80. Походження та сутність свідомості.

По­нят­тя сві­до­мо­с­ті з'яв­ля­єть­ся в єв­ро­пей­сь­кий фі­ло­со­фії ли­ше в 17 ст. Сві­до­мість – це ви­ща, на­ле­ж­на тіль­ки лю­ди­ні, фу­н­к­ція го­ло­вно­го мо­з­ку, яка ви­ни­к­ла з мо­вою і по­ля­гає в осмисленому пізнанні, уза­галь­нен­ні і ці­ле­с­п­ря­мо­ва­но­му ві­до­бра­жен­ні дій­с­но­с­ті, в ро­зу­м­но­му ре­гу­лю­ван­ні і са­мо­ко­н­т­ро­лі по­ве­ді­н­ки лю­ди­ни, “одна з форм прояву душі людини”. Об’­єкт сві­до­мо­с­ті - при­ро­да, су­с­пі­ль­с­т­во і са­ма сві­до­мість. Ор­ган сві­до­мо­с­ті - го­ло­вний мо­зок. Но­сій сві­до­мо­с­ті - кон­к­ре­т­но-­іс­то­ри­ч­на осо­ба, лю­ди­на. Свідомість – результат природного і одночасно суспільного розвитку. Свідомість являє собою відображення навколишнього оточення, це є реакція на зовнішній вплив. Відображення – взаємодія об’єкта і суб’єкта, тобто об’єктивне відображення суб’єктивного. Людська свідомість має здатність творити світ, а не тільки відображати його. Свідомість же тварин є образною. Кон­це­п­ції по­хо­джен­ня сві­до­мо­с­ті. В ар­ха­ї­ч­но­му су­с­пі­ль­с­т­ві світ ще не по­ді­ля­єть­ся на ма­те­рі­а­ль­ний і ду­хо­в­ний, тіль­ки на ви­ди­мий і не­ви­ди­мий. То­му ті дії, які ма­ли на ме­ті впли­ну­ти на си­ли не­ви­ди­мо­го сві­ту, бу­ли ма­те­рі­а­ль­но-­пра­к­ти­ч­ни­ми ді­я­ми (ма­гія). Лю­ди ві­ри­ли, що зви­чай­ною їжею мо­жуть на­го­ду­ва­ти ду­шу не­бі­ж­чи­ка і т.д. Да­в­ньо­гре­ць­кі фі­ло­со­фи хоч і по­збу­ли­ся вже мі­фі­ч­них уяв­лень про ду­хо­в­не, але ми­с­ли­ли йо­го як осо­б­ли­ве тво­рін­ня бут­тя. В фі­ло­со­фії Но­во­го ча­су ви­ни­кає пе­ре­хід від ка­те­го­рії "ду­ша" до ка­те­го­рії "сві­до­мість". Най­бі­ль­ша за­слу­га в роз­ро­б­ці про­бле­ми сві­до­мо­с­ті у фі­ло­со­фії Но­во­го ча­су на­ле­жить Де­ка­р­ту. Він роз­гля­дав сві­до­мість як не­про­с­то­ро­ву суб­ста­н­цію, яка бу­ла від­кри­та тіль­ки для спо­сте­рі­га­ю­чо­го її суб­ъе­к­та. Са­ме він від­крив і сфо­р­му­лю­вав по­нят­тя люд­сь­кої су­б’єк­ти­в­но­с­ті. Па­с­каль, ус­ві­до­ми­в­ши, що озна­чає для лю­ди­ни не­скін­чен­ність про­с­то­ру і ча­су, жа­х­ну­в­ся та­кій не­су­мі­р­но­с­ті лю­ди­ни і Все­сві­ту, яка від­кри­ла­ся йо­му. Від не­пе­ре­бо­р­ної роз­гу­б­ле­но­с­ті йо­го вря­ту­ва­ло ро­зу­мін­ня то­го, що в лю­ди­ні за­кла­де­на зда­т­ність ста­ти на рі­в­ні з Все­сві­том. Ця зда­т­ність - ми­с­лен­ня. То­му він ви­зна­чив лю­ди­ну як „ми­с­ля­чу тро­с­ти­ну". Для Па­с­ка­ля ду­м­ка про зда­т­ність лю­ди­ни до ми­с­лен­ня бу­ла ря­ту­ва­ль­ною, для Де­ка­р­та во­на бу­ла все­пе­ре­мо­ж­но­ю. Він де­кла­рує ми­с­лен­ня не про­с­то як од­ну з люд­сь­ких мо­ж­ли­во­с­тей, як це бу­ло ра­ні­ше, а як прин­цип стве­р­джен­ня са­мо­го бут­тя. "Я ми­с­лю, от­же іс­ную". Пред­ста­в­ни­ки ні­ме­ць­ко­го кла­си­ч­но­го іде­а­лі­з­му зро­би­ли ва­го­мий вне­сок у до­слі­джен­ня фе­но­ме­ну сві­до­мо­с­ті. Кант, Фі­х­те, Шел­лінг під­да­ли гли­бо­ко­му ана­лі­зу тво­р­чу ак­ти­в­ність сві­до­мо­с­ті, а Ге­гель стве­р­див прин­цип іс­то­ри­з­му в ро­зу­мін­ні сві­до­мо­с­ті, а та­кож її со­ці­а­ль­но-­іс­то­ри­ч­ної при­ро­ди.