3. Філософія в Стародавній Індії, буддизм.

Розквіт ф-ї Стародавнього Сходу припадає на середину І тис. до н.е. В цей час стався інтелектуальний вибух. Який був соціально обумовлений. На це вплинув перехід від кочового способу життя до осілого. Саме осілий спосіб життя породжує культуру, накопичення знань, філософію.

Пер­шою па­м'я­т­кою мі­фо­ло­гі­ч­но-­фі­ло­соф­сь­кої ду­м­ки ста­ро­да­в­ньої Ін­дії бу­ли "Ве­ди". "Ве­ди" в ос­но­в­но­му скла­да­ють­ся із гі­м­нів бо­гам. Най­більш чі­т­ко фі­ло­соф­сь­кий ас­пект Вед ви­ра­же­ний в "Упа­ні­ша­дах", в ко­т­рих фі­ло­соф­сь­ка ду­м­ка пе­ре­ва­жає над мі­фо­ло­гі­ч­но­ю. Упа­ні­ша­ди є пе­ре­ка­зом ре­лі­гій­но-­фі­ло­соф­сь­ко­го вчен­ня про Бра­х­му, або сві­то­ву ду­шу і сут­ність сві­ту. По­ча­т­ком сві­ту, йо­го ви­то­ком є Бра­х­ма (Бог), якась без­ті­ле­с­на суб­ста­н­ція, яка про­ни­зує світ, є йо­го по­ча­т­ком і, в під­су­м­ку, за­ве­р­шен­ням. Бра­х­ма не є осо­бою, як Бог у хри­с­ти­ян­с­т­ві, це—­Дух. Оскі­ль­ки Бог про­ни­зує Все­світ. В Упа­ні­ша­дах ви­сло­в­лю­єть­ся ду­м­ка про те, що в сві­ті діє уні­вер­са­ль­ний за­кон, яко­му під­по­ряд­ко­ву­єть­ся і ста­но­в­лен­ня кон­к­ре­т­них тіл і явищ, і ве­ли­кі ко­с­мі­ч­ні пе­рі­оди роз­ви­т­ку. Са­ме в Упа­ні­ша­дах впе­р­ше ви­сло­в­ле­на ідея від­пла­ти у по­той­бі­ч­но­му жит­ті за зе­м­не жит­тя (ка­р­ма) і сфо­р­му­льо­ва­на ду­м­ка про те, що ду­ша лю­ди­ни без­сме­р­т­на і пі­с­ля сме­р­ті сво­го "го­с­по­да­ря" пе­ре­се­ля­єть­ся в ін­ше ті­ло — лю­ди­ни, тва­ри­ни чи на­віть ро­с­ли­ни ("са­н­са­ра"). Со­ці­а­ль­не зна­чен­ня пе­ре­вті­лен­ня ду­ші по­ля­гає в то­му, що ко­ж­не но­ве її вті­лен­ня за­ле­жить від по­ве­ді­н­ки лю­ди­ни, її жит­тє­во­го шля­ху. Як­що лю­ди­на ви­ко­нує мо­ра­ль­ний за­кон ка­р­ми, то її ду­ша все­ля­єть­ся у ті­ло лю­ди­ни ви­щої ка­с­ти, як­що ж ні, то в ті­ло лю­ди­ни ни­ж­чої ка­с­ти або на­віть тва­ри­ни. На­го­ро­дою за пра­ве­д­не жит­тя є під­не­сен­ня ду­ші до все­сві­т­ньо­го ду­ху – бра­х­ма­на, злит­тя з ним і отри­ман­ня ві­ч­но­го жит­тя.

Од­ним з фі­ло­соф­сь­ких на­пря­м­ків, який бе­ре свій по­ча­ток з ре­лі­гії бра­х­ма­ні­з­му, є бу­д­дизм, який ви­ник в Ста­ро­да­в­ній Ін­дії у VI ст. до н.е. і в хо­ді іс­то­ри­ч­но­го роз­ви­т­ку став по­ряд з хри­с­ти­ян­с­т­вом і іс­ла­мом од­ні­єю з най­по­ши­ре­ні­ших ре­лі­гій. За­сно­в­ни­ком цьо­го вчен­ня вва­жа­ють ца­ре­ви­ча Га­у­та­му, про­зва­но­го Бу­д­дою (що в пе­ре­кла­ді озна­чає "про­сві­т­ле­ний"). Ос­но­в­ні ідеї бу­д­ди­з­му ви­кла­де­ні у пра­ці "Трі­пі­та­ка" ("Три ко­р­зи­ни за­ко­нів"). Центра­ль­ни­ми в бу­д­ди­ст­сь­ко­му вчен­ні є чо­ти­ри бла­го­ро­д­ні іс­ти­ни: По­-пе­р­ше, іс­ну­ван­ня ко­ж­ної лю­ди­ни не­роз­ри­в­но по­в'я­за­не із стра­ж­дан­ням, не­за­ле­ж­но від то­го, пра­ве­д­ний чи не­пра­ве­д­ний спо­сіб жит­тя во­на ве­де. На­ро­джен­ня, хво­ро­ба, ста­рість, смерть, зу­стріч з не­при­єм­ним і роз­лу­ка з при­єм­ним, не­мо­ж­ли­вість до­ся­г­ну­ти ба­жа­но­го — все це ве­де до стра­ж­дань. По­-дру­ге, при­чи­ною стра­ж­дань є пра­г­нен­ня до жит­тя, спра­га жит­тя, пра­г­нен­ня до на­со­ло­ди і чут­тє­вих за­до­во­лень, відсутність істини. По­-тре­тє, бу­д­дизм ста­вить за ме­ту ви­й­ти із "ла­н­цю­га" стра­ж­дань. Зві­ль­ни­тись від стра­ж­дань по­трі­б­но і мо­ж­ли­во при жит­ті, "пе­ре­рва­в­ши" ла­н­цюг пе­ре­вті­лень і зві­ль­ни­в­шись від спра­ги жит­тя, пізнавши істину. Шлях до істини – ні­р­ва­на – зосередження в самому собі, що досягається правильним судженням, правильною мовою, правильним прагненням, правильним життям тощо. Правильне судження – це розуміти, що життя страждальне; правильна мова – правда; правильне рішення – співчуття до всього живого; правильне життя – панчишила: 1) не наносити шкоди живим істотам; 2) не брати чужого; 3) утримуватися від заборонених статевих стосунків; 4) не брехати; 5) не пиячити. У бу­д­ди­з­мі ви­ро­б­ле­ні ви­хі­д­ні за­са­ди то­го, як лю­ди­на, при­ре­че­на сво­їм на­ро­джен­ням для стра­ж­дан­ня, мо­же жи­ти в гні­ті і зна­хо­ди­ти в жит­ті ви­щі цін­но­с­ті.

Філософські школи в Індії поділялися на ортодоксальні (визнавали авторитет „Вед”) і неортодоксальні, до яких відносяться джайнізм, локоята (характерна віра в матеріальний світ. У відсутність душі, Бога. Визнання чотирьох елементів: вода, земля, поверхня, вогонь. Не набула великого поширення.), ніньяя (пропагувала атомістичне вчення. Атоми різняться смаком, кольором, температурою)

Джай­нізм - не­кла­си­ч­на ре­лі­гій­но-­фі­ло­соф­сь­ка си­с­те­ма тра­ди­цій­ної ін­дій­сь­кої куль­ту­ри. Сутність людини подвійна – матеріальна і духовна, єднає все це карма. Духовне при цьому управляє матеріальним. Бог – це душа, яка живе в матеріальному тілі, він не є творцем світу і в справи людей не втручається; людина сама вирішує, що є добро і зло. Вона повинна вести аскетичний образ життя. Ас­ке­тизм мі­с­ти­в­ся у від­лю­д­но­с­ті, го­ло­ді і на­го­ті.