1. Історія становлення аграрного права україни як галузі права. Вплив аграрної реформи в україні на зміст аграрного законодавства.сільськогосподарське (аграрне) право є відносно новою галуззю в системі права україни. Її формування свого часу відіграло значну роль у підвищенні ефективності правового регулювання суспільних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва. Дедалі більше зростає значення сільськогосподарського (аграрного) права в період проведення аграрної реформи в україні з метою, зокрема, підвищення ефективності аграрного сектору економіки та вирішення продовольчої проблеми в країні.суспільні відносини, в тому числі і в сільському господарстві, розвиваються за певними об'єктивними закономірностями, що зумовлені історичними періодами розвитку держави, їх економічними засадами, а також певною мірою й особливостями кожного регіону. Визначальну роль при цьому відіграє юридична природа відносин власності.тривалий час в аграрному секторі нашої економіки було дві форми власності: державна і колгоспно-кооперативна. На базі державної форми власності виробництвом сільськогосподарської продукції займалися радгоспи, інші державні сільськогосподарські підприємства, а на базі колгоспно-кооперативної, по суті, єдиним суб'єктом аграрних відносин були колгоспи. Галузь колгоспного права регулювала відносини, суб'єктом яких виступали лише колгоспи. Суспільні відносини за участю радгоспів, інших державних сільськогосподарських підприємств регламентувались різними галузями права: земельним, трудовим, цивільним, адміністративним, фінансовим та ін.разом з тим у процесі організації сільськогосподарського виробництва складалася велика кількість різноманітних суспільних відносин, у зв'язку з чим сільське господарство, будучи цілісним об'єктом управління, самостійною сферою матеріального виробництва, в правовій сфері розпадалося на "зони" впливу численних галузей права. Водночас нехтувались істотні особливості сільськогосподарського виробництва як процесу землевикористання, що завжди об'єднували сутність діяльності різних аграрних суб'єктів.сільське господарство – особлива галузь економіки. Це пов'язано як із специфікою господарювання, "унікальними природно-біологічними факторами цієї галузі економіки, яка використовує землі сільськогосподарського призначення як основний і незамінний засіб виробництва, так і зі значенням продовольчої продукції як життєзабезпечувального фактору для всього суспільства" [1, с.5]. У зв'язку з цим воно об'єктивно потребує "власного" правового регулювання.земля і праця в сільськогосподарському виробництві, на відміну від промислового, виступають в органічній єдності, без якої неможливе отримання результатів праці [2, с.24]. Крім того, сільське господарство, характеризується і такими істотними особливостями, як органічний зв'язок сільськогосподарського виробничого процесу з природно-кліматичними умовами, екологічні властивості трудових відносин, сезонний характер сільськогосподарської праці, залежність її від певних біологічних, фізіологічних процесів у рослинництві і тваринництві, високий ступінь нормального виробничого ризику, можливість визначення результатів праці по закінченні виробничого циклу тощо. Ці особливості здебільшого однаково проявляли себе в усіх сільськогосподарських структурах, що переконливо свідчило про необхідність інтегрованої і спеціалізованої правової регламентації аграрних відносин. Адже специфічні особливості сільського господарства аж ніяк не могли бути враховані традиційними галузями права, бо врахування такої специфіки не входило до їхніх завдань. Наукою аграрного права було доведено, що більш адекватний характеру суспільних відносин у сільському господарстві юридичний режим може забезпечити комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права – сільськогосподарське право, певну спільність норм якого повинна забезпечити їх спрямованість на уніфіковане правове регулювання виробничої сільськогосподарської діяльності [3, с.103].отже, об'єктивна потреба комплексного підходу до правового регулювання відносин у сільському господарстві, яке б враховувало специфіку сільськогосподарського виробництва, зумовила формування комплексної спціалізованої галузі сільськогосподарського законодавства та однойменної галузі права [4, с.72].як відзначалося рядом науковців (н.і.титовою, і.ф.казьміним, г.ю.бистровим), значну роль в процесі становлення сільськогосподарського (аграрного) права відіграв розвиток аналогічного законодавства, формування його як системного галузевого утворення.загальновизнаним є те, що система права програмує систему законодавства, а отже, і галузь права як система об'єктивних властивостей, зумовлює галузь законодавства. Таке їх співвідношення насправді є характерним для тих галузей права і галузей законодавства, що вже склались і існують. Проте це традиційне співвідношення змінюється, якщо йдеться про становлення нових галузевих утворень. Як слушно вказує н.і.титова, "в тих галузях права, які лише формуються, історична першість належить галузі законодавства" [4, с.124]. В цьому випадку галузь права починається з формування системи законодавства, тобто галузь законодавства є юридичною основою, базою галузі права.аналогічно і сільськогосподарське законодавство як системне галузеве утворення стало безпосередньою юридичною базою для формування нової правової галузі – сільськогосподарського права.ядром сільськогосподарського (аграрного) законодавства стали уніфіковані нормативно-правові акти, основою яких є інтеграція правового регулювання діяльності усіх аграрних суб'єктів. Саме уніфіковані нормативні акти як ядро сільськогосподарського законодавства формують первинні норми комплексної міжгалузевої галузі сільськогосподарського права, до яких тяжіють і інші норми цієї галузі [2, с.136]. Можна сказати, що юридичні норми, які містяться в нормативно-правових актах основних галузей законодавства, вбираючи специфічні особливості певної сфери суспільних відносин, набувають необхідної спеціалізації. Таким чином, виникає нова правова норма, яка якісно відрізняється від тих, що їй передували, і яка повинна бути виражена у відповідному нормативно-правовому акті. Така правова норма (норми) і є "первинними клітинами" "фундаменту нової галузі законодавства, а за тим і права" [4, с.125].вперше у правовій науці ідея про формування нової комплексної галузі сільськогосподарського права була висловлена професорами в.м.чхіквадзе та ц.а.ямпольською в 1967 році [5, с.36].перше ж розгорнуте визначення сільськогосподарського права як галузі права в літературі дає м.і.козирь [6, с.43-51]. Автор виділяє об'єктивні і суб'єктивні передумови формування сільськогосподарського права, дає поняття предмета цієї галузі права, методу, системи, розкриває значення сільськогосподарського права для підвищення ефективності правового регулювання суспільних відносин. Це поклало початок дискусіям в аграрно-правовій літературі щодо визнання сільськогосподарського (аграрного) права к комплексної галузі права, розуміння змісту і структури його предмета та ін.прихильники сільськогосподарського права по-різному розглядають цю галузь. Одні автори (м.і.козирь, н.і.титова, г.ю.бистров, о.а.кічатова, в.в.петров, м.в.сторожев, ф.м.раянов, з.с.бєляєва, г.в.чубуков, о.о.погрібний, і.е.середа, в.і.семчик) вважають, що сільськогосподарське право – це комплексна галузь права. Інші – (в.с.шелестов, л.і.левітін, о.о.головко) стверджують, що сільськогосподарське право слід розглядати як самостійну галузь права. Ще інші (в.в.лаптєв, в.с.мартем'янов, в.в.тадевосян) вважають його підгалуззю чи розділом господарського права або (з.а.павлович) агропромислового права. В аграрно-правовій науці були висунуті і заперечення щодо можливості існування сільськогосподарського права як галузі права (і.ф.панкратов, в.з.янчук, і.ф.казьмін, в.м.яковлєв, с.м.братусь, я.я.страутманіс, р.з.лівшиць), які зумовлені запереченням існування в структурі права комплексних галузей та браком власного предмета правового регулювання.однак загальновизнаним в юридичній науці є те, що лише основні галузі права володіть усіма притаманними їм ознаками (структурними особливостями, юридичною своєрідністю, наявністю специфічного предмета), тоді як комплексні – лише частиною цих ознак [7, с.144]. А тому виділення сільськогосподарського права у самостійну галузь не потребує єдності предмета і методу правового регулювання – адже йдеться про комплексну галузь права. А комплексність сільськогосподарського права зумовлюється якраз складним складом суспільних відносин у сільському господарстві [8, с.76]. Тому мова йде про регулювання не однорідних суспільних відносин, що є характерним для традиційних, основних галузей права, хоч і неоднорідних, проте таких, що є "органічним комплексом

2.предмет аграрного права.   Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

   дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає с. С. Алексеев, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм.

   отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.

   комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.    Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

   інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.

   до системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.

   йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

   під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин. Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.

   земельний кодекс (зк) закріпив в україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель україни.

   отже, предмет правового регулювання аграрного права україни на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.

   по-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них.

   по-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

   отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх  юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

   виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

   отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).

   якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра-; ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.

   у процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

   із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

   цивільний кодекс (цк) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. Ст. 163-166).

   господарським кодексом (гк) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. Ст. 113-115).

   аграрне законодавство україни визначає спеціалізацію майнового статусу сільськогосподарських виробничих та інших кооперативів, фермерських господарств, особистих селянських господарств.

   майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній характер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних структур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юридичної аграрно-правової природи, оскільки органічно пов'язані з внутрішніми аграрними відносинами.

   до предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно змінилася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі україни.

   за умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійного характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського виробництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативів та ін.

   зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформованому секторі аграрної економіки стосовно державного управління ними, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає цілковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеться лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

   за сучасних умов розвитку соціальної правової держави, визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності найвищою соціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій сфері перебуває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

   отже, предмет аграрного права україни можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності. 

   специфічної й органічної єдності предмету аграрного права надають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

   галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.

   аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподарської виробничої діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними є профілююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аграрного права.

   сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

   ринкові економічні засади в апк істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.

   з економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

   метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.

   отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права україни є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

3. Методи правового регулювання аграрних відносин. Будь-яке наукове дослідження потребує визначення не тільки його предмета, але й методу, який використовується наукою для пізнання її предмета. У юридичній літературі, в тому числі і в аграрно-правовій, досі ще не склалося чіткого визначення методу правового регулювання. Традиційно метод правового регулювання розглядається відповідно до системи права. Вся система права за однорідністю правовідносин (предмета правового регулювання) поділяється на галузі. А оскільки метод правового регулювання властивий тим суспільним відносинам, які є предметом даної галузі права, то мається на увазі, що предмету кожної галузі повинен відповідати і метод правового регулювання.

Проте ця позиція в умовах формування ринкових відносин втрачає своє значення. Нині вченими-правознавцями жваво обговорюється проблема дослідження методу правового регулювання стосовно права в цілому. Вона не нова, до неї зверталися вчені-юристи й раніше.

У загальній теорії держави і права під методом правового регулювання розуміють закріплені в нормах права прийоми, засоби і способи впливу на поведінку суб'єктів права, установ у відповідних суспільних відносинах.

Оскільки предмет аграрного права становлять не однорідні, а цілий комплекс пов'язаних між собою характером виробництва різних правовідносин, то слід говорити не про єдиний метод правового регулювання, а про різноманітність методів. Стосовно тих чи інших суспільних відносин, які виникають в умовах сільськогосподарського виробництва, застосовується і метод їх правового регулювання.

У випадках, коли між суб'єктами господарювання в аграрному секторі виникають правовідносини власності, для їх регулювання застосовуються прийоми, засоби і способи цивільного методу правового регулювання — рівноправності сторін. Метод земельного законодавства застосовується у випадках регулювання земельних правовідносин в апк. Управлінсько-організаційним відносинам, які є складовою частиною предмета аграрного права, властивий характер переважно методів господарського права. Отже, слід погодитися з правниками, які висловлюють думку про те, що аграрному праву притаманні три основних методи правового регулювання: дозвіл, припис, заборона, які знаходять своє вираження в диспозитивних і імперативних прийомах регулювання з урахуванням специфіки аграрних відносин, про що детальніше йшлося в першому параграфі цього розділу.

4. Поняття аграрного права та його місце в правовій системі україни. В научной и учебной правовой литературе в обобщенном виде аграрное право в качестве юридического понятия сформулирова­но как«комплексная специализированная отрасль права, которая представляет собой связанную внутренним единством систему взаимосвязанных правовых норм, регулирующих аграрные (земель­ные, имущественные, трудовые, организационно-управленческие) общественные отношения в сфере сельскохозяйственной производ­ственной и связанной с ней иной деятельности». Это определение вытекает из достаточно аргументированного понятия аграрного права как отрасли права.

Существуют еще имеющие давнюю историю проблемы относи­тельно определения юридической природы аграрного права и его места в системе советского (ныне российского) права.

Первая проблема состоит в признании или непризнании аграр­ного права как самостоятельной отрасли права. Дискуссия, разго­ревшаяся по этому вопросу в 1970-х годах и продолжавшаяся в те­чение всего дореформенного периода, выявила три подхода к реше­нию проблемы:

1)     состоявшейся самостоятельной отраслью права в системе со­ветского права считается сельскохозяйственное право;

2)  аграрное право признается как наука и как учебная дисци­плина в силу их объективной необходимости, но не признается в качестве отрасли права в силу отсутствия однородного предмета, метода регулирования и кодификационного акта;

3)  аграрное право является подотраслью хозяйственного (пред­принимательского) права.

С третьей позицией можно согласиться лишь в том, что основ­ная часть сельскохозяйственной деятельности как объекта аграр­ных отношений действительно несет характер предприниматель­ства, однако значительная ее доля не является таковой — это ве­дение личного подсобного хозяйства, коллективного садоводства и огородничества, т. Е. Той сферы, где задействованы десятки мил­лионов граждан, осуществляющих сельскохозяйственное произ­водство для удовлетворения своих личных потребностей.

Также аграрному праву присуща такая специфическая сфера регулирования, как не являющиеся непосредственно аграрными отношениями, но тесно связанные с ними общественные отноше­ния в сфере социального развития села.

Позиция полного отрицания аграрного права в качестве само­стоятельной отрасли в общей системе права несостоятельна, по­скольку не дает ответа на вопрос: к какой отрасли принадлежат (что обслуживают?) Нормативные правовые акты как источники права, в своей совокупности составляющие самостоятельную отрасль за­конодательства — аграрное законодательство, объектом правового воздействия и сферой действия которого является то же, что и для аграрного права, — сельскохозяйственная деятельность, сельское хозяйство как отрасль экономики.

В настоящее время дискуссия по данной проблеме не ведется, однако в учебной литературе непризнание аграрного права отрас­лью права сохраняется.

Вторая проблема вытекает из комплексного характера аграрно­го права, которым обусловлено место этой отрасли в системе права каквторичного образования, согласно теоретической конструкции комплексных отраслей права, разработанной известным ученым с. С. Алексеевым. В ряде своих публикаций автор начиная с 1975 г. Неоднократно обосновывал концепцию о подразделении всех от­раслей права на:

Профилирующие, базовые отрасли: конституционное право (самое базовое для всей системы), гражданское, административ­ное, уголовное (материальные отрасли) и соответствующие им гражданское процессуальное, административно-процессуальное и уголовно-процессуальное (процессуальные отрасли) право;

Специальные отрасли, где правовые режимы модифицирова­ны, приспособлены к особым сферам жизни общества: трудовое, земельное, финансовое право, право социального обеспечения, се­мейное, уголовно-исполнительное право;

Комплексные отрасли, для которых характерно соединение раз­нородных институтов профилирующих и специальных отраслей: торговое право, право прокурорского надзора, морское право.

5. Поняття аграрної політики держави, її зміст. Сучасна аграрна політика української держави спрямована на реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки. Аграрна реформа – це передбачена нормативно-правовими актами, система економічних, організаційних, правових, соціальних та інших заходів, спрямованих на створення множинності форм власності на землю та множинності форм господарювання на ній, з метою підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

Слід також зазначити, що здійснення аграрної реформи неможливо без належного правового забезпечення. З’ясування суті, структури та особливостей аграрного законодавства дасть змогу виявити тенденції його розвитку та вплив на реформування аграрних відносин.

В юридичній літературі поняття “законодавство” досліджується багатьма авторами. Цей термін вживається поряд з іншими поняттями, такими як “закони”, “законодавчі акти”, “акти законодавства”, причому нерідко вони вживаються як синоніми. Це призводить до прогалин у законодавчому регулюванні.

У творах знаного теоретика права б. Кістяківського зустрічаємо розуміння законодавства як найважливішої функції, яка у правовій державі “цілковито підпорядкована народному представництву” 11,с.250. Але таке трактування є недоцільним, оскільки утотожнюється процес діяльності і безпосередній результат цього процесу.

Крім того, законодавство розуміють як сукупність усіх чинних нормативно-правових актів у державі. Інші автори подають поняття “законодавство” як сукупність нормативно-правових актів найвищої юридичної сили у державі, що приймаються найвищим представницьким органом або референдумом 12,с.173. Також пропонується таке визначення законодавства як сукупність нормативно-правових актів вищої юридичної сили у державі, якими є закони як результат безпосереднього волевиявлення народу (референдуму) або його представницького органу (верховної ради), а також численні міжнародні договори, згода на обв’язковість яких надана верховною радою україни 13,с.3.

Аграрне законодавство україни більшість вчених визначають як комплексну, інтегровану і спеціалізовану галузь законодавства, що є системою взаємопов’язаних і взаємоузгоджених уніфікованих та диференційованих нормативно-правових актів, які є джерелом і формою виразу правових норм, спрямованих на регулювання аграрних відносин 14,с.3-5.

Розвиток аграрного законодавства про аграрну реформу пройшов декілька етапів, які повністю відображали нові тенденції розвитку та вдосконалення суспільних відносин у сфері аграрного сектора. Слід підкреслити, що законодавство про аграрну реформу має свої істотні особливості, зумовлені радикальними змінами форм власності і господарювання на селі, сучасним станом економіки, що відобразилось у збільшенні питомої ваги нормативно-правових актів у цій сфері, поглибленням їх спеціалізації і компетентності.

Так ож можна відзначити особливість законодавства про аграрну реформу в україні: аграрні відносини регулюються здебільшого у формі законів – актів з вищою юридичною силою. В цьому аспекті важливим є збереження тенденції до врегулювання аграрних відносин нормативно-правовими актами вищої юридичної сили та дотримання з цього приводу суб’єктами правотворчості вимог конституції україни.

Ядром аграрного законодавства є нормативно-правові акти, що забезпечують проведення аграрної реформи.

На думку н.і. Титової, аграрне законодавство про аграрну реформу має відповідати таким основним засадам 15,с.6-9:

1. Пріоритетність сільського господарства в системі всіх галузей народного господарства;

2. Державна підтримка сільського господарства;

3. Державно-правова охорона земель сільськогосподарського призначення;

4. Визначення сільськогосподарської праці як найпрестижнішої та забезпечення її стимулювання;

5. Рівність всіх організаційних форм ведення сільського господарства, вільний їх вибір;

6. Державне забезпечення соціально-економічних умов життя та праці селянина.

Оскільки основою аграрної реформи є земельна реформа, то багато нормативно-правових актів присвячено саме регулюванню земельних відносин. До них можна віднести, насамперед, постанову верховної ради україни “про земельну реформу” 16,с.98, закон україни “про форми власності на землю” 18,с.225 та інші нормативно-правові акти земельного законодавства.

Розвиток законодавства про земельну реформу, яка є складовою аграрної реформи пройшов чотири етапи свого розвитку 19,с.25-46. Перший етап розпочався в кінці 1990 року із прийняття постанови вру від 18 грудня “про земельну реформу”. Слід зазначити, що цим було внесено зміни до існуючого земельного кодексу урср. Другий етап земельної реформи асоціюється з прийняттям закону україни “про форми власності на землю” від 30 січня 1992 р. З цією подією пов’язують нову редакцію земельного кодексу 1992 року.наступний етап розпочався 10 листопада 1994 року, у зв’язку з виданням указу президента україни “про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” 20. Цим указом було визначено суть і порядок паювання земель. В подальшому прийнято спеціальний акт, що регулював порядок паювання земель, переданих у колективну власність.четвертий етап земельної реформи став кульмінацією, оскільки було прийнято новий земельний кодекс від 25 жовтня 2001 року.до актів, що забезпечують проведення аграрної реформи, слід також віднести і акти, що мають на меті реформування не лише земельних, а й інших видів суспільних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва. Це, зокрема, закони україни “про селянське (фермерське) господарство” 21,с.186, “про сільськогосподарську кооперацію” 22,с.261, “про особливості приватизації майна в апк” 23,с.136, “про фіксований сільськогосподарський податок” 24,с.39 та ін.крім перерахованих нормативно-правових актів важливе значення при проведенні аграрної реформи мають також акти цивільного законодавства: закони україни “про власність” 25,с.85, “про підприємства в україні” 26,с.272, “про підприємництво” 27,с.249 та інші.окремо слід виділити такі нормативно-правові акти як закони україни “про колективне сільськогосподарське підприємство” 28,с.272, “про селянське (фермерське) господарство” 29,с.448, а також указ президента україни від 3.12.1999 р. “про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” 30,с.11-13 та інші.отже, аграрне законодавство про аграрну реформу пройшло ряд етапів свого розвитку, кожний з яких відзначався прийняттям нових нормативно-правових актів. Розвиток аграрного законодавства про аграрну реформу зумовив виникнення нових правових інститутів аграрного права, серед яких можна виділити: інститут аграрної реформи; інститут приватної власності на землю; інститут сільськогосподарської оренди; інститут селянського (фермерського) господарства; сільськогосподарської кооперації; інститут приватизації майна в апк та інші.

6. Система аграрного права україни. При визначенні системи аграрного права слід враховувати основні положення загальної теорії права, у яких наголошується на тому, що система права являє собою єдність і розмежування взаємопов'язаних галузей права — найбільш значних центральних ланок структури права, які регулюють основні види суспільних відносин. Певна система притаманна й кожній галузі права, зокрема аграрному.

Ознаками кожної галузі права, в тому числі й аграрного, є узгодженість і спільність нормативного матеріалу, обумовленого со-ціально-економічним і організаційно-правовими факторами.виходячи з цього, можна сформулювати поняття системи аграрного права: система аграрного права являє собою сукупність логічно і послідовно розміщеного нормативного матеріалу за правовими інститутами, норми яких у комплексі закріплюють основні принципи, форми і порядок сільськогосподарської діяльності юридичних і фізичних осіб, регулюють відносини, що виникають між ними, між ними і державою в процесі обробітку землі, виробництва, переробки а реалізації продукції сільського господарства.

Аграрне право як система норм регулює комплекс різноманітних суспільних відносин, що складаються в процесі організації! Сільськогосподарського виробництва. У цій внутрішньо узгодженій системі правові норми, блоки і елементи розміщені в ієрархічній послідовності. Правові інститути, їх елементи і блоки визначають права та обов'язки підприємств (незалежно від форм власності) по виробництву сільськогосподарської продукції, інститут членства, засновництва, самоврядування, регламентують відносини вступу і виходу із сільськогосподарських кооперативів, акціонерних товариств, орендних та інших підприємств і організацій аграрного сектора, правовий режим основних, оборотних та інших фондів суб'єктів аграрних відносин.

Аграрне право як систематизована галузь регулює певну групу комплексних суспільних відносин і являє собою, таким чином, комплексну інтегровану галузь права. Вона пов'язана з господарським, цивільним, адміністративним, трудовим, земельним та іншими галузями права, без яких неможливе регулювання комплексу аграрно-договірних відносин, регламентація створення і реєстрації аграрних підприємств.основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля як об'єкт аграрного і земельного права. Порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання та охорони цих земель регламентуються в комплексі аграрним, земельним та адміністративним правом.регулювання трудових відносин в аграрному секторі нормами тільки аграрного права також неможливе. Так, норми трудового права щодо визнання недійсними умов трудових договорів, які погіршують становище працівників порівняно з трудовим законодавством україни, поширюються і на трудові відносини в аграрному секторі.терміном «аграрне право» охоплюються взаємопов'язані,.але не тотожні поняття. Аграрне право слід розглядяти як галузь права, галузь правової науки і навчальної дисципліни.аграрне право як одна із галузей юридичної науки — це система наукових знань, правових ідей, теоретичних поглядів, понять, а також знань про закономірності аграрно-правового регулювання суспільних відносин, які становлять предмет аграрного права.система науки аграрного права являє собою теоретичні положення про предмет, методи, джерела, суб'єктів і об'єктів аграрного права, про аграрні правовідносини, про державне регулювання сільськогогосподарських відносин, організацію, дисципліну та охорону праці в сільському господарстві тощо.аграрно-правова наука вивчає також зарубіжне законодавство в порівняльно-правовому його аналізі, правове регулювання земельних і аграрних перетворень у зарубіжних країнах.аграрне право як навчальна дисципліна являє собою систему наукових знань про аграрне право — галузь права і законодавства, призначеного для вивчення у відповідних навчальних закладах, передусім — юридичних.принципи аграрного права україни. Оскільки право в цілому являє собою надбудову над економічним базисом суспільства, то у праві відбиваються основні напрямки і закономірності розвитку суспільства. Розвиток суспільних відносин має динамічний характер, вони змінюються і розвиваються залежно від економічних, політичних та інших факторів. Відповідно до цього і принципи не залишаються без змін.в умовах переходу до ринкової економіки основними принципами права є його верховенство; рівноправність суб'єктів господарювання в суспільних відносинах; юридична рівність усіх форм власності; нерозривний зв'язок прав і обов'язків; поєднання переконання і примусу; розширення демократії і гласності. Ці правові принципи визначаються характером економіки, господарювання в умовах ринкових відносин, а саме тому вони мають загальний характер і притаманні праву україни в цілому. Разом з тим специфіка сільськогосподарського виробництва, а також суспільних відносин в аграрному секторі визначає і специфічні принципи, притаманні аграрному праву.принципи аграрного права — це провідні ідеї, основоположні засади, наукові положення, відображені в нормах цієї галузі права, які в комплексі регулюють аграрні відносини.основними принципами правового регулювання аграрних відносин в сучасних умовах є:— рівність учасників аграрно-правових відносин;- свобода аграрного підприємництва і добровільність вибору форм і напрямків господарської діяльності;- органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматичними умовами виробництва;- пріоритетність розвитку аграрно-промислового комплексу;— демократизація системи управління агропромисловим комплексом;- всебічна охорона і зміцнення всіх форм власності і різноманітних організаційно-правових форм сільськогосподарських товаровиробників, що на них базуються;—господарська самостійність і відповідальність суб'єктів сільськогосподарської діяльності і праці;- невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських товаровиробників.цими юридичне закріпленими принципами пройняті основні правові норми і інститути аграрного права. Перехід до ринкової економіки обумовив необхідність і можливість встановлення названих принципів і їх законодавче, в тому числі і конституційне, закріплення.

7. Аграрне право як наука та навчальна дисципліна.    Аграрне право україни як правова наука є галуззю науки права україни. Це - сума знань про аграрне законодавство, аграрно-правовi норми, аграрнi правовiдносини, якi функцiонують в аграрному секторi народного господарства. Це - вчення про iсторiю виникнення аграрного законодавства, ефективнiсть аграрних правовiдносин, про теоретично-практичнi засади та особливостi порiвняльного аграрного права. Це - теоретично-практичнi проекти аграрної законотворчостi, правозастосування та перспективи розвитку цiєї галузi права i науки права україни в цiлому.

   аграрне право україни є важливою навчальною дисциплiною в системi вищих юридичних i аграрних навчальних закладiв. Воно має свiй предмет i застосування, принципи, методи правового регулювання аграрних вiдносин, вчення про iнститути i субєкти аграрного права. За допомогою цiєї навчальної дисциплiни вивчаються аграрне право i аграрне законодавство, аграрно-правовi норми та ефективне їх застосування у повсякденнiй виробничо-господарськiй, господарчо-пiдприємницькiй, господарсько-договiрнiй, аграрно-трудовiй, управлiнськiй та iншiй дiяльностi сiльськогосподарських пiдприємств та їхнiх працiвникiв, господарюваннi селян-фермерiв. Цiєю навчальною дисциплiною розглядаються питання особливостей дiяльностi загальних i арбiтражних судiв, до яких звертаються субєкти аграрного права.

   наука аграрного права придiляє значну увагу узагальненню практики державно-правового регулювання сiльського господарства, компетенцiї органiв державного управлiння сiльським господарством, особливостям державного контролю та функцiонуванню державних iнспекцiй в системi апк. Її предметом є дослiдження спiввiдношення повноважень органiв державного управлiння i права самоврядування в дiяльностi колективних i державних сiльськогосподарських пiдприємств, визначення рiвня ефективностi державно-правового регулювання та його подальше вдосконалення за умов, ринкових економiчних вiдносин в апк. Особливої науково-практичної значущостi набувають проблеми соцiально-економiчного i правового становища селян, власникiв фермерського господарства, працiвникiв сiльського господарства, в першу чергу членiв колективно-кооперативних i акцiонерних сiльськогосподарських пiдприємств. Наука аграрного права — одна зі спеціальних галузей юридичної науки. Її предметом є теорії, уявлення й ідеї, у яких відображається аграрне право як об"єктивна реальність, що склалася на основі об"єднання взаємозалежних норм, що складають комплексну галузь права. Правові норми, що складають аграрне право, правова наука вивчає як цілісну органічну систему, зв"язану внутрішнім єдиним юридичним змістом, для якого характерна диференціація по правових інститутах і інших структурних підрозділах.

Правова наука вивчає також практику застосування аграрного законодавства органами державної влади й органами місцевого самоврядування, сільськогосподарськими підприємствами й об"єднаннями, органами юстиції, судами і прокуратурами.

Аграрно-правова наука пройшла етап осмислення кардинальних проблем, що відносяться до розкриття сутності й основних принципів організації правового регулювання аграрних відносин. Численні дискусії по найважливіших теоретичних проблемах формування аграрного (сільськогосподарського) права дозволили сформулювати основні поняття цієї нової галузі права, більш чітко визначити предмет і систему аграрного права, системоутворюючі фактори його формування, джерела і принципи, а також основні інститути самого аграрного права. Було переконливо показано, що оптимальне правове регулювання аграрних відносин може бути досягнуто тільки при повному обліку всіх особливостей сільського господарства, насамперед багатоукладності організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва, що базується на різноманітті форм і видів власності.

Відбулися зміни в методиці аграрно-правових досліджень. Активніше стали використовуватися методи порівняльного правознавства, конкретні соціологічні дослідження. Матеріали досліджень юристів-аграрників вивчаються й узагальнюються економістами, філософами, соціологами. Проводяться спільні обговорення теоретичних проблем розвитку сільського господарства й апк у цілому, ведеться спільна підготовка проектів нормативних актів в області сільського господарства й апк.

Аграрне право - галузь права, котра регулює правовідносини в сфері виробництва продуктів харчування, продовольчих товарів і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останніх суб"єктами підприємницької діяльності.

Предметом аграрного права є ті загальні (у тому числі виробничі і підприємницькі) відносини, котрі виникають у зв"язку з утворенням (підставою) і статутною діяльністю суб"єктів аграрних підприємств усіх форм власності і легальних організаційно правових форм господарювання.

В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені чи санкціоновані державою способи, засоби прав впливу, за допомогою котрих визначається правоздатність суб"єктів права - учасників аграрних відносин, це способи з"ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між суб"єктами апк. Юридичним інструментом впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин цих суб"єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.

Загальними, основними методами регулювання виступають методи (способи) : дозволення, імперативної вказівки, заборони.

До специфічних методів можна віднести: нормативно-явочний, дозвільно ліцензійний, економічного стимулювання, дотримання технологій, дисципліни і законодавства, локально-правового регулювання, організаційно-управлінський і т д.

У загальній теорії права під принципами розуміють основні початки, ідеї, наукові положення, котрі визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси правового регулювання, принципи визначають характер права в цілому чи окремих груп правових норм, інститутів галузей права.

Основними принципами права, закріпленими в чинному законодавстві, є: примат права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозривний зв"язок прав і особливостей, захист соціально незахищених шарів населення, законність, винна відповідальність тощо.

8. Поняття, види та особливості джерел аграрного права. Джерела аграрного права — це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.до джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб'єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об'єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації.аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, племінна справа). Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров'я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва. Положення цих актів окреслюють правосуб'єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб'єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності.аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством, це — положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально-технічних заходів по виконанню програм економічного і соціального розвитку в галузі сільського господарства. Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільськогосподарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально-технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.до цієї категорії належать також типові договори і положення, які регламентують закупки сільськогосподарської продукції, правила техніки безпеки і виробничої санітарії, умови і порядок організації та оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств - фахівців, механізаторів, управлінського та обслуговуючого персоналу, інших сільськогосподарських працівників.міцну правову основу аграрної реформи в україні становлять такі джерела, як: закони україни «про власність», «про підприємства в україні», «про господарські товариства», «про підприємництво», «про сільськогосподарську кооперацію».у здійсненні аграрної політики в україні значну роль відіграє розвиток різноманітних форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і приватизація державного і комунального майна, що докорінно змінює ставлення працівників до результатів праці.у зв'язку з цим велике значення мають укази президента україни «про заходи щодо реформування аграрних відносин», «про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі», закон україни «про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», указ президента україни «про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки» та інші.важливими є акти, спрямовані на вдосконалення управління діяльністю в агропромисловому комплексі і вирішення соціальних питань сільського населення. Цю групу відносин регулює закон україни «про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві україни», а також «основні засади розвитку соціальної сфери села», схвалені указом президента україни від 20 грудня 2000 року.як різновид джерел аграрного права слід розглядати внутрішньогосподарські локальні акти. Предмет аграрного права становлять такі аграрні відносини, які виникають у процесі господарської, управлінської, трудової і соціальної діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з чинним аграрним законодавством їх регулювання — прерогатива (правомочність) конкретного підприємства як суб'єкта аграрного права. Правотворча правосуб'єктність сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів агропромислового комплексу у сфері внутрішньогосподарських взаємовідносин покликана оптимально врегулювати ці відносини шляхом прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативних актів. Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та юридичною силою відповідають правовому становищу сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів аграрного господарювання, а також правосуб'єктності тих учасників локальних правовідносин, для яких вони призначені.прикладом локальних правових актів у сфері дії аграрного права є статут конкретного сільськогосподарського кооперативу; положення про оплату праці в сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств.

Важливу роль у застосуванні норм аграрного права, зокрема тих, що визначають правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств, міжгосподарських об'єднань, робітників і службовців, відіграють правоохоронні органи, їх діяльність здійснюється на підставі чинного законодавства, в тому числі й актів, які є джерелами аграрного права. Ефективність правозастосування в цих випадках значною мірою забезпечується постановами пленуму верховного суду україни у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації.значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів ільскогосподарських підприємств відіграє вищий господарський суд україни. З метою належного правозастосування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз'ясненнях.

9. Конституція україни як джерело агарного права. Конституція україни має найвищу юридичну силу і є основою всіх галузей права, в тому числі і аграрного. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі конституції україни і повинні відповідати їй (ст. 8 конституції україни).

Правові норми, закріплені в конституції україни, визначають найзагальніші повноваження всіх державних, громадських господарських утворень, у тому числі в агропромисловому комплексі. У цих нормах закріплені юридичні права, свободи та обов'язки всіх суб'єктів господарювання.

Проголошений у конституції україни принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів, посадових осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Державне керівництво повинно здійснюватись не через вольові накази, а шляхом реалізації правових установ. Командне управління повинно бути замінено управлінням на основі законів. Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що нині остаточно покінчено з колишнім пануванням однієї форми власності і що забезпечується не тільки рівність усіх форм власності, а й їхній рівноправний захист.

Надані конституцією україни права деталізуються, конкретизуються й охороняються нормами аграрного права.

Так, закріплене в ст. 13 конституції право власності українського народу на землю, її надра і природні ресурси знайшло своє відображення в земельному кодексі україни, третій розділ якого закріпив право приватної власності громадян на землю.

Найважливіші суспільні відносини регулюються нормами законів.

Аграрні перетворення на селі, які обумовлюють необхідність розширення господарської, сервісної, заготівельної, збутової діяльності селянства, а також розвиток підприємництва, зумовили необхідність прийняття закону україни «про сільськогосподарську кооперацію». Цей закон спрямований на забезпечення повної самостійності сільськогосподарських кооперативів, реалізацію їх можливостей як суб'єктів господарювання, визначення їх прав та обов'язків у здійсненні господарської діяльності.

Він гарантує недопустимість втручання держави у здійснення господарських функцій сільськогосподарського кооперативу, обмеження його прав і інтересів з боку органів державної влади та управління. Закон забезпечує рівні права сільськогосподарських кооперативів з державними підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами, іншими суб'єктами господарювання. Відповідні розділи закону передбачають умови створення і порядок реєстрації сільськогосподарських кооперативів, правовий режим майна, систему управління підприємством, самоврядування представницьких органів підприємства, правове визначення і закріплення його господарської, економічної, соціальної діяльності. Законом передбачені права та обов'язки кооперативу як землекористувача і землевласника, права самостійного визначення напрямків сільськогосподарського виробництва, його структури, обсягу, самостійного розпорядження виробленою продукцією та доходами, кооперування з промисловими підприємствами при переробці продукції сільськогосподарського виробництва, виготовленні промислових та іншів товарів, підготовці та перепідготовці кадрів.

Конституція україни (ст. 36) наділяє кожного громадянина республіки правом вільного об'єднання в громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Ця норма є юридичною підставою для створення і діяльності в україні споживчої кооперації. Прийнятий закон україни «про споживчу кооперацію» окреслює основні принципи, відносини, право власності, структуру споживчої кооперації, порядок створення, реорганізації та ліквідації споживчих товариств та спілок. Закон визначає, що споживча кооперація здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел.

10. Закони як джерела аграрного права. Законом україни «про підприємства в україні» визначене правове становище всіх типів та видів державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів, племінних, насіннєвих господарств), загальні, правові, економічні та соціальні основи їх організації, порядок утворення, реєстрації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської діяльності.

Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, окреслює їх права і обов'язки, регулює відносини з іншими підприємствами і організаціями, місцевими радами, а також він містить легальне визначення державного підприємства.

Правове становище селянського (фермерського) господарства закріплює закон україни «про селянське (фермерське) господарство».

Закон гарантує право громадян україни на добровільне створення цих господарств, самостійність їх господарювання, рівність з іншими формами господарювання в агропромисловому комплексі. Закон спрямований на створення умов для розвитку селянських (фермерських) господарств, виробництво ними товарної сільськогосподарської продукції, забезпечення раціонального використання і правового захисту цих господарств.

Він передбачає порядок утворення селянських (фермерських) господарств, порядок надання земельних ділянок, розміри, плату цих господарств за землю і т. Ін.

В аграрному секторі власність являє собою економічну основу господарської, самоуправлінської, соціальної, культурно-побутової діяльності всіх учасників сільськогосподарського виробництва. На ній ґрунтується участь виробничо-господарських об'єднань, сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств, орендарів землі, власників особистого підсобного господарства та окремих громадян у товарно-грошових ринкових відносинах, її матеріальне вираження — це комплекс майна як засобів і знарядь виробництва, будівель, споруд, транспортних засобів, багаторічних насаджень, посівів, худоби, птиці, виробленої продукції, коштів та інших матеріальних цінностей. Водночас власність становить своєрідну сукупність суспільно-економічних відносин із приводу конкретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних засобів. Суспільно-економічним змістом форм власності зумовлюється і закріплюється положення: кому належать засоби виробництва. Цими вихідними позиціями повною мірою зумовлено першорядну значущість прийняття верховною радою україни закону «про власність». Ним проголошено принципи: право власності в україні визначається і охороняється законом; власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається майном, яке йому належить; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону; він може використовувати майно для здійснення будь-якої господарської або іншої діяльності. У законі також знайшли юридичне закріплення право приватної, колективної, державної та комунальної власності.

Принципове значення для аграрного права мають законодавчі положення декларації про державний суверенітет україни та закону «про економічну самостійність україни».

У декларації законодавчий орган державної влади україни проголосив державний суверенітет україни як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Принципове значення для аграрного права має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством україни. Земля, її надра, повітряний простір, води та інші природні ресурси, весь економічний і науково-технічний потенціал є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Законом про економічну самостійність україни закріплено принцип підпорядкування суспільного виробництва потребам та інтересам людини, створення умов для вільної творчої праці і самоствердження особи, визначені основні принципи економічної самостійності республіки, панівні в ній відносини власності та її форми. Закон гарантує рівноправність усіх форм власності й охорону права власності законом.

Одним із важливих джерел аграрного права є закон україни «про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві україни», який визначає організаційно-економічні та правові заходи, що забезпечують пріоритетність розвитку села і агропромислового комплексу. Ним надається право вільного вибору форм і напрямків трудової та господарської діяльності, власності на результати своєї праці, впровадження еквівалентного товарообміну між промисловістю і сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію. Закон по-новому вирішує питання про пріоритетність державних інвестицій. Зокрема, передбачається забезпеченість поєднання виділених коштів із лімітами підрядних робіт і ресурсів, що спрямовуватимуться на розвиток села та зміцнення матеріально-технічної бази агропромислового комплексу. Вперше на рівні закону йдеться про соціальну захищеність селян і правове гарантування еквівалентності товарообміну на селі, наукове і кадрове забезпечення сільськогосподарського виробництва та інші важливі питання.

11. Локальні та рекомендаційні акти, їх роль у правовому регулюванні аграрних відносин. Соціально-економічне становище сільськогосподарських підприємств, їх суб'єктивні права і юридичні обов'язки за чинним законодавством обумовлюють можливість самостійно вирішувати питання господарської, фінансової, комерційної та іншої діяльності. У вирішенні цих питань, поряд із організаційно-управлінськими заходами, важливу роль відіграє їх правова регламентація, яка здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів.з урахуванням порядку набуття юридичної сили ці акти поділяються на:1) внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, що набувають юридичної сили з моменту їх реєстрації у виконкомі місцевої рди;2) акти, що набувають юридичної сили з моменту їх прийняття найвищими органами самоврядування господарства — загальними зборами сільськогосподарських кооперативів, господарських товариств тощо. До першої групи належить статут сільськогосподарського кооперативу, до другої — правила внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці, положення про матеріальну відповідальність члена сільськогосподарського кооперативу за заподіяну господарству шкоду. У своїй сукупності ці акти становлять частину аграрно-правових актів і є джерелами аграрного права. Наведені акти вважаються правовими тому, що приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством. Вони характеризуються тим, що вміщені в них правила поведінки є загальними на відміну від актів індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права.

Центральне місце серед локальних джерел аграрного права посідає статут сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним господарством із дотриманням вимог, закріплених у ст. 7 закону україни «про сільськогосподарську кооперацію». Держава, визначаючи аграрну політику, розроблюючи заходи, спрямовані на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і реалізацію аграрної реформи, водночас надає важливого значення вдосконаленню регулювання аграрних відносин. Нормотворча практика знає різні засоби вдосконалення та систематизації законодавства, які притаманні і законодавству аграрному.

Інкорпорація — це такий засіб удосконалення нормативних актів, коли в них включаються всі подальші зміни та доповнення, а частини, які втратили своє значення, навпаки, вилучаються з акта. При інкорпорації форми законодавства лише упорядковуються, а зміст його залишається таким самим.консолідація — об'єднання нормативних актів, виданих у різний час з одного й того ж питання, але зосереджених у різних актах у новий єдиний акт зведеного характеру. Такий акт є новим за формою, але не за змістом тому, що консолідація сприяє удосконаленню лише форми законодавства, не змінюючи його по суті.кодифікація — всяка діяльність щодо об'єднання законодавства в укрупнені акти, кодекси. Тобто це такий спосіб систематизації законодавства, при якому упорядкування форми раніше виданого законодавства провадиться поряд з удосконаленням його змісту по суті. Таким чином ліквідуються прогалини в законодавстві, переглядаються нормативні приписи, що застаріли або не виправдали себе, законодавство доповнюється новими положеннями.

12. Значення судової практики для регулювання аграрних правовідносин.

Ксу

Всу

Вищі спеціалізовані суди

14. Завдання та характерні ознаки державного регулювання апк. Ільське господарство є центральною ланкою агропромислово­го комплексу україни. Агропромисловий комплекс — це сукуп­ність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольс­тва і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сирови­ни та постачанням їх населенню. Він умовно ділиться на 3 групи галузей: галузі, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства, здійснюють його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі, які забезпечують рух продуктів виробництва від   сільського   господарства до   кінцевого   споживача.

Державно-правове регулювання сільського господарства стано­вить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих ор­ганів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосе­редньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлін­ський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів   у ту  чи   іншу   сферу.

Якщо основою державного управління агропромисловим ком­плексом є вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визнача­ються напрям, межі функціонування об'єкта, глобальні стратегічні цілі, головні завдання, засоби їх розв'язання. Державне регулюван­ня відрізняється від державного управління специфікою методів і форм   впливу,   а також  суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання визна­чає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, поста­новку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управ­ління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий  характер;   в   ньому  виявляється   внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі гро­шово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєво­го рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регу­лювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макро-рівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів   щодо   охорони   навколишнього   середовища та  ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським госпо­дарством максимальної ефективності для задоволення попиту на­селення на продукти харчування, сировину й продовольство рос­линного і тваринного походження. Завданням його є координація і   розвиток   міжгалузевих  та   внутрішньогалузевих   зв'язків.

Вищезазначене дає підстави визначити державне регулювання як сукупність економіко-правових заходів, спрямованих на вста­новлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, під­приємництво, розвиток села й різних форм господарювання з ме­тою поліпшення організації виробництва і доведення до спожива­ча   продукції   сільського   господарства  .

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплек­сом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують до­держання аграрного законодавства, управління підлеглими струк­турами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контро­лю   за діяльністю   сільськогосподарських  товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засо­би й форми ведення сільськогосподарського виробництва . До основних з них належать землі сільськогосподарського призначен­ня, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільсько­господарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садів­ництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників ху­доби   й   птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти:

Перехід україни до ринкової економіки передбачає прийняття й реалізацію відповідних законодавчих актів; формування системи економічних інститутів державного управління; розробку й узгод­ження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політи­ки; зміцнення умов функціонування ринкових відносин; регулю­вання пропозицій та попиту на товари; перерозподіл доходів насе­лення і суб'єктів господарювання; стимулювання виробництва но­вої продукції; бюджетне фінансування регіональної політики; збе­реження  навколишньої природного  середовища.   З   метою   виконання перелічених завдань концепція національної програми відрод­ження села на 1995-2005 роки , схвалена постановою верховної ра­ди україни від 4 лютого 1994 р, передбачає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; фор­мування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній техно­логічній основі; удосконалення структури виробництва в агропро­мисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціональне використання природних ресурсів; розроблення системи законо­давчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села відповідно до міжгалузевого характеру проблем   та   ін.

У цьому зв'язку може йтися про наявність відповідних принци­пів державного регулювання сільського господарства, що, як пра­вило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосеред­ньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загаль­ного напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті зак­ріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали кон­кретного відображення в законодавстві, але є такими, що пройма­ють систему  законів   і   норм.

Одним із таких принципів є створення однакових умов для роз­витку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, ор­ганізованих  на   базі  різних   форм   власності.

Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак во­ля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробни­ків, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сіль­ськогосподарської   діяльності,

Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і дифе­ренціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, вза­ємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромис­лового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сіль­ськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої сис­теми державного   регулювання   сільського   господарства   зокрема.

15. Принципи державного регулювання сільськогосподарського виробництва. Важливе місце в механізмі державного регулювання займають принципи державного регулювання сільськогосподарського виробництва, дотримання яких дозволить забезпечити ефективну взаємодію механізмів державного і ринкового регулювання. Принципи державного регулювання знаходять свій прояв у функціях, які визначаються закономірностями тієї чи іншої економічної системи. Для виконання функцій регулювання суб’єкт повинен володіти відповідними методами, які доцільно розглядати не в статиці, а в динаміці, що обумовлено як станом розвитку соціально-економічних процесів у сільському господарстві, так і вимогами їх подальшого удосконалення.  Основними принципами державного регулювання економіки мають бути: по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси (їм доцільно делегувати лише ті функції, які не можуть бути забезпечені суб’єктами ринкових відносин); по-друге, вплив відповідних владних структур на розвиток соціально-економічних процесів здійснюється за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів; . Регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників. В основі аграрної політики держави має лежати концепція паритету доходів сільськогосподарських виробників з доходами працівників інших галузей економіки, а також концепція паритету віддачі ресурсів. Вона передбачає комплекс спрямованих на це заходів, серед яких:

— запровадження сприятливої податкової, кредитної і страхової політики. Зокрема, введення фіксованого сільськогосподарського податку [10] дозволило значно знизити податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства. Закон україни «про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 рр.» [12] закріплює введений у 2000 р. Режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Так, за рахунок державного бюджету україни передбачається компенсувати ставки за кредитування в розмірі не менше 50 % облікової ставки, встановленої національним банком україни. Кардинальні зміни внесено в систему страхування ризиків. Так, введено обо­в’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрових буряків — аграрними підприємствами усіх форм власності. При цьому, за рахунок державного бюджету має компенсуватися не менше 50 % величини страхових ставок (платежів) з обов’язко­вого страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень;

— надання сільськогосподарським товаровиробникам підтримки через державні дотації і субвенції. Зокрема, певному зміцненню економіки аграрних підприємств сприяло введення з 1999 р. Згідно з указами президента україни: а) системи дотацій сільськогосподарських товаровиробників через спрямування їм сум податку на додану вартість, що раніше сплачувалися до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м’ясо і м’ясопродукти; б) звільнення до 1.01.2005 р. Сільськогосподарських товаровиробників — платників податку від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини (за виключенням операцій з продажу переробними підприємствами молока та живої маси тварин);

— запровадження системи здешевлення потрібних сільському господарству матеріально-технічних ресурсів (мінеральних добрив, паливно-мастильних матеріалів, засобів захисту рослин і тварин, технічних засобів). Наприклад, у франції ціна 1 л дизельного пального на заправних станціях становить 0,80 євро, а для селян (у тому числі й для опалення помешкань) — 0,36 (для контролю за зловживаннями воно іншого кольору);

— удосконалення фінансово-кредитного механізму, який обслуговує аграрне виробництво і має сприяти стимулюванню інвес­тиційної діяльності в апк. Це передбачає створення та державну підтримку відповідної банківської системи у вигляді іпотечних, земельних і кооперативних банків. Як показує світовий досвід, на іпотечне кредитування припадає майже 70 % сільськогосподарських кредитів, що використовуються на покриття виробничих витрат і капіталовкладень.ураховуючи обмеженість фінансових можливостей держави, регулювання доходів сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати поетапно на основі врахування галузевого і зонального підходів. Так, першочергової підтримки вимагають: 1) стра­тегічно важливі галузі (зернове господарство, буряківництво, льонарство та олійні культури), що забезпечують валютні надходження держави; 2) господарства, які перебувають у гірших природноекономічних умовах (полісся, передгірські та гірські райони). Крім зазначених вище економічних важелів, для цих гос­подарств доцільно запровадити систему державних дотацій на продукцію спеціалізації відповідних зон.зважаючи на високу зосередженість виробництва таких трудомістких видів продукції, як картопля, овочі, фрукти, ягоди і продукція тваринництва в особистих господарствах населення, цільову підтримку цієї форми господарювання доцільно здійснювати через гарантовану заготівлю продукції організаціями споживчої кооперації і переробними підприємствами, договірні ціни, організацію центровивозу.2. Формування ефективної аграрної структурної і торгової політики. Перша покликана забезпечити раціональну галузеву структуру, розміщення спеціалізованого виробництва в регіонах з найсприятливішими природноекономічними умовами, підвищити еко­номічну віддачу природних ресурсів і капіталу. Реструктуризація галузі має привести до рівноваги виробництва продовольства та його споживання і цим забезпечити чутливість сільського господарства до ринкової кон’юнктури, підвищити конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції. Метою аграрної торгової політики є регулювання ринку сільськогосподарської продукції. За всіма її видами держава зобов’язана забезпечити рівну доступність українських ринків кожному виробникові, організовувати систему ринкової інформації, розробити правила торгівлі.

3. Захист інтересів вітчизняних товаровиробників шляхом:— стимулювання експорту конкурентоспроможної продукції, перш за все переробних галузей промисловості;— здійснення політики захисту внутрішнього ринку від імпор­ту продовольства і матеріально-технічних ресурсів, для виробництва яких україна має можливості, запроваджуючи тарифи на її відповідні вітчизняні різновиди. Тариф є доцільнішим порівняно з квотою, адже він підвищує ціну на внутрішньому ринку порівняно зі світовою тільки на розмір власне тарифу і ніколи не перевищує цього рівня. Тим часом при квоті будь-яке збільшення внутрішнього попиту спричинятиме необмежене зростання внутрішньої ціни, оскільки задоволення цього попиту за рахунок імпорту неможливе.4. Активне сприяння держави охороні та підвищенню родючості ґрунтів, захисту довкілля; розвитку селекції, племінної справи і насінництва; здійсненню протиерозійних заходів, розвитку науки і здійсненню наукової діяльності у сфері агропромислового вироб­ництва.5. Розвиток соціальної сфери села, поліпшення умов життя на селі. Доцільно суттєво збільшити обсяги державних капітальних вкладень у будівництво житла, дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, шляхів з твердим покриттям, газових мереж.6. Регулювання процесів приватизації землі і майна в агропромисловому комплексі, а також післяприватизаційних процесів. Сприяння реформуванню організаційних форм господарювання, що відповідають ринковим умовам.зазначені напрями державного регулювання і підтримки сільського господарства як ізольовані заходи малоефективні. Забезпечити умови для стабільного і високоефективного розвитку вони здатні тільки діючи в єдиній системі.

16. Органи державного управління загальної компетенції та їх повноваження в сфері аіік.

Президент

Вру

Кму

Місцеві адміністрації

Місцеві ради

17. Завдання і повноваження міністерства аграрної політики україни та його органів на місцях. Відповідно до положення про мінагрополітики і продовольства міністерство аграрної політики та продовольства україни (мінагрополітики україни) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується кабінетом міністрів україни.

Мінагрополітики україни є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації:

Державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави;

Державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства, ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

2. Мінагрополітики україни у своїй діяльності керується конституцією та законами україни, актами президента україни та кабінету міністрів україни, іншими актами законодавства україни, а також дорученнями президента україни.

3. Основними завданнями мінагрополітики україни є формування та забезпечення реалізації:

Державної аграрної політики, спрямованої на розвиток агропромислового комплексу та забезпечення продовольчої безпеки держави;

Державної політики у сферах сільського господарства, тваринництва, садівництва, насінництва, розсадництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості (далі - галузі агропромислового виробництва), інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу та сільськогосподарського машинобудування, сільськогосподарської дорадчої діяльності;

Державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства; ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів та кормів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин;

Державної політики з питань земельних відносин, топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, якості та безпеки сільськогосподарської продукції, насіння і садивного матеріалу, біологічної і генетичної безпеки сільськогосподарських рослин і тварин, родючості грунтів.

4. Мінагрополітики україни відповідно до покладених на нього завдань:

1) визначає пріоритетні напрями, стратегію та механізм розвитку у відповідних сферах та галузях;

2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції мінагрополітики україни, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів президента україни, кабінету міністрів україни та в установленому порядку вносить їх на розгляд президентові україни та кабінету міністрів україни;

3) здійснює аналіз діяльності та прогнозує розвиток галузей агропромислового виробництва з урахуванням їх зонального розміщення, кон'юнктури аграрного та продовольчого ринку, а також необхідності насичення продовольчого ринку продуктами вітчизняного виробництва;

4) вживає заходів, спрямованих на техніко-технологічне переоснащення галузей агропромислового виробництва, розвиток сільськогосподарського машинобудування, енергозбереження, координацію інноваційних проектів;

5) забезпечує підтримку підприємств галузей агропромислового виробництва, особистих селянських і фермерських господарств, сільськогосподарської кооперації;

6) готує пропозиції щодо формування та розвитку ринкових схем і принципів забезпечення підприємств аграрного комплексу технічними засобами, обладнанням, у тому числі для виробництва біопалива, запасними частинами, паливно-мастильними матеріалами та іншими енергоресурсами;

7) здійснює нормативно-правове забезпечення у визначених сферах та галузях

. 8) розробляє технічні регламенти, стандарти та інші нормативні документи, забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації та метрології;

9) затверджує державний перепис багаторічних насаджень;

10) затверджує зони виробництва винограду та регламентацію сортового складу вирощування винограду;

11) здійснює заходи щодо економічного стимулювання виробників харчової продукції, спрямовує їх діяльність на розв'язання завдань, пов'язаних із забезпеченням потреб населення в продуктах харчування та насиченням продовольчого ринку харчовими продуктами вітчизняного виробництва;

12) здійснює заходи, спрямовані на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів вітчизняних товаровиробників сільськогосподарської продукції на зовнішньому ринку, їх захист від недобросовісної конкуренції, дискримінаційних умов діяльності, а також на ефективне застосування антидемпінгового законодавства та розвиток внутрішнього ринку;

13) розробляє і здійснює заходи щодо розвитку інфраструктури аграрного та продовольчого ринку, зокрема, біржового ринку, оптових ринків сільськогосподарської продукції, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок, страхових компаній, виставок, ярмарків тощо;

18. Повноваження держземагенства у сфері управління аграрними земельними відносинами.  Державне агентство земельних ресурсів україни (держземагентство україни) є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується кабінетом міністрів україни через міністра аграрної політики та продовольства україни (далі – міністр), входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин.2. Держземагентство україни у своїй діяльності керується конституцією та законами україни, актами президента україни та кабінету міністрів україни, наказами міністерства аграрної політики та продовольства україни (мінагрополітики україни), іншими актами законодавства україни, дорученнями президента україни та міністра.3. Основними завданнями держземагентства україни є:

1) реалізація державної політики у сфері земельних відносин;2) внесення міністрові пропозицій щодо формування державної політики у сфері земельних відносин.4. Держземагентство україни відповідно до покладених на нього завдань:1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції держземагентства україни, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів президента україни, кабінету міністрів україни, нормативно-правових актів мінагрополітики україни та в установленому порядку подає їх міністру;2) розробляє та подає для затвердження міністру план заходів щодо реалізації основних напрямів та стратегічних цілей діяльності держземагентства україни;3) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо розпорядження землями державної та комунальної власності, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, регулювання земельних відносин;4) бере участь у розробленні та виконанні державних, галузевих, регіональних та місцевих програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання земель, їх відтворення та охорони, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, у проведенні моніторингу земель, веденні та адмініструванні державного земельного кадастру і територіальному плануванні; 5) бере участь за погодженням із міністром у підготовці міжнародних договорів, вносить пропозиції щодо їх укладення та денонсації, укладає в межах своїх повноважень такі договори у сфері земельних відносин, використання та охорони земель;6) видає витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок та надає інші адміністративні послуги відповідно до законодавства;7) забезпечує підготовку та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання та охорону земель, їх захист від шкідливого антропогенного впливу, дотримання режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, інших територій та об'єктів екомережі;8) здійснює у порядку, встановленому міністром, організацію проведення робіт, пов’язаних із реалізацією земельної реформи;

9) бере участь у підготовці та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель;10) готує в межах своїх повноважень і подає міністрові пропозиції щодо формування інвестиційної політики у сфері використання та охорони земель, виходячи з пріоритетів структурного реформування економіки, а також пропозиції до проектів загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку україни і державного бюджету україни, національної програми інформатизації та інших програм;11) організовує професійну підготовку оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок, веде державний реєстр оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок, яким видано кваліфікаційне свідоцтво, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку виконання робіт з грошової оцінки земель;12) здійснює землеустрій відповідно до закону україни "про землеустрій", у тому числі забезпечує проведення державної інвентаризації земель;13) забезпечує науково-експертне, аналітичне, інформаційне та методичне проведення землевпорядних, землеоціночних робіт, пов'язаних із земельними торгами, вживає організаційних заходів щодо проведення земельних торгів та забезпечує здійснення підготовки ліцитаторів;14) проводить відповідно до законодавства моніторинг земель та охорону земель;15) здійснює ведення і адміністрування державного земельного адастру та отримує інформацію про відведення земельних ділянок;16) здійснює підготовку земельно-кадастрової документації;17) здійснює державну реєстрацію земельних ділянок та державну реєстрацію права власності, права користування земельними ділянками (сервітут), права постійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок, права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права забудови земельної ділянки (суперфіцій);18) виступає в установленому порядку замовником науково-дослідних, проектно-розвідувальних і будівельних робіт, що проводяться у межах заходів з охорони земель, реформування земельних відносин, землеустрою, ведення та адміністрування державного земельного кадастру, проведення моніторингу земель;19) бере участь у державному регулюванні  планування територій та розмежування земель державної і комунальної власності;20) створює інформаційну базу даних з питань реформування земельних відносин, землеустрою, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, оціночної діяльності і земельних торгів;21) проводить в установленому законодавством порядку державну експертизу програм і проектів з питань землеустрою, ведення та адміністрування державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обгрунтувань таких програм і проектів та за погодженням із мінагрополітики україни надає за результатами її проведення відповідні висновки;22) бере участь у погодженні документації із землеустрою, організовує та проводить в установленому законодавством порядку державну експертизу проектів землеустрою, документації з оцінки земель,  а також матеріалів і документації державного земельного кадастру та за погодженням із мінагрополітики україни надає за результатами її проведення відповідні висновки;23) здійснює заходи щодо вдосконалення порядку ведення обліку і підготовки звітності з регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, формування екомережі;24) організовує, в тому числі за участю іноземних наукових установ та організацій, наукові дослідження з питань землеустрою, ведення та адміністрування державного земельного кадастру;25) здійснює в порядку, встановленому міністром, координацію діяльності суб’єктів землеустрою;26) вносить до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування пропозиції щодо використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва;27) проводить у випадках, передбачених законодавством, ліцензування певних видів господарської діяльності та здійснює контроль за додержанням суб'єктами господарювання відповідних ліцензійних умов;28) за погодженням з міністром утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи та організації, затверджує їх положення (статути) і внесення змін до них, в установленому порядку за погодженням із міністром призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управліннядержземагентства україни;29) здійснює в порядку, встановленому міністром, управління, контроль за діяльністю науково-дослідних, інших підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;30) затверджує у порядку, погодженому міністром, кошториси і фінансові плани підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління держземагентства україни, забезпечує фінансування територіальних органів земельних ресурсів, здійснює внутрішній контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує функціонування системи обліку;31) подає на затвердження мінагрополітики україни в установленому порядку нормативи надання послуг у сфері збирання і використання земельної кадастрової інформації, здійснює контроль у межах своїх повноважень за додержанням таких нормативів;32) здійснює  методичне забезпечення місцевих органів виконавчої влади з питань регулювання земельних відносин;33) забезпечує створення, формування і ведення державного фонду документації із землеустрою;34) уживає в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, звертається з позовами до суду за захистом своїх прав та з питань порушення вимог законодавства;35) здійснює інші повноваження, визначені законами україни та покладені на держземагентство україни президентом україни.

19. Державні контрольно-інспекційні органи в апк. Офіційною підставою для створення держконтрольсільгосппроду став указ президента україни від 19 травня 2003 р. № 415/2003 „про додаткові заходи щодо стабілізації ринку зерна”, яким кабінет міністрів україни зобов’язаний „вирішити питання щодо утворення у складі міністерства аграрної політики україни урядового органу державного управління у сфері державного контролю за якістю сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та продуктів його переробки, здійснення моніторингу ринку сільськогосподарської продукції”. Необхідність у подібній реформі виникла у результаті становлення і розвитку недержавних операторів ринку зернових, і, як наслідок, поряд з позитивними рисами цього явища, також і зростання спекулятивних тенденцій на  ринку, внаслідок чого ринок зерна почав потребувати особливої уваги та контролю з боку держави. Так, за матеріалами тижневика „галицькі контракти” „великі виробники, які мають свою торгову марку й намагаються підтримувати її репутацію, в нинішніх умовах більше потерпають від несумлінної конкуренції. Спостерігачі зазначають, що на ринку вже значно побільшало низькоякісної продукції - у такий спосіб переробники намагаються здешевити свій продукт [89, с. 26].”Сама інспекція утворена згідно  постанови кабінету міністрів від 10 вересня 2003 р. № 1429 „про утворення державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку” на базі головної державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської  продукції мінагрополітики, яка була ліквідована. На виконання постанови кабінету міністрів № 1429 мінагрополітики було видано наказ від 11.05.2004 р. № 156 „про утворення державної інспекції з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку”. Функціонує інспекція на підставі положення, що затверджене постановою кабінету міністрів від 22 січня 2004 р. № 65 „про затвердження положення про державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку”.згідно зазначеного положення, державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (держконтрольсільгосппрод) є урядовим органом державного управління, що діє у складі мінагрополітики і підпорядковується йому. Держконтрольсільгосппрод очолює голова, який одночасно є головним  державним інспектором якості сільськогосподарської продукції україни. Голова призначається на посаду і звільняється з посади кабінетом міністрів україни за поданням міністра аграрної політики. Голова держконтрольсільгосппроду є членом колегії мінагрополітики. Голова держконтрольсільгосппроду має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду і звільняються з посади  кабінетом міністрів україни за поданням міністра аграрної політики, погодженим з головою держконтрольсільгосппроду. Заступники голови держконтрольсільгосппроду за посадою є заступниками головного державного інспектора якості сільськогосподарської продукції україни. Інші працівники інспекції призначаються на посаду головою держконтрольсільгосппроду.

З метою забезпечення ефективної діяльності та вирішення інших питань, що входять до компетенції інспекції, у держконтрольсільгосппроді утворюється колегія у складі голови, його заступників та керівників структурних підрозділів. Колегію очолює голова держконтрольсільгосппроду. Положення про колегію та її персональний склад затверджує міністр аграрної політики. Рішення колегії проводяться у життя наказами держконтрольсільгосппроду.держконтрольсільгосппрод для реалізації покладених на нього завдань, за погодженням з міністром аграрної політики, може утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників інспекції.голова інспекції здійснює керівництво діяльністю держконтрольсільгосппроду, несе персональну відповідальність перед кабінетом міністрів україни і міністром аграрної політики за виконання завдань, покладених на інспекцію.голова інспекції надає спеціалістам держконтрольсільгосппроду повноваження державного інспектора якості сільськогосподарської продукції.структуру держконтрольсільгосппроду, за поданням його голови, затверджує міністр аграрної політики.оскільки інспекція є правонаступником головної державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції мінагрополітики, відповідно, вона поглинула і її регіональні структурні підрозділи. Частина з них була госпрозрахунковими одиницями, частина утримувалася за рахунок місцевих бюджетів. Згідно з президентським указом, усі працівники мали перейти на держслужбу. Такий «перерозподіл влади» у регіонах спричинив тривалий процес узгодження між юридичними службами обласних держадміністрацій, кабміну, мінюсту, мінфіну та мінекономіки [202, с. 15]. Відповідне положення дозволяє держконтрольсільгосппроду створювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників, проте існують територіальні органи, створені безпосередньо мінагрополітики. До створення держконтрольсільгосппроду у структурі попереднього органу - головної державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (головдержінспекції) існували два структурні підрозділи: державна інспекція по заготівлях і якості продукції (держзаготінспекція) та державна хлібна інспекція (держхлібінспекція). Кожний з цих підрозділів стояв на чолі відповідної системи інспекцій на місцях.на даний час процес реформування ще не закінчений, проте, вже існує нормативна база, згідно з якою у підпорядкування держконтрольсільгосппроду перейшли державні хлібні інспекції. Інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції поки що функціонують на підставі нормативних актів, зорієнтованих на ліквідовану головдержінспекцію, а отже, автоматично підпорядковані її правонаступнику - держконтрольсільгосппроду.обласні структурні підрозділи держконтрольсільгосппроду у галузі хлібопродуктів діють на підставі наказу мінагрополітики від 21.10.2004  № 372 „про затвердження положення про державну хлібну інспекцію автономної республіки крим, обласну державну хлібну інспекцію”.державна хлібна інспекція автономної республіки крим, обласна державна хлібна інспекція (скорочена назва - держхлібінспекція) є територіальним органом держконтрольсільгосппроду.паралельна система територіальних органів держконтрольсільгосппроду функціонує на підставі постанови кабінету міністрів від  20 жовтня 2000 р. № 1568 „про затвердження типового положення про інспекцію якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, севастопольської міської державної адміністрації”.згідно цього положення, інспекція є структурним підрозділом обласної, севастопольської міської держадміністрації, підзвітним і підконтрольним голові відповідної  держадміністрації та мінагрополітики.

20. Методи державного регулювання сільського господарства. Їх класифікація. Співвідношення адміністративних та економічних методів у державному регулюванні сільського господарства. Методам державного регулювання сільського господарства, ін¬ших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів,* при¬йомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання.

Застосування того чи іншого методу визначається характером ре¬гульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетен¬цією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого пи¬тання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктова¬не не суб'єктивним бажанням суб'єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського госпо¬дарства, передбачатися або дозволятися правовими нормами.методи не лишаються незмінними. Поєднання методів держав¬ного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів.

Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного ви¬робництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні1. До загальних вар¬то віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовува¬тися до кожного об'єкта управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх кон¬кретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства. 

Найважливішим серед методів державного регулювання сіль¬ського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз'ясню¬вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпе¬чення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконан¬ня та дотримання соціальних і технічних норм.

Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підви¬щенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.

У практиці регулювання сільського господарства державні орга¬ни дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підви¬щення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогос¬подарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподар¬ським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких виз¬начається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхи¬лень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.

У державному регулюванні сільського господарства застосову¬ється також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових за¬садах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов'язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконан¬ня яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов'яз¬ковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями ви¬рішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного гос¬подарства.

Адміністративний і економічний методи є основними в діяль¬ності державних органів, що регулюють сільське господарство. Во¬ни взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством до¬сягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністра¬тивних методів.

Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елемен¬ти із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих ме¬тодів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання ос¬таннього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постано¬ви, розпорядження, вказівки характеризуються обов'язковістю ви¬конання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дис¬ципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідно¬го стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших ме¬тодів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в то¬му, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних сти¬мулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозраху¬нок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері¬альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів україни розробляє і дово¬дить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупі¬вельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізу¬ється за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.

Відповідно до закону україни від 17 жовтня 1990 р. "про пріо¬ритетність соціального розвитку села й апк у народному госпо¬дарстві"^ редакції закону від 15 травня 1992 р.) Провадиться дер¬жавне інвестування розвитку соціальної сфери села й апк. Будів¬ництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, во¬допроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здій¬снюється за рахунок державного й місцевого бюджетів.

Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Законом україни від 17 грудня 1988 р. "про фіксований сіль¬ськогосподарський податок" визначено механізм сплати фіксова¬ного сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогос¬подарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розрахову¬ється з одиниці земельної площі.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо¬бами впливу на об'єкти державного регулювання, тому що їхнє зас¬тосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовху¬ють сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібно¬му суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загаль¬нодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського госпо¬дарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконав¬чої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.

21. Державна підтримка сільського господарства: сутність та основні напрямки.

закон україни про державну підтримку сільського господарства україни. 1. Цей закон визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення.1.2. Цей закон не регулює питання, визначені земельним кодексом україни. 1. Держава здійснює регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції (далі - державне цінове регулювання), встановлюючи мінімальні та максимальні інтервенційні ціни, а також застосовуючи інші заходи, визначені цим законом, при дотриманні правил антимонопольного законодавства та правил добросовісної конкуренції. 9.1.1. Аграрний фонд є державною спеціалізованою установою, уповноваженою кабінетом міністрів україни провадити цінову політику в агропромисловій галузі економіки україни.9.1.2. Аграрний фонд є бюджетною організацію, має свій кошторис, рахунки та здійснює неприбуткову діяльність у межах, визначених цим законом.аграрний фонд підпорядковується, є підзвітним та підконтрольним центральному органу виконавчої влади з питань аграрної політики.аграрний фонд не є органом державного управління і не може видавати нормативно-правові акти.положення про аграрний фонд затверджується кабінетом міністрів україни за поданням центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики.

9.2. Функції9.2.1. Аграрний фонд здійснює товарні або фінансові інтервенції на організованому аграрному ринку україни, використовуючи найкращу кон'юнктуру біржового ринку, що склалася протягом періоду державного цінового регулювання. Головна мета концепції – визначити комплекс заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку агропромислового виробництва, та забезпечення продовольчої безпеки україни і відродження села.в заходах передбачається вирішення низки важливих проблем щодо реформування економічних, організаційних, матеріально-технічних, соціальних і правових відносин в агропромисловій сфері. Зокрема – освоєння і відродження ефективних форм господарювання, забезпечення кооперації всередині аграрної галузі, переоснащення матеріально-технічної бази, проведення продуманої фінансово-кредитної, цінової, податкової і митної політики, підвищення доходів сільськогосподарських виробників.концепція орієнтує на створення гідних умов проживання на селі, на престижність сільськогосподарської праці, організацію додаткових робочих місць за рахунок підсобних виробництв і промислів, на поліпшення життєво необхідної інфраструктури села, відновлення його культурних традицій.аналіз і оцінка нинішньої ситуації на селіза роки незалежності, особливо за останнє десятиліття, в усіх галузях агропромислового комплексу відбувався різкий спад виробництва продукції і зниження його виробничого потенціалу.ситуація в цілому характеризується системною, найглибшою кризою. Це наслідок злочинних реформ, проведених владою, продуманого, цілеспрямованого руйнування агропромислового комплексу і укладу сільського життя. Під впливом зарубіжних наставників і доморощених неуків при владі та потуранні лженауковців нищилась основа соціального ладу, а виявилось – нищиться основа життя людей, основа існування держави.особливе занепокоєння викликає стан земельних ресурсів. Йде процес деградації, запустіння земель. Щорічно площі еродоаних земель збільшуються на 80-100 тисяч гектарів, підвищується кислотність і засоленість ґрунтів, знижується їх родючість.практично не ведеться ніяких робіт з реконструкції і підтримки в робочому стані меліоративних систем. Більшість із них розграбовані або фізично зносилися, виведені з експлуатації.на переважній більшості площ забуті науково-обґрунтовані системи землеробства. Скрізь ігнорується система сівозмін– азбука землеробства, умова підтримки природної родючості землі.деградація галузі, обезцінення при тому землі як основного виробничого фонду передбачалась для підготовки його до спекулятивного продажу за безцінь. Не випадково президент вчергове наполягає на зупиненні мораторію на продаж землі, догоджаючи світовому фінансовому капіталу, нехтуючи волею переважної більшості громадян україни.

Також не випадково набирає темпи процес неконтрольованого, антизаконного продажу земель і виведення їх із сільськогосподарського обігу. Владою свідомо і тупо порушується конституційна норма про те, що земля є загальнонародною власністю. Президент україни 29 травня цього року підписав указ «про деякі заходи щодо поліпшення фінансового стану аграрного сектору економіки та розвитку тваринництва».підписання указу пов'язано з важким фінансовим станом сільгоспвиробників та критичним станом у тваринництві. Зокрема, лише поточного року відбулося скорочення поголів'я худоби на 5%, скоротилося виробництво м'яса та молока. Значно зменшилося кредитування села. При цьому необґрунтовано втричі зріс імпорт м'яса та м'ясопродуктів. 

Все це напряму загрожує продовольчій безпеці держави.з метою запобігання розвитку зазначених негативних процесів та враховуючи пропозиції сільгоспвиробників президент україни в указі передбачив вжиття низки заходів, зокрема щодо:розвитку інфраструктури ринку сільгосппродукції, запровадження заходів для захисту національного товаровиробника, гармонізації нормативних документів, норм і правил україни з міжнародними стандартами, будівництва тваринницьких комплексів, стимулювання виробництва якісного молока та м'яса, передачі у лізинг чистопорідної племінної худоби, скорочення строків видачі документів при здійсненні експорту сільськогосподарської продукції, сприяння розвитку кооперування особистих селянських господарств з сільськогосподарськими підприємствами щодо вирощування сільгосппродукції, забезпечення проведення на місцевих ринках щотижневих ярмарків-продажів сільськогосподарської продукції за участю громадян. Окрім того, указом передбачені заходи щодо стабілізації кредитної підтримки сільгоспвиробників.глава держави переконаний, що реалізація зазначених положень указу дозволить покращити інансовий стан сільськогосподарських виробників, створити умови для зупинення спаду у тваринництві та поступового нарощування виробництва сільськогосподарської продукції з метою задоволення зростаючого внутрішнього попиту та збільшення експорту вітчизняної продукції на міжнародні ринки. 

22. Аграрна реформа: завдання та зміст. Аграрна реформа – це процес трансформації економічних відносин в аграрному секторі.аграрні реформи передбачають трансформацію економічної власності, реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності економічних відносин.у країнах центральної і східної європи аграрні реформи здійснювалися шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних та державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.переважає за таких перетворень колективна форма власності. Так, у східній німеччині в середині 90-х років хх ст. Новостворені селянські господарства (середній розмір ділянок – до 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір ділянок – приблизно 1500 га), майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) – менше 25% угідь. У чехії селянські господарства використовують менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи – майже 50%, господарські товариства – 17%. Винятком з цієї закономірності є польща (де на селянські господарства припадає майже 75 угідь), албанія і румунія.в україні аграрна реформа розпочалася в грудні 1990 року. Тоді, ще за радянських часів, верховна рада української рср ухвалила постанову «про земельну реформу», відповідно до якої всі землі було оголошено об'єктом земельної реформи. А вже в березні 1992 року (усього через 15 місяців) верховна рада прийняла нову постанову «про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», уперше поставивши завдання з приватизації землі.то були цілком логічні і політично виважені кроки нової влади молодої української держави.шлях реформування аграрного сектору в україні, якщо порівнювати із державами центральної і східної європи, був значною мірою унікальний. Наші аграрні перетворення здійснювалися у п'яти напрямках:перший – господарська реформа. Вона передбачала перетворення колгоспів і радгоспів на приватно-ринкові структури, збереження цілісності земельних масивів та майнових комплексів великих підприємств, вільний вибір селянами різних форм господарювання.другий – земельна реформа. Вона була спрямована на втілення в життя гасла «земля належить тим, хто на ній працює». Треба було навіки закріпити й надійно захистити права власності селян на землю.третій – формування аграрного ринку на місці старої планово-розподільчої системи збуту продукції. Мільйони працівників, спеціалістів та керівників господарств треба навчити ринковим методам ведення господарства, заробляти доходи не в держави, а на вільному ринку, зокрема і зовнішньому.четвертий напрям – фінансова стабілізація. Слід належним чином фінансово оздоровити аграрний сектор, зняти з нього непосильний борговий та податковий тягар, відкрити шлях інвестиціям і кредитам, зупинити наростання цінових диспропорцій, безробіття та падіння доходів селян.п'ятий напрям – соціальний розвиток. Перед нашою державою постала глобальна проблема – перетворити села з трудових придатків колгоспів і радгоспів на самодостатні й самоврядні територіальні громади, створити в них нормальні умови для життя, побуту, праці й відпочинку.варто відмітити, що аграрне реформування в україні було набагато складніше, ніж, наприклад, в польщі, чехії, угорщині чи словенії. Там переважно збереглися власність селян на землю й засади аграрного ринку, а соціальний розвиток сіл був набагато вищий. Україна з початку 90-х років опинилася в глибокій економічній кризі.перелом в аграрному секторі наступив в україні тоді, коли почали створюватися господарські структури ринкового типу, здійснюватися приватизація, почав формуватися аграрний ринок. Реальні зрушення в аграрній сфері розпочалися з кінця 90-х років. За останні п'ять років (2000-2004, з урахуванням прогнозу на поточний рік), середньорічний приріст сільськогосподарської продукції в україні становить 6%.ці темпи вищі, ніж були в усі радянські п'ятирічки, крім повоєнної. Це результат пови реального власника, господаря землі, зацікавленого у своїй праці та відповідального за свою діяльність.цей феномен селянина-господаря вдруге підтвердився на теренах україни. За свідченням відомого українського вченого михайла туган-барановського, протягом півстоліття після скасування кріпацтва сільське господарство розвивалося удвічі швидше, ніж за такий самий період кріпаччини. А за наступні 22 роки так званого соціалістичного господарювання на селі (1918-1940 роки) темпи знову впали удвічі.отже, завдяки аграрній реформі відбуваються позитивні зрушення в аграрній сфері. Але поки що аграрні перетворення не закінчилися. Тривалість процесу аграрних перетворень об'єктивно потребує послідовності аграрної політики. Нинішнє десятиліття, очевидно, буде продовженням курсу реформ. Тільки за таких умов можна розраховувати на швидкий економічний і соціальний розвиток села.

23. Правове регулювання паювання земель і майна ксп під час аграрної реформи. У ході реформування аграрного сектора економіки провадилося паювання землі й майна. Саме слово "пай" тюркського походження і використовується на позначення частки в майні чи майнових правах. За вітчизняною правовою традицією пайові фонди існують у суб'єктів аграрного права кооперативного типу: колективному сільськогосподарському підприємстві чи сільськогосподарському кооперативі. Кожен член таких підприємств має певну частку в майні підприємства — це і є його майновий пай.

   відповідно до ст. 9 закону україни від 14 лютого 1992 р. "про колективне сільськогосподарське підприємство", до пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених завдяки діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств провадиться за методикою уточнення складу й вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженою постановою кабінету міністрів україни від 28 лютого 2001 р. № 177.

   право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки в пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом підприємства. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства україни та статуту підприємства. У разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі.

   закон україни від 17 липня 1997 р. "про сільськогосподарську кооперацію" визначає пай як майновий внесок члена кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється передачею кооперативу певного майна. Розмір паю визначає розмір отримуваного членом кооперативу доходу від участі в діяльності кооперативу і розмір частки, яка виплачується йому при виході із кооперативу. Як показує аналіз законодавства, пай — не є індивідуально визначеним майном — це лише право на отримання доходу в певному розмірі й на отримання майна при виході з кооперативу. Часто селяни помилково вважають, що пай — індивідуально визначене майно чи земельна ділянка і при виході з кооперативу вимагають повернення "мого трактора" або "моєї землі". Але згідно із законом, трактор чи земля є власністю підприємства. У члена є лише пай — право на отримання певної частини доходу підприємства і певної частки майна при виході з нього. Селянинові при виході з підприємства може бути передане не те майно, що він вніс до кооперативу, а зовсім інше або земельна ділянка. Отже, пай — це не майно, а право, до того ж право, яке може бути й не реалізованим, тобто в разі збиткової роботи підприємства його член не отримує жодних доходів на свій пай.

   найчастіше питання розпаювання майна виникали у ході реформування ксп, тому саме майнові аспекти цього процесу ми й розглянемо. Найбільш проблемним є уточнення майнових паїв членів ксп. Згідно з порядком обов'язкових процедур при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств та врегулюванні майнових відносин в агроформуваннях, які працюють на умовах оренди землі і майна, затвердженого наказом мінагрополітики україни від 15 грудня 2000 р. № 252, процедура реформування ксп обов'язково передбачає затвердження загальними зборами положення про паювання майна як внутрішньогосподарського локального акту підприємства. Процедура передбачає складання плану розподілу майна пайового фонду та іншого майна ксп, уточнення розміру індивідуальних майнових паїв членів ксп, їх перерахунок. Далі затверджується акт розрахунку пайового фонду, структура пайового фонду та план розподілу пайового фонду. Після цього членам, які забажали вийти з ксп, виплачується чи передається частина майна підприємства, яка припадає на їхні паї, а інші члени можуть створити нове агроформування на базі належних їм часток у майні колишнього ксп.

   істотні зміни у правовому режимі майнового паю сталися у зв'язку з прийняттям указів президента україни від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" і від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки". Останній передбачав уточнення розміру майнових паїв членів ксп, у тому числі колишніх членів, які під час виходу не отримали його в натурі чи грішми. Крім того, право на пай відтепер мало посвідчуватися спеціальними сертифікатами, які видавалися на руки селянам. Але найістотнішою зміною правового режиму майнового паю стало юридичне закріплення можливості укладення договорів оренди, купівлі-продажу, дарування майнових паїв. Оренда, як і купівля-продаж, згідно з цивільним законодавством, застосовувалися лише до індивідуально визначеного майна. А пай — не майно, а лише право на отримання майна в майбутньому. Тому зазначені укази кардинально змінили правовий режим майнового паю, який набув окремих рис правового режиму індивідуально визначеного майна. Згодом у цк було закріплено, що право оренди поширюється і на майнові права. Указ президента від 29 січня 2001 р. № 62/2001 гарантував селянам можливість вільно вийти із ксп, обмінявши свій сертифікат на майновий пай, тобто на індивідуально визначене майно.

   на виконання зазначеного указу, кабінет міністрів україни постановою від 28 лютого 2001 р. № 177/2001 затвердив порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення. Цей порядок встановлює процедуру визначення розмірів майнових паїв членів ксп, у яких паювання не провадилося, а також затверджує форму свідоцтва про право на майновий пай (майнового сертифікату). Порядок видачі та обліку свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат), затверджений наказом мінагрополітики україни від 23 березня 2001 р. № 79. Після проведення процедури паювання майна і визначення часток кожного члена, майно ксп розподіляється при його реорганізації згідно з порядком розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом мінагрополітики україни від 14 березня 2001 р. № 62. Оскільки указом передбачалося оформлення договорів оренди майнових паїв, наказом мінагрополітики від 25 травня 2001 р. № 142 було затверджено методику визначення залишкового ресурсу використання пайового фонду реформованих сільськогосподарських підприємств і визначення оптимальних термінів оформлення договорів оренди майнових паїв по кожному підприємству.

   але хід аграрної реформи й паювання майна показали, що у селян ще не сформувалася ринкова свідомість, почуття власника, а тому президент україни 27 серпня 2002 р. Видає указ № 774/2002 "про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення". Указ передбачає створення умов для викупу реформованими сільськогосподарськими підприємствами майнових паїв, які вони орендують у своїх членів, а також формування ринку майнових паїв, запровадження механізму їх продажу на конкурентних засадах. Крім того, передбачається стимулювання створення сільськогосподарських кооперативів та інших формувань аграрного ринку на основі об'єднання майнових паїв. На виконання цього указу мінагрополітики наказом від 28 січня 2003 р.

   № 14 затвердило порядок продажу на публічних торгах майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Отже, можна сказати, що в аграрному праві сформувався інститут майнових паїв, який регулює права членів суб'єктів аграрного права кооперативного типу, зокрема, ксп на отримання певної частини індивідуально визначеного майна цих підприємств, а також встановлює порядок розпорядження цими правами.

   що ж до паювання землі — це питання у ході реформування аграрного сектору економіки є не менш складне. Право на земельний пай закріплювалося в зк 1992 р. Згідно зі ст. 5 цього кодексу, кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі середньої земельної частки, яка обчислюється шляхом поділу земель підприємств, що підлягають приватизації на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали в сільському господарстві і проживають у селі, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. Зк 1992 р. Передбачав, що право на земельну частку могло передаватися у спадщину і продаватися.

   важливе значення для визначення правового режиму земельного паю має указ президента україни від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Указ установив, що кожному члену ксп, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Указ проголосив, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. У разі виходу із зазначених підприємств, їх члени мають право на отримання земельної ділянки в натурі.

   варто звернути увагу на те, що сільськогосподарські акціонерні товариства не мають майнового пайового фонду, а тільки акції, але оскільки правовий інститут паювання земель розвивався окремо від правового інституту паювання майна, члени сільськогосподарських акціонерних товариств отримали право на земельні частки. При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не конкретна земельна ділянка, знову ж таки — це лише право на отримання земельної ділянки в натурі, яке може бути ніколи й не реалізоване. Сертифікат на земельну частку не посвідчує права власності на конкретну земельну ділянку — це лише цифри на папері, які підтверджують право отримання земельної ділянки у визначеному розмірі при виході з підприємства. Документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку, є державний акт про право власності на землю.

   однак після прийняття цього указу і паювання землі виникло багато питань, пов'язаних з процедурою паювання і визначення кола осіб, які мають право на земельний пай. Тому президент україни приймає указ від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Указ встановив, що право на земельну частку (пай) мають члени ксп, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства є рівними. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними на підприємствах із числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку пай і зразок книги реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай) затверджені постановою кабінету міністрів україни від 12 жовтня 1995 р.

   для недопущення скуповування земельних паїв не селянами приймається указ президента україни від 21 квітня 1998 р. № 332/98 "про захист прав власників земельних часток (паїв)", де встановлено, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також фермерські господарства та громадяни, які мають право їх створити. Договору купівлі-продажу, дарування, обміну права на земельну частку (пай) посвідченого сертифікатом, після нотаріального посвідчення підлягають реєстрації районною державною адміністрацією за місцезнаходженням відповідного підприємства з внесенням відповідних змін до записів у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай).

   важливим кроком у захисті майнових прав селян-пенсіонерів було прийняття указу президента україни від 15 грудня 1998 р. № 1353/88 "про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Згідно з цим указом, починаючи з 1 січня 1999 р. Колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства, фермерські господарства, інші підприємства, установи, організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укладають із ними договори оренди цих часток (паїв). Розмір плати за оренду земельної частки (паю), що вноситься орендарем орендодавцеві, не може бути меншим 0,5% вартості земельної частки (паю), яка передана в оренду. Указ передбачав можливість отримання орендної плати як грошима, так і в натуральній чи відробітковій формі.

   указ президента україни від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", передбачив реформування колективних сільськогосподарських підприємств шляхом забезпечення всім членам ксп права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) й майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Указ запровадив обов'язкове укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формі. При цьому розмір орендної плати не повинен бути меншим за 1% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної частки (паю).

   указ запровадив реєстрацію договорів оренди земельної частки (паю). На виконання указу кабінет міністрів україни прийняв постанову від 24 січня 2000 р. № 119/2000 "про затвердження порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)", якою передбачено спрощений порядок реєстрації таких договорів. Реєстрація договорів оренди земельної частки (паю) провадиться виконавчим комітетом сільської, селищної міської ради за місцем розташування земельної ділянки, обтяженої правом на земельну частку (пай).

   правовий режим земельної частки (паю) врегульований також зк. Відповідно до ст. 25 цього кодексу, під час приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Зазначеним особам гарантується право отримати на підставі свого земельного паю земельну ділянку в натурі (на місцевості). Обчислення розміру земельної частки (паю) здійснюється шляхом поділу сільськогосподарських угідь, які підлягають приватизації, на кількість осіб, які мають право на приватизацію. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток зазначених осіб є однаковими.

   згідно з перехідними положеннями зк, сільськогосподарські підприємства, які до набрання чинності цим кодексом уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або за погодженням сторін — на інший строк. Громадяни — власники земельних часток (паїв), можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом.

   до 1 січня 2005 р. Забороняється вносити земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств, відчужувати її у будь-який інший спосіб, крім обміну на інше майно чи передачі у спадщину. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної ділянки відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.