­шу планету єдиною. У цьому виражається мрія багатьох людей пре зняття штучних бар'єрів між народами. Ця мрія дотепер зали­шалася нездійсненною. Але з появою інтернаціональної мережі стало можливим говорити про глобальне суспільство.

Мережа Інтернет породила новий інформаційний простір — кібер-простір і навіть новий тип культури — кіберкультуру. Культуроло­ги говорять, що причина цього — наявність особливих потреб осо­бистості, що не могли бути задоволені традиційними засобами. Ці потреби — воля поширення інформації та воля спілкування.

В Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства дер­жави проголошують наступний принцип: «усі люди скрізь, без ви­нятку, повинні мати можливість користуватися перевагами глобаль­ного інформаційного суспільства».

На перший погляд, така постановка питання здається антипра-вовою, що сприяє беззаконню і розгулу хакерства. Насправді ж, мо­ва йде зовсім не про позбавлення мережі правового регулювання, в про визначення правил юрисдикції, що повинні застосовуватися де відповідних суспільних відносин. Це вкрай необхідно для вирішення таких питань як встановлення меж державного регулювання в даній галузі і відповідальності осіб, що використовують кіберпростір. Так, наприклад, чи може держава заборонити розміщення інформації е Інтернеті, що за законами цієї держави незаконна, в іншій державі? Чи може вона заборонити своїм громадянам доступ до такої інфор­мації? Чи повинен автор ресурсу відповідати за порушення, наприк­лад, фірмового імені чи торгових марок, якщо правовласник за кор­доном? Відповіді на численні подібні питання можуть бути дані, тільки якщо буде побудована єдина теоретична концепція кібер-простору.

Однак неправильно було б провести просту аналогію кіберпрос-тору з такими об'єктами як космос чи відкрите море. Питання трохи більш складне, аніж проведення простої аналогії, хоча б тому, що в нас немає ні судна, ні якогось матеріального знака, на якому можна було б відзначити приналежність до держави, на­ціональність. Тільки учасники відносин, що роблять які-небудь дії з передачі даних, мають свою приналежність до тієї чи іншої держави. Відповідно й держава може здійснювати над ними свою юрисдикцію щодо цих дій.

Небезпека, що залишається — спроба держави відокремити свою частину Інтернету напівпрозорою «залізною завісою», фільт­руючи доступ. Тут на допомогу мережі повинні прийти принципи міжнародного публічного права, і якщо обмеження свободи інфор­мації будуть виходити за розумні рамки, прийняті в міжнародному праві, дії держави повинні бути визнані такими, що порушують міжнародне право, і спричинити до відповідних засобів. У випадку, коли інформація перетворюється в пропаганду ідей, що суперечать міжнародному праву, існує також можливість реакції засобами міжнародного права.

Отже, виходячи з глобального характеру мережі, пересліду­ючи мету захисту прав і свобод людини і подальшого розвитку світового інформаційного простору, пропонуються наступні під­ходи до проблеми правового регулювання Мережі:

1) основа правового режиму в кіберпросторі повинна визна- чатися міжнародним публічним правом, що визначає за- гальні і спеціальні принципи, такі як:

• право на свободу інформації;

• єдиний глобальний характер інформаційного суспільства:

• відкритість доступу;

• пріоритет повідомлень про лихо;

• інші загальновизнані права людини і принципи права;

2. ніяка держава не має суверенітету над кіберпростором чи якою-небудь його частиною;

3. існують дві основні групи відносин: з доступу в мережу і з використання мережі. У першому випадку суб'єктами ви­ступають провайдер доступу і користувач, у другому випад­ку — провайдер інформації, одержувач інформації і творець інформації. Стосовно дій усіх цих осіб держави здійснюють свою юрисдикцію;

4) технічні питання: установлення стандартів для роботи прог­рамного й апаратного забезпечення, розподіл зон адрес і т.ін. повинні зважуватися на міжнародному рівні для забезпе­чення однаковості в цих стандартах.