84

ПЛАН

ВСТУП………………………………………………………………………..…..3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………6

1.1. Історичний та порівняльно-правовий аспекти кримінальної відповідальності за злочини в сфері медичної діяльності……………………..6

1.2. Поняття та класифікація злочинів у сфері медичної діяльності………...19

1.3. Проблеми криміналізації суспільно-небезпечних діянь у сфері медичної діяльності…………………………………………………………………………28

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ ЗАГАЛЬНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ХАРАКТРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ …….33

2.1. Об'єктивні ознаки злочинів у сфері медичної діяльності ………………..33

2.2. Суб'єктивні ознаки злочинів у сфері медичної діяльності………………52

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ВІДМЕЖУВАННЯ ПРАВОМІРНОЇ ТА НЕПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ В СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ВИПРАВДАНИЙ РИЗИК ТА КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ…………………..69

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....82

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….8

7

ВСТУП

Актуальність теми. Конституція України гарантує кожній людині основні права і свободи, одним з яких є право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Забезпечення громадян якісною медичною допомогою, безпечними медичними послугами є одним з показників створення державою умов для досягнення їх фізичного й психічного благополуччя, повноцінного життя, тривалої соціальної активності.

Основний Закон нашої держави та Кримінальний кодекс України покликані охороняти від злочинних посягань такі важливі людські цінності, як життя та здоров’я людини. Проте, останнім часом значне місце в стуктурі злочинності посідають злочини, що вчиняються саме в сфері медичної діяльності.

Причинами цього є недоліки у правовому забезпеченні охорони відносин в сфері медичної діяльності, складність, або неузгодженість і суперечливість деяких правових (регулятивних та охоронних) норм, що діють в цій галузі, недостатні обсяги наявних у правознавців спеціальних знань, проблемність доказування «медичних» злочинів,.

З іншого боку, існують потреби в обґрунтуванні правових гарантій професійної діяльності медичних працівників з метою забезпечення притягнення до кримінальної відповідальності лише тих осіб, в поведінці яких наявний склад передбаченого законом кримінального правопорушення, та недопущення застосування до осіб, які діють в умовах обставин, що виключають злочинність діянь, заходів кримінально-правового впливу.

Проблема кримінальної відповідальності у сфері медичної діяльності завжди привертала і привертає увагу юристів, зокрема, значний внесок у вивчння вказаної проблематики, обґрунтування певних правових положень та концепцій зроблено як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками-правознавцями. Серед них слід виділити таких вчених як: П.П. Андрушко, М.І.Бажанов, В.І.Борисов, Ю.В. Баулін, В.К. Грищук, О.М. Джужа, Н.Є. Крилова, В.І. Касинюк, В.М.Куц, П.П.Матишевський, В.О. Навроцький, Н.В. Павлова, С.В. Расторопов, В.В. Сташис, І.М. Тяжкова, Триньова Я.О., Є.В. Фесенко, В.В. Флоря, П.Л. Фріс, М.І.Хавронюк, Г.В. Чеботарьова, М.Д. Шаргородський, О.М. Язухіна та інших науковців.

Наукові праці цих авторів заклали теоретичні підвалини кримінально-правової охорони порядку в сфері медичної діяльності. Однак необхідно зазначити, що значна частина наукових робіт з проблем кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності була створена у радянський період. Водночас значна кількість питань кримінально-правової регламентації вказаних відносин з моменту прийняття КК залишилась поза увагою вчених-правознавців. Окремі аспекти відповідальності за вчинення злочинів у сфері медичної діяльності висвітлювалися сучасними дослідниками у підручниках, навчальних посібниках з кримінального права, а також у науково-практичних коментарях до Кримінального кодексу України і розглядалися, як правило, фрагментарно.

Вищевикладене вказує на те, що дослідження проблем кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності та обрана тема магістерської роботи є актуальними у сучасних умовах.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є загальна характеристика обов’язкових ознак злочинів, які вчиняються у сфері медичної діяльності, формулювання пропозицій щодо удосконалення окремих положень чинного законодавства і практики його застосування.

Відповідно до поставленої мети були сформульовані такі завдання магістерської роботи:

• дослідити історичний та порівняльно-правовий аспекти кримінальної відповідальності за злочини в сфері медичної діяльності

• запропонувати поняття злочинів у сфері медичної діяльності та охарактеризувати основні підходи до класифікації злочинів у сфері медичної діяльності;

• окреслити основні проблеми криміналізації суспільно-небезпечних діянь у сфері медичної діяльності;

• охарактеризувати об'єктивні ознаки злочинів у сфері медичної діяльності;

• проаналізувати суб'єктивні ознаки злочинів у сфері медичної діяльності;

• дослідити проблеми відмежування правомірної та неправомірної поведінки в сфері медичної діяльності, запропонувати окремі шляхи їх вирішення.

Об’єктом дослідження є загальні ознаки суспільно небезпечних діянь у сфері медичної діяльності, правопорядок у сфері медичної діяльності та деякі аспекти суспільних відносин, що складаються з приводу їх охорони засобами кримінально-правового характеру.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за злочини у сфері медичної діяльності.

Структура магістерської роботи. Робота складається вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 99 сторінок, у тому числі список використаних джерел (131 найменувань) на 13 сторінках.

Розділ 1 поняття та загальна характристика злочинів у сфері медичної діяльності

1.1. Історичний та порівняльно-правовий аспекти кримінальної відповідальності за злочини в сфері медичної діяльності

З моменту свого виникнення медицина стала невід'ємною частиною будь-якого цивілізованого суспільства. Вона розвивається разом із людством, яке з часом стає все більш залежним від її послуг. На початку свого формування медична діяльність регламентувалася нормами моралі, існуючими традиціями та була тісно пов’язаною з магією [19, С. 15; 26, С. 10-11; 97, С. 526-531].

Цілком очевидно, що надання медичної допомоги супроводжувалося відповідним відсотком смертності пацієнтів або заподіянням шкоди їхньому здоров'ю. Оскільки раніше, як правило, лікуванню надавалося містичного значення, то медичний працівник, діями якого заподіювалася смерть пацієнта, підлягав суворому покаранню. Його дії оцінювалися в суспільстві як такі, що вважалися неугодними вищим силам незалежно від того, були вони умисними, необережними або невинними [96].

У рабовласницьких державах Стародавнього світу – Вавилоні, Древньому Єгипті, Римській державі існували зводи законів, де відбивалися, у тому числі й взаємини пацієнта й лікаря. Прикладом може послужити той факт, що з 282 Законів Хамурапі 9 прямо стосувалися медицини. Зокрема, відповідно до § 218 законів Хаммурапі якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить цій людині смерть або зніме більмо людини бронзовим ножем і пошкодить око людини, йому треба відрізати пальці. Відповідно до § 220 згаданого документа якщо лікар зніме бронзовим ножем більмо рабові мушкенума і пошкодить його око, він повинен сплатити сріблом половину купівельної ціни раба. Закони Хаммурапі також охороняли материнство, встановлюючи відповідальність особи, яка спричинила викидень доньці вільного громадянина (§ 209), залежної особи (§ 211) або откровиці (§ 213) [17, С. 9–10; 86, С. 63].

Римське право запровадило регламентацію обов’язків лікарів і встановило відповідальність за професійні медичні правопорушення. Вперше у лікарській діяльності було застосовано поняття «помилка» (закон Аквілія). До помилок відносили і відсутність досвіду, необережність, ненадання медичної допомоги; при цьому закон чітко розмежовував умисні та необережні дії лікарів. Лікарі могли бути покарані за умисне вбивство, продаж отрути з метою отруєння, аборт і кастрацію [26, С. 16–18].

Варто згадати і таку видатну пам’ятку західноєвропейського феодального права, як Кримінальна конституція Карла V (1532 р.), більш відому під назвою «Кароліна», батьківщиною якої є Німеччина. «Кароліна» передбачала у т.ч. кримінальну відповідальність за вчинення медичних правопорушень. Зокрема, встановлювалось, що якщо хтось вигонить живий плід у вагітної жінки шляхом насильства, шкідливої їжі або напоїв, а також якщо хтось зробить безплідним чоловіка або жінку, та якщо подібне діяння вчинене умисно і за злою волею, чоловік повинен бути позбавлений життя шляхом відсічення голови мечем, а жінка (навіть якщо вона вчинила вказане сама над собою) повинна була бути втоплена. Якщо лікар із необережності або невігластва спричинить смерть кому-небудь, і вчені та особи, які розуміються на ліках, визнавали, що він легковажно і зухвало зловживав ліками або необґрунтованим лікуванням, на яке він не повинен був насмілитися, лікар повинен був бути покараний відповідно до характеру та обставин справи і за вказівкою законознавців. Якщо лікар спричиняв у подібний спосіб смерть, діючи при цьому умисно, він мав каратись як умисний вбивця [30, С. 216].

Щодо регламентації медичної діяльності і пов’язаної з нею кримінально-правової боротьби у сфері медичної діяльності на територіях, які входять до складу сьогоднішньої України, то вони мають глибоке історичне коріння і беруть початок ще з часів Київської Русі.

Серед нормативно-правових актів, що регулювали медичну діяльність у Київській Русі, виділяють такі основні документи, як Церковний статут і Статут Святого князя Володимира, який хрестив Руську землю, про церковні суди. Зазначені акти містили положення про «церковних людей», до яких належали і лікарі; лікарні відносились до церковних закладів [116, С. 41].

У Руській Правді ставлення до лікарів стало гуманнішим. Лікар за несприятливі наслідки своєї професійної діяльності розплачувався вже не життям, а гаманцем. Так, за заподіяння шкоди іншій людині винний повинен був сплатити штраф до державної скарбниці та видати потерпілому гроші для усунення шкоди, спричиненої здоров’ю [26, С. 28].

В Російської імперії, до складу якої входила частина Правобережної України, покарання за злочинні діяння медичних працівників передбачалося у Судебнику 1497 року. У ньому встановлювалася відповідальність осіб, які здійснювали лікування, однак не знали медичних наук і з недбалості у вживанні медикаментів заподіювали смерть хворим. Якщо ці дії призводили до смерті пацієнтів, таких осіб страчували [97, С. 527].

Подальший розвиток інститут відповідальності медичних працівників отримав при Петрі І. 4 березня 1686 р. він видав Боярський приговор «О наказании лекарей за умерщвление больных по умыслу и по неосторожности», який передбачав покарання за лікарські помилки, допущені в професійній медичній діяльності. 14 лютого 1700 р. було видано інший царський указ – Боярський приговор «О наказании не знающих Медицинских наук и по невежеству в употреблении медикаментов, причиняющих смерть больным», в якому лікарів попереджували, що «буде из них кто нарочно или ненарочно кого уморят, а про то сыщется и им быть казненными смертию» [26, С. 115].

Кримінальна відповідальність передбачалася за заподіяння лікарем смерті неправильним лікуванням, а також за медичну практику без дозволу Медичної колегії. Так, Морський устав Петра І 1720 року законодавчо закріпив покарання за неналежне лікування. У главі 10 «Про лікаря» він передбачав покарання лікарів за професійні злочини: «Ежели Лекарь своим небрежением и явным призорством к больному поступит, от чего им бедство случится, то оной яко злотворец наказан будет, яко бы своими руками его убил, или какой уд отсек. Буде же леностию учинит, то знатным вычетом наказан будет, по важности и вине осмотря, в суде» (гл. 10, кн. 3, арт. 9). Як відзначає професор В. О. Глушков, законодавчі акти Петра І встановлювали вимоги не тільки до професійної діяльності, але й до особистих якостей лікаря («Следует, чтобы лекарь в докторстве доброе основание и практику имел, трезвым, умеренным и доброхотным себя держал и в нужных случаях чин свой как нощно, так и денно отправлять мог») [36, С. 3–5]. Саме при Петрі І у законодавстві з’являються норми, що дозволяють звільнити від відповідальності лікаря, якщо буде доведено, що він діяв у відповідності з правилами, або ж навпаки він притягався до відповідальності за убивство [121, С. 42].

Поступовий розвиток наукової думки дозволив у Зводі законів Російської імперії 1833 р. більш чітко, ніж у попередньому законодавстві, сформулювати підстави та межі кримінальної відповідальності медичних працівників. Наприклад, ст. 344 вказаної пам’ятки встановлювала, що «Лікар або аптекар, винні у вчиненні вбивства, перший приписанням, а останній продажем неналежних ліків, або ж недостатньої їх кількості, піддаються покаранню за необережне смертовбивство, умисне ж заподіяння хворому смерті піддає винного тому ж покаранню, яке було визначене за умисне смертовбивство» [71, С. 29-30]

Лікарський Статут Російської імперії 1875 р. закріплював обов’язок лікаря надати допомогу хворому на його прохання, а так само обов’язок лікаря з’явитися на запрошення повивальної бабки до породіллі, якщо особливі умови йому в цьому не перешкоджають. У випадку, якщо медичне начальство визнавало, що лікарі через незнання свого мистецтва допускають явні, більш або менш значні помилки, їм заборонялося практикувати доти, доки вони не витримають нового випробування і не отримають свідоцтва про належне знання справи. [94, С. 30].

Пізніше кримінально-правова боротьба з правопорушеннями у медичній сфері здійснювалась на підставі Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 р., 1885 р.) та Кримінального Уложення (1903 р.). У цих нормативно-правових актах відповідальність встановлювалась, зокрема, за ненадання допомоги хворому без поважних причин незалежно від настання шкідливих для здоров’я хворого наслідків. Суб’єкт цього злочину визначався досить конкретно: лікар, акушер, фельдшер, повивальна бабка тощо (Уложення 1845 р); практикуючий лікар, фельдшер, повивальна бабка та лікарська прислуга (Уложення 1903 р.) [88, С. 1520].

В Уложенні 1845 р. відповідальність за порушення лікарських статутів передбачалася у главі першій «Про злочини та проступки проти постанов, що охороняють народне здоров’я» розділу восьмого «Про злочини та проступки проти громадського благоустрою та благочинства». Вище указаним актом детально диференціювалась кримінальної відповідальності медичних працівників за найрізноманітніші суспільно небезпечні діяння. Так, у ст. 870 зазначалось, що якщо від неправильного лікування наступить чиясь смерть або тяжка шкода здоров’ю, винна особа (лікар, оператор, акушер або повивальна бабка), якщо вона є християнином, крім позбавлення права лікувальної практики, підлягає церковному покаянню за розпорядженням свого духовного начальства. До інших злочинів медичних працівників належали: ненадання допомоги хворому без поважних причин (ст. 872); нез’явлення на законну вимогу поліції повітового, міського або поліцейського лікаря без законних підстав для проведення судово-медичного обстеження або для надання медичної допомоги злочинцю, який підлягає покаранню за вироком суду (ст. 874); неповідомлення лікарем або акушером належному начальству про упущення, безпорядки та зловживання фармацевтів, які вони помітили, якщо вони могли спричинити або спричинили шкоду хворому (ст. 875) тощо.

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні (у редакції 1885 р.) відповідальність за злочини, вчинені медичними працівниками, регламентувалась у межах окремого розділу під назвою «Про порушення статутів лікарських». Так, згідно зі ст. 872 лікар, оператор, акушер, фельдшер, повивальна бабка, які за проханням хворих без особливих законних перешкод не з’являлись для надання допомоги, підлягали за це в перший раз грошовому стягненню не більше 10 рублів, у другий – не більше 50 рублів, а в третій – не більше 100 рублів [111, С. 394–396].

У Кримінальному уложенні 1903 р. передбачалася відповідальність медичних працівників за ненадання допомоги хворому й аборт. Так, каралися практикуючі лікарі, фельдшери, повивальні бабки і лікарняна прислуга, які не виконали правил, встановлених законом або обов’язковою постановою, щодо надання допомоги хворому або особі, котра перебуває у непритомному стані, якщо такі дії вчинені без поважної причини, та яким було відомо про небезпечне становище хворого або породіллі (ст. 497). Встановлювалась відповідальність і за умертвіння плоду вагітної (ст. 466); при чому якщо це діяння вчиняв лікар або повивальна бабка, суд мав право, крім ув’язнення, заборонити винному займатись відповідною практикою на строк від 1 до 5 років та опублікувати вирок. Злочинами визнавались і невиконання повивальною бабкою без поважних причин обов’язку викликати до породіллі лікаря, і стимулювання нею в породіллі передчасних пологів (ст. 196) [ 103].

У радянський період кримінальна відповідальність медичних працівників передбачалась у кримінальних кодексах УСРР 1922 і 1927 рр. і КК УРСР 1960 р. Так, у ст. 146 КК УСРР 1922 р. йшлось про вчинення за згодою матері вигнання плоду або штучне переривання вагітності у т.ч. особами, які мають відповідну медичну підготовку, однак роблять це в неналежних умовах. За цією кримінально-правовою нормою, покликаною захищати життя і здоров’я матері, могли нести відповідальність, зокрема, акушерки і фельдшери – якщо вони діяли самостійно, або лікарі – якщо вони діяли в неналежних умовах (не у лікарні, пологовому будинку тощо). Ч. 2 ст. 165 КК 1922 р. передбачала відповідальність за відмову медичного персоналу (наприклад, лікарів, фельдшерів, акушерок, сестер милосердя) у наданні медичної допомоги, якщо це могло завідомо завдати небезпечні для хворого наслідки. Саме ж настання наслідків у вигляді смерті чи тілесних ушкоджень для наявності цього складу злочину не вимагалось [108, с. 336–337, 353–354].

За КК УСРР 1927 р. до злочинів, вчинених медичними працівниками, належали: проведення лікарями абортів поза лікарнями або іншими лікувальними закладами (ст. 143 КК); вміщення в лікарню для психічно хворих завідомо здорової людини (ст. 156 КК); неподання або відмова подати допомогу хворому без поважних причин (ст. 160 КК) [216, с. 49–52]. Слід вказати, що в окремих випадках в диспозиціях згаданих статей містилася вказівка на лікарів як на суб’єктів злочину (у випадку незаконного проведення аборту); інколи ознаки медичного працівника як спеціального суб’єкта випливали з інших ознак складу того чи іншого злочину (як, наприклад, у випадку поміщення в лікарню для психічно хворих завідомо здорової людини).

КК УРСР 1960 р. на момент його ухвалення фактично відтворив кримінально-правові заборони, розраховані на медичних працівників і передбачені у КК 1922 р. і КК 1927 р. Маються на увазі незаконне проведення аборту та ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу (ст. 109 і ст. 113 КК 1960 р., відповідно). Згодом цей Кодекс був доповнений ще двома відповідними заборонами – ст. 108-3 («Зараження вірусом імунодефіциту людини медичними, фармацевтичними працівниками та працівниками інших сфер») і ст. 108-4 («Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини та його результатів») [109, С. 331, 337–338].

Із прийняттям 5 квітня 2001 р. чинного КК України перелік складів злочинів проти життя і здоров’я людини, вчинюваних медичними працівниками, розширився.

Зокрема Розділом ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України передбачено низку статей, які покликані забезпечити кримінально-правову охорону життя і здоров'я людини від злочинних посягань, а саме: «Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» (ст. 131 КК України), «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» (ст. 132 КК України), «Незаконне проведення аборту» (ст. 134 КК України), «Ненадання допомоги хворому медичним працівником» (139 КК України), «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником» (ст. 140 КК України), «Порушення прав пацієнта» (ст. 141 КК України ), «Незаконне проведення дослідів над людиною» (ст. 142 КК України), «Порушення встановленого порядку трансплантації органів та тканин людини» (ст. 143 КК України), «Насильницьке донорство» (ст. 144 КК України), «Незаконне розголошення лікарської таємниці» (ст. 145 КК України). Поряд з цим, на нашу думку, слід зазначити, що Кримінальний кодекс України також передбачає відповідальність за вчинення службових злочинів у сфері медичної діяльності. Зокрема, це «Зловживання владою або службовим становищем» (ст. 364 КК України), «Перевищення влади або службових повноважень» (ст. 365 КК України), «Службове підроблення» (ст. 366 КК України), «Службова недбалість» (ст. 367 КК України), «Одержання хабара» (ст. 368 КК України) , «Давання хабара» (ст. 369 КК України) тощо.

Звернемось тепер до зарубіжного досвіду регламентації кримінальної відповідальності за вчинення злочинів у сфері медичної діяльності. При висвітленні порівняльно-правового аспекту зазначеної тематики, на нашу думку, найбільш доцільно буде проаналізувати ті склади злочинів, передбачених законодавством різних країн, що стосуються саме професійних порушень в сфері медичної діяльності. Оскільки заходи кримінально-правової протидії за вчинення службових злочинів у зазначеній сфері є подібними і не можуть становити значний інтерес при написанні даного дослідження.

Аналізуючи КК Російської Федерації, можна виділити такі злочини, які вчинюються медичними працівниками у сфері своєї професійної діяльності: примушування до вилучення органів або тканин людини для трансплантації (ст. 120 КК); незаконне проведення аборту (ст. 123 КК); ненадання допомоги хворому (ст. 124 КК). Вказані норми розташовані у главі 16 «Злочини проти життя та здоров’я» Розділу VII «Злочини проти особи» Особливої частини КК РФ. Поряд з цим названа глава КК передбачає спеціальні склади професійної необережності – заподіяння смерті внаслідок неналежного виконання особою своїх професійних обов’язків (ч. 2 ст. 109 КК) і заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю з необережності, вчинене внаслідок неналежного виконання особою своїх професійних обов’язків (ч. 2 ст. 118 КК) [90].

КК Азербайджану передбачає наступні статті, які встановлюють відповідальність за професійні порушення медичних працівників: ст. 136 «Незаконне штучне запліднення та імплантація ембріона, медична стерилізація»; ст. 137 «Купівля-продаж та примушення до вилучення для трансплантації органів або тканин людини»; ст. 138 «Незаконне проведення біомедичних дослідів або застосування заборонених способів діагностики та лікування, а також лікарських засобів»; ст. 141 «Незаконне проведення аборту»; ст. 142 «Ненадання допомоги хворому». [104, С.158-163].

КК Болгарії передбачає відповідальність медичних працівників за такі злочини, як незаконний аборт (ст. 126), ненадання медичним працівником допомоги хворому або породіллі без поважних причин (ст. 141), розголошення професійної таємниці (ст. 146), порушення порядку трансплантації (ст. 349а) [107, С. 99-100, 109, 243].

КК Білорусі передбачає здебільшого схожі з КК РФ та КК України норми, якими встановлено відповідальність за досліджувані злочини. Йдеться про ст. 156 «Незаконне проведення аборту», ст. 161 «Ненадання допомоги хворому», ст. 162 «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником», ст. 163 «Примушування до дачі органів або тканин для трансплантації», ст. 164 «Порушення порядку проведення трансплантації», ст. 178 «Розголошення лікарської таємниці». Вказані норми розташовані у главі 19 «Злочини проти життя та здоров’я» розділу VII «Злочини проти особи» Особливої частини КК Республіки Білорусь [106, С. 222–223, 226–229].

КК Вірменії передбачає відповідальність за такі професійні злочини, вчинювані медичними працівниками: «Незаконне проведення аборту» (ст. 122); «Порушення правил проведення операції з трансплантації» (ст. 125); «Примушування до дачі частин тіла або тканин (донорства)» (ст. 126); «Проведення медичних або наукових дослідів над людиною без її згоди» (ст. 127); «Ненадання допомоги хворому» (ст. 129); «Невиконання або неналежне виконання професійних обов’язків особами, які здійснюють медичну допомогу та медичне обслуговування» (ст. 130); «Розголошення лікарської таємниці» (ст. 145). Вказані норми розташовані у главі 16 «Злочини проти життя та здоров’я» розділу 7 «Злочини проти особи» Особливої частини КК Республіки Вірменія [105, С. 64–68].

Отже, у законодавстві згаданих вище країн, як і в КК України, існують кримінально-правові норми, якими встановлено відповідальність за вчинення незаконних абортів, порушення встановленого законом порядку трансплантації або примушування до вилучення органів або тканин людини, ненадання медичним працівником допомоги хворому та (або) неналежне виконання своїх професійних обов’язків медичним працівником. Разом з тим вбачаються і певні відмінності від КК України. Так, лише останній містить норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

У КК ФРН можна виділити такі види досліджуваних злочинів: § 218 «Переривання вагітності», § 218b КК «Переривання вагітності без медичного висновку; невірний медичний висновок», § 218с КК «Порушення лікарського обов’язку при перериванні вагітності», § 219а КК «Агітація за переривання вагітності», § 219 b КК «Збут засобів для переривання вагітності». Зазначені заборони знаходяться у розділі 16 «Карані діяння проти життя» Особливої частини КК ФРН [110., С. 359–364, 368–376].

У КК Польщі можна виділити такі вчинювані медичними працівниками злочини: ст. 152 незаконне переривання вагітності за згодою жінки, проте з порушенням вимог закону або надання допомогу вагітної жінці при перериванні вагітності; ст. 153 незаконне переривання вагітності із застосуванням насильства до вагітної жінки або іншим способом без її згоди; ст. 154 діяння, передбачене ст. 152 або ст. 153 КК, якщо його наслідками є смерть вагітної жінки; ст. 157а спричинення плоду тілесних ушкоджень або розлад здоров’я; ст. 192 проведення лікарської операції за відсутності згоди пацієнта; ст. 266 розголошення професійної таємниці [19, С. 34].

КК Франції передбачає відповідальність, зокрема, за наступні злочини, вчинювані у сфері медичної діяльності: ст. 222-15 призначення у вигляді ліків шкідливих речовин; ст. 223-8 проведення або організація проведення над людиною біомедичного дослідження без отриманої згоди заінтересованої особи, осіб, які мають батьківську владу над нею, або її опікуна; ст. 223-10 незаконне переривання вагітності без згоди вагітної жінки; ст. 223-11 незаконне переривання вагітності іншої особи, якщо воно вчинено за певних обставин; ст. 223-12 надання жінці матеріалів для самостійного переривання вагітності; ст. 226-13 розкриття професійної таємниці; ст. 226-27 – незаконна ідентифікація будь-якої людини шляхом її генетичних ознак в медичних цілях без її згоди; ст. 226-28 – незаконна ідентифікація будь-якої людини шляхом її генетичних ознак в цілях, які не є медичними, науковими, а також поза проведенням процесуальних дій; ст. 226-29 замах на вчинення злочинних діянь, передбачених ст.ст. 226-25, 226-26, 226-27 та 226-28; ст. 511-2 отримання від людини будь-якого органу на умовах оплати; ст. 511-3 – вилучення будь-якого органу у повнолітньої живої людини за відсутності її згоди, отриманої у встановленому законом порядку; ст. 511-4 – отримання від людини тканин, клітин або продуктів життєдіяльності на умовах оплати у будь-якій формі; ст. 511-5 – вилучення тканин або клітин або збирання продуктів життєдіяльності повнолітньої живої людини за відсутності її згоди, отриманої у встановленому законом порядку; ст. 511-6 – збирання або вилучення гамет живої людини за відсутності її письмової згоди; ст. 511-7 – здійснення вилучення або трансплантації органів, або вилучення або пересадка тканин, консервації або зміні тканин, або пересадки клітин у будь-якому закладі за відсутності отриманого дозволу, передбаченого законом; ст. 511-8 – розповсюдження або передача органів, тканин, клітин та продуктів життєдіяльності людини з метою дарування без дотримання санітарних правил безпеки, встановлених законом; ст. 511-8-1 – діяння, вчинене з метою терапевтичного використання, яке виразилось у підготовці, консервації або зміні тканин або клітин, які не призначені для клітинної або генної терапії, в порушення закону; ст. 511-8-2 – здійснення імпорту або експорту органів, тканин та клітин, не призначених для клітинної або генної терапії, в порушення вимог закону; ст. 511-9 отримання гамет на умовах оплати у будь-якій формі, за виключенням виплати грошової допомоги, яка належать до виплати установам, що здійснюють підготовку та консервацію цих гамет; ст. 511-10 – розголошення інформації, яка дозволяє встановити людину або пару, які здійснили дарування гамет, та пару, яка їх отримала; ст. 511-11 – збирання або вилучення гамет живої людини з метою медичної допомоги заплідненню без проведення тестів, встановлених законом; ст. 511-12 – здійснення штучного запліднення свіжою спермою або сумішшю сперми, яка отримана в результаті дарування, в порушення закону; ст. 511-13 – підпорядкування права користуватися даруванням гамет з метою того, щоб пара-реципієнт назвала людину, яка б добровільно погодилась здійснити таке дарування на користь пари третіх осіб, в порушення вимог закону; ст. 511-14 – здійснення дій по збиранню, обробці, консервації та передачі гамет, які є результатом дарування, без отримання дозволу, передбаченого законом; ст. 511-15 придбання людських ембріонів на умовах оплати у будь-якій формі; ст. 511-16 – отримання людських ембріонів без дотримання умов, передбачених законом; ст. 511-17 – здійснення запліднення in vitro людських ембріонів в промислових та комерційних цілях; ст. 511-18 – здійснення запліднення in vitro людських ембріонів у дослідницьких або експериментальних цілях; ст. 511-19 – дослідження ембріона або експериментування над ним у порушення положень закону; ст. 511-20 – здійснення дородової діагностики без отримання дозволу, вказаного у законі; ст. 511-21 – недотримання вимог Кодексу законів про охорону здоров’я, що відноситься до передімплантаційної діагностики; ст. 511-22 – здійснення дій по медичній допомозі заплідненню без отриманого дозволу, передбаченого законом; ст. 511-23 – розголошення іменної інформації, яка дозволяє встановити одночасно пару, яка відмовилась від ембріона, та пару, яка його отримала; ст. 511-24 – здійснення дій по медичній допомозі заплідненню в інших цілях, ніж ті, що визначені законом; ст. 511-25 – здійснення пересадки ембріона в порядку встановленому законом, без встановлення результатів тестів, необхідних для виявлення інфекційних захворювань [85].

Таким чином, у законодавстві згаданих вище країн, як і в КК України, існують кримінально-правові норми, якими встановлено відповідальність за вчинення незаконних абортів, порушення встановленого законом порядку трансплантації або примушування до вилучення органів або тканин людини, ненадання медичним працівником допомоги хворому та (або) неналежне виконання своїх професійних обов’язків медичним працівником. Разом з тим вбачаються і певні відмінності від КК України. Так, лише останній містить норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.