84. Сутність пізнання. Головне питання гносеології. Суб’єкт і об’єкт пізнання.

Пі­знан­ня - про­цес ви­бі­р­ко­во-­ак­ти­в­но­го ді­ян­ня, за­пе­ре­чен­ня і спа­д­ко­во­с­ті про­гре­су­ю­чих форм при­ро­щен­ня ін­фо­р­ма­ції, що змі­ню­ють­ся іс­то­ри­ч­но. Ко­н­т­ро­ль­ни­ми ка­те­го­рі­я­ми в ана­лі­зі сут­но­с­ті пі­зна­ва­ль­но­го про­це­су є ка­те­го­рії знан­ня й не­знан­ня.

За вста­но­в­ле­ною тра­ди­ці­єю в те­о­рії пі­знан­ня більш роз­ро­б­ле­на й пред­ста­в­ле­на ка­те­го­рія знан­ня, при цьо­му знан­ня роз­гля­да­єть­ся, перш за все, як де­який ін­фо­р­ма­цій­ний ре­зуль­тат пі­зна­ва­ль­но­го про­це­су. Не­знан­ня при та­ко­му під­хо­ді ви­сту­пає ча­с­ті­ше як де­яка за­фі­к­со­ва­на па­си­в­на ді­ля­н­ка, ко­т­ру пе­ред­ба­ча­єть­ся осво­ї­ти шля­хом пе­ре­во­ду в знан­ня. Знан­ня офо­р­м­лю­ють­ся че­рез си­с­те­му си­м­во­лів, об­ра­зів, су­джень, по­нять, те­о­рій. Не­знан­ня ре­єст­ру­єть­ся й іс­нує в та­ких фо­р­мах як за­да­ча, пи­тан­ня, про­бле­ма, про­ти­річ­чя, па­ра­докс. Слід ма­ти на ува­зі, що по­нят­тя „і­с­тин­не знан­ня" та „знан­ня" не збі­га­ють­ся, оскі­ль­ки остан­нє мо­же бу­ти не­до­го­во­ре­ним, не­пе­ре­ві­ре­ним (гі­по­те­зи) чи не­іс­тин­ним знан­ням (ома­на, по­ми­л­ка). Слід та­кож ма­ти на ува­зі, що те­р­мін „знан­ня" вжи­ва­єть­ся у трьох ос­но­в­них ас­пе­к­тах: 1) зді­б­ність, вмін­ня, на­ви­ч­ки, які ба­зу­ють­ся на уяв­лен­ні про те, що і як мо­ж­на зро­би­ти, здій­с­ни­ти; 2) будь-­яка ус­ві­до­м­ле­на оди­ни­ця ін­фо­р­ма­ції, яка іс­нує у вза­є­мо­зв'я­з­ку з прак­ти­кою; 3) пред­мет до­слі­джен­ня осо­б­ли­вої фі­ло­соф­сь­кої ди­с­ци­п­лі­ни - те­о­рії пі­знан­ня, гно­се­о­ло­гі­ї.

У зв'я­з­ку з роз­гля­дом про­бле­ми пі­знан­ня в ці­ло­му не­об­хід­но да­ти кри­ти­ку та­ких вчень, як аг­но­с­ти­цизм та ске­п­ти­цизм. Як­що пред­ста­в­ни­ки аг­но­с­ти­ци­з­му (Кант, Берклі) за­пе­ре­чу­ють (ча­с­т­ко­во чи по­вні­с­тю) прин­ци­по­ву мо­ж­ли­вість пі­знан­ня об'­єк­ти­в­но­го сві­ту, то при­хи­ль­ни­ки ске­п­ти­ци­з­му не за­пе­ре­чу­ють та­ку мо­ж­ли­вість, але або сум­ні­ва­ють­ся в цьо­му, або ро­зу­мі­ють про­цес пі­знан­ня як про­сте за­пе­ре­чен­ня (Юм).

Пі­знан­ня - це про­цес, обу­мо­в­ле­ний перш за все прак­ти­кою про­це­дур здо­бу­ван­ня та роз­ви­т­ку знан­ня, йо­го по­стій­не по­гли­б­лен­ня, роз­ши­рен­ня та удо­ско­на­лен­ня. Це та­ка вза­є­мо­дія об'­єк­та та су­б'єк­та, на­с­лід­ком яко­го є но­ве знан­ня. Об'­єк­том пі­знан­ня є пе­в­ний фра­г­мент об'­єк­ти­в­ної чи су­б’єк­ти­в­ної ре­а­ль­но­с­ті, на який спря­мо­ва­на пі­зна­ва­ль­на ді­я­ль­ність лю­ди­ни. Пізнання є відображення, але це відображення не є дзеркальним. В історії ф-ї пізнання поділяються на чуттєве (сенсуалізм) і раціональне (раціоналізм). Процес пізнання являє собою поєднання обох видів пізнання. Мета пізнання – осягнення істини, яка є адекватним відображенням дійсності (помилка – неадекватне відображення дійсності).

85. Основні форми пізнання.

Ви­вча­ю­чи про­цес пі­знан­ня, тре­ба ма­ти на ува­зі, що в ньо­му за­ді­я­ні прак­ти­ч­но всі мо­ж­ли­во­с­ті лю­ди­ни; се­ред них і та­кі най­ва­ж­ли­ві­ші, як по­чут­тя ("жи­ве спо­гля­дан­ня") і ро­зум ( ми­с­лен­ня, ра­ці­о­на­ль­не), які зна­хо­дять­ся в ті­с­ній єд­но­с­ті од­не з од­ним та з ін­ши­ми люд­сь­ки­ми мо­ж­ли­во­с­тя­ми. Розрізняють чуттєве і раціональне пізнання.

Чут­тє­ве пі­знан­ня (або жи­ве спо­гля­дан­ня) здій­с­ню­єть­ся за­вдя­ки ор­га­нам чут­тя - зо­ру, слу­ху і т.п., які у лю­ди­ни є "про­ду­к­та­ми все­сві­т­ньої іс­то­рії", а не тіль­ки ре­зуль­та­том біо­ло­гі­ч­ної ево­лю­ці­ї. Жи­ве спо­гля­дан­ня здій­с­ню­єть­ся у трьох ос­но­в­них вза­є­мо­по­в'я­за­них фо­р­мах. Це від­чут­тя, сприй­нят­тя і уяв­лен­ня, ко­ж­не з яких є су­б'єк­ти­в­ним об­ра­зом об'­єк­ти­в­но­го сві­ту. Від­чут­тя яв­ля­ють со­бою ві­до­бра­жен­ня у сві­до­мо­с­ті лю­ди­ни окре­мих сто­рін, вла­с­ти­во­с­тей пред­ме­тів, а та­кож вну­т­рі­шніх ста­нів ор­га­ні­з­му, без­по­се­ре­д­ньо впли­ва­ю­чих на ор­га­ни чут­тя. Най­більш ва­ж­ли­ву роль се­ред усіх гра­ють зо­ро­ві від­чут­тя. Від­чут­тя, як пра­ви­ло, ви­сту­па­ють як ком­по­не­н­ти більш скла­д­но­го об­ра­зу - сприй­нят­тя. Сприй­нят­тя - це ці­лі­с­ний об­раз пред­ме­ту, без­по­се­ре­д­ньо да­ний в жи­во­му спо­гля­дан­ні в су­ку­п­но­с­ті всіх сво­їх сто­рін і зв'я­з­ків, си­н­тез да­них окре­мих від­чут­тів. Най­більш ва­ж­ли­ві осо­б­ли­во­с­ті сприй­нят­тя: пред­ме­т­ність, ці­лі­с­ність, стру­к­ту­р­ність, кон­с­та­н­т­ність (від­но­с­на по­стій­ність), осми­с­ле­ність і ак­ти­в­ність. Уяв­лен­ня - це уза­галь­ню­ю­чий чут­тє­во-­на­о­ч­ний об­раз пред­ме­ту, який впли­нув на ор­га­ни чут­тя в ми­ну­ло­му, але який не сприй­ма­єть­ся в да­ний мо­мент. Сю­ди на­ле­жать об­ра­зи па­м'я­ті (Де­ся­ти­нна це­р­к­ва у Ки­є­ві), об­ра­зи уяви ( ру­са­л­ка, ке­н­тавр) та ін. По­рі­в­ня­но зі сприй­нят­тям в уяв­лен­ні від­су­т­ній без­по­се­ре­д­ній зв'я­зок з ре­а­ль­ним об'­єк­том.

Ра­ці­о­на­ль­не пі­знан­ня ви­зна­ча­єть­ся фо­р­ма­ми ор­га­ні­за­ції ду­м­ки, або фо­р­ма­ми ми­с­лен­ня. Ак­ти ми­с­лен­ня і вза­га­лі йо­го тех­но­ло­гія ви­зна­ча­ють­ся за­со­ба­ми со­ці­а­ль­них ме­ха­ні­з­мів спа­д­ко­во­с­ті, ко­г­ні­ти­в­ною спро­мо­ж­ні­с­тю люд­сь­ко­го ро­зу­му. Ра­ці­о­на­ль­не пі­знан­ня най­більш по­вно і аде­к­ва­т­но ві­до­бра­же­не у ми­с­лен­ні. Ми­с­лен­ня є ви­щим ви­дом ра­ці­о­на­ль­ної ді­я­ль­но­с­ті – це ак­ти­в­ний про­цес уза­галь­не­но­го і опо­се­ре­д­ко­ва­но­го ві­до­бра­жен­ня дій­с­но­с­ті, який за­без­пе­чує роз­крит­тя на ос­но­ві чут­тє­вих да­них її за­ко­но­мі­р­них зв'я­з­ків та їх ви­ра­жен­ня в си­с­те­мі аб­с­т­ра­к­цій рі­з­но­го рі­в­ня (по­нят­тях, су­джен­нях, іде­ях, те­о­рі­ях то­що). Ми­с­лен­ня - це про­цес ство­рен­ня но­вих ідей, а та­кож орі­є­н­ти­рів ці­ле­с­п­ря­мо­ва­ної со­ці­а­ль­ної та пред­ме­т­но-­пе­ре­т­во­рю­ю­чої ді­я­ль­но­с­ті лю­ди­ни. Люд­сь­ке ми­с­лен­ня здій­с­ню­єть­ся у зв’я­з­ку з мо­во­ю. Мо­ва є ма­те­рі­а­ль­ною фо­р­мою ду­м­ки. Ре­зуль­та­ти люд­сь­ко­го пі­знан­ня фі­к­су­ють­ся у мо­ві, як у пе­в­ній зна­ко­вій си­с­те­мі, яка мо­же бу­ти при­ро­д­ною (зви­чай­на, по­всяк­ден­на мо­ва), шту­ч­ною ( мо­ва ма­те­ма­ти­ки, си­м­во­лі­ч­ної ло­гі­ки, хі­мі­ч­ні або фі­зи­ч­ні фо­р­му­ли то­що). Ре­а­ль­ний про­цес ми­с­лен­ня від­бу­ва­єть­ся в пе­в­них фо­р­мах, які на­зи­ва­ють ло­гі­ч­ни­ми фо­р­ма­ми ми­с­лен­ня. Фо­р­ми ми­с­лен­ня - це спо­со­би ві­до­бра­жен­ня дій­с­но­с­ті за до­помогою вза­є­мо­по­в'я­за­них аб­с­т­ра­к­цій, се­ред яких ви­хі­д­ни­ми є по­нят­тя, су­джен­ня і умо­ви­во­ди. На їх ос­но­ві ви­бу­до­ву­ють­ся більш скла­д­ні фо­р­ми ра­ці­о­на­ль­но­го пі­знан­ня, та­кі, як ідея, гі­по­те­за, про­бле­ма, те­о­рія, ме­та­те­о­рі­я. По­нят­тя - це та­ка фо­р­ма ми­с­лен­ня, в якій ві­до­бра­жу­ють­ся сут­тє­ві вла­с­ти­во­с­ті, зв'я­з­ки і від­но­си­ни пред­ме­тів і явищ у їх­ньо­му про­ти­річ­чі і роз­ви­т­ку. По­нят­тя ви­ра­жа­ють­ся у мо­в­ній фо­р­мі - у ви­гля­ді окре­мих слів ("атом", "ма­ши­на" то­що), або у ви­гля­ді сло­во­спо­лу­чень, які ви­зна­ча­ють кла­си об'­єк­тів ("еко­но­мі­ч­ні від­но­си­ни", "еле­ме­н­та­р­ні ча­с­ти­н­ки"). Гра­ни­ч­но за­га­ль­ні по­нят­тя - це фі­ло­соф­сь­кі ка­те­го­рії, на­при­клад, "ма­те­рія", "бут­тя", "роз­ви­ток", "про­ти­річ­чя", "зміст", "фо­р­ма". Су­джен­ня - це фо­р­ма ми­с­лен­ня, в якій за до­по­мо­гою зв'я­з­ків між по­нят­тя­ми щось стве­р­джу­єть­ся або за­пе­ре­чу­є­ть­ся. Умо­ви­від - фо­р­ма ми­с­лен­ня, за до­по­мо­гою якої з ра­ні­ше при­дба­но­го знан­ня (зви­чай­но з од­но­го чи де­кі­ль­кох су­джень) ви­во­дить­ся но­ве знан­ня (та­кож у ви­гля­ді су­джен­ня).