19. Раціоналізм Декарта.

Головний твір: “Міркування про метод”. Раціоналізм як гносеологічний принцип теоретичного пізнання був детально розроблений видатним філософом Нового часу Рене Декартом. Раціоналізм складався в результаті спостережень над логічним характером математичних знань. Його істини він вважав абсолютно достовірними, володіючими всезагальністю і необхідністю, що витікає з природи самого інтелекту. Тому Декарт відвів виняткову роль в процесі пізнання дедукції, або дедуктивній формі доказів та викладень. Під дедукцією Декарт розумів міркування, що спиралися на досить достовірні початкові дані, положення (аксіоми), що складаються з низки також достовірних логічних висновків. Достовірність аксіом споглядається розумом інтуїтивно, без будь-яких доказів, з повною ясністю і чіткістю. Для ясного і чіткого уявлення всієї низки ланок дедукції потрібна сила пам'яті. Тому безпосередньо очевидні початкові положення, або інтуїція, мають місце та перевагу порівняно з міркуваннями дедукції. Озброєний достовірними засобами міркування - інтуїцією та дедукцією - розум може досягнути в усіх галузях знання повної достовірності, якщо тільки буде керуватися справжнім методом. Правила раціоналістичного методу Декарта представляє собою розповсюджене на все достовірне знання раціональних прийомів дослідження, які застосовуються в математиці (геометрії). Вони складаються з чотирьох вимог: припускати у якості справжніх тільки такі положення, які подаються ясними та чіткими; не можуть викликати сумнівів в їх істинності; розчленувати кожну складну проблему на складові її окремі проблеми або задачі; методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного; не допускати пропусків в логічних ланках дослідження. Він стверджував, що достовірно відомо досить небагато про тілесні речі. Набагато більше ми знаємо про людський дух, а ще більше - про Бога. Філософія Декарта і його наукові ідеї спричинили значний вплив на подальший розвиток філософії. Вчення Декарта про безпосередню достовірність самосвідомості, про вроджені ідеї, про інтуїтивний характер аксіом, про протилежності матеріального та ідеального дуже часто ставало основою для розвитку ідеалізму та протистояло матеріалістичним вченням XVII - XVIII століття. Головним критиком теоретичних вроджених ідей та інтуїтизма в XVII столітті був Томас Гоббс. З іншого боку, матеріалізм в своїй основі вчення Декарта про природу, ворожий всякій теології всезагальний механічний метод, матеріальне в своїй основі фізіологічне вчення про рефлекси роблять Декарта одним з засновників матеріалістичного світогляду Нового часу.

20. Вчення про субстанцію в філософії б.Спінози.

Під субстанцією в філософії розуміється об'єктивна реальність, яка розглядається зі сторони її внутрішньої єдності, безвідносно до всіх тих незкінченно різноманітних видозмін, в яких і через які вона дійсно існує. Від латинської - субстанція - ("те, що лежить в основі") це дух або матерія в аспекті єдності всіх форм їх розвитку, всіх відмінностей і протиріч. Початково субстанція розумілась грубо як "речовина", з якої складаються різні одиничні речі (в античній філософії, як стохейон"; Фалес - вода, Анаксимандр - апейрон, Анаксимен - повітря). Схоластична філософія середніх віків, яка, приписала активну роль формі, врешті перетворила поняття субстанції в один з титулів Бога, якого тлумачили як форму всіх форм і, таким чином, одухотворювали це поняття. Звідси виникає розвиток двох субстанцій: "духовної” та “тілесної”, які містять в собі масу протиріч невирішуваних раціонально, та які приводять до безвихідного розрізнення душі та тіла. Спроба зняти дуалізм двох субстанцій робиться протягом всього середньовіччя, починаючи від Ф.Аквінського, який тлумачив тілесну субстанцію, як несамостійний початок, і закінчуючи Дунсом Скоттом, який схилявся до тлумачення матерії як всезагальної субстанції всіх предметів і навіть гіпотези про здібності цієї матерії мислити. Але ці поняття не дали помітного ефекту і до початку Нового часу протиставлення матерії та духу, як двох субстанційних початків, стало центральною проблемою філософії. Через поняття субстанції відшукувалось визначення останніх основ всього сущого. Великий внесок у визначення поняття субстанції вніс видатний філософ Нового часу Бенедикт СпІноза, який народився в Амстердамі, Голландія.

При цьому, створення цілісної картини природи Спіноза уявляв, як своєчасне відкриття генезису всіх предметів та явищ. Продовжуючи традицію кантеїзму, Спіноза зробив центральним пунктом своєї антології тотожність Бога та природи, яку він розумів як єдину, вічну і нескінчену субстанцію, яка виключає якийсь другий початок і тим самим, як причину самої себе. Визнаючи реальність безкінченно різноманітних окремих речей. Сніноза розглядає їх як сукупність модусів. Модус, з погляду Спінози - це єдине виявлення єдиної субстанції. В зв'язку з цим Спіноза висунув діалектичне положення - обмеження є обмеження, тобто всяка річ в якості модуса в її визначенні повинна міркуватися як результат обмеження бескІнечної субстанції. Таким чином, вирішилась проблема діалектики кінечного і безкінечного, частини та цілого. Визнавши, слідом за Декартом мислення і протяжність "як лише два з безкінечного числа атрибутів субстанції", Спіноза не тільки виводив наукове мислення з під диктату релігійних догм, але і випереджав на століття сучасне йому природознавство, його механістичні обмеження уявлень про простір, як пусте вмістилище тіл, за що був відлучений від церкви єврейською общиною Амстердаму.